Суспільно-політичний устрій Київської Русі

Устрій Давньоруської держави

Політичний устрій

Київська Русь ІХ-Х ст. була ранньофеодальною монархією.

На чолі держави стояв Великий київський князь, який уособлював законодавчу, виконавчу, судову та військову владу, представляв державу на міжна­родній арені. Він правив за допомогою особистої війсь­кової дружини та, пізніше, удільних князів—родичів Великого князя, що стояли з військами у великих містах. Влада Великого князя була спадковою.

Удільні князі самостійно розпоряджалися своїми землями, і навіть намісники київського князя не мог­ли втручатися в їхні внутрішні справи.

Рада князів і старшої дружини (бояр) складала боярську думу, яка приймала важливі рішення. У разі відсутності або смерті князя вона виконувала його функції, сприяла обранню нового князя. При сильному князі роль думи була формальною, і навпаки: сильна дума існувала при слабкому князі.

Суд, збирання данини здійснювалися спеціальни­ми дружинниками. Управління в невеликих містеч­ках здійснювали намісники Великого князя — тисяцькі та посадники.

Віча змінили свій склад і замість загальних зборів чоловічого населення стали зборами впливо­вих бояр, дружинників, за можного купецтва тощо. У період централізації влади вплив віча зменшив­ся, з початком роздробленості — посилився.

Соціальний устрій

	Привілейовані верстви	Непрнвіленовані
		верстви
— князі, чий титул успадко-	— міщани — меш-
вувався; були найбільшими	канці міст, які зай-
землевласниками;	малися ремеслом,
- бояри – формувалися	торгівлею. Виділя-
знаті та дружин-	лася міська заможна
ників; отримували від князя	верхівка;
землю за службу. Ділилися на	— селяни-смерди —
великих (воєводи, тисяцькі) та	вільні землероби, які
малих (соцькі, десяцькі);	мали власне господар-
— дружинники — професійні	ство та землю й спла-
воїни, що обіймали й урядові	чували князеві дани-
посади. Отримували за служ-	ну;
бу грошову винагороду та зе-	— наймити — вільні
мельні наділи;	люди, що наймалися
	на певну роботу;
— духівництво: найосвіче-	— ізгої — люди, що
ніша верства, Впливало на	втрачали зв'язок зі
духовне та культурне життя.	звичним середовищем
Поділялося на верхівку (ми-	(князі без князівства,
трополит, єпископи, ігумени	смерди без землі
монастирів) та рядових пред-	тощо), але охороня-
ставників (священики, ченці)	лися законом
— закупи — тимчасово залежні селяни, які брали по-
зику — «купуі”— у феодала і мали її відробити;
— рядовичі — тимчасово залежні селяни, які уклали
з феодалом договір — *ряд«— на виконання пав-
ник робіт;
— челявь — раби- полонені;
— холопи — селяни, які розорилися і працювали в господарстві землевласника, фактично раби, але за службу могли бути випущені на волю

Причини розпаду Київської Русі та її історичне значення

Серед причин занепаду Київської Русі можна назвати такі:

• надто великі для середньовіччя розміри держави за відсутності захищених природних кордонів, надзвичайна родючість земель, що притягувала завойовників;

• розвиток вотчинного землеволодіння, княжі чвари та міжусобиці;

• слабкість державного устрою, невпорядкованість права успадкування великокнязівського престолу за наявності величезної кількості нащадків;

• перманентна зовнішня агресія кочових народів (із 1061 по 1210 половці вчинили 46 набігів на руські землі), татаро-монгольська навала;

• неспроможність замирення з Володимиро-Суздальським князівством, Польщею, Угорщиною, Литвою

Історичне значення Київської русі перш за все полягає в тому, що вона:
– вперше об’єднала всі східнослов’янські племена в одну могутню державу, а також поклала початок державності у багатьох неслов’янських народів (угро-фінських і тюркських народів-сусідів). Не випадково М.С.Грушевський вважав, що „Київська Русь є першою формою української державності“;
– сприяла прискоренню економічного розвитку (високопродуктивного землеробства і скотарства, ремесел і промислів), створенню багатої матеріальної і духовної культури (виникла писемність, право, бібліотеки, храми і т. п.);
– відіграла важливу роль у міжнародній торгівлі. У Київській Русі перехрещувалися торговельні шляхи, що йшли із Півночі (Скандинавії) на південь – у Візантію і Середземномор’я, а також із Сходу на Захід (Індії, Китаю, Арабського халіфату товари поступали до Центральної і західної Європи). Багаті руські купці були відомі майже в усьому тогочасному світі;
– зміцнила обороноздатність східнослов’янського населення, захистивши його від фізичного знищення з боку кочівників;– захистила Європу від азіатських орд;
– підняла авторитет східних слов’ян у Європі, про що свідчать широкі міжнародні зв’язки Київської Русі з Візантією і Германською імперією, Польщею і Угорщиною, Литвою, скандинавськими країнами, які часто були скріплені династичними шлюбами;
– Київська Русь і її спадкоємиця – Галицько-Волинська держава стали основою формування української народності.

 

 

Діяльність Романа Мстиславовича

У 1170 р. на престол зійшов син Мстислава Роман (1170-1205 pp.), який зміцнив володіння. Скориставшись тим, що останній галицький князь династії Ростиславичів Володимир помер, Роман, маючи підтримку галицьких дружинників, середніх і дрібних бояр, міщан, незадоволених свавіллям великого боярства, у 1199 р. оволодів Галичем і об´єднав Волинське і Галицьке князівства, між якими давно вже існували тісні економічні зв´язки. Перед ними стояли спільні завдання — боротьба з агресивними зазіханнями Польщі та Угорщини. Об´єднання мало прогресивний характер і могло стати початком реставрації Київської Русі.

Невдовзі Роман приєднав і Київ. Тепер у державі були об´єднані землі Київської Русі від Карпат до Дніпра. У внутрішній політиці князь повів жорстоку боротьбу проти великих галицьких бояр. Він винищував їх цілими родами, виганяв з країни і нарешті зламав боярську опозицію. Поряд з цим він активізує зовнішню політику: здійснює успішні походи на половців, а також проти польських і угорських феодалів. Були приєднані землі досить агресивного литовського племені ятвягів. У 1205 р. в битві з поляками Роман загинув.

Незважаючи на піднесення Галичини, життя диктувало необхідність її об'єднання з Волинню. В 1199 р. волинський князь Роман Мстиславович, спираючись на підтримку дружинників, частину середніх і дрібних бояр та міщан, які були незадоволені могутністю великих бояр, зайняв Галич. Утворилося єдине Галицько-Волинське князівство. Це була важлива подія: виникнення нового сильного політичного організму на заході, що міг перейняти на себе спадщину від занепадаючого Києва. Важливо було й те, що Галицько-Волинська держава займала тільки українські землі. Це сприяло консолідації народу.
У внутрішній політиці Роман Мстиславович зосередив увагу на зміцненні княжої влади, тобто ослабленні бояр, багатьох із яких він відправив у заслання чи стратив. У боротьбі з олігархією він спирався на міщан та селян. Проте найбільшу славу Романові принесли його успіхи в зовнішній політиці. У 1203 р. він завдає поразки своїм суперникам із Суздаля й оволодіває Києвом. Відтак під владу одного князя потрапили всі, за винятком Чернігівського, українські князівства: Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське.
Щоб захистити українські князівства, Роман провів кілька дуже вдалих походів на половців. Разом з тим він заглибився далеко на північ у польські та литовські землі. У 1205 р. на польських землях Роман загинув. Територіальне об'єднання, яке він створив, проіснувало всього шість років. І все ж сучасники Романа на визнання його визначних досягнень називали його «Великим» і «повелителем усієї Русі».
Роман прагнув створити власну модель державного управління. Він хотів укріпити князівську владу, незалежну від бояр, для чого спирався на дружину, середні верстви населення й зумів отримати широку підтримку своєї політики в суспільстві.