Глава 19. Представництво і довіреність 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Глава 19. Представництво і довіреність




 


Третьою особою, з якою представник від імені особи, яку він представляє, вчиняє правочин, може бути будь-який учасник ци­вільних відносин (ст. 2 ЦК України), який має потрібну для вчинен­ня правочину цивільну дієздатність (правоздатність).

Представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати свої повноваження частково або повністю іншій особі, якщо це передбачено законом або договором між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони ін­тересів особи, яку він представляє (ст. 240 ЦК України). Однак представник, який передав свої повноваження іншій особі, зобов'я­заний повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноважен­ня (замісника). Невиконання цього обов'язку накладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні.

Правовідносини з представництва за змістом поділяються на внутрішні та зовнішні.

До внутрішніх правовідносин належать правовідносини між представником та особою, яку представляють, тобто правовідноси­ни, що безпосередньо призводять до представницької діяльності. Як правило, вони визначаються договором доручення. Однак внут­рішні правовідносини у представництві не ведуть до зовнішнього ефекту, який виявляється у діях представника щодо третіх осіб, а саме: у вчиненні представником на підставі наданих йому повнова­жень правочинів від імені особи, яку представляють, з третіми осо­бами.

До зовнішніх правовідносин у представництві належать право­відносини між представником та третьою особою. Правовідноси­ни, що складаються між особою, яку представляють, та третьою особою, є представницькими, оскільки у межах цих правовідно­син права й обов'язки за правочином, вчиненим представником і третьою особою, безпосередньо виникають в особи, яку представ­ляють.

Для здійснення представництва представнику потрібні відповід­ні повноваження, наявність яких є необхідною умовою для встанов­лення зовнішніх правовідносин представництва між представником та третьою особою. Повноваження представника виражаються у праві останнього виступати від імені особи, яку він представляє. Для вчинення представником відповідних правочинів він повинен мати необхідний обсяг повноважень, оскільки інакше вчинений ним правочин буде вважатися таким, що не був вчинений. Розгля-


даючи повноваження представника, слід зазначити, що в науці ци­вільного права колишнього СРСР не склалося єдиного погляду на їх юридичну природу. Деякі автори, наприклад, О. С. Іоффе, вважали, що повноваження представника у представництві є юридичним фа­ктом, який визначає межі приєднання до правоздатності особи, яку представляють, дієздатності представника1, інші автори розглядали повноваження з представництва як суб'єктивне право, якому не про­тистоїть будь-який обов'язок інших осіб2, чи вважали, що повнова­женню представника протистоїть лише обов'язок особи, яку предста­вляють, прийняти на себе усі юридичні наслідки дій представника3, або визначали повноваження як міру можливої поведінки представ­ника щодо третіх осіб4. Отже, це питання в науці цивільного права ще й зараз є дискусійним. Вважається, що найбільш правильною є позиція авторів5, які розглядають повноваження як особливе право особи, якому, на відміну від суб'єктивного права, не відповідає конк­ретний обов'язок особи, яку представляють, або третьої особи. Зазна­чене право може бути одночасно й обов'язком представника, наприк­лад, у випадку здійснення ним представницьких функцій у порядку виконання посадових обов'язків.

Закон містить окремі обмеження щодо правочинів, які можуть бути вчинені представником (ст. 238 ЦК України). Так, представ­ник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Закон до­пускає представництво при здійсненні будь-яких правочинів, за винятком тих, що за своїм змістом можуть бути укладені лише особисто тією особою, яку він представляє. До останніх належать заповіт, довіреність та довічне утримання. Не можуть бути укладе­ні фізичними особами через представника трудовий договір, а та­кож такі акти цивільного стану, як укладення шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення (удочеріння) та інші, що мають виключно особистий характер.

Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представ-

1 Иоффе О. С. Советское гражданское право. — М.: Юрид. лит., 1967. — С. 201-203.

2 Советское гражданское право / Отв. ред. В. А. Рясенцев. — М.: Юрид. лит., 1975.

— Т. 1. — С. 228.

Грибанов В. П., Корнеев С. М. Советское гражданское право. — М., 1979. — Т. 1.

— С. 207.

Гражданское право: Учебник: Издание второе, переработанное и дополненное /

Отв. ред. А. П. Сергеев, Ю. К. Толстой. — М.: Проспект, 1997. — Т. 1. — С. 257.

5 Советское гражданское право / Отв. ред. В. А. Рясенцев. — М.: Юрид. лит., 1975.

— Т. 1. — С. 230.


Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ


Глава 19. Представництво і довіреність


 


ником якої він одночасно є. Винятком з цього правила є комерційне представництво, при якому допускається одночасне представництво представником кількох сторін правочину, якщо на це є згода сторін або такий випадок передбачений законом (ст. 243 ЦК України).

Представництво у цивільних правовідносинах виникає на підста­ві юридичних фактів, визначених законодавством. Серед підстав виникнення представництва ст. 237 ЦК України визначає договір, закон, акт органу юридичної особи та інші підстави, встановлені ак­тами цивільного законодавства. ЦК України не визначає серед під­став виникнення представництва довіреності, оскільки остання ви­дається при представництві, що ґрунтується на договорі або акті ор­гану юридичної особи (ст. 244 ЦК України).

При представництві, що ґрунтується на договорі, особа представ­ника та її повноваження визначаються договором, який укладається між особою, яку представляють, і представником. Найбільш пошире­ним прикладом договірного представництва є договір доручення (статті 1000, 1003 ЦК України), за яким одна сторона (повірений) зо­бов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довіри­теля) певні юридичні дії, та договір транспортного експедирування (статті 929, 930 ЦК України).

Представництво, яке ґрунтується на законі, виникає на підставі прямої вказівки закону. Так, згідно зі ст. 242 ЦК України та ст. 177 СК України на законі ґрунтується представництво малолітніх і не­повнолітніх дітей їхніми батьками (усиновлювачами) або малоліт­ньої особи чи фізичної особи, визнаної недієздатною, — опікуном. Законним представником у випадках, передбачених законом, може бути інша особа.

Представництво, яке ґрунтується на законі, на відміну від добро­вільного представництва за договором, виникає без волевиявлення особи, яку представляють, а обсяг і зміст повноважень представни­ка визначаються виключно законом.

Представництвом, що ґрунтується на акті органу юридичної осо­би, є представництво, в силу якого представник діє від її імені на підставі акта органу юридичної особи. У таких випадках повнова­ження представника на вчинення правочинів від імені юридичної особи ґрунтуються на установчих документах юридичної особи, по­ложеннях про її відокремлені підрозділи, посадових інструкціях, що визначають права та обов'язки працівника, на якого покладено виконання представницьких функцій. Найбільш розповсюдженим прикладом такого представництва є вчинення правочинів від імені юридичних осіб продавцем чи касиром у магазині, кондуктором чи водієм у транспорті, провідником у вагоні потягу тощо. Однак про


наявність повноважень у цих осіб можливо судити лише у випад­ках, коли виконуються представницькі функції в умовах службової обстановки, в якій вони діють.

Як уже зазначалося, перелік підстав представництва, зазначе­ний у ст. 237 ЦК України, не є вичерпним, оскільки інші підстави, на яких може ґрунтуватися представництво, можуть бути встанов­лені актами цивільного законодавства. Наприклад, індосамент, вчинений на цінному папері, що обмежений тільки дорученням здійснювати права, посвідчені цінним папером, без передання цих прав індосату (ст. 197 ЦК України) та ін.

Види представництва. Розрізняють представництво добровіль­не та обов'язкове. Добровільним є представництво, при якому дієздатна особа, яка сама здатна вчиняти правочини, використовує для їх вчинення представника на власний розсуд. Зазначене добро­вільне представництво може здійснюватися на підставі договору, зокрема договору доручення, та довіреності або акта органу юридич­ної особи (наприклад, наказ керівника юридичної особи, посадова інструкція), за наявності якого добровільне представництво здійс­нюється у порядку виконання представником посадових обов'язків.

ЦК України визначений новий різновид добровільного представ­ництва — комерційне представництво. Згідно зі ст. 243 ЦК України комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно ви­ступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності. За підставами свого виникнення комерційне представництво ґрунтується на договорі, укладеному між комерційним представником та особою, яку він представляє. За своєю правовою природою цей договір є договором доручення (ст. 1000 ЦК України). Норми глави 68 ЦК України, що регулюють договір доручення, визначають деякі його особливості у комерцій­ному представництві, наприклад, у частині виконання доручення повіреним (ст. 1004 ЦК України) або припинення договору доручен­ня (ст. 1008 ЦК України). Що ж до підтвердження повноважень ко­мерційного представника на вчинення правочинів, то вони можуть бути підтверджені як письмовим договором між ним та особою, яку він представляє, так і довіреністю (ст. 244 ЦК України).

Для комерційних представників закон допускає одночасне представництво різних сторін правочину за їх згодою і в інших випадках, встановлених законом. З указаної норми закону варто зробити висновок про те, що комерційне представництво суттєво відрізняється від інших видів представництва, оскільки при зви­чайному представництві вчинення таких правочинів заборонене законом (ст. 238 ЦК України).


Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ


Глава 19. Представництво і довіреність


 


Комерційне представництво має свої особливості.

По-перше, оскільки комерційне представництво відбувається у сфері підприємницької діяльності, а її суб'єктом є особа, яка постійно представляє підприємців при укладенні договорів, комер­ційним представником може бути лише суб'єкт підприємницької діяльності.

По-друге, можливість здійснення такого представництва постав­лена законом у залежність від наявності у комерційного представ­ника відповідних повноважень на укладення договору від усіх його сторін. Тобто комерційні представники можуть вчиняти правочини, будучи представниками сторін (наприклад, орендодавця та оренда­ря, продавця і покупця) за наявності повноважень від обох сторін договору, які визначені у договорах, укладених сторонами з комер­ційним представником, чи у виданих сторонами на підставі цих до­говорів довіреностях.

По-третє, оскільки комерційне представництво є підприємниць­кою діяльністю, договори доручення, що укладаються сторонами з комерційним представником, мають відплатний характер. Кон­струкція ст. 243 ЦК України визначає можливість регулювання ко­мерційного представництва в окремих сферах підприємницької дія­льності й іншими законодавчими актами.

Обов'язкове представництво, на відміну від добровільного, ха­рактеризується тим, що воно існує незалежно від волевиявлення особи, яку представляють. До обов'язкового представництва слід віднести представництво батьками, опікунами осіб, які не мають повної дієздатності, представництво опікуном майна фізичної осо­би, яка визнана безвісно відсутньою, а також фізичної особи, місце перебування якої невідомо. Обсяг повноважень представника та їх зміст при обов'язковому представництві визначаються законом. Різновидом обов'язкового представництва є так зване статутне представництво, за яким представниками виступають уповноваже­ні організації, яким їхніми установчими документами надано пра­во представляти інтереси членів цих організацій. До вказаного представництва слід віднести представництво об'єднаннями грома­дян законних інтересів своїх членів (учасників) у державних та громадських органах (ст. 20 Закону України «Про об'єднання гро­мадян»)1 або представництво профспілками трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілок в органах дер­жавної влади та органах місцевого самоврядування, у відносинах з роботодавцями, а також з іншими об'єднаннями громадян (ст. 19 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії

1 ВВР. — 1992. — № 34. — Ст. 504.


діяльності»)1. Обсяг повноважень представника та їх зміст при ста­тутному представництві визначається законом та установчими до­кументами уповноважених організацій.

Правові наслідки вчинення правочину представником. Пра-вочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє ци­вільні права та обов'язки особи, яку він представляє (ст. 239 ЦК України). При відсутності в особи, яка виступає як представник, повноважень на вчинення правочину від імені іншої особи вчине­ний таким представником правочин створює, змінює, припиняє ци­вільні права та обов'язки особи, яку представляють, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою (ст. 241 ЦК України). Правочин вважається схваленим, зокрема, у тому разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, ство­рює правочин дійсним з моменту його вчинення, тобто наступне йо­го схвалення діє зі зворотною силою.

Схвалення правочину особою, яку представляють, за своєю пра­вовою природою є одностороннім правочином. Зазначений правочин може бути вчинений особою, від імені якої правочин був вчинений представником, у письмовій формі шляхом направлення окремого документа, наприклад листа, телеграми, телетайпограми, до пред­ставника чи іншого учасника правочину або написання вказівки про схвалення правочину на примірнику самого правочину, напри­клад договору.

Для правочинів, які не потребують письмової форми, можливе їх схвалення в усній формі. Схвалення правочинів, вчинених пред­ставником, можливе і шляхом здійснення особою, яку представля­ли, конклюдентних дій, які свідчили б про прийняття виконання, наприклад, здійснення платежу другій стороні, передача майна, на­дання робіт, послуг. Схвалення правочину має бути надано у стро­ки, встановлені при вчиненні правочину, або в межах потрібного для цього часу.

§ 2. Довіреність

Поняття, зміст та види довіреності. Представництво, яке ґрунтується на договорі або акті юридичної особи, може здійснюва­тися за довіреністю. Довіреність — це письмовий документ, що ви­дається однією особою іншій для представництва перед третіми осо­бами (ст. 244 ЦК України).

1 ВВР. — 1999. — № 45. — Ст. 397.


 




Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ


Глава 19. Представництво і довіреність


 


Хоча представництво, яке може здійснюватися за довіреністю, і має своєю підставою договір або акт юридичної особи, сама довіре­ність є одностороннім правочином. Останнє викликане тим, що вчи­нення цього правочину здійснюється діями однієї сторони, тобто особи, яку представляють за довіреністю (довірителем), та не по­требує згоди представника. Зазначений правочин є фідуціарним, оскільки він тісно пов'язаний з особою представника. На довіре­ність, як на цивільний правочин, розповсюджуються загальні вимо­ги закону щодо правочинів. На відміну від договору або акта юри­дичної особи, що визначають переважно внутрішні відносини між представником та довірителем, довіреність має своїм призначенням встановлення зовнішніх відносин представництва, а саме відносин між довірителем та третьою особою за допомогою дій представника. Довіреність як правочин вчиняється довірителем перед представни­ком, але він направлений також і щодо третіх осіб, з якими пред­ставнику належить вчинити правочини. Правові наслідки вчинено­го представником правочину для довірителя відбуваються незалеж­но від того, чи була ознайомлена третя особа з довіреністю при вчиненні правочину за участі представника, чи ні. Треті особи діз­наються про зміст повноважень представника зі змісту наявної в нього довіреності. У свою чергу, зміст довіреності визначається ме­жами дієздатності особи, яку представляють. Дії, які належить вчи­нити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійс­ненними (ст. 1003 ЦК України).

Із законодавчого визначення довіреності можна зробити висно­вок, що в ній має бути вказана особа, на яку видана довіреність (представник), особа, яка її видала (довіритель), має бути чітко відо­бражена воля останньої на вчинення від її імені представником пра­вочину, вказана дата видачі довіреності, оскільки без неї довіре­ність є нікчемною (ст. 247 ЦК України). Більш детальні вимоги до змісту довіреності містить Інструкція про порядок здійснення нота­ріальних дій нотаріусами України, затверджена наказом Міністер­ства юстиції України від 18 червня 1994 р. № 18/51, яка зазначає, що в тексті нотаріально посвідченої довіреності мають бути зазначе­ні місце та дата її складення (підписання), прізвище, ім'я та по ба­тькові (повне найменування юридичної особи) і місце проживання (місцезнаходження юридичної особи) представника та особи, яку представляють, а в необхідних випадках і посада, яку він займає.

Довіреність може бути складена від імені однієї або кількох осіб на ім'я однієї або кількох осіб.

Инструкция о порядне совершения нотариальньїх действий нотариусами Украй­ни. — X.: Ксилон, 1998.


За змістом і обсягом повноважень довіреності поділяються на:

1) разові, що видаються на вчинення одного правочину, наприк­лад, на продаж будинку або отримання заробітної плати;

2) спеціальні, що видаються на вчинення певної кількості од­норідних правочинів, наприклад, на укладення правочинів керів­нику філії, представництва юридичної особи, отримання заробіт­ної плати, пенсії, поштового переказу протягом визначеного тер­міну;

3) загальні (генеральні), що видаються на визначений термін для здійснення різноманітних правочинів, наприклад, довіреність на управління майном та ведення справ учасників договору спільної діяльності.

Довіреність може бути видана особою, яка має потрібну для вчинення такого правочину дієздатність (для громадян) чи право­здатність (для юридичних осіб). Так, наприклад, на відміну від громадян, які мають повну цивільну дієздатність (ст. 34 ЦК Украї­ни), неповнолітні особи віком від 14 до 18 років вправі самостійно видавати довіреність лише на розпоряджання їхнім заробітком, стипендією або іншими доходами, якщо орган опіки і піклування не обмежив їх у праві самостійно розпоряджатися ними; на здійс­нення прав автора на твори науки, літератури та мистецтва, об'єк­ти промислової власності або інші результати своєї творчої діяль­ності, що охороняються законом; на представництво неповноліт­нього у громадських і кооперативних організаціях, у яких він є членом та засновником. Довіреність на вчинення інших дій може видаватися зазначеними особами лише за згодою їхніх батьків, усиновителів або піклувальників, про що має бути зазначено у до­віреності.

Довіреність від імені особи, яку представляють, може бути вида­на як на фізичну, так і на юридичну особу. Вона може бути видана представнику або безпосередньо третій особі, з якою представник буде вчиняти правочин від імені особи, яку представляє (ст. 244 ЦК України).

Форма довіреності. Довіреність завжди повинна мати письмову форму. Форма довіреності має відповідати тій формі, в якій вчиня­тиметься правочин (ст. 245 ЦК України). Форма довіреності може бути звичайною письмовою чи письмовою нотаріальною. Нотаріаль­но посвідчена довіреність здійснюється на вчинення правочину, який потребує нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом або договором (ст. 209 ЦК України). Нотаріальної форми вимагають довіреності фізичних осіб на здійснення представництва у суді^т. 114 ЦПК України), а також довіреності, видані в порядку


 


Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ


Глава 19. Представництво і довіреність


 


передоручення, крім випадків, встановлених частиною 4 ст. 245 ЦК України.

Згідно зі статтями 34-38 Закону України «Про нотаріат» та Ука­зом Президента України «Про врегулювання діяльності нотаріату в Україні» від 23 серпня 1998 р. № 932/98 нотаріальне посвідчення довіреностей в Україні здійснюється: державними нотаріальними конторами; приватними нотаріусами; у населених пунктах, де не­має державних нотаріусів, — посадовими особами виконавчих ко­мітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів; кон­сульськими установами України.

Відповідно до ст. 245 ЦК України до нотаріально посвідчених до­віреностей прирівнюються:

1) довіреність військовослужбовця або іншої особи, яка перебуває на лікуванні у госпіталі, санаторії та іншому військово-лікувальному закладі, вона може бути посвідчена начальником цього закладу, його заступником з медичної частини, старшим або черговим лікарем;

2) довіреність військовослужбовця, а в пунктах дислокації війсь­кової частини, з'єднання, установи і військово-навчального закла­ду, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також довіреність робітника, службовця, членів їхніх сімей і члена сім'ї військовослужбовця, може бути посвідчена командиром (начальни­ком) цих частини, з'єднання, установи або закладу;

3) довіреність особи, яка перебуває у місці позбавлення волі
(слідчому ізоляторі), може бути посвідчена начальником місця по­
збавлення волі.

Довіреність на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо) може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на ста­ціонарному лікуванні, або за місцем його проживання.

Як виняток, довіреність на право участі та щодо голосування на загальних зборах акціонерів може бути посвідчена реєстратором або правлінням акціонерного товариства (емітента акцій) (ст. 45 Закону України «Про господарські товариства»)1.

Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюється печаткою цієї юридичної особи (ст. 246 ЦК Украї­ни). За вказаними правилами довіреності видаються всіма юридич­ними особами, незалежно від їх організаційно-правової форми чи форми власності.

1 ВВР. — 1991. — № 49. — Ст. 682.


Строк довіреності. Довіреність є строковою угодою, тобто дія довіреності обмежена у часі. У кожній довіреності має бути зазначе­на дата вчинення, її відсутність робить довіреність нікчемною.

Строк довіреності зазначається у довіреності. Якщо строк довіре­ності не зазначений, вона зберігає чинність до припинення її дії. Строк довіреності, виданої в порядку передоручення, не може пере­вищувати строку основної довіреності, на підставі якої вона видана (ст. 247 ЦК України).

Передоручення довіреності. Представник, якому видана до­віреність, зобов'язаний особисто вчинити ті дії, на які він уповнова­жений. Однак він може передати свої повноваження іншій особі в порядку передоручення (ст. 240 ЦК України).

Серед обставин, що зумовлюють передоручення, можуть бути: різноманітні події (наприклад, стихійне лихо, карантин); обстави­ни, що стосуються особи представника (наприклад, хвороба, відря­дження, призов на військову службу), дії третіх осіб (наприклад, анулювання ліцензії представника) та ін.

Довіреність, за якою повноваження передоручаються іншій осо­бі, повинна бути нотаріально посвідчена (ст. 245 ЦК України, ст. 58 Закону України «Про нотаріат»), крім випадків, встановлених час­тиною 4 ст. 245 ЦК України.

Ця вимога закону розповсюджується і на передоручення довіренос­тей, виданих за правилами ст. 246 ЦК України юридичними особами.

Довіреність, видана в порядку передоручення, підлягає нота­ріальному посвідченню після подання основної довіреності, в якій застережене право на передоручення, або після подання доказів то­го, що представник за основною довіреністю примушений до цього обставинами для охорони інтересів особи, яка видала довіреність.

У випадку передоручення представник за основною довіреністю може передоручити інший особі як усі повноваження за довіреніс­тю, так і їх частину. Наслідком передоручення за довіреністю є те, що особа, яка отримала довіреність за передорученням (замісник), стає представником особи, яку представляють (довіритель). Про здійснення передоручення за довіреністю представник повинен спо­вістити довірителя і подати йому необхідні відомості про особу, якій передані повноваження.

Особа, яка видала довіреність, має право у будь-який час скасува­ти передоручення, а угода про відмову від цього права є недійсною.

З припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність передоручення (ст. 248 ЦК України).

Припинення представництва за довіреністю. Представницт­во за довіреністю припиняється внаслідок ряду юридичних фактів, визначених законом (ст. 248 ЦК України).


 




Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ


Глава 19. Представництво і довіреність


 


По-перше, довіреність припиняє свою дію внаслідок закінчення строку довіреності, оскільки довіреність є строковим правочином.

По-друге, разова довіреність припиняє свою дію після вчинення представником від імені особи, яку представляють, правочину, на здійснення якого довіреність була видана. У цьому випадку довіре­ність припиняє свою дію незалежно від того, чи закінчився на той момент строк дії довіреності, чи ні.

По-третє, довіреність припиняє свою дію за скасування її особою, яка її видала, тобто вчинення особою, яку представляють за довіре­ністю, одностороннього правочину, що може бути вчинений з будь-яких причин у будь-який час. Винятком з цього правила є видача безвідкличних довіреностей на певний час у випадках, встановле­них законом (ст. 249 ЦК України).

При скасуванні довіреності на особу, яка видала довіреність і зго­дом її скасувала, законом покладається обов'язок негайно сповістити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представ­ництва перед якими була видана довіреність. Закон визначає, що від­мова особи, яка видала довіреність, від права на скасування довірено­сті або передоручення є нікчемною (ст. 249 ЦК України).

По-четверте, довіреність припиняє свою дію у разі відмови пред­ставника від вчинення дій, що були визначені довіреністю. Зазначе­на відмова також може бути вчинена представником з будь-яких причин у будь-який час. Однак слід зазначити, що відмова від до­віреності працівника, який у силу трудових обов'язків повинен вчи­няти правочини на підставі довіреності, наприклад керівник філії або представництва юридичної особи приватного права (ст. 95 ЦК України), буде для зазначених осіб порушенням трудових обов'яз­ків та призведе до наслідків, передбачених трудовим законодавст­вом України.

Представник, який відмовився від вчинення дій за довіреніс­тю, зобов'язаний негайно повідомити особу, яку він представляє, про таку відмову. Однак представник не може відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завдан­ню збитків особі, яку він представляє, або іншим особам (ст. 250 ЦК України).

По-п'яте, підставою припинення довіреності, виданої юридич­ною особою, є припинення цієї юридичної особи.

По-шосте, підставою припинення довіреності, яка була видана юридичній особі, є припинення цієї юридичної особи.

По-сьоме, підставою припинення довіреності є смерть особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздат­ною, обмеження її цивільної дієздатності, оскільки вчинення право-


чинів від її імені стає неможливим. Припинення довіреності також є наслідком визнання особи безвісно відсутньою. Останнє викликано як тим, що немає доказів про те, що вона є живою і може вчиняти за допомогою представника правочини, так і тим, що у цьому випадку відсутній зв'язок з особою, яка видала довіреність, та її представни­ком.

У зв'язку з цим представництво майнових інтересів особи, яку визнано безвісно відсутньою, здійснює опікун її майна (ст. 44 ЦК України).

У разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає свої повноваження за довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до виникнення збитків.

По-восьме, довіреність припиняє свою дію у разі смерті особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.

Наслідки припинення довіреності. Закон покладає на особу, яка видала довіреність, обов'язок негайно сповістити про її скасу­вання представника, а також відомих їй третіх осіб, для представ­ництва перед якими була видана довіреність (ст. 249 ЦК України). Права та обов'язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчи­нення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про її припинення, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників. Це правило не застосо­вується, якщо третя особа знала або могла знати, що дія довіренос­ті припинилася.

Представник несе відповідальність перед особою, яка видала до­віреність, за завдані їй збитки у разі недодержання ним вимог щодо негайного повідомлення особи, яка видала довіреність, про відмову від вчинення дій, що були визначені довіреністю, або відмови від вчинення за довіреністю дій, якщо вони були невідкладними та спрямованими на запобігання завданню збитків особі, яку він пред­ставляє, чи іншим особам (ст. 250 ЦК України).

Рекомендована література:

Андреев В. К. Представительство в гражданском праве. — Калинин­град, 1978.

Белов В. Н. Коммерческое представительство и агентирование (догово­ра). — М.: Финансы и статистика, 2001.

Ли А. С. Разграничение сделок представительства и посредничества // Законодательство и экономика. — 1995. — № 11-12. Крупко П. Суб'єкти добровільного представництва за цивільним пра­вом // Право України. — 2002. — № 5. — С. 105-109.


 



1-3-285



Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ


Глава 20. Строки та терміни. Позовна давність у цивільному праві


 


Невзгодина Е. Л. Представительство по советскому гражданскому пра­ву. — Томск, 1980.

Соколовский К. И. Представительство в гражданском праве и процессе // Вопросы теории: сущность, содержание, структура. — X., 1984. Рясенцев В. А. Основания представительства в советском гражданском нраве // Уч. записки ВЮЗИ. — М., 1948.

Глава 20 Строки та терміни. Позовна давність у цивільному праві

§ 1. Поняття та значення строків (термінів) у цивільному праві

Стратегічна лінія на нормалізацію соціально-економічного ста­новища в Україні визначає необхідність повніше враховувати фак­тор часу в господарській діяльності та при вирішенні соціальних проблем. Фактор часу набуває важливого значення і як міра оцінки соціальних процесів та явищ, і як засіб цілеспрямованого регулю­вання людської діяльності.

Час відіграє істотну роль у цивільних правовідносинах. Суб'єк­тивні права та юридичні обов'язки їхніх учасників виникають, роз­виваються і припиняються у певний час. Дія самих законів також обмежена у часі. Строки, що встановлюються у цивільних правовід­носинах як вияв соціального часу (у формі існування соціальної ма­терії, суспільного буття), є важливим правовим засобом цілеспрямо­ваного регулювання діяльності громадян та організацій. Строки дисциплінують учасників правових зв'язків, забезпечують чіткість і визначеність у правах та обов'язках суб'єктів.

Загальні часові параметри функціонування правовідносин визна­чаються передусім правовою нормою. Поняття «строк», «термін», «давність», «своєчасно», «негайно» та інші, що відображають часо­ві зв'язки, часто входять до змісту правових норм. У новому ЦК України, крім норм, що регулюють дію позовної давності, вміщені загальні положення про строки і терміни, які стосуються всіх інсти­тутів цивільного права (розділ V книги першої).

Питання про роль і місце строків у цивільних правовідносинах може розглядатися у різних аспектах: 1) як момент виникнення (початку) або припинення правовідносин; 2) як одна з умов, що ви­значає їх зміст; 3) як критерій оцінки правомірності поведінки суб'єктів з погляду її своєчасності тощо.

Строки зазвичай розглядаються за їх місцем у системі юридич­них фактів цивільного права. Найчастіше їх відносять до подій, зазначаючи закінчення часу (строку). Строк обмежує дію суб'єктив-


них прав та обов'язків у часі. Оскільки права та обов'язки частіше виникають за волею їхніх носіїв, то вольовий характер мають і стро­ки, які обмежують їх дію у часі. Конкретні строки здійснення та особливо захисту цивільних прав передбачаються нормою закону, але закон також має вольовий характер як юридичний вияв дер­жавної волі. Строки, встановлені законом, стають обов'язковими для суб'єктів правовідносин або внаслідок того, що закон забороняє їх скорочення за угодою сторін (зокрема строки позовної давності), або тому, що сторони не використали надану їм можливість визна­чити строк на свій розсуд (наприклад, збільшити гарантійний строк, передбачений нормативно-технічним документом). Не ви­кликає сумніву вольовий характер строків, що встановлюються са­мими учасниками правовідносин або за рішенням суду чи іншого юрисдикційного органу.

Як результат вольових та усвідомлених юридичних дій суб'єктів права, строки мають відображення суб'єктивного, але, будучи вста­новленими, вони існують уже об'єктивно. У сфері цивільно-право­вих відносин юридичне значення має не закінчення часу взагалі, а закінчення певного строку, настання певного моменту в часі. Пе­ребіг і обчислення строків у цивільному праві відбуваються за пра­вилами, встановленими за волею законодавця.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-09-18; просмотров: 393; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.203.221.104 (0.072 с.)