Етапи розвитку міжнародної валютної системи (МВС)

І. Система "золотого стандарту": — золотомонетний стандарт (діяв із 1867 р. до початку XX ст.);

— золотозливковий стандарт (з початку XX ст. до Першої світової війни);

— золотодевізний (золотовалютний) стандарт (із 1922 р. до початку Другої світової війни).

II. Бреттон-Вудська система (створена в 1944 р.)

Основні принципи:

— встановлення твердих обмінних курсів країн-учасниць до курсу долара;

— курс долара фіксований відносно золота;

—центральні банки підтримують стабільний курс національної валюти відносно долара;

— організаційною ланкою виступають МВФ і МБРР.

III. Ямайська валютна система (створена в 1976 р.)

Основні особливості:

— заснована на кількох валютах;

— відмінено монетний паритет золота;

— основний засіб розрахунків — вільно конвертована валюта, а також міжнародні кредитні гроші — СПЗ і резервні позиції МВФ;

— вільний плаваючий курс валют визначається попитом і пропозицією;

— центральні банки країн не зобов'язані втручатися в роботу валютних ринків для підтримання фінансового паритету національних валют;

— країна сама обирає режим валютного курсу (фіксований, плаваючий або змішаний).

Структура національної валютної системи:

· Національна грошова (валютна) одиниця

· Золотовалютні резерви країни

· Умови конвертованості національних валют

· Структура національної валютної системи

· Режим ринку валют

· Режим ринку золота

· Статус національних установ, що регулюють валютні відносини країни

Історично першим міжнародним грошовим товаром було золото,пізніше в міжнародних розрахунках стали використовувати кредитні гроші(векселі, банкноти, чеки та депозити). У 70-х роках з'являються спеціальні міжнародні та регіональні платіжні одиниці — СДР та ЕКЮ.Сукупність всіх платіжних інструментів, які можуть бути використані в міжнародних розрахунках, називають міжнародною ліквідністю. Це золото, вільнооборотні валютні запаси держав та міжнародні гроші. Другим елементом світової валютної системи є валютний курс. Це мінова вартість національних грошей однієї країни, виражена в грошових одиницях інших країн. Валютні курси можуть бути фіксованими (твердими) і плаваючими (гнучкими). В основі фіксованого валютного курсу лежить монетний паритет (ваговий вміст золота в національних грошових одиницях), плаваючі валютні курси не зв'язані з монетними паритетами, а визначаються шляхом зіставлення паритетів купівельної сили валют, тобтооцінки в національних грошах вартості однакового "кошика" товарів. Третім елементом світової валютної системи виступають валютні ринки. Першим таким ринком був ринок золота як грошового товару, де золото продавалось на основі офіційної ціни, що була закріплена міжнародним договором. Четвертий елемент світової валютної системи — це міжнароднівалютно-фінансові організації: Міжнародний валютний фонд (МВФ),Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), який разом зі своїми філіями — Міжнародною фінансовою корпорацією (МФК), Міжнародною асоціацією розвитку (МАР), Багатостороннім агентством з гарантій інвестицій (БАГІ) та Міжнародним центром із врегулювання інвестиційних суперечок (МЦВІС) — утворює групу Світового банку, банк міжнародних розрахунків у Базелі, регіональні банки розвитку та ін.Головне завдання світової валютної системи полягає в ефективному опосередкуванні платежів за експорт й імпорт товарів, капіталу, послуг та інших видів міждержавної господарської діяльності, створенні сприятливих умов для розвитку виробництва та міжнародного поділу праці, забезпеченні безперебійного функціонування економічної системи вільного підприємництва. Через світову валютну систему здійснюється перелив економічних ресурсів з однієї країни в іншу або ж цей процес блокується, розширюється чи звужується ступінь національної самостійності країни, а також переміщуються економічні труднощі (інфляція, безробіття) з одних країн до інших.Отже, світова валютна система виступає однією з головних рушійних сил, які можуть або сприяти розширенню міжнародних економічних відносин, або навпаки — обмежувати їх інтенсивність. Тому розвиток міжнародних економічних відносин значною мірою залежить від характеру світової валютної системи і дієвості функціонування її інститутів.

ОСОБЛИВОСТІ РИНКОВИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ Становлення ринкових інституцій. Формування ринкової економіки в Україні розпочалося з відтворенням ринкових інституцій, які існували лише в зародковому стані. Це має відбуватися за схемою, яка враховує економічні, політичні, історичні та психологічні особливості, характерні для нашої країни.
Передусім зазначимо, що Україна ніколи не мала високорозвинених товарно-грошових відносин. Становлення їх, по суті, розпочалося після скасування кріпацтва у 1861 р. і відбувалося на фоні значних феодальних пережитків. Великим було втручання держави в економіку.
Після 1917 р. впродовж майже 70 років країна йшла шляхом розвитку економіки, який ігнорував ринок, вважаючи його рудиментом, що мас віджити у всьому світі. Результат відомий: створено суспільство з низькою ефективністю виробництва і відсталим рівнем життя людей, загальним одержавленням і монополізованою, негнучкою економікою, підпорядкуванням особистих і колективних інтересів відомчим, відсутністю демократичних інституцій. Це сприяло проведенню політики автаркії, тобто економічного відособлення від світового ринку. Саме тому Україна не посідає відповідного місця у міжнародному поділі праці, в зовнішньоекономічних зв'язках.
У нас була відсутня визначальна ринкова інституція — економічна самостійність господарюючих суб'єктів. Саме вона гарантує незалежність суб'єктів ринкової економіки, їхню економічну відповідальність, без чого ринку бути не може. Більшість підприємств України належали державі, управлялись її органами, що зумовлювало високий ступінь монополізму.
Відтворення інституцій багатосуб'єктних власників відбувається через роздержавлення власності, її трансформацію у різні форми — колективну, приватну. Це сприяє розвитку різноманітних форм господарювання та відтворенню конкурентного середовища.
За чисельністю працюючих, часткою вартості основних фондів та обсягами виробленої продукції на недержавних промислових підприємствах України в 2000 р. досягнуто тієї «критичної маси» (понад 85 відсотків основних фондів і матеріально-технічних ресурсів, виробляється більше 50 відсотків продукції), яка тепер стає визначальною з точки зору впливу на загальний стан економіки країни.
Невіддільною інституцією ринку є вільні ціни, за допомогою яких в умовах конкурентного середовища здійснюється еквівалентний обмін, а отже, реалізуються інтереси продавця і покупця, відтворюється рівновага в економіці. Проте це класичне положення економічної теорії діє лише за наявності відповідних інших ринкових умов: демонополізації сфер розподілу, обміну і виробництва, наявності різних форм господарювання, великих, середніх, малих підприємств, які управляються не з єдиного центру, а самостійними товаровиробниками. В Україні усіх цих передумов поки що в розвиненому вигляді немає.
Лібералізація цін за високого рівня монополізму призводить до обов'язкового зростання їх і не створює стимулів до виробництва. Навіщо виробляти додаткову продукцію, якщо прибуток залежить від зменшення її кількості в умовах монополії? Отже, те, що є правильним теоретично і діє за умов, які відтворюють ринкове середовище у будь-якій країні, не може бути правильним для економіки, де не створені відповідні ринкові інституції.
Конкуренція, вільне ціноутворення як необхідні інституції ринку можуть функціонувати лише за умов наявності ринкової інфраструктури (бірж, інформаційно-комерційних, оптових та постачальницьких організацій, пунктів прокату), культури ведення ринкової економіки.
Для того щоб суб'єкти національного ринку не тільки мали ринкову інфраструктуру, право власності на засоби виробництва і продукцію, а й могли реалізувати це право, крім економічних потрібні ще й правові передумови. Ось чому в країні йде процес відпрацювання і прийняття юридичних законів, які сприяють формуванню ринкового середовища. Проте він іде повільно, часто у прийняті закони вносяться істотні зміни, відсутня узгодженість законодавчих актів. Усе це гальмує ринкові перетворення. Юридичні закони мають відбивати реалії економічного життя, бути націленими на відтворення конкурентного, середовища. Слід відпрацювати механізм реалізації цих законів.
Відтворюючи ринкові інституції, не можна забувати, що ринок будують люди, від їхніх свідомості, бажання, розуміння залежить дуже багато. Якщо суспільна свідомість не буде настроєна на ринкову хвилю, ринок не формуватиметься. Цей процес може затягтися, а то й піти у якомусь іншому напрямі. Слід урахувати, що психологічний стан наших людей нині досить складний і суперечливий. Вони не тільки мало знають про ринок, а й вважають, що держава кинула їх напризволяще. У такій обстановці вибір моделі й шляху побудови ринку має надзвичайно важливе значення.
Ринкова модель для України. Світовий досвід показує, що при виборі певної моделі економіки та її реалізації потрібно враховувати загальне і специфічне, яке є змістом перехідної економіки, у стадії якої перебуває Україна. Водночас обов'язково слід мати на увазі, що загальні закономірності для перехідної економіки неоднаково виявляються в різних умовах, скажімо, в умовах східної та західної цивілізації.
Закономірністю перехідної економіки є нестабільність і нестійкість, оскільки в її основі лежать суперечності старих і нових форм господарювання, що призводить до швидких якісних змін в економічному і соціальному житті суспільства. У зв'язку з цим треба передбачати альтернативні шляхи її розвитку. Потенційно існує широкий спектр перспектив: від повернення у певній формі до авторитарно-бюрократичної системи і до постіндустріального суспільства; від корумпованої тіньової економіки до праволіберальних, заснованих на приватній власності систем. Слід ураховувати і те, що альтернативність мас певні межі, які зумовлені об'єктивними і суб'єктивними чинниками. Серед багатьох варіантів є оптимальний для тієї чи іншої країни. Критерієм цього вибору є як загальні тенденції розвитку світової цивілізації, так і врахування реальних ресурсів, національних особливостей, історичних традицій, географічного та геополітичного положення. Отже, формувати економічну стратегію, спрямовану на побудову певної моделі ринкової економіки, слід, спираючись на перелічені чинники.
Особливістю економіки України є те, що перед початком ринкових трансформацій вона являла собою адміністративно-командний тип, де домінував тотальний монополізм: власності, централізовано-директивного прийняття рішень і технологічний монополізм. Було багато підприємств, які виробляли 60 100 відсотків певного виду продукції. Така монополія не є ринковою. Вона не передбачає конкуренції, ринкових відносин, робить господарюючим суб'єктом систему державних установ, а підприємства виконують лише виробничі функції.
Негативний вплив на формування ринкових відносин в Україні має і те, що її економіка великомасштабна з незавершеним циклом виробництва, а також відбиває спеціалізацію у колишньому Радянському Союзі на важкій промисловості, воєнно-промисловому виробництві та видобувних галузях. Саме це сьогодні відтворює нестачу товарів народного споживання, з одного боку, і технічну та технологічну відсталість — з іншого. Це породжує величезну потребу в придбанні нафти та газу на світовому ринку, а отже, проблеми з торговельним балансом, перекоси у цінах на внутрішньому ринку.
Створення достатньої кількості підприємств в Україні, які б формували конкурентне середовище, може здійснюватися двома шляхами: реформуванням існуючих підприємств і створенням нових. Перший шлях передбачає: демонополізацію; роздержавлення і приватизацію; залучення вітчизняних та іноземних інвестицій для структурної перебудови підприємств; диверсифікацію. Другий шлях ставить за мету сприяння розвитку малого й середнього бізнесу; залучення вітчизняних та іноземних інвестицій для створення нових підприємств, а також реструктуризації застарілих, тих, які потребують повного оновлення.
Ураховуючи те, що Україна має могутній індустріальний і науково-технічний потенціал, підготовлені кадри, недоцільно обирати модель ринкової економіки, в якій переважає дрібна приватна власність і економіка регулюється тільки ринковими законами. Цей шлях був би не прогресом, а регресом і приводив би до часів А. Сміта та відповідних методів економічного життя, де все вирішувало вільне ціноутворення.
Модним є так званий лібералізований підхід, сутність якого полягає в тому, що якщо не заважати економіці розвиватися самій по собі за притаманними їй принципами, то Україна скоро ввійде до світового ринку.
Поширене гасло «повну свободу переміщенню капіталів, товарів, людей» — не тільки популістське, а й некоректне. Хто може сьогодні назвати таку країну, де це гасло було втілене в життя? Кожна країна, вступаючи в економічні відносини з іншими країнами, прагне якомога повніше реалізувати свої інтереси. Саме тому вона вводить квоти, ліцензії, митні бар'єри щодо іноземних товаровиробників. Відповідна політика провадиться щодо міграції робочої сили. Адже кожному зрозуміло, якщо дешева робоча сила рине в країну без будь-яких обмежень, то це, з одного боку, зменшить купівельну спроможність національного ринку країни, оскільки знизиться платоспроможність зайнятих у галузях, куди увіллється ця робоча сила, а з іншого — призведе до соціальних загострень у країні, через те що зменшиться заробітна плата, частина працівників взагалі перейде до розряду безробітних.
Допускаючи іноземний капітал в економіку, треба також регулювати ці процеси, адже вони можуть призвести до втрат у певних галузях виробництва, подальшого спотворення економіки, яка перетвориться на технологічний придаток розвинених країн, де відбуваються екологічно шкідливі або безперспективні процеси.
Досвід перехідного періоду постсоціалістичних країн, у тому числі України, свідчить: шлях до ринку в «стихійному режимі», самопливом — не тільки не ефективний, а й призводить до надзвичайно великих втрат у всіх сферах життя, відкидає суспільство назад на десятки років.
Орієнтиром при переході до ринкової економіки для України мають бути сучасні розвинені країни, для яких характерна змішана економіка, що ґрунтується на різних формах власності. Домінуючою при цьому є корпоративна власність, взаємодія конкуренції та регулювання з боку держави, високий соціальний захист населення, соціальна орієнтація економічного розвитку.
Слід також ураховувати, що ринок не можна побудувати, скажімо, за шведським, американським або ще якимось зразком. Він є невід'ємним елементом економіки. Ринкові відносини у Японії, Італії, Бразилії, Алжирі різні. Характерними рисами сучасного розвиненого ринку є висока організованість, інтелектуальне кадрове забезпечення його інституцій, науково обґрунтовані правові засади.
Побудова такого ринку зайняла багато часу і при цьому відбувалася на добре розвинених товарно-грошових відносинах. Сучасні розвинені країни на це витратили весь повоєнний період (3-4 десятиліття); Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур — приблизно два десятиліття. При цьому ринок «маленьких азіатських драконів», як називають останні чотири країни, хоч і с розвиненим, відрізняється від ринку європейських країн і американського. Він, як вважають спеціалісти, не є моделлю відкритої ринкової економіки.
Україна мас будувати таку модель ринкової економіки, яка найбільше відповідає особливостям її розвитку, структурі економіки, географічному положенню, менталітету народу.
Для України найприйнятнішою є модель соціально орієнтованого ринку, який у кінцевому підсумку підпорядковуватиме діяльність своїх функціональних структур задоволенню матеріальних і духовних потреб людини.
Така стратегія має ґрунтуватися на чітко визначених пріоритетах економічного розвитку, які сприяли б досягненню зазначених цілей.
Важливо обрати правильний шлях переходу до ринку.
Еволюційний шлях ґрунтується на поетапному і поступовому введенні ринкових відносин впродовж тривалого періоду (10—15 років).
Прискорений шлях, або «шокова терапія», на перший погляд, виглядає як простий, тому що до ринку можна перейти за короткий термін (були пропозиції за 400—500 днів, 2—3 роки). Приваблює він тим, що мета досягається швидко. Використовувався навіть такий сюжет. Хвіст коту можна відрубати частинами, а можна зразу. У першому випадку тварина страждає кожного разу, а у другому — лише раз, а ефект той самий. Сутність такого підходу полягає в тому, що на основну масу товарів та послуг відразу вводять вільні ціни. Зростання1 їх обмежується проведенням гранично жорсткої фінансової та кредитної політики. Вона є ключовим елементом цього варіанта. Максимально скорочується державний сектор. Соціальна підтримка населення встановлюється на мінімальному рівні.
Прихильників «шокової терапії» у нашій країні було вдосталь, як і пророків та радників різних західних шкіл, у тому числі чиказької (монетаристської школи), на яку покладалося найбільше надій. Проте всі вони, по-перше, не бачать відмінностей не тільки між Україною і Росією, а й Україною і Чилі, між селянином, сформованим колективним веденням господарства, і фермером, який працює у ринковому середовищі. По-друге, всі вони без винятку піклуються не про інтереси України, а про свої власні інтереси, інтереси своїх компаній, країн. По-третє, монетаризм у його класичному розумінні зводиться до вільного ринку, де рівновага у суспільстві досягається за рахунок грошової політики, вільного ціноутворення. У наших умовах багаторівневого монополізму (власності, технології, управління) це зумовлювало руйнацію економіки, дестабілізацію суспільства.
Засади ринкової економіки в Україні мають вводитися прискорено, але без «шоку».
Поелементний, еволюційно-радикальний шлях поєднує поступовість, поетапність і державне регулювання цін на найважливіші товари, з одного боку, і прибутків — з іншого. Раптово перейти до ринку не вдасться, тому що в Україні, по суті, немає розвиненої інфраструктури, без якої не може існувати сучасний ринок. Економіка потребує радикальної структурної перебудови. Без цього неможливо наповнити внутрішній ринок споживчими товарами, посісти чільне місце на міжнародному ринку. Для того щоб досягти цього, потрібні величезні капітальні ресурси. Сподівання на допомогу ззовні — нереальні. їх треба шукати всередині країни, в її сучасній економіці. Гострим є дефіцит на кваліфіковані підприємницькі кадри для роботи у банках, на біржах тощо. Саме тому для побудови ефективної ринкової економіки Україна має демонтувати стару господарську систему і поступово вводити ринкові елементи.
Вирішення цього складного завдання потребує, з одного боку, прискореного переходу до ринку, а з іншого — виходу економіки з кризи. Такими є реальні обставини, з якими не можна не рахуватися, обираючи стратегію переходу до соціально орієнтованої ринкової економіки.
Головним чинником створення моделі ринку, про яку йдеться, має бути послідовна діяльність держави щодо створення необхідних інституцій ринку.
Регулююча роль держави має здійснюватися методами, які адекватні ринковим формам господарювання. Для цього слід розробити цільові програми розвитку визначальних сфер господарства; забезпечити підтримку пріоритетних напрямів економічного розвитку, виділення для цих цілей кредитів, зменшення податків; стимулювання розвитку виробництва, а не посередницької діяльності, різних соціальних форм господарства; створити сприятливі умови для залучення в країну приватного іноземного капіталу, передусім у формі прямих інвестицій до виробничої сфери, галузей, що виробляють товари споживання.
Держава має регулювати випуск національної грошової одиниці, здійснювати контрольовану емісію, забезпечувати взаємодію національного ринку з міжнародним.
Регулююча роль держави має полягати у забезпеченні рівноваги в суспільстві. І чим більші відхилення від рівноваги, тим сильнішими мають бути регулятори.
Результати економічних перетворень, здійснюваних на таких засадах, будуть детермінованими, незворотними, прискореними і, що особливо важливо, досягнуті в умовах соціальної злагоди.

ПІДПРИЄМНИЦТВО

Мікроекономіка – це частина економічної теорії, яка досліджує такі економічні категорії як галузь, підприємство, фірма.

Термін „підприємництво” було запропоноване Кантільйоном у 18 ст. у Франції. Він вважав, що підприємцем є та особа, яка займається економічною діяльністю з нефіксованими доходами. Такими особами він вважав ремісників і селян. І вважав це готовністю йти на ризик.

Підприємництво (в Україні запроваджений цей термін в 1991 році) – це ініціативна, самостійна діяльність громадян або їх об’єднань, спрямована на отримання прибутку, здійснювана на власний ризик і під матеріальну відповідальність. Підприємець результат своєї діяльності використовує на виробничі потреби (господарську діяльність). Бізнесмен отримані результати використовує на власні потреби. Власні потреби це, в першу чергу, споживчі товари. Підприємець в першу чергу думає про те як відновити процес виробництва. Відмінність у іноваційності характеру виробництва. Функції підприємництва:

1. творча або інноваційна – це і є генерування нових ідей та їх втілення у процесі виробництва;

2. ресурсна – ефективне використання ресурсів;

3. організаційна – це поєднання факторів виробництва і контроль за цим поєднанням.

Суб’єкти підприємницької діяльності – це особа, яка характеризується специфічним типом мислення. Риси поведінки суб’єктів:

1. ініціативність проявляється в тому, що є постійна потреба починати щось нове;

2. пошук нетрадиційного рішення;

3. здатність до ризику, але ризик має бути виправданий;

4. цілеспрямованість або „ділова хватка”;

5. власний інтерес.

Підприємець – це суб’єкт, що поєднує в собі новаторські, комерційні та організаторські здібності для пошуку та розвитку нових видів та методів виробництва, нових сфер застосування капіталу.

Умови для здійснення підприємницької діяльності:

1. створення законодавчої та нормативної бази підприємництва;

2. створення конкурентного середовища або велику кількість виробників, щоб вони конкурували між собою;

3. наявність розвинутої ринкової інфраструктури;

4. ефективна система захисту інтересів підприємства;

5. наявність позитивної громадської думки про підприємця.

Знайти Закон про підприємництво і про підприємство! + знайти хто не може бути суб’єктом підприємницької діяльності!!!

Принципи, на яких формується підприємницька діяльність:

1. свобода у виборі напрямів та методи господарювання

2. самостійність у прийнятті рішень: що, як і для кого?

3. відповідальність за прийняті рішення, їх наслідки та пов’язаний з цим ризик;

4. орієнтація на одержання прибутку

Суб’єкти підприємницької ді-сті:

1. одна особа або фізична особа;

2. держава;

3. група осіб, колектив.

 

2. Підприємство та його види.

Підприємство – це організаційна форма – це цілісний майновий комплекс, що використовується для здійснення підприємницької діяльності. 1992 рік – ЗУ „Про підприємство”. З точки зору ек.теорії підприємство – це поєднання засобів виробництва із робочою силою. Ознаки підприємства:

1. наявність певного технологічного базису або певна кількість засобів виробництва;

2. наявність певної кількості та якості робочої сили;

3. завершеність технологічного циклу, тобто створення певного блага;

4. підприємство є юридичною особою або підприємство – самостійно господарюючий суб’єкт.

Фірма – це юридична особа, яка створює підприємства як технологічну основу.

Види підприємств:

1. за власністю на майно:

o одна особа;

o колективне, корпоративні, групові

o державні

· за розмірами:!!!Знайти де і як визначено великі і середні підприємства!!!

o великі

o середні

o малі – підприємство, в якому зайнято двісті або до 200 осіб, якщо це будівельна фірма

· за галузями або галузева належність:

o виробничі підприємства – створюються тільки в матеріальній сфері

o невиробничі підприємства – сфера послуг

 

3. Всього існує три організаційно-правові форми:

1) одноосібне володіння – це така форма підприємницької діяльності, при якій майно є власністю однієї особи, яка несе відповідальність за результати діяльності і отримує весь прибуток. Представлене фермерством. Переваги одноосібного володіння:

- дуже простий тип організації, легко заснувати, невелика кількість витрат

- власник сам собі господар

- максимум спонукальних мотивів

Недоліки:

- невеликі фінансові ресурси

- відсутність потенційних вигод від спеціалізації виробництва

- необмежена відповідальність;

2) партнерство (в Україні – товариство) – це така форма підприємницької діяльності, що склалася з двох або більше осіб, які домовляються про володіння підприємством та його управління. Наприклад „ТОВ”. Преваги:

- легко заснувати

- більш високий рівень спеціалізації виробництва, завдяки декільком особам

- розширені фінансові можливості, що є менш ризиковим для банкірів

Недоліки:

- не можуть домовитись про управлінські рішення

- фінасові обмеження ресурсів

- строки діяльності партнерства не передбачені;

3) корпорація (в Україні відкрите акціонерне товариство) – це така форма підприємницької діяльності, при якій майно поділяється на певні частки, власники яких несуть обмежену відповідальність за результати своєї діяльності. Переваги:

- ефективне залучення грошового капіталу;

- обмежена відповідальність лише тією сумою, яку вони вклали в акції;

- спеціалізація в управлінні: відокремлення власності від управління, тобто необов’язково чиновники можуть бути співвласниками цих акцій, безпосередня спеціалізація;

- необмеженість у строках дії підприємств;

Недоліки:

- реєстрація корпорації пов’язана з бюрократичними процедурами;

- дає можливість для зловживань;

- подвійне оподаткування прибутку корпорацій;

- розподіл функцій власності та управління

4. Капітал як матеріальна основа.

Капітал перекладається з лат. як головний, основний. Капітал визначають таким чином: це авансована вартість, що в процесі свого руху приносить більшу вартість, тобто самозростає. Маркс: капітал – це вартість, яка, знаходячись в русі, зростає. Для підприємця капітал – це сума вартісної оцінки майна і коштів підприємця, які він може використати на господарські потреби.

!Рейдерство на фондовому ринку України! – реферат + Муніципальні цінні папери в Україні.

Підходи до капіталу:

1. предметно-функціональний підхід – за цим підходом капітал ототожнюється з нагромадженоб працею, призначеною для подальшого виробництва або продажу з метою отримати доход. До представника можна віднести Жана Батіста Сея – розглядав капітал як фактор виробництва. Нагромаджена праця може бути як знаряддя праці або як виготовлений товар;

2. соціально-економічний – капітал трактується як економічна категорія, тобто специфічні економічні відносини. Засновником є Карл Маркс, який трактуючи капітал як авансовану вартість, що самозростає, як специфічні капіталістичні відносини, що грунтуються на експлуатації найманої праці. Сьогодні відбувається соціалізація капіталу (тобто він став більш доступним для всіх) і капіталізація праці;

3. грошовий підхід – капітал досліджується як фінансовий ресурс, що приносить доход у відсотках;

4. часова концепція капіталу – заснована на порівнянні корисності благ у різний час та виведенні доходу з певних властивостей останнього;

5. трактування капіталу як певного вкладання, що забезпечує доход, незалежно від сфери його застосування.

Сучасні поняття капіталу:

1. людський капітал – це міра, втіленої у людині, здатності приносити доходи. Це освіта, професійна підготовка, фізичні та розумові здібності людини.

2. інтелектуальний капітал – це нагромаджена у процесі інтелектуальної діяльності сукупність знань, досвіду, навичок, здібностей, що приносить в подальшому доходи.

3. соціальний капітал – втілений у якості соціальних зв’язків та відносин, заснованих на довірі як концентрації очікувань та зобов’язань, що спонукають до досягнення спільних цілей. Френсіс Фукуяма запропонував це визначення. Він казав, що соціальний капітал має бути заснованим на довірі. Тобто, довіра – це і є фактор виробництва в соціальному капіталі.

З точки зору політекономічного підходу (Карл Маркс), капітал розглядається як авансована вартість, що в процесі свого руху самозростає.

Кругооборот капіталу. Маркс: Г – Т – Г’, Г’=Г + д Г.

Г-Т: засоби виробництва і робоча сила … (тобто процес виробництва переривається знову створеним товаром) В…Т – Г’.

Кругооборот капіталу – це рух капіталу, що послідовно охоплює його авансування, застосування у виробництві, реалізацію вироблених товарів і повернення капіталу до початкової форми. Стадії кругообороту:

1. сфера обігу (гроші обмінюються на товар);

2. процес виробництва, де створили товар;

3. перетинається з другою і вклучає товар+гроші’.

Проходячи ці три стадії капітал набуває функціональних форм: на першій стадії капітал набуває грошової форми; набуває продуктивної форми; набуває товарної форми.

Постійно повторюваний кругооборот капіталу становить його оборот. В залежності від того як обертаються різні частини капіталу, капітал поділяється на:

1. основний (будинок, споруда, верстат) – це ті елементи продуктивного капіталу, які повною мірою беруть участь у процесі виробництва, натуральна форма яких незмінна, але вартість свою переносить поступово в міру свого зношування на знову створений товар. Поділяється на активні частини (все те, що безпосередньо задіяно в процесі виробництва – верстати, машини тощо) та пасивні частини (будинки, споруди або те, що створює нормальні умови для процесу виробництва);

2. оборотний – це частина продуктивного капіталу, вартість якого в процесі виробництва повністю переноситься на знову створений товар і повністю втрачається натуральна форма. До оборотного капіталу відносять матеріали, паливо, заробітну плату працюючим.

Головною властивістю основного капіталу є зношування, яке має дві форми: фізичне – це зношування основного капіталу під впливом дій природи, може бути як активним, так і пасивним (так звана „втома металу”); моральне зношування здійснюється в результаті його знецінення незалежно від фізичного зношування, має два види:

o коли в результаті зростання продуктивності праці знижується вартість основного капіталу;

o коли створюються машини абсолютно нової конструкції, завдяки новітнім технологіям.

Процес поступового перенесення вартості основного капіталу на знову виготовлену продукцію має назву амортизація, а сума перенесеної вартості, що повертається в грошовій формі після реалізації товару, створює амортизаційний фонд.

5. Час і швидкість обороту капіталу залежить від того, де знаходиться капітал. В задежності від того де знаходиться капітал (на якій стадії) виділяють час обігу (період, протягом якого капітал знаходиться в обігу, а в обігу він знаходиться на 1 і 3 стадії) капіталу і час виробництва (період часу, протягом якого капітал знаходиться у процесі виробництва) капіталу. Час обороту капіталу – це час, необхідний для повернення авансованого капіталу до підприємця в первісній формі, але у збільшеному вигляді. Швидкість обороту визнається протягом року і показується літерою „N”. Прискорення обороту капіталу є одним із найважливіших резервів підвищення ефективності капіталу.

 

ТЕМА: Праця. Заробітна плата.

1. Ринок праці та його особливості.

2. Суть та функції праці.

3. Форми організації заробітної плати.

 

1. Ринок праці – це сфера економіки, в якій відбувається купівля-продаж праці або робочої сили. Як і будь-який ринок ринок праці має суб’єктів і об’єктів. До суб’єктів відносять: продавець праці (працездатне населення або одна особа, яка згодна продавати свою працю за певною ціною) і покупець (це завжди підприємець (роботодавець), який виражає попит на працю. Попит на працю – це попит на певну кількість певної якості робочу силу для здійснення економічної діяльності. Попит обумовлюється певними детермінантами (чинники, які впливають на предмет):

1) ціньові детермінанти;

2) рівень технічної оснащеності виробництва (обернена залежність);

3) рівень ділової активності (зростаюча ділова активність спонукає до зростання попиту на працю);

4) інтенсивність інвестиційного процесу.

Пропозиція праці – це така кількість працездатного населення, яка пропонує свою працю (робочу силу) на продаж. Так само, як і попит має детермінанти:

1. ціновий;

2. неціновий:

o демографічна ситуація, що обумовлює кількість працездатного населення;

o рівень безробіття (пряма залежність між безробіттям і пропозицією).

Об’єктом купівлі-продажу є праця або робоча сила. Робоча сила – це сукупність розумових і фізичних здібностей людини до праці (Маркс). Праця – це доцільна діяльність людей, спрямована на задоволення їх життєвих потреб. Об’єкт ринку праці має певні відмінності від будь-якого іншого об’єкту на ринках:

1) товар має дві властивості: споживча вартість – це здатність праці задовольняти потреби роботодавця; інтелектуальний капітал.

Вартість товару залежить від фізіологічних потреб людини.

Робоча сила має найнижчу вартість, і не може існувати без мінімальної межі вартості. Людина завжди має отримувати мінімум – соціальні допомоги від де-ви тощо.

Особливості ринку праці:

1. ринок праці є найбільш недосконалим з усіх видів ринку;

2. специфічність товару – робоча сила;

3. найвищий рівень регулювання ринку з боку держави:

o обов’язково щорічно приймається норма про мінімальний рівень заробітної плати;

o законодавчо обумовлено, що не будь-яка особа може бути суб’єктом ринку праці;

o соціальна угода: де-ва, роботодавець і працівник.

 

2. Заробітна плата – це ціна праці або ціна робочої сили або ціна робочої сили. Величина цієї ціни праці залежить від величини затрат на продукцію, що виготовляється. Величина ціни на працю залежить від співвідношення попиту і пропозиції на працю. Попит падає, а пропозиція зростає – ціна падає. Ціна на працю залежить від мінімальних потреб людини, що сприяють життєдіяльності людини:

1) фізіологічні потреби;

2) соціальні;

3) потреба у підготовці робочої сили (у перекваліфікації);

4) відтворення здатності до праці (відпочинок).

Заробітна плата поділяється на такі два види:

1. номінальна заробітна плата – це така кількість грошей, яку особа отримує за свою працю;

2. реальна заробітна плата – це кількість товарів і послуг, яку особа може придбати за номінальну заробітну плату.

Чинники, від яких залежить реальна з/п:

1. інфляційні процеси зумовлюють зменшення реально З/П;

2. закон зростаючих потреб;

3. інтенсивність праці – прискорення здійснення праці.

Чинники, які зумовлюють номінальну з/п:

1. стан ринку праці, зокрема безробіття (чим більше безробіття, тим менший рівнь реальної з\п);

2. рівень податків (із зростанням рівня податків реальна з/п зменшується). Рівень подітків стосується як виробників.

Функції з/п:

o відтворювальна – спроможність працюючого населення відтворити свої здібності до праці;

o стимулююча – повинна стимулювати до кращої праці. А більш як<