ТОП 10:

Тема 1. Поняття та значення кримінально-правової кваліфікації



Н.М. Ярмиш

 

ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ КВАЛІФІКАЦІЇ

 

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

для студентів магістратури денної та заочної форм навчання

 

ЧОРНОВИК !!!

 

 

Рецензенти

 

 

М.Г. Вербенський – доктор юридичних наук, професор, начальник Державного науково-дослідного інституту МВС України.

 

В.М. Куц – кандидат юридичних наук, професор, професор кафедри кримінально-правових дисциплін Національної академії прокуратури України.

 

 

Зміст

Вступ

Тема 1. Поняття та значення кримінально-правової кваліфікації

1.1. Кримінально-правова кваліфікація її види та формула

1.2.Кваліфікація при конкуренції норм. Відмінність конкуренції норм від їх колізії та від ідеальної сукупності злочинів

1.3. Поняття злочину і складу злочину

1.4. Проблема малозначності діяння

Питання для самоконтролю

Тема 2. Злочини проти життя та здоров’я особи

2.1 Система розділу

2.2 Злочини проти життя

2.2.1.Поняття та система вбивств

2.2.2. Проблеми застосування окремих статей, що передбачають умисні вбивства

2.2.3. Вбивство через необережність

2.2.4. Доведення до самогубства

2.2.5. Погроза вбивством

Питання для самоконтролю

2.3. Злочини проти здоров’я

2.3.1. Тілесні ушкодження, поняття та види, критерії визначення ступеню тяжкості, відмінність від побоїв та катувань

2.3.2. Відмінність умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого від умисного вбивства та вбивства, вчиненого через необережності

2.3.3. Проблема відповідальності за тілесні ушкодження, заподіяні у стані сильного душевного хвилювання, з позицій систематичного тлумачення кримінального закону

2.3.4. Злочини, пов’язані із зараженням певними хворобами.

2.3.5. Злочини у сфері медичного обслуговування

2.3.6. Залишення в небезпеці та ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані (ст.135 і 136 КК).

2.3.7. Незаконне проведення аборту (ст. 134 КК)

2.3.8 Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини.

Питання для самоконтролю

 

Тема 3. Злочини у сфері службової діяльності

3.1. Поняття та загальна характеристика злочинів у сфері службової діяльності. Співвідношення службових злочинів із корупцією

3.2. Поняття службової особи публічної сфери

3.3. Зловживання владою або службовим становищем і перевищення влади або службових повноважень (статті 364 та 365 КК). Схожість та розмежування. Співвідношення із спеціальними нормами.

3.4. Хабарництво

 

Питання для самоконтролю.

 

Тема 4 Злочини проти власності

4.1. Система злочинів проти власності

4.2.Корисливі злочині проти власності, що пов’язані з вилученням майна й обертанням його на свою користь або користь інших осіб

4.2.1. Поняття корисливих злочинів проти власності, що пов’язані з вилученням майна й обертанням його на свою користь або користь інших осіб

4.2.2. Характеристика окремих видів корисливих злочинів проти власності, що пов’язані з вилученням чужого майна і обертанням його на свою користь або користь інших осіб. Розмежування суміжних злочинів.

4.3.Корисливі злочини проти власності, не пов’язані з вилученням майна й обертанням його на свою користь або користь інших осіб

4.3.1. Характеристика окремих видів

4.3.2. .Розмежування із корисливими злочинами проти власності, які пов’язані з вилученням майна й обертанням його на свою користь або користь інших осіб

4.4. Некорисливі злочини проти власності

Питання для самоконтролю

Тема 5. Злочини у сфері господарської діяльності

5.1.Поняття, загальна характеристика, та система злочинів у сфері господарської діяльності

5.2. Характеристика окремих злочинів

Питання для самоконтролю

ВСТУП

 

Даний навчальний посібник не можна розглядати у якості підручника з кримінального права. Він розрахований на осіб, які вже мають юридичну освіту, вивчали кримінальне право і навіть мають достатньо високий рівень знань, оскільки витримали дуже великий конкурс для навчання в Національної академії прокуратури України. Назва посібника „Проблеми кримінально-правової кваліфікації” відповідає назві навчальної дисципліни. Ця дисципліна має на меті ознайомити магістрантів з проблемами, що виникають на практиці при кваліфікації суспільно-небезпечних діянь, озброїти майбутніх прокурорських працівників знаннями, які допоможуть ним, зокрема встановлювати відповідність ознак вчиненого суспільно-небезпечного діяння ознакам конкретного складу злочину, тобто ознакам, передбаченим у кримінальному кодексі України (далі – КК України). Навчальний посібник відбуває проблеми кримінально-правової кваліфікації у стислому, концентрованому, конспективному вигляді. Більш детально, з наведенням конкретних прикладів з практики питання кваліфікації розкриваються у лекційному курсі, який зобов’язаний прослухати кожний магістрант.

Стосовно тлумачення ознак практично усіх складів злочинів існують деякі суперечності. Проблеми породжуються низкою причин. Серед них – недосконалість окремих кримінально-правових норм, не досить чітка визначеність певних ознак складів злочинів, термінологічні розбіжності, стилістичні недоліки. Не завжди адекватно намагається розв’язати відповідні труднощі Пленум Верховного Суду України в своїх Постановах (далі ППВСУ). В них, на жаль, можна виявити помилки. Але найбільш складні проблеми кваліфікації випливають з того, що певна частина осіб, що застосовують Кримінальний кодекс, в свій час не дуже ретельно його вивчала. Іноді така особа забуває, що кожне слово закону – частина цього закону, тому – теж „закон”. Для з’ясування тексту будь-якої, навіть (здавалось би) простої статті необхідно бути грамотною, ерудованою, начитаною людиною. Якщо особа неуважно читає статтю КК, нібито „пропускає” певне слово, не приділяє йому необхідного значення, це викривляє зміст закону. Усі ці фактори інколи призводять до того, що на практиці в подібних між собою ситуаціях застосовуються різні статті КК. Зрозуміло, що це є неприпустимим. Будь-яка особа, що застосовує кримінальний закон, має пам’ятати, що від того, як вона його розуміє, залежать долі людей.

Безумовно, пізнавати Кримінальний кодекс правозастосовнику доведеться протягом всього життя, але на грунті знань, отриманих під час навчання, коли процесу пізнання допомагають фахівці, для яких вивчення і викладання кримінального права є професією. Тому можна різко заперечити студентам, коли вони повторюють горезвісну сентенцію: „Навіщо зараз вивчати кодекс, якщо він буде лежати у мене на робочому столі, і я завжди зможу в нього подивитись”. „Дивитися” в кодекс на столі службового кабінету буде вже запізно, це дуже нагадує „експеримент” над обвинуваченим. Застосовувати кодекс „з льоту” рівнозначно тому, щоб лікар вивчав анатомію людини під час хірургічної операції, яку він сам і робить.

До речи, не буде зайвим нагадати, що і наука, і навчальна дисципліна за назвою „Кримінальне право” має предметом свого вивчення насамперед Кримінальний кодекс, зміст якого складає сукупність норм, що визначають, які саме діяння є злочинами та які покарання за їх вчинення можуть бути застосовані. З самого початку студент має ясно усвідомлювати, що йому належить вивчати саме Кримінальний кодекс. В ньому міститься інформація, що саме потрібно встановлювати, доводити для здійснення правильної кваліфікації. А яким чиномвиконувати доведення – справа криміналістики та кримінального процесу. Для того, щоб з’ясувати, які факти треба встановити в конкретній кримінальній справі, необхідно вкрай ретельно проаналізувати відповідну статтю Кримінального кодексу, вникнути в кожне слово, кожну кому. Підручники, коментарі, дисертації, монографії, статті з кримінального права – все це матеріали, які допомагають з’ясувати положенняКримінального Закону.Ретельно вивчати кодекс треба для того, щоб правильно його застосовувати.

Цей навчальний посібник, як і відповідний лекційний курс, покликаний проаналізувати типові помилки, що мають місце при кваліфікації, допомогти у розмежуванні суміжних злочинів. При цьому слід розуміти, що питання про розмежування, постає лише за умові, що в певної ситуації відповідні злочини мають значну схожість. Тільки визначившись, за яких обставин вони можуть „перехрещуватися”, можливо зрозуміти, що саме потрібно виявити для того, щоб ці злочини „розвести”(наприклад, крадіжку та грабіж плутають, коли особу, що вилучає майно, хтось бачить, а кваліфікація залежить від того, чи відомо про це тому, хто вчинює вилучення).

Пізнанню проблем кримінально-правової кваліфікації передує вивчення магістрами складнощів, пов’язаних із застосуванням Загальної частини Кримінального кодексу, без якої кваліфікація неможлива. Відповідна навчальна дисципліна має назву „Проблеми кримінально-правової відповідальності”. Магістранти мають пам’ятати, що Загальна та Особлива частини КК нерозривно пов’язані між собою, складають єдине ціле. Тому в тексті даного навчального посібника (та в лекційному курсі) деякі положення Загальної частини будуть згадуватися у відбитті застосування певних статей Особливої частини КК. Помітимо, що дуже великі проблеми виникають, наприклад з того, що не усі правозастосовники мають чіткі уявлення про форми та види вини, як ознаки суб’єктивної сторони складів злочинів. Тому окремі питання вини при аналізі деяких проблем кваліфікації будуть повторюватися. Це стосується в першу чергу злочинів проти життя та здоров’я, оскільки досить розповсюдженими є помилки у суб’єктивній стороні саме цих злочинів. У процесі спроб розв’язати проблеми, що виникають при кваліфікації, будуть піддаватися аналізу й інші положення Загальної частини (зокрема, стадії, добровільна відмова, співучасть).

Зрозуміло, що показником наявності проблеми є розбіжність думок про певне явище. Природно, що повної єдності уявлень по окремим питанням кваліфікації нема і серед науковців, зокрема, представників кафедри кримінально-правових дисциплін, що забезпечують викладання цього комплексу знань. Зрозумілим є й то, що кожний викладач відстоює саме свої позиції. Право кожного брати на озброєння ту точку зору, яка на його думку є найбільш аргументованою.

Можна порадити магістрантам при вивченні статей КК не поспішати звертатися до підручників та виявляти, що саме думають стосовно їх змісту інші люди (автори підручників, коментарів, Постанов Пленуму Верховного Суду тощо). Перш за все варто поміркувати над текстом статті самотужки, уважно прочитати її, спробувати сформулювати зміст кожного слова, що викликає щонайменші сумніви у розумінні. І лише після того, як накопичаться запитання, відповіді на які самостійно дати не вдається, можна приступати до вивчення допоміжних матеріалів. Які б роз’яснення, у яких би солідних виданнях не читав студент, він ні у якому разі не має заздалегідь ставитися до них як до істини „в останній інстанції”. Посилання на авторитет наукознавці справедливо розглядають у кращому випадку як останній (несуттєвий) аргумент. Точно кажучи, таке посилання взагалі аргументом вважати не можна. Аргументами можуть слугувати лише логічні викладки. Свою особисту думку слід поважати не менш, ніж позицію інших людей, навіть всім відомих та авторитетних. Загальновизнаним є, що будь-яка точка зору має право на існування за умові, що вона коректно обґрунтована.

До речи про логіку. Назва даного навчального посібника як і відповідної дисципліни „Проблеми кримінально-правової кваліфікації”, декілька відрізняється від більш розповсюдженого „Проблеми кваліфікації злочинів”. Це не випадково, а принципово. Справа у тому, що вираз „кваліфікація злочинів”, якщо вдуматися у сенс цієї мовної конструкції, є нонсенсом. Адже тільки Кримінальний кодекс визначає, яке суспільно небезпечне діяння є злочином. Тому доки не встановлено, що певна подія відповідає конкретній статті Особливої частити КК, називати її злочином передчасно. А якщо відомо, що суспільно-небезпечне діяння є злочином, це означає, що процес кваліфікації (із відповідним результатом) вже відбувся. Отже кваліфікації підлягає суспільно небезпечне діяння (коли є припущення, що воно може підпадати під ознаки Кримінального кодексу), а не „злочин”.

І знов нагадаємо: первісною умовою правильної кваліфікації є впевнене володіння матерією Кримінального кодексу, а знання та розуміння цього закону має прийти до того, коли доведеться його застосовувати. Ціною запізнілого пізнання можуть бути зламані людські долі, або ж навпаки – „дарунки” злочинцям. Тому автори посібника ще раз закликають майбутніх прокурорів до максимальної уваги при вивчення проблем кримінального права, які виявляються саме при кваліфікації суспільно-небезпечних діянь.

 

Види конкуренції

I. Конкуренція загальної та спеціальної норм. Обирається спеціальна, тобто та, що більш детально передбачає будь-яку ознаку. Наприклад, ст. 117 „Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини” конкретизує суб’єкт злочину, тому при наявності решти ознак диспозиції, до матері, що позбавила життя свою дитину, застосовується саме вона, незважаючи на те, що відповідна подія цілком підпадає і під ознаки умисного вбивства як такого (ч. 1 ст. 115 КК).

Питання для самоконтролю

1. Поняття кримінально-правової кваліфікації.

2. Види та результати кримінально-правової кваліфікації.

3. Кваліфікація при конкуренції норм.

4. Відмінність конкуренції норм від колізії та ідеальної сукупності.

5. Поняття складу злочину. Співвідношення злочину та складу злочину.

6. Елементи та ознаки складу злочину.

7. Поняття обов’язкових та факультативних ознак складу злочину.

 

 

Система розділу

І. Злочини проти життя

ІІ. Злочини проти здоров’я

1. Тілесні ушкодження. Їх 3 види: легкі, середньої тяжкості, тяжкі.Проте статей, що передбачають тілесні ушкодження не 3, а більше. Крім умисних тілесних ушкоджень, передбачених загальними нормами, КК передбачає деякі умисні тілесні ушкодження при пом’якшуючих обставинах (в стані сильного душевного, при перевищенні меж необхідної оборони...). КК містить і статті щодо необережних тілесних ушкоджень (згадаємо, що необережне спричинення легких тілесних ушкоджень це – не злочин).

Злочини проти життя

Поняття та система вбивств

Система.

Умисні (їх у КК декілька) і необережне (єдина стаття 119).

 

У свою чергу умисні вбивство класифікуються таким чином:

I. Без обтяжуючих та пом’якшуючих обставин – ч. ст. 115(так зване „просте” вбивство).

II. За обтяжуючими обставинами – ч. 2 ст. 115(кваліфіковане вбивство). Передбачає 14 пунктів. Останній пункт з'явився у 2009 р. Це вбивство з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості.

III. За пом’якшуючими обставинами (привілейовані вбивства)

1. Ст. 116 – Умисне вбивство, вчинене у стані сильного душевного хвилювання.

2. Ст. 117 – Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини

3. Ст.118 – Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця.

 

Класифікація умисних вбивств (як і будь-яких злочинів) має велике практичне значення. Тільки розуміючи, до якої групи за ступенем тяжкості відноситься дане вбивство, можна правильно кваліфікувати скоєне за наявності у події одночасно ознак двох статей, що передбачають привілейовані вбивства або привілейоване та кваліфіковане вбивства (правила кваліфікації у таких випадках, розглядалися при аналізі конкуренції норм).

Поняття вбивства

У КК 1961 р. поняття вбивства не було. Вочевидь, вважалося, що це і так зрозуміло. Але виявилось, що усе не так просто.

Поняття вбивства надано у ч. 1 ст.115 „Вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншої людині”.

Це визначення страждає суперечливістю. З одного боку – законодавець вказує, що вбивство – це саме умисне заподіяння смерті, з іншого – необережне заподіяння смерті все ж-таки називає „Вбивство через необережність” (ст. 119 КК). Сумістити ці визначення можна тільки шляхом систематичного тлумачення – визнати, що за його підсумкамивбивство – це умисне чи необережне протиправне заподіяння смерті іншої людині.

Слід звернути увагу, що до законодавчого визначення вбивства в науці кримінального права є претензії. Багато вчених наполягають на тому, щоб відмовитися від того, щоб називати вбивством необережне заподіяння смерті (як у КК РФ). Деякі науковці вважають, що у визначенні вбивства має бути слово „насильницьке”, тому, що важко назвати вбивством позбавлення життя на прохання майбутнього потерпілого. Такий злочин, на думку прихильників відповідного підходу до сутності вбивства, має бути передбачений окремою статтею зі значно більш м’якою санкцією, ніж „просте” вбивство.

Суттєві заперечення мають місце щодо визнання вбивством позбавлення лікарем безнадійно хворого. Значна кількість спеціалістів з кримінального права та медицини пропонують легалізувати таке позбавлення життя (його називають „евтаназія”, „еутаназія” чи „ейтаназія”), напевно з дотриманням ретельно розробленої процедури (як у деяких країнах). На даний час таке позбавлення життя підпадає під ознаки ч. 1 ст. 115.

Повернемось до визначення вбивства, згадаємо, що це – умисне чи необережне протиправне заподіяння смерті іншої людині.Кожне слово визначення має суттєве значення для правильної кваліфікації відповідних дій, тому потребує ретельного тлумачення.

Потерпілійінша людина. З цього випливає, що самогубство – не вбивство і взагалі не злочин.

Відомо що на певних етапах розвитку суспільства людей, що невдало намагалися позбавити себе життя, піддавалі кримінальної відповідальності за замах на вбивство. За даними істориків, наприклад, у Англії у ХІІІ віці самогубство вважалося „тяжким вбивством самого собі”, а допомога в ньому – як співучасть у такому вбивстві; сотні людей були притягнути до відповідальності за замах на власне життя. У Зведенні законів Російської імперії (1882 г.) для осіб, що посягнули на своє життя, були передбачені каторжні роботи як для вбивць.

Якщо самогубство за визначенням ч. ст. 115 КК України – не вбивство, неможлива і співучасть в ньому. Тому не підлягає відповідальності, наприклад той, хто наданням засобів сприяв іншої особі позбавити собі життя. Хоча такі дії дуже нагадують пособництво, насправді ним не є, оскільки неможлива співучасть у незлочинних діях.

Кодекси деяких сучасних країн містять статті, які передбачають кримінальну відповідальність за „підмовляння” до самогубства або інші види участі в ньому у якості самостійних злочинів. У КК України подібних статей немає, незважаючи на те, що наукова спільнота наполягає на криміналізації окремих видів допомоги у самогубстві.

Об’єктивна сторона – заподіяння смерті.

Діяння у визначенні не конкретизовано, способи не вказані (це неможливо у силу невичерпаного різноманіття), тобто діянняможе бути будь-яким (фізичне та психічне). Воно має бути саме причиною смерті.

Діяння, наслідком якого є смерть іншої людини для визнання його вбивством може бути лише протиправним.Цю ознакуне завжди розуміють правильно, незважаючи на те, що вона має концептуальне значення.Сенс у тому, що вбивство – це тільки таке позбавлення життя на яке людина не має права. Якщо право позбавити іншу людини життя особамає, таке спричинення смерті не є вбивством.Тому не вбивство – свідоме заподіяння смерті у стані необхідної оборони (без перевищення її меж), певних випадках крайньої необхідності та за іншими обставинами, що виключають протиправність діяння. Це завжди повинні пам’ятати особи, що застосовують кримінальний закон!На жаль вони часто розмірковують так: якщо є труп з ознаками насильницької смерті – це обов’язково вбивство, тобто серед працівників правоохоронних органів розповсюджена своєрідна неофіційна „презумпція вбивства”. Насправді спричинення смерті може бути законним і за такою умовою не є вбивством, не є злочином.

Склад 115 –матеріальний. Наслідок – смерть іншої людини.

Смерть можна вважатинаслідком певних дій, якщо між ними є причинний зв'язок. Стосовно особливостей спричинення (зокрема, смерті) бездіяльністюавтор має власну позицію, яку аргументовано відстоює протягом всього наукового життя. Цей погляд буде викладений нижче, при характеристиці окремих складів злочинів.

Спричинення смерті людини це – позбавлення її життя. Тому необхідно визначиться, коли починається життя саме людини (на відміну від життя плоду, ембріону).Від точки зору на початок життя людини залежить кваліфікація відповідних дій в якості або вбивства, або тяжкого тілесного ушкодження у виді переривання вагітності, або як незаконного аборту.

Питання про розмежування цих злочинів постає, коли внаслідок будь-яких дій організм гине в утробі матері. У випадку, коли цю істоту вже можна визнати людиною, дії мають кваліфікуватися як вбивство. За умовою, що йдеться про плід, а не людину, кваліфікація дій, внаслідок яких життя людської істоти припиняється, залежить від конкретних обставин. Дія може кваліфікуватися як незаконний аборт чи тяжку тілесне ушкодження (переривання вагітності)

З приводу початку життя людини існує різноманіття тверджень. Деякі автори вважають, що воно починається з моменту відділення плода від тіла матері, інші – з моменту першого віддиху, треті – коли перерізана пуповина. Можна навести і інші погляди. Подібні уявлення суперечать тому визначенню початку життя людини, що випливає з диспозиції ст. 117 КК за назвою „Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини”.

У диспозиції цей статті йдеться: „Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини під час пологів або відразу після пологів”. Звернемо увагу на слова „під час пологів”. З цього випливає, що людина – це істота, яка ще народжується, а не тільки така, що вже народилася. Як відомо, пологі починаються із початку схваток (або з моменту відходження навколоплідних вод). Отже з цього моменту і можна говорити саме про людину, але за умовою, яка в ст. 117 викладена за допомогою слова „новонароджена”. З позицій сучасної медицини (що відображена у медичних нормативних актах) про новонародженого йдеться коли строк вагітності досягає 22 тижня. Пологі у такому строку є фізіологічними. Якщо вони розпочати раніше ніж 22 тижня – це не фізіологічні, а патологічні пологі, тобто „викидень”.

Підсумком тлумачення ст. 117 є наступне: Життя людини починається с моменту початку фізіологічних пологів.Це визначення, яке відповідає положенням чинного Кримінальному кодексу. Всі інші погляди, які переносять початок життя на більш пізні моменти, суперечать ним.

Важливо розуміти, що фізіологічні пологі могуть бути як своєчасними (38-42 тижня), так і передчасними (з 22 тижнів). Слід зазначити, що строк, з якого йдеться про новонародженого, а не про викидень, залежить від рівню розвитку медицини. Нещодавно в Україні він визначався не з 22, а з 24-х тижнів. Можливо внаслідок подальшого розвитку науки цей строк буде скорочуватися. Тому слід розуміти, що поняття фізіологічних пологів у цілому відбиває нормативно визначені уявлення про те, що у такому строку людська істота може вижити поза материнським організмом (звісно за допомогою медицини).

З наведеного визначення початку життя людини випливає, наприклад, наступне: якщо хтось поб’є вагітну жінку під час, коли в неї почалися схватки, а вагітність складає не менш, ніж 22 тижня, то за умовою загибелі дитини, яка ще перебуває в утробі матері, така подія з об’єктивної сторони є вбивством малолітньої дитини (п. 2 ч. 2 ст. 115). З іншого боку, якщо строк вагітності навіть 42 тижня, але пологі ще не почалися, аналогічні дії утворюють об’єктивну сторону тяжкого тілесного ушкодження, заподіяного жінці,за ознакою переривання вагітності (ч. 1 ст. 121 КК). Проте, якщо жінку за її власним бажанням позбавляють вагітності строком до 22 тижнів – відповідні дії за наявністю решти ознак складу злочину „Незаконне проведення аборту”, слід кваліфікувати саме за цією статтею (ст. 134). Нагадаємо, що аборт – це переривання вагітності зі згодою жінки (або в стані крайньої необхідності). Якщо нема таких обставин – це не аборт,а тяжке тілесне ушкодження у виді переривання вагітності(ч. 1 ст. 121).

Не менш важливе значення має і правильне визначення припиненняжиття людини. Кінцем життя людини фактично одностайне визнається біологічна, незворотна смерть, що є наслідком розпаду клітин головного мозку. Навпаки, так звана клінічнасмерть кінцем життя не є. Як відомо, людина, що перебуває в стані клінічної смерті може бути реанімовано, тобто повернена до життя. Тому, наприклад, особа, що посягнула на людину у момент, коли в неї зупинилося серце (настала клінічна смерть), все рівно відповідає за вбивство (звісно за наявністю усіх інших ознак цього складу злочину).

Суб’єктивна сторона вбивства – умисел або необережність.

Згідно зі ст. 25 КК необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість. Кожен вид необережної форми вини має свої ознаки, які необхідно не тільки знати, але добре розуміти. Інакше дуже важко відрізнити необережну форму вини від умисної.

Важливо пам’ятати, що відповідно до ст. 24 КК умисел може бути прямим або непрямим. На жаль, розповсюдженою є помилка, яка обумовлена тим, що деякі працівники правоохоронних та судових органів свого часу не розібралися в ознаках непрямого умислу та в чому схожість і різниця непрямого умислу та злочинної самовпевненості. В будь-якому разі, більшість осіб неправильно відповідають на наступне питання: яке вбивство – необережне чи умисне слід інкримінувати особі, яка не глянувши, викинула із вікна (з великої висоти) на вулицю важкий предмет і тим самим спричинила смерть перехожому? Дуже прикро, проте значна частка людей помилково вбачають в даної ситуації необережне вбивство. Одні кажуть, що необережність має тут місце, оскільки людина «не бажала» нікому смерті. Вони забули, що крім прямого умислу існує ще й непрямий, при якому наслідків не бажають, але свідомо припускають. Інші наполягають на тому, що злочинець «не передбачав» смерті перехожого. Вони не замислюються над тим, що кожна доросла нормальна людина знає, що кидати с висоти важкі предмети небезпечно, тому про недбалість й мови не може йти. Висловлюється й думка, що тут має місце необережність у виді злочинної самовпевненості, тобто злочинець «розраховував» на те, що важкий предмет нікого не вб’є. Насправді – це типовий непрямий умисел, якій, як відомо (грамотному юристу), має певну схожість зі злочинною самовпевненістю.

Первісна схожість у тому, що й при непрямому умислі, й при злочинної самовпевненості, злочинець, дійсно, не бажає нічиєї смерті. При цьому далеко не завжди непрямий умисел і злочинна самовпевненість схожі між собою настільки, що їх дійсно можна сплутати. Коли людині, що передбачає наслідки своїх суспільно-небезпечних дій (зокрема, і смерть іншої людини), байдуже, настануть вони або ж ні, непрямий умисел є таким, що достатньою мірою визнається. А от коли ці наслідки для особи є вкрай небажаними, коли вона хотіла б їх запобігти – тут є над чим замислитися. Якщо вникнути у смисл слів «розрахунок» та «сподівання», вдається досить швидко зорієнтуватися, що слово «розрахунок» вживається в ситуаціях впевненостіщо наслідки не настануть, оскільки є конкретні обставини, що таку впевненість породжують. Таким чином, злочинна самовпевненість корелює з тим, що особа переконанау ненастанні наслідків. Слово «сподівання», навпаки, характеризується почуттям невпевненості у тому, що бажане доконечно відбудеться, тобто наслідок не наступить. «Сподівання» насичено покладанням надії на везіння, сприятливий збіг обставин, а то й «навмання» («може-таки»). Тепер стає зрозумілим, що людині, яка „бездумно” скинула з висоти важкий предмет, «розраховувати» ні на що, а можна лише «сподіватися», що ніхто не постраждає. Відповідно, впевненості, що все обійдеться, бути не може. Отже, людина, яка не бажає смерті перехожому, і навіть „мріє” що вона не настане, тим не менш, їїне виключає, тобто свідомо припускає. А це і є непрямий умисел. Таким чином, відповідати злочинець має за умисне вбивство. Згадавши санкції відповідних статей, легко зрозуміти, що кваліфікація даної події в якості необережного вбивства для того, кого притягають до кримінальної відповідальності, – справжній «дарунок».

 

Суб’єктивна сторона деяких видів вбивств передбачає певний мотив(наприклад, хуліганський, корисливий, пов’язаний з виконанням потерпілим службового або громадського обов’язку). Проблеми кваліфікації, пов’язані із мотивами будуть розглянути стосовно ч. 2 ст. 115 КК.

Існують і проблеми, пов’язані із суб’єктом вбивств, а саме, віком, з якого можлива кримінальна відповідальність за ці злочини. У частині 2 ст. 22 КК, серед вбивств, відповідальність за які настає з 14 років, нема вказівки на ст. 118 „Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця”. Таким чином, відповідальність за таке вбивство настає лише з 16-ти років. Здавалось би, в цьому вбачається прояв гуманізму до неповнолітніх – особа, що не досягла 16 років за цією статтею не відповідає. Проте це тільки на перший погляд. Те, що діяння не підпадає під ознаки спеціальної норми, що не означає, що воно не є злочином, оскільки у КК є ще норма загальна. Стаття 115 передбачає відповідальність з 14 років. Важко заперечити, що вбивство при перевищенні меж необхідної оборони є спеціальної нормою щодо ч. 1 ст. 115. З позицій формальної логіки особу, що не досягла 16-ти років, тобто не може відповідати за ст. 118 слід притягувати за ст. 115. На цю парадоксальну ситуацію науковці постійно звертають увагу і пропонують внести у Кримінальний кодекс уточнення, яки блокували би можливість застосовувати до 14-ти річних підлітків більш сувору статтю, ніж до 16-ти річних.

Ще раз нагадаємо, що багато науковців вважають за необхідне відмовитися від визнання вбивством необережного спричинення смерті (як це зроблено, наприклад, в Росії) і внести таки зміни у КК. До того ж, наполягають на тому, щоб вбивством визнавалося тільки насильницьке заподіяння смерті, а для випадків заподіяння смерті за проханням упровадити в КК окрему, більш м'яку статтю без згадки про „вбивство”. Але чи врахує колись законодавець ці пропонування чи ні – невідоме. На даний час необхідно керуватися тим визначенням вбивства, що наводиться у законі.

 

Ч. 1 ст. 115

Серед усіх статей, що передбачають вбивства ця – найбільш складна для застосування, оскільки ч. 1 ст. 115 – загальна норма щодо усіх умисних вбивств. Аби її застосувати потрібно бути впевненим, що в події відсутні ознаки кваліфікованих та привілейованих вбивств. Тому необхідно детально знати усі ознаки цих вбивств, а їх, як бачимо, дуже багато і щодо кожного є проблеми.

В якості прикладів „простого” вбивство можна привести вбивство з ревнощі, з помсти (якщо вона не пов’язана з виконанням потерпілим службового або громадського обов’язку), у бійці, у стані сильного душевного хвилюванню за відсутності буд-якої ознаки ст. 116, групою осіб без попередньої змови, зі співчуття, так звана евтаназія та ін.

Слід згадати, що наявність у події вбивства будь якої ознаки, передбаченої ч. 2 ст. 115, ще не передрішає питання про кваліфікацію скоєного саме за ст. 115. Якщо у діях злочинця присутні ще й ознаки будь-якого привілейованого вбивства, за правилами кваліфікації при конкуренції кваліфікованого і привілейованого складів застосовується останній.

Ч. 2 ст. 115.

1) двох або більше осіб.Таке вбивствонеможна плутати із повторним (п. 13). Вбивство двох або більше осіб має місце лише за наявності єдиного умислу до усіх майбутніх жертв та, як правило, невеликого проміжку часу між позбавленням життя (проміжок часу може бути значним за умовою, що одна з жертв намагається врятуватися, а злочинець її довго переслідує). При повторному вбивстві є не тільки значний розрив у часі, але й умисел щодо кожної жертви виникає окремо.

З особливою жорстокістю.

Цілком зрозуміло, що будь-яке вбивство є проявом жорстокості (можливо, навіть таке, що вчинюється на прохання або з співчуття – вбити іншу людину здатен не кожний). Проте жорстокість, що є ознакою п. 4 ч. 2 ст. 115 визначена саме в якості „особливої”, тобто поняття оціночного. Якщо не доведена „особлива” жорстокість застосовується не друга, а перша частина ст. 115.

Жорстокість взагалі та особлива – зокрема не є медичним поняттям. Встановлення особливої жорстокості вбивства не належить до компетенції судово-медичної експертизи, це питання органів досудового слідства та суду. Відомі випадки, коли суди не визнавали вбивством, вчиненим з особливої жорстокістю випадки, коли жертва вбивства була у такому стані сп’яніння, при якому за висновком експертизи вона не могла відчувати болю. Але такий погляд викривлює сутність жорстокості, яка характеризує насамперед злочинця. ППВСУ (п. 8) слушно рекомендує вважать особливою жорстокістю навіть знущання над трупом або якщо вбивство вчинювалося в присутності близьких потерпілому осіб (незалежно від способу). Таким чином, особлива жорстокість не обов’язково пов’язана зі стражданнями жертви, а дійсно характеризує певні психологічні якості особистості вбивці. Особливі мучення жертви для застосування вбивств за цією ознакою не обов’язкові. Під час вбивства вона може бути і непритомною.

Можна погодитися із науковцями, що сама по собі кількість поранень не свідчить про особливу жорстокість вбивці. Якщо вони нанесені у процесі боротьби, а не з метою мучення потерпілого, застосовувати пункт 4 ч. 2 ст. 112 вважається недоцільним. Переконливим є й ствердження, що надається у п. 8 ППВСУ: „Не можна кваліфікувати умисне вбивство за п. 4 ч. 2 ст. 115 тій підставі, що винна особи в подальшому з метою приховування цього злочину знищила або розчленувала труп”. На жаль, загальне правило, яке дозволяло би безпомилково визнавати жорстокість особливою не вироблено, незважаючи на велику кількість наукових праць відповідного напряму. Вирішення цього питання залишається проблемою правозастосування.

З корисливих мотивів.

Корисливий мотив може мати різні прояви: негайно заволодіти майном, отримати спадок, позбавитися від утриманців, позбавитися від необхідності повернути борг, зайняти посаду потерпілого з більшою заробітною платою, отримати винагороду за вбивство. Останній мотив в якості ознаки п. 6. викликає певні сумніви, оскільки в п. 11 йдеться про вбивство на замовлення. Якщо таким вважати вбивство за винагороду, то для кваліфікації достатньо п. 11. Проте ППВСУ рекомендує застосовувати п. 6 коли вбивство на замовлення вчинюється за плату. З цього випливає, що вбивство на замовлення не обов’язково є корисним.







Последнее изменение этой страницы: 2016-09-13; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.8.46 (0.021 с.)