Основними суб'єктами світового господарства є національні держави, ТНК і міжнародні економічні організації та інститути.

Транснаціональні корпорації (ТНК) — наймогутніші монополії, що діють у міжнародному масштабі й на основі монополізації значної частини світового промислового виробництва, об'єктів інтелектуальної власності, торгівлі привласнюють найвищі (транснаціональні) прибутки.

ТНК є міжнародними за характером своєї діяльності та національними щодо контролю за ними й утворюються на основі транснаціоналізації (просування за межі своєї країни) своєї підприємницької діяльності. На початку XXI ст. вони контролювали до 40% промислового виробництва світу, понад 50% світової торгівлі, майже 80% патентів на нову техніку і технологію, використовували понад 20% світової робочої сили. Домінуючу роль у цих процесах відіграть приблизно 50 наймогутніших ТНК. Вони посилюють свою могутність за рахунок прямих інвестицій у їх закордонні філіали й підприємства. Так, якщо в 1960 р. налічувалося приблизно 35 тис. ТНК, то на початку XXI ст. — до 63 тис. та 690 тис. філіалів. Крім них, існує невелика кількість міжнаціональних компаній, які виникають на основі міжнародних договорів між компаніями різних країн і є міжнародними за складом капіталу, масштабами своєї діяльності й контролю за нею.

У науковій літературі до законів, які визначають розвиток сучасного світового господарства, відносять: закон вартості, закон конкуренції, закон зростання продуктивності праці, закон попиту і пропозиції, а також закон інтернаціоналізації виробництва.

На сьогоднішній день можна виділити 4 етапи становлення світового господарства:
На першому етапі створюються передумови для формування світового господарства у вигляді світового ринку. Тому його можна назвати підготовчим. Він охоплює період від виникнення суспільного поділу праці (V-IV тисячоліття до н. е.) до становлення великої машинної індустрії у виробництві (середина XIX ст.). Поява суспільного поділу праці породжує передумови для виникнення місцевого ринку, який з часом трансформується регіональний та регіонально-світовий.

На другому етапі (середина XIX - початок XX ст.) світове господарство набуває рис світового капіталістичного господарства, тобто об’єднує країни капіталістичної системи. Проте єдність соціально-економічної системи не означала рівноправності. Світове господарство на даному етапі складалося з двох підсистем: ринкового господарства індустріальне розвинутих країн і малорозвинутого ринкового і доринкового господарства колоніальних і залежних країн. Між ними склалася система нерівноправного міжнародної поділу праці.

Третій ета п (з 20-х - до 90-х pp. XX ст.) починається з відокремлення ні капіталістичної системи світового господарства Радянського Союзу, а п другої світової війни ряду країн Східної Європи, Азії, Америки. Найважливішою характерною рисою цього етапу є те, що капіталістична система господарювання перестала бути всесвітньою. Поруч з нею виникла нова, соціалістична система світового господарства.

Структура сучасного світового господарства включає дві складові частини по перше, всі національні господарства, яких сьогодні налічується понад 190; по-друге — міжнародні економічні зв’язки (відносини) між країнами-партнерами. У структуру світового господарства входять світові ринки товарів і послуг капіталів, робочої сили, міжнародна валютна система, міжнародна кредитно-фінансова система, сфера обміну в області науки, техніки й інформації, міжнародний туризм та ін.

Базилевич.

Світове господарство — внутрішньо суперечлива єдність національних економік, пов'язаних міжнародним поділом праці, торговельно-виробничими, фінансовими та науково-технічними зв'язками.

Етапи розвитку світового господарства:

I — кінець XIX — початок 20-х років XX ст.;

II — друга третина 20-х років — кінець 80-х років XX ст.;

III — кінець 80-х — початок 90-х років XX ст. і продовжується нині.

Світове господарство характеризується:

— зростанням інтернаціоналізації економіки на основі поглиблення міжнародного поділу праці;

— створенням багатогранної системи міжнародних економічних відносин;

— формуванням міжнаціональних механізмів регулювання економічних взаємовідносин між країнами.

Міжнародний поділ праці.

Міжнародний поділ праці (МПП) — спеціалізація країн на виробництві певних видів товарів відповідно до їхніх природно- кліматичних, історичних та економічних умов.

Він полягає в спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів та послуг і товарному обміні цими продуктами на світових ринках. Міжнародний поділ праці виникає між країнами, що захищені своїм державним суверенітетом.

Міжнародний поділ праці, порівняно з територіальним поділом праці, має деякі принципові відмінності. Формування спеціалізації господарства країни в такому разі, безумовно, підкоряється дії закону порівняльних переваг, за цим законом, який є одним з фундаментальних законів економічної теорії, кожна країна має порівняльну перевагу у виробництві якого-небудь товару чи послуги і може дістати вигоду, торгуючи ними або обмінюючи їх на інші товари чи послуги.

Міжнародний поділ праці дедалі більше став залежати від розвитку продуктивних сил, технічного рівня виробництва. Типи і види спеціалізції виробництва при міжнародному поділі праці можна зобразити схемою. На схемі зображено дві історичні форми спеціалізації – міжгалузева і внутрішньогалузева а також конкретні прояви останньої. Міжнародний поділ праці надає державам певних переваг. Завдяки участі у ньому країна може підвищити ефективність своєї національної економіки. Першою в історії формою економічних відносин між країнами була міжнародна торгівля, яка нині є найрозвинішеною формою міжнародного поділу праці.

Форми міжнародного поділу праці:

Загальни й поділ праці ґрунтується на галузевій спеціалізації окремих країн (сільськогосподарське

виробництво, переробні галузі тощо)

Часткови й поділ праці ґрунтується на спеціалізації у виробництві готових виробів (мед- апаратура, взуття, меблі, трактори тощо)

Одиничн ий поділ праці ґрунтується на подетальніи спеціалізації (виробництво шарико-підшипників, шин, двигунів тощо)

Сучасний етап розвитку МПП характеризується:

— розвитком спеціалізації та кооперування виробництва наукомісткої продукції, прогресивних технологій, що зумовлює деіндустріалізацію промислово розвинених країн (скорочення у їхніх структурах виробництва базових галузей);

— поглибленням спеціалізації у сфері науково-технічних знань та інформації;

— інтернаціоналізацією сфери послуг, тісним переплетінням продажу послуг із виробництвом та збутом товарів, експортом капіталу, обміном інформацією;

— загостренням конкуренції на міжнародних ринках, глобалізацією її змісту, зростанням значення інтернаціональних конкурентних переваг.

Показник участі країни у МПП:

Експортна квота = обсяг експорту поділений на обсяг валового продукту, і результат множиться на 10 відсотків.

Міжнародна торгівля.

Міжнародний поділ праці є основою міжнародних економічних відносин.

Міжнародні економічні відносини (МЕВ) — система техніно-економічних, організаційно-економічних і виробничих відносин (або економічної власності) між економічними суб'єктами різних країн з приводу організації руху товарів, робочої сили та інших об'єктів і привласнення отриманих при цьому результатів.

Основною формою МЕВ на сучасному етапі є міжнародна торгівля.

Міжнародна торгівля — торгівля між країнами, яку формують ввезення (імпорт) та вивезення (експорт) товарів і послуг, що підпорядковуються дії відповідних законів.

У межах закону випереджаючого зростання зовнішньої торгівлі діють такі закономірності:

— випереджаюче зростання торгівлі послугами порівняно з темпами міжнародної торгівлі

— випереджаюче зростання торгівлі готовими виробами порівняно з товарами паливно-сировинної групи, а в межах перших

— машинами й устаткуванням.

— поступове зростання торгівлі напівфабрикатами, окремими деталями, виробами для складання кінцевого продукту.

— збільшення у світовій торгівлі частки внутріфірмового обміну.

— випереджаючі темпи зростання міжнароднної торгівлі між розвинутими країнами світу.

— дія закону нерівномірності у сфері міжнародщої торгівлі.

— зростання в експорті розвинутих країн частки продукції, виробленої за допомогою інтелектуально та інформаційно насиченої праці (мікроелектроніки та ін.).

— посилення ролі державного та наддержавногго регулювання.

— поступова лібералізація міжнародної торгівллі.

Під дією названих закономірностей поступово зростає роль міжнародної торгівлі в національному відтворенні (матеріального продукту, робочої сили та економічнних відносин). Виявом цього є збільшення обсягів зовнішньої торгівлі щодо ВВП (обсягів внутрішнього виробництва), у найбільших країнах (США, Індія, Китай та ін.) цей показник наприкінці 90-х років становив від 20 до 30%, у середніх за розмірами (ФРН, Франція, Великобританія та ін.) — до 80%, а в невеликих (Бельгія, Швейцарія та ін.) — понад 150%. У середині 60-х років для великих країн він дорівнював лише 10—15%, для середніх — до 30%, а в 2010 р. передбачається зростання його для першої категорії країн до 35—40%.

Міжнародна торгівля послугами має специфічні особливості порівняно з торгівлею традиційними товарами:

1) наявність прямих контактів між виробниками послуг та їх споживачами (що вимагає присутності за кордоном виробників послуг або іноземних громадян у країні, де виробляють ці специфічні товари);

2) збільшення обсягів міжнародної торгівлі послугами порівняно зі зростанням зовнішньої торгівлі товарами (оскільки для успішної реалізації товарів, особливо складних, необхідно надавати все більшу кількість транспортних, інформаційних, консультаційних, післяпродажних та інших послуг);

3) більша захищеність сфери послуг від іноземної конкуренції з боку держави та наднаціональних органів (наприклад, НДДКР) тощо.

Основними видами послуг у світовій торгівлі є:

— послуги, пов'язані із зовнішньою торгівлею, тобто з їх транспортуванням, страхуванням;

— послуги, пов'язані з обміном технологією (торгівлею ліцензіями, ноу-хау, інжиніринговими, управлінськими послугами та ін.);

— обмін соціальними і культурними послугами, зокрема надання туристичних послуг;

— надання банківських послуг, зокрема здійснення міжнародних розрахунків, лізингових операцій та ін.;

— торгівля послугами, пов'язаними з міграцією робочої сили (виплатою і перерахуванням заробітної плати, соціальних виплат тощо).

Державне та наддержавне регулювання міжнародної торгівлі. Найзагальнішою метою державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності є створення сприятливих умов для розширеного відтворення всередині країни, зокрема для привласнення національними та транснаціональними компаніями максимальних прибутків. У процесі реалізації цієї мети спостерігається суперечливе поєднання протекціонізму й лібералізму.

Протекціонізм — державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції та сприяння національним компаніям у проникненні на зовнішні ринки.

Саме державні структури повинні раціонально поєднувати політику протекціонізму і лібералізму.

Лібералізм — державна політика, спрямована на зниження митних тарифів та інших обмежень у зовнішній торгівлі.

Протекціонізм здійснюється через встановлення високих митних тарифів на товари, що ввозяться з-за кордону і нетарифні обмеження. Розвинуті країни використовують майже 800 видів нетарифних бар'єрів, за допомогою яких стримують імпорт понад 50% усіх товарів. Особливістю протекціоністської політики на сучасному етапі є впровадження колективного та селективного протекціонізму країнами-учасниками інтеграційних угруповань щодо третіх країн. Найбільшою мірою такий протекціонізм властивий країнам ЄС.

До нетарифних обмежень належать заходи:

— спрямовані на безпосереднє обмеження імпорту (його ліцензування і квотування, запровадження антидемпінгових і компенсаційних мит, імпортні депозити, компенсаційні збори, система мінімальних імпортних цін тощо);

— безпосередньо не спрямовані на обмеження зовнішньої торгівлі (митні формальності, технічні стандарти і норми, санітарні й ветеринарні норми, екологічні стандарти та норми, вимоги до маркірування товарів, їх упаковки тощо);

— безпосередньо не спрямовані на обмеження імпорту чи стимулювання експорту, але дія яких забезпечує такий самий результат.

Міжнародна торгівля. Розвиток зовнішньої торгівлі історично став першою формою економічних зв'язків між різними народами і країнами. Сьогодні міжнародна торгів­ля — одна зі сфер міжнародних товарно-грошових відносин як сукупність зовнішньої торгівлі усіх країн світу. Розрізняють міжнародну торгівлю товарами і послугами, проте як правило, під міжнародною торгівлею розуміють торгівлю товарами на світовому ринку.

Багато держав, які мають обмежену ресурсну базу і вузький внутрішній ринок просто не в змозі виробляти з достатньою ефективністю (прибутковістю) усі товари, які, по-перше, необхідні для внутрішнього споживання, а по-друге, розраховані на масовий ринок. Для таких країн зовнішня торгівля є вагомим засобом отримання потрібних товарів в обмін на реалізацію своїх. Зовнішньоторговельний оборот може досягати в таких країнах значної частки ВНП.

Загалом міжнародна торгівля є засобом, за допомогою якого країни можуть розви­вати спеціалізацію, підвищувати продуктивність своїх ресурсів і таким чином збільшу­вати загальний обсяг виробництва. В цілому країни так само, як і окремі особи чи регіони їх, мають змогу вигравати за рахунок спеціалізації на товарах, які вони мо­жуть виробляти з найбільшою відносною ефективністю, та наступного їх обміну на това­ри, які вони не в змозі самі ефективно виробляти. В основі більш поглибленого розкрит­тя питання "чому країни торгують?" знаходяться дві обставини. По-перше, економічні ресурси (природні, людські, інвестиційні, товари) розподілені між країнами світу не­рівномірно; країни суттєво різняться щодо своєї забезпеченості економічними ресур­сами. По-друге, ефективне виробництво різноманітних товарів потребує різних техно­логій або комбінацій ресурсів.

Зовнішньоторговельний оборот будь-якої країни складається з експорту та імпорту.

Експорт (вивіз) товарів означає, що їх реалізація відбувається на зовнішньому ринку. Економічна ефективність експорту визначається тим, що дана країна вивозить ту продук­цію, витрати виробництва якої нижчі за світові. Розмір виграшу при цьому залежить ВІД співвідношення національних і світових цін даного товару, від продуктивності праці в країнах, що беруть участь у міжнародному обороті даного товару в цілому.

Імпорт (ввіз) товарів -- за нормальних умов країна купує товари, виробництво яких у цей час економічно не вигідне, тобто купуються вироби з меншими витратами, ніж витрати на виробництво даної продукції в країні. При підрахунку ефективності зовнішньої торгівлі визначається той економічний виграш, який отримує дана країна у зв'язку зі швидким задоволенням своїх потреб у певних товарах через імпорт: вивіль­нення ресурсів, які витрачаються на виробництво подібних товарів в країні.

Загальна сума світового міжнародного товарообороту обчислюється як загальна сума світового експорту. Це випливає з того, що експорт однієї країни є імпортом іншої. Рахунок ведеться за сумою експорту, а не імпорту, оскільки перший відіграє вирішальну роль в активному торговому балансі як співвідношенні експорту та імпорту. Для Украї­ни характерний стійкий пасив торгового балансу насамперед у зв'язку з імпортом енергоносіїв. Розв'язання цієї проблеми знаходиться на шляху структурної трансфор­мації економіки та її державного регулювання.

Основними характеристиками розвитку сучасної міжнародної торгівлі є такі.

1. В сучасних умовах зростаючої інтернаціоналізації господарського життя темпи розвитку світової торгівлі мають тенденцію до випередження зростання виробництва.

2. У міжнародну торговельну сферу щорічно надходить 1 /5 всього, що виробляється, вирощується та добувається на Землі.

3. Участь окремих країн та їх угруповань у світовому обміні залежить від ступеня їх залучення до міжнародного поділу праці та інтеграції у світове господарство.

4. Чітко діє тенденція до різкого збільшення у світовому товарообороті частки продукції обробної промисловості, яка стала перевищувати 3/4, тоді як у 1980 р ї частка становила близько 60 відсотків. Відповідно зменшується частка сировини.

5. Найбільш значною і динамічною групою товарів на світовому ринку є машини та обладнання, частка яких досягла 1 /З обсягу світової торгівлі (у 60-х роках вона стано­вила приблизно 1/5).

Фритредерство полягає в проведенні лібералізації зовнішньої торгівлі та інших зовнішньоекономічних зв'язків країни при мінімальному втручанні держави в при­ватнопідприємницьку діяльність. Політика фритредерства зародилася в Англії в остан­ній третині XVIII ст. і розгорнулася в першій половині XIX ст. Вона була пов'язана з промисловим переворотом, завдяки якому Англія стала "майстернею світу". Країна за таких умов була зацікавлена у знятті перепон, насамперед у вигляді високих мит, на шляху ввезення англійських товарів в інші країни, знижуючи, в свою чергу, бар'єри на шляху ввезення зерна та певних видів сировини на свій ринок (відомі "хлібні закони"). Дешевий хліб ще більше підвищував конкурентоспроможність англійських промисло­вих товарів на зовнішніх ринках, оскільки вів до зниження вартості робочої сили в країні.

Протекціонізм — зовнішньоекономічна політика держави, що спрямована на підтрим­ку розвитку національної економіки і здійснюється за допомогою економіко-політич-них бар'єрів, які захищають внутрішній ринок від певних іноземних товарів (відповідні аналоги національного виробництва, неконтрольований ввіз іноземних капіталів тощо). При цьому інструментарієм зовнішньоекономічної політики держави є: мито, кількісні обмеження і заборона імпорту певних товарів, підтримка через стимулювання націо­нального експорту, валютне регулювання тощо. Для протекціонізму характерне фінан­сове заохочення національної економіки для розвитку конкурентоспроможного вироб­ництва і економічного зростання.

Міжнародний рух капіталів.

Закономірності та особливості міжнародного руху капіталів за сучасних умов. Після розпаду колоніальної системи основна частина іноземних інвестицій спрямовується у високорозвинуті країни, що є ознакою посилення процесу інтернаціоналізації капіталу, дії закону інтернаціоналізації виробництва. Головний суб'єкт міжнародного руху капіталів — ТНК. З понад 3,5 трлн. дол. іноземних інвестицій у 2000 р. їхня частка становила понад 3 трлн. дол. Уперше на початку 70-х років загальний обсяг виробництва на зарубіжних філіалах ТНК перевищив експорт із країн, в яких розміщені ці корпорації. Значною мірою це зумовлено зростанням кількості філіалів, посиленням процесів спеціалізації та кооперування виробництва між ними. У середині 90-х років обсяг виробництва на зарубіжних філіалах ТНК перевищив масштаби міжнародної торгівлі. Ці процеси отримали назву «другої економіки» (тобто зарубіжне виробництво ТНК і масштаби його впливу на економіку).

У процесі руху міжнародного капіталу спостерігається дія таких основних закономірностей:

— прискорене зростання іноземних капіталовкладень.

— постійне зростання частки прямих інвестицій порівняно з портфельними.

— посилення процесів монополізації в експорті капіталу.

— посилення інтернаціоналізації власності.

— зростання обсягів прямих інвестицій у розвинуті країни і зменшення в країни, що розвиваються. Важливими елементами вивезення капіталу стає розміщення цінних паперів у міжнародних фінансових центрах та депозитно-позичкові операції транснаціональних банків (ТНБ), що здійснюються через їх численні закордонні відділення. Внутрішній оборот грошових ресурсів у каналах транснаціональної банківської системи сягає трильйонів доларів, більшу частину яких спрямовують на фінансування міжнародного товарообороту.

Частка вивезених недержавних форм капіталу становить нині до 60% всього вивезення капіталу, частка державного капіталу — 30% експорту капіталу, капіталу міжнародних фінансових організацій — до 10%. Переплетіння цих форм капіталу, особливо монополістичного і державного, означає, що за своїм характером капітал, який вивозять, має здебільшого державно-корпоративний, державно-транснаціональний характер.

Основною метою вивезення державного капіталу є створення сприятливіших умов для вивезення транснаціонального та інших видів недержавного капіталу, зокрема формування економічної інфраструктури. Важливою формою вивезення державного капіталу є державні гарантії для недержавних кредитів. Тому державному капіталу більше властива форма кредитів та субсидій.

Для міжнародних фінансово-кредитних організацій основною формою вивезення капіталу є надання кредитів. Завдяки цьому створюється вагомий стимул для експорту недержавних форм капіталу, що, зокрема, свідчить про відсутність ризику для іноземних інвестицій.

Після розпаду СРСР внаслідок капіталізації економіки більшість країн СНД стають об'єктами ввезення капіталу, з одного боку, і суб'єктами вивезення його тіньовими структурами — з іншого. Так, з України на початку 2003 р. було вивезено до 46 млрд. дол., з Росії — понад 160 млрд. дол. У 1996 р. в країни Центральної та Східної Європи було вивезено 32 млрд. дол., а експортували вони лише приблизно 1,5 млрд. дол. У 2000 р. в ці країни було вивезено приблизно 100 млрд. дол.

Міжнародний рух капіталу має неоднозначні наслідки для країн-експортерів і країн-імпортерів капіталу. Для країн, які вивозять капітал, позитивним є розширення ринків збуту для вітчизняних товарів і послуг, отримання прибутків від інвестицій, вплив на зовнішню та внутрішню політику країн-експортерів, вигоди від поглиблення процесу міжнародного поділу праці, можливість використання дешевших ринків робочої сили та ін. Негативні наслідки цього процесу — погіршення платіжного балансу (до моменту повернення в країни всіх або частини прибутків від експорту капіталу), звуження ринків праці та робочої сили в національній економіці, збереження або модифікація в необхідному напрямі економічної системи.

Позитивними наслідками міжнародного руху капіталу для країн-імпортерів є впровадження досконаліших техніки і технології, передових форм організації виробництва, зменшення безробіття, приплив іноземної валюти, прискорений розвиток існуючої економічної системи або її вдосконалення (у такий спосіб розвивалася економіка Сінгапура, Південної Кореї, Тайваню та інших нових індустріаль них країн). Негативні наслідки цих процесів — поступова втрата контролю за частиною підприємств, галузей, посилення іноземного впливу у сфері військово-стратегічних та політичних інтересів.

Висновок:

Якщо капітал вивозять з розвинутішої до менш розвинутої капіталістичної країни, то цей процес супроводжується формуванням більш зрілих відносин капіталістичної власності (а отже, капіталу), більш досконалих форм виробничих відносин. У такий спосіб відбувається процес інтернаціоналізації капіталу (економічної власності, заснованої на експлуатації тощо), тобто капіталістичних виробничих відносин. Вивезення капіталу у докапіталістичні формації — загалом прогресивне явище.