Початок лібералізації суспільного життя

5 березня 1953 р. помер Й. Сталін. У керівництві партії розгорнулася боротьба за владу. Першим секретарем ЦК КПРС у 1953 р. став Микита Хрущов. Відлига – назва періоду перебування Хрущова при владі (1954-1964), що характеризується політикою дестаналізації, політичної лібералізації та непослідовністю реформ. процес спроб лібералізації суспільно-політичного життя, проведення значних соціально-економічних реформ. Процеси лібералізації суспільства 1953-1964 – “відлига” Протягом 1953—1955 рр. було переглянуто основні політичні справи повоєнного часу, проведені за часів сталінського режиму. Дестаналізація – відхід від найбільш одіозних проявів сталінського тоталітарного режиму.

Риси:

· Створення комісій з перегляду справ засуджених 1934-1953

· Початок реабілітації безневинно засуджених

· Ліквідація позасудових, воєнних трибуналів військ МВС, скасування надзвичайних законів і постанов, спрямованих на боротьбу з ворогами народу

· Чистка органів держбезпеки, скорочення їх кількості

· Уповільнення процесу русифікації

· Припинення ідеологічних кампаній проти інтелігенції, націоналізму

· Зростання ролі українського чинника в різних сферах суспільного життя (висування місцевих кадрів на керівні посади в регіонах, поява вихідців з України в найближчому оточенні Хрущова

· Розширення прав республік

Характерною рисою десталінізації стали послаблення тюремно-табірного режиму, амністія німецьких військовополонених, частини українських колабораціоністів (тих, хто співробітничав з окупантами в роки війни), членів ОУН-УПА.

Дисиденство, УГГ

Дисиденство —- це опозиційний рух проти панівного держав-р <гт г-аду, протистояння офіційній ідеологи та політиці.

Середина 50-х років — зародження дисидентсько-ч руху в СРСР, зокрема в УРСР.

Дисиденти (у перекладі з латинської мови «незгодні») — група людей, що дотримуються інших, відмінних від державної ідеології поглядів на найважливіші суспільно-політичні, економічні й культурні проблеми держави. В Україні дисидентами стали генерал П. Григоренко, юрист Л. Лук’яненко, науковець М. Горинь, літератор В. Марченко, поет В. Стус, художниця А. Горська, а також В. Чорновіл, О. Заливаха, М. Руденко, Ю. Литвин, В. Мороз та багато інших.

Причини виникнення дисидентського руху:

- поліпшення внутрішньополітичного клімату за часів «відлиги», що призвело до нової хвилі національно-визвольної боротьби;

- антикомуністичні виступи в країнах Східної Європи (в Угорщині, Польщі, Чехословаччині);

- активний правозахисник рух, спричинений прий­няттям Декларації прав людини (1948 р.);

- монопольна влада партійно-радянської бюрокра­тичної верхівки;

- постійні утиски та обмеження національного та культурно-духовного життя;

~ політика русифікації.

Форми боротьби дисидентів: ~ протести, звернення на адресу керівників країни,

• відкриті листи» до ООН («Відкритий лист» до 00Н українських політв'язнів мордовських концтаборів, у якому узагальнювалися головні вимоги українського дисидентства, висловлю­вався рішучий протест проти дискримінації українства);

- поширення нелегальної літератури («самвидав»);

- створення в Україні дисидентських організа­цій. Дисидентський рух мав специфічну соціальну базу (близько 80% дисидентів становила інтелігенція); був довготривалим у часі (понад 20 років); виношував у собі зародок альтернативного суспільства; концент­рував опозиційні інтелектуальні сили, створював осе­редки майбутніх масових рухів; викристалізував ідейні засади майже всього сучасного політичного спектра.

Від середини 50-х років національний рух розви­вався одночасно і в підпіллі, і легально. Останній про­йшов шлях від культурно-просвітницької діяльності до політичного руху. Об'єктом, проти якого спрямову­вався національно-визвольний рух, був тоталітарний комуністичний режим.

Однією з головних організаційних форм руху на­прикінці 60-х років стає виготовлення і розповсюд­ження самвидаву. Національний рух згуртовується за допомогою всеукраїнського підпільного видання. Це був «Український вісник» за редагуванням В. Чорно-вола. Отже, рух починає ясно усвідомлювати важливість організації справи, значення нелегального видання, різних методів і форм роботи. на початок 70-х років національний рух опору радянській тоталітарній систем» можна назвати націо­нально-визвольним рухом. Влада відреагувала на його посилення черговими репресіями. У 1972 р. почалися нові масові арешти. Але вони не зупинили цей рух. Про що свідчить створення Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ). її створили відомі українські письменники та політичні в'язні: М. Ру-денко, О. Мешко, О. Бердник, Л. Лук'яненко, О. Тихий, І. Кандиба.

УГГ спробувала поєднати для більшої ефек­тивності опору режимові боротьбу українців як нації з боротьбою інших націй за свободу. Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод, відома також як Українська Гельсінська група (УГГ), об'єднання діячів українського правозахисного руху, утворене в Україні 9 листопада 1976.

Згідно з основоположною декларацією УГГ її метою є сприяти виконанню в Україні постанов Заключного акту:

• збирати докази порушення тих постанов та скарги постраждалих;
• доводити факти порушення прав людини та націй в Україні до відома ширших кіл української та міжнародної громадськості, до урядів держав, які підписали Заключний акт.

УГГ ставить також своїм завданням знайомити громадян України з Декларацією Прав Людини ООН, домагатися від влади здійснення права на вільний обмін інформаціями та ідеями, акредитування в Україні представників закордонної преси, утворення незалежних пресових агентств, безпосереднього контакту України з ін. країнами. Для виконання цих завдань УГГ встановила зв'язок зі своїми кореспондентами та співробітниками у різних частинах України, а також з іншими гельсінськими групами (вірменською, грузинською, литовською, російською), зібрала сотні документів, які свідчать про порушення органами влади людських та національних прав, й у своїх деклараціях, меморандумах, зверненнях, протестах довела їх до відома різних міжнародних кіл, а також органів влади СРСР.

КДБ застосовувало до УГГ жорстокі репресії. У 1977 заарештовано й тоді або у наступному році засуджено на максимально допущену законом (ст. 62 Кримінального кодексу УРСР — «антирадянська агітація та пропаганда») кару від 7 до 10 pp. ув'язнення і 5 pp. заслання членів-засновників УГГ: М. Руденка, О. Тихого, Л. Лук'яненка, М. Мариновича, М. Матусевича. Дисидентський рух складався з трьох основних те­чій, що то розходились, то зливались.

1. Правозахисне, або демократичне дисидентство, реп­резентоване у Росії А. Сахаровим, О. Солженіциним та їх однодумцями, а у нашій республіці — Українською Гельсінською групою (УIT) — тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод, що стосувались прав людини і були підписані СРСР у 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. у Києві. її очолив пись­менник М. Руденко. До складу групи входили О. Берд­ник, IT. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандйба, М. Ма-ринович та ін., усього 37 чоловік. Вона підтримувала зв'язок з московськими правозахисниками А. Сахаро­вим, Ю. Орловим та ін. УГГ мала на меті: ознайомлю­вати українське суспільство з Декларацією Прав Лю­дини ООН; збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно - і лінгвоциду та насильницької руси­фікації; домагатись безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці пред­ставників закордонної преси, вільного обміну інфор­мацією та ідеями.

Проте ні певна поміркованість УГГ, ні легальні форми роботи, ні міжнародна громадська думка не перешкодили радянським властям розпо­чати гоніння. До 1980 р. близько 75% учасників Ук­раїнської Гельсінської групи були ув'язнені на строк від 10 до 15 років. Решта емігрувала.

2. Релігійне дисидентство, що мало на меті бороть­бу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за віднов­лення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестант­ських сект. Найбільш яскравими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

3. Національно орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їх співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. Певна части­на цієї течії обстоювала ідею відокремлення України від СРСР мирним шляхом. До цього напрямку нале­жали І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чо_ човіл, Ігор та Ірина Калинці, М. Косів та ін.

Характерна риса усіх трьох напрямів дисидентства — відстоювання національних інтересів українського на­роду, тобто органічне включення у сферу діяльності національного фактора. Специфіка дисидентського руху полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єднань), ні цілісної загальної про­грами. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Ук­раїні був націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї аж до платформи, близької інтегральному націоналіз­му Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз).