Злочини у сфері медичного обслуговування

Деякі статті цієї групи (131, 139, 140) сконструйовані як склади „матеріальні”, тобто з вказівкою на „наслідки”, що „спричинені” бездіяльністю („ненадання”, „невиконання”, „неналежне виконання”). Проте, як відомо з визначення, що надається у ч. 1 ст. 115 КК, спричинення (заподіяння) смерті (якщо вона протиправно) іншої людині – це вбивство. Зрозуміло, що (наприклад) ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139) – це не вбивство. Про теж свідчить і санкція ч. 2 цієї статті. Диспозиція передбачає „спричинення смерті”, а санкція – максимум три роки позбавлення волі з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років (поряд з обмеженням волі). Така м’яка санкція свідчить, що і законодавець таке діяння вбивством не вважає, хоча й безпідставно застосовує слово „спричинено”

З точки зору автора цього посібника, яку він відстоює у докторської дисертації (монографії), численних публікаціях та доповідях, причинний зв’язок при бездіяльності-невтручанні відсутній, тому формулювання, подібні до того, що присутнє у ч. 2 ст. 139 є некоректними.

У стислому виді точка зору автора на цю проблему виглядає наступним чином.

Специфікою причинного зв’язку є його породжуючий характер. Саме він складає сутність спричинення, відрізняє причинний зв’язок від всіх інших видів зв’язків. Аналіз історико-мовознавчих даних про походження категорії „причина” дозволяє стверджувати, що семантичне ядро причинності, яке зберігається з найдавніших часів аж до наших днів, – це «дія». Категорія причинності випливає із самої сутності матерії – її активності. Терміном «породження» фіксуються активна (силова, енергетична) суть спричинення. Саме генетичний, виробляючий, дієвий моменти відбивають загальнонаукові категорії «причина», «причинність», «причинний зв'язок».

Бездіяльність здатна бути навіть не причиною, а її носієм лише за умовою, що вона слугує інформацією для людини. Бездіяльність як інформаційний сигнал енергетичними властивостями володіє, оскільки інформація фізично сприймається органами чуттів, являє собою певний контакт з енергоносіями (звукові хвилі, світло і т.д.). Тільки в такій якості бездіяльність і здатна брати участь у процесі заподіяння. Без переносу фізичної енергії не може бути і самого інформаційного заподіяння. За джерелом інформації закріпився термін «сигнал». Сигнал містить у собі матеріально-енергетичні характеристики, але зміст його не залежить ні від якості енергії, ні від її абсолютної величини. Інформаційний вплив стосовно до людини завжди опосередкований роботою її свідомості. Якщо свідомість не бере участі у цьому процесі як активний агент, носій інформації ніколи не трансформується у власне інформацію. Свідомість може реагувати на те, що людина бачить, чує, сприймає дотиком, органами нюху і смаку, а також на власні думки, спогади, фантастичні образи тощо – носій інформації може бути різним. Але інформація служить не причиною змін у навколишньому світі, а активуючим компонентом процесу породження, сигналом, каталізатором, що ініціює цей процес, тобто носієм причини. Навіть мимовільні реакції людини на одержувану інформацію – шок, переляк, із усіма випливаючими наслідками аж до розладу здоров'я і навіть смерті – є результатом «розшифровки» інформаційного сигналу. Мало сприйняти сигнал органами чуттів, потрібно ще зрозуміти, осягнути його зміст (можна чути іноземну мову, але не розуміти її).

В інших випадках тобто коли бездіяльність, позбавлена інформативності – активного діючого, силового, продуктивного, подорожуючого начала, вона не здатна бути причиною жодних змін у навколишньому світі (як у природній, так і в соціальній його сферах). Іншими словами, бездіяльність не може виступати носієм причини будь-якої події за умови, що вона не служить енергетичним поштовхом до розвитку якогось процесу, не здатна вивести певну систему зі стану динамічної рівноваги.

Таким чином, бездіяльність здатна бути носієм причини винятково як інформаційний сигнал. Сприйнята іншою особою, вона може виступати фактором, що травмує психіку, і викликати мимовільну реакцію організму, аж до загибелі. В інших випадках це – інформаційне зумовлювання. Тому бездіяльність-невтручання (якщо воно не носить інформаційного характеру) саме по собі, не супроводжуване діями, цілком позбавлена активного, виробляючого, енергетичного начала, а тому причиною яких-небудь змін служити не може. В цих випадках злочинець насправді відповідає не за заподіяння шкоди, а за її незапобігання. Автор стверджує, що злочини, пов’язані з різного роду ненаданням допомоги, у силу відсутності причинного зв'язку між поведінкою злочинця і важким станом потерпілого, не є злочинами проти життя або здоров'я. Суспільна небезпека таких злочинів виявляється в посяганні на суспільні відносини, що забезпечують моральні підвалини суспільства, – такі загальнолюдські цінності як взаємодопомога і взаємовиручка людей.

2.3.6. Залишення в небезпеці та ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані (ст.135 і 136 КК).

Залишення у небезпеці та ненадання допомоги дуже схожі між собою, оскільки в обох випадках хтось кидає людину у складному стані напризволяще. Ці злочини насамперед відрізняються за суб’єктом. Суб’єкт ст. 135 (Залишення у небезпеці) – спеціальний: особа, що зобов'язана піклуватися про потерпілого або така, що сама поставила потерпілого у небезпечний для життя стан. Злочин, передбачений ст. 136 вчиняється суб’єктом загальним, навіть таким, що не має ніякого відношення до потерпілого та того стану, в якому він опинився.

Автор вважає, що «поставлення в небезпеку» у кримінальному праві іноді трактують занадто широко, а саме, його вбачають там, де насправді людина поставила себе в небезпечне для життя становище сама, хоча і під впливом іншої особи. Є підстави думати, що «поставлення в небезпечне для життя становище» має місце, коли злочинець робить певні дії проти волі потерпілого (насильство, витончений обман), тобто сам потерпілий не бере участь у створенні ситуації, що виявилась для нього смертельно небезпечною.

Коли людина потрапляє у небезпечний для життя стан за власною волею, нехай навіть і під впливом умовлянь чи обіцянок з боку іншої особи, вважати, що остання поставила людину в небезпечне для життя становище немає підстав. У такому стані потерпілий опинився сам, пішов на ризик добровільно. А інформаційні дії особи, яка до цього схилила, лише обумовлюють рішення ризикнути. Тому, якщо той, хто утягнув людину в небезпеку, умовив її вчинити авантюру, а потім залишив у біді, відповідати повинен не за статтею «Залишення в небезпеці», а за «Ненадання допомоги» (якщо не є особою, зобов'язаною піклуватися про потерпілого).

Повторимо, що автор аргументовано відстоює точку зору, що бездіяльність (якщо вона не є інформаційним сигналом) сама по собі не здатна до спричинення, оскільки позбавлена динамічного начала, не має ні найменшого ступеня інтенсивності. Бездіяльність у вигляді залишення у небезпеці, як і ненадання допомоги, сама по собі ніякої шкоди не заподіює в силу відсутності власної енергетики. Однак, об'єктивна сторона відповідних складів сформульована законодавцем з використанням слів, якими фіксується процес заподіяння, – «заподіяло», «спричинило». Формально з цього випливає, що, приміром, той, хто байдуже пройшов мимо людини, що гине від поранення, стикаючи кров’ю, тобто не надав йому допомоги, заподіяв йому смерть, інакше кажучи, – убив. Але ж санкції статей, що передбачають бездіяльність-невтручання, нижчі, ніж навіть за необережне убивство. Автор переконаний: це пояснюється зовсім не специфікою причинного зв'язку при бездіяльності-невтручанні, як це прийнято вважати, а його відсутністю. Досить зрозуміло, що вбив потерпілого, той, хто його поранив, а не особа, що кинула напризволяще.

А отже, такі варіанти бездіяльності ні за яких обставин, ні при якій формі вини не можуть бути кваліфіковані як убивство. Наведені у літературі приклади залишення в небезпеці при наявності прямого умислу щодо смерті потерпілого, кваліфіковані як умисне убивство, насправді ілюструють заподіяння смерті попередніми діями злочинця, причому такими діями, що відбуваються проти волі потерпілого (або поза нею), і тим самим ставлять його в небезпечне для життя становище.

Якщо з незалежних від злочинця причин потерпілому вдалося уникнути смерті, то кваліфікація злочину залежить від форми вини стосовно вчиненої дії. У випадку прямого умислу на позбавлення життя – замах на убивство. Вести мову про залишення в небезпеці за таких обставин не має сенсу, оскільки протиприродно було б очікувати від особи дій для порятунку того, кого вона прагнула вбити (або чию смерть свідомо припускала).

У випадку необережного ставлення до наслідків, той хто їх спричинив, повинен відповісти за свою подальшу поведінку – залишення в небезпечному для життя стані особи, яку у такий стан сам же (того не бажаючи і не припускаючи) і поставив. Як відомо, досить розповсюдженою є ситуація, коли водій відповідає по ст. 286 КК України „Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами” за те, що травмував перехожого (з необережності) та за ст. 135 КК України „Залишення у небезпеки” за те, кинув його у небезпечному стані та зник.

Досить важливо розуміти, і те, що причинний зв'язок не перетворюється в явище суб'єктивного порядку через те, що людина цілеспрямовано створювала його, витончено «конструювала». Причинний зв'язок як утілення ретельно продуманого, ідеально спланованого людиною розвитку подій усе одне залишається об'єктивним, як і той зв'язок, що залишився нею непоміченим. Таке трактування об'єктивного характеру причинного зв'язку, що відповідає загальнонауковим уявленням, дозволяє визнати безпідставною досить розповсюджену в кримінальному праві точку зору, нібито наявність прямого умислу завдати певної шкоди сама по собі здатна трансформувати один злочин в інший. Зокрема, що доведення до самогубства з прямим наміром є убивством, що ним є залишення в небезпеці, котре супроводжується бажанням смерті і т.п. Таке бачення рівнозначно визнанню можливості „спричинення думкою”.

Як вже обговорювалось, автор вважає, що соціальний сенс кримінального переслідування за ненадання допомоги та залишення у небезпеці полягає в охороні моральності, а небезпека таких злочинів виявляється в посяганні на суспільні відносини, що оберігають моральні засади суспільства, такі неминущі загальнолюдські цінності, як взаємодопомога і взаємовиручка людей. Тим, що людина відмовилася допомогти іншій, залишила її без допомоги, вона справді виявила себе різко негативно. Але негативна характеристика вчинку ніяк не може збільшитися у зв'язку з тими обставинами, що мали місце після цього, оскільки подальший розвиток подій їй вже не підвладний. Така поведінка аморальна сама по собі, і цього цілком достатньо (у плані об'єктивної сторони) для притягнення до кримінальної відповідальності за залишення в небезпеці або ненадання допомоги. Включати в диспозицію відповідних статей указівку на шкоду, заподіяну зовсім іншими силами, як кваліфікуючу ознаку складу, значить ставити відповідальність особи в залежність від подій, що не мають до її поведінки ні найменшого відношення. Злочинець у подібних випадках відповідає не за заподіяння шкоди, а за незапобігання їй. Причинний зв'язок при бездіяльності-невтручанні відсутній. Автор впевнений у тому, що ст. 135 та 136 мають бути змінені законодавцем.

На жаль, не усі правоохоронці правильно сприймають ч. 2 ст. 135, де йдеться про залишення в небезпеці, вчинене „матір’ю стосовно новонародженою дитини, якщо матір не перебувала в обумовленому пологами стані”. Систематичне тлумачення цієї ознаки доводить висновку, що мати, яка залишила у небезпеці свою новонароджену дитину перебуваючи в обумовленому пологами стані, кримінальній відповідальності не підлягає.