Проблеми малозначності діяння

Ч. 2 ст. 11 КК Проголошує: „Не є злочином дія чи бездіяльність, яка формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі”.

В науці кримінального права переважною є точка зору, що суспільну небезпеку мають не тільки злочини, я й інші правопорушення (зокрема, адміністративні). Останні відрізняються від злочинів тим, що їхня суспільна небезпека менш, ніж небезпека злочинів, тобто шкода від їх вчинення не є істотною. Таки погляди поділяють і викладачі кафедри кримінально-правових дисциплін. Тому вираз законодавця „...через малозначність не становить суспільної небезпеки” розуміють так, що тут йдеться не про суспільну небезпечність взагалі, а про рівень суспільної небезпеки, притаманний саме злочину.

Слід правильно розуміти слова „ не могла заподіяти істотної шкоди”. Це означає, що умисел особи, що вчинює діяння, не був спрямований на спричинення більшої шкоди, ніж та, що була спричинена реально. Інакше вчинене діяння не є малозначним, а кваліфікується як замах на відповідний злочин.

Вирішуючи питання, чи заподіяло діяння істотну шкоду, потрібно звертати увагу на родовий об’єкт цього злочину (він випливає з назви розділу), тобто на те, яка саме шкода мається на увазі. Наприклад, ст. 368 „Одержання хабара” – належить розділу „Злочини у сфері службової діяльності”. Шкода від цих злочинів в першу чергу не у тому, що вони спричинюють комусь матеріальні збитки, а у тому, що вони порушують нормальну роботу відповідних установ, підривають їх авторитет. Це не злочини проти власності, тому, припустимо, для одержання хабара (ч. 1 ст. 368), на думку багатьох дослідників, розмір хабара значення не має. Авторитет не має кількісного виміру. Існує навіть думка, що чім менше розмір хабара, тим більше підривається авторитет відповідного органу. Крім того, склад одержання хабара – формальний, наслідки там взагалі не передбачені Звернемо увагу, що висловлену точку зору поділяють не усі вчені і практики.

 

Питання для самоконтролю

1. Поняття кримінально-правової кваліфікації.

2. Види та результати кримінально-правової кваліфікації.

3. Кваліфікація при конкуренції норм.

4. Відмінність конкуренції норм від колізії та ідеальної сукупності.

5. Поняття складу злочину. Співвідношення злочину та складу злочину.

6. Елементи та ознаки складу злочину.

7. Поняття обов’язкових та факультативних ознак складу злочину.

 

 

Тема 2. Злочини проти життя та здоров’я особи

Для ретельного вивчення цієї теми необхідно ознайомитися з Постановою Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого2003 р. „Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я”. При цьому не слід забувати що Постанови ПВСУ носять рекомендаційний, а не обов’язковий характер. До того (як буде показано нижче) іноді вони містять неточні і навіть помилкові роз’яснення.

Система розділу

І. Злочини проти життя

Всі вбивства: 115, 116, 117, 118, 119, 120 (5 статей)

Доведення до самогубства (ст. 120).

Погроза вбивством (ст. 129).

ІІ. Злочини проти здоров’я

1. Тілесні ушкодження. Їх 3 види: легкі, середньої тяжкості, тяжкі. Проте статей, що передбачають тілесні ушкодження не 3, а більше. Крім умисних тілесних ушкоджень, передбачених загальними нормами, КК передбачає деякі умисні тілесні ушкодження при пом’якшуючих обставинах (в стані сильного душевного, при перевищенні меж необхідної оборони...). КК містить і статті щодо необережних тілесних ушкоджень (згадаємо, що необережне спричинення легких тілесних ушкоджень це – не злочин).

Тілесне ушкодження – це порушення анатомічної цілісності або фізіологічної функції органів чи тканин людини.

 

2. Катування (ст.127) – передбачає не тільки фізичну шкоду, але і моральні страждання. Особливість катувань – спеціальна мета.

3. Побої і мордування (ст. 126). Відрізняються від тілесних ушкоджень тим, що не спричиняють порушення ані анатомічної цілісності, ані фізіологічної функції органів або тканин людини. Жодна експертиза виявити побої не може. Якщо будь-які порушення є – це вже не побої, а тілесні ушкодження.

Злочини, пов’язані із зараженням певними хворобами.

а) Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної хвороби (ст.130).

б) Зараження венеричною хворобою (ст. 133).

ІІІ. У сфері медичного обслуговування, що ставлять у небезпеку життя чи здоров’я: 131, 132, 138, 139, 140, 141, 142, 143, 144, 145.

ІV. Інші злочини, що ставлять у небезпеку життя чи здоров’я.

134 – Незаконне проведення аборту.

135 – Залишення у небезпеці

136 – Ненадання допомоги.

137 – Неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей.

Для батьків, опікунів та піклувальників існує окрема стаття 166 „Злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування”. Ця стаття міститься у розділі V “Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина”.

Злочини проти життя

Поняття та система вбивств

Система.

Умисні (їх у КК декілька) і необережне (єдина стаття 119).

 

У свою чергу умисні вбивство класифікуються таким чином:

I. Без обтяжуючих та пом’якшуючих обставин – ч. ст. 115 (так зване „просте” вбивство).

II. За обтяжуючими обставинами – ч. 2 ст. 115 (кваліфіковане вбивство). Передбачає 14 пунктів. Останній пункт з'явився у 2009 р. Це вбивство з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості.

III. За пом’якшуючими обставинами (привілейовані вбивства)

1. Ст. 116 – Умисне вбивство, вчинене у стані сильного душевного хвилювання.

2. Ст. 117 – Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини

3. Ст.118 – Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця.

 

Класифікація умисних вбивств (як і будь-яких злочинів) має велике практичне значення. Тільки розуміючи, до якої групи за ступенем тяжкості відноситься дане вбивство, можна правильно кваліфікувати скоєне за наявності у події одночасно ознак двох статей, що передбачають привілейовані вбивства або привілейоване та кваліфіковане вбивства (правила кваліфікації у таких випадках, розглядалися при аналізі конкуренції норм).

Поняття вбивства

У КК 1961 р. поняття вбивства не було. Вочевидь, вважалося, що це і так зрозуміло. Але виявилось, що усе не так просто.

Поняття вбивства надано у ч. 1 ст.115 „Вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншої людині”.

Це визначення страждає суперечливістю. З одного боку – законодавець вказує, що вбивство – це саме умисне заподіяння смерті, з іншого – необережне заподіяння смерті все ж-таки називає „ Вбивство через необережність” (ст. 119 КК). Сумістити ці визначення можна тільки шляхом систематичного тлумачення – визнати, що за його підсумками вбивство – це умисне чи необережне протиправне заподіяння смерті іншої людині.

Слід звернути увагу, що до законодавчого визначення вбивства в науці кримінального права є претензії. Багато вчених наполягають на тому, щоб відмовитися від того, щоб називати вбивством необережне заподіяння смерті (як у КК РФ). Деякі науковці вважають, що у визначенні вбивства має бути слово „насильницьке”, тому, що важко назвати вбивством позбавлення життя на прохання майбутнього потерпілого. Такий злочин, на думку прихильників відповідного підходу до сутності вбивства, має бути передбачений окремою статтею зі значно більш м’якою санкцією, ніж „просте” вбивство.

Суттєві заперечення мають місце щодо визнання вбивством позбавлення лікарем безнадійно хворого. Значна кількість спеціалістів з кримінального права та медицини пропонують легалізувати таке позбавлення життя (його називають „евтаназія”, „еутаназія” чи „ейтаназія ”), напевно з дотриманням ретельно розробленої процедури (як у деяких країнах). На даний час таке позбавлення життя підпадає під ознаки ч. 1 ст. 115.

Повернемось до визначення вбивства, згадаємо, що це – умисне чи необережне протиправне заподіяння смерті іншої людині. Кожне слово визначення має суттєве значення для правильної кваліфікації відповідних дій, тому потребує ретельного тлумачення.

Потерпілій – інша людина. З цього випливає, що самогубство – не вбивство і взагалі не злочин.

Відомо що на певних етапах розвитку суспільства людей, що невдало намагалися позбавити себе життя, піддавалі кримінальної відповідальності за замах на вбивство. За даними істориків, наприклад, у Англії у ХІІІ віці самогубство вважалося „тяжким вбивством самого собі”, а допомога в ньому – як співучасть у такому вбивстві; сотні людей були притягнути до відповідальності за замах на власне життя. У Зведенні законів Російської імперії (1882 г.) для осіб, що посягнули на своє життя, були передбачені каторжні роботи як для вбивць.

Якщо самогубство за визначенням ч. ст. 115 КК України – не вбивство, неможлива і співучасть в ньому. Тому не підлягає відповідальності, наприклад той, хто наданням засобів сприяв іншої особі позбавити собі життя. Хоча такі дії дуже нагадують пособництво, насправді ним не є, оскільки неможлива співучасть у незлочинних діях.

Кодекси деяких сучасних країн містять статті, які передбачають кримінальну відповідальність за „підмовляння” до самогубства або інші види участі в ньому у якості самостійних злочинів. У КК України подібних статей немає, незважаючи на те, що наукова спільнота наполягає на криміналізації окремих видів допомоги у самогубстві.

Об’єктивна сторона – заподіяння смерті.

Діяння у визначенні не конкретизовано, способи не вказані (це неможливо у силу невичерпаного різноманіття), тобто діяння може бути будь-яким (фізичне та психічне). Воно має бути саме причиною смерті.

Діяння, наслідком якого є смерть іншої людини для визнання його вбивством може бути лише протиправним. Цю ознакуне завжди розуміють правильно, незважаючи на те, що вона має концептуальне значення. Сенс у тому, що вбивство – це тільки таке позбавлення життя на яке людина не має права. Якщо право позбавити іншу людини життя особа має, таке спричинення смерті не є вбивством. Тому не вбивство – свідоме заподіяння смерті у стані необхідної оборони (без перевищення її меж), певних випадках крайньої необхідності та за іншими обставинами, що виключають протиправність діяння. Це завжди повинні пам’ятати особи, що застосовують кримінальний закон! На жаль вони часто розмірковують так: якщо є труп з ознаками насильницької смерті – це обов’язково вбивство, тобто серед працівників правоохоронних органів розповсюджена своєрідна неофіційна „презумпція вбивства”. Насправді спричинення смерті може бути законним і за такою умовою не є вбивством, не є злочином.

Склад 115 – матеріальний. Наслідок – смерть іншої людини.

Смерть можна вважати наслідком певних дій, якщо між ними є причинний зв'язок. Стосовно особливостей спричинення (зокрема, смерті) бездіяльністю автор має власну позицію, яку аргументовано відстоює протягом всього наукового життя. Цей погляд буде викладений нижче, при характеристиці окремих складів злочинів.

Спричинення смерті людини це – позбавлення її життя. Тому необхідно визначиться, коли починається життя саме людини (на відміну від життя плоду, ембріону). Від точки зору на початок життя людини залежить кваліфікація відповідних дій в якості або вбивства, або тяжкого тілесного ушкодження у виді переривання вагітності, або як незаконного аборту.

Питання про розмежування цих злочинів постає, коли внаслідок будь-яких дій організм гине в утробі матері. У випадку, коли цю істоту вже можна визнати людиною, дії мають кваліфікуватися як вбивство. За умовою, що йдеться про плід, а не людину, кваліфікація дій, внаслідок яких життя людської істоти припиняється, залежить від конкретних обставин. Дія може кваліфікуватися як незаконний аборт чи тяжку тілесне ушкодження (переривання вагітності)

З приводу початку життя людини існує різноманіття тверджень. Деякі автори вважають, що воно починається з моменту відділення плода від тіла матері, інші – з моменту першого віддиху, треті – коли перерізана пуповина. Можна навести і інші погляди. Подібні уявлення суперечать тому визначенню початку життя людини, що випливає з диспозиції ст. 117 КК за назвою „Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини”.

У диспозиції цей статті йдеться: „Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини під час пологів або відразу після пологів”. Звернемо увагу на слова „ під час пологів”. З цього випливає, що людина – це істота, яка ще народжується, а не тільки така, що вже народилася. Як відомо, пологі починаються із початку схваток (або з моменту відходження навколоплідних вод). Отже з цього моменту і можна говорити саме про людину, але за умовою, яка в ст. 117 викладена за допомогою слова „новонароджена”. З позицій сучасної медицини (що відображена у медичних нормативних актах) про новонародженого йдеться коли строк вагітності досягає 22 тижня. Пологі у такому строку є фізіологічними. Якщо вони розпочати раніше ніж 22 тижня – це не фізіологічні, а патологічні пологі, тобто „ викидень ”.

Підсумком тлумачення ст. 117 є наступне: Життя людини починається с моменту початку фізіологічних пологів. Це визначення, яке відповідає положенням чинного Кримінальному кодексу. Всі інші погляди, які переносять початок життя на більш пізні моменти, суперечать ним.

Важливо розуміти, що фізіологічні пологі могуть бути як своєчасними (38-42 тижня), так і передчасними (з 22 тижнів). Слід зазначити, що строк, з якого йдеться про новонародженого, а не про викидень, залежить від рівню розвитку медицини. Нещодавно в Україні він визначався не з 22, а з 24-х тижнів. Можливо внаслідок подальшого розвитку науки цей строк буде скорочуватися. Тому слід розуміти, що поняття фізіологічних пологів у цілому відбиває нормативно визначені уявлення про те, що у такому строку людська істота може вижити поза материнським організмом (звісно за допомогою медицини).

З наведеного визначення початку життя людини випливає, наприклад, наступне: якщо хтось поб’є вагітну жінку під час, коли в неї почалися схватки, а вагітність складає не менш, ніж 22 тижня, то за умовою загибелі дитини, яка ще перебуває в утробі матері, така подія з об’єктивної сторони є вбивством малолітньої дитини (п. 2 ч. 2 ст. 115). З іншого боку, якщо строк вагітності навіть 42 тижня, але пологі ще не почалися, аналогічні дії утворюють об’єктивну сторону тяжкого тілесного ушкодження, заподіяного жінці, за ознакою переривання вагітності (ч. 1 ст. 121 КК). Проте, якщо жінку за її власним бажанням позбавляють вагітності строком до 22 тижнів – відповідні дії за наявністю решти ознак складу злочину „Незаконне проведення аборту”, слід кваліфікувати саме за цією статтею (ст. 134). Нагадаємо, що аборт – це переривання вагітності зі згодою жінки (або в стані крайньої необхідності). Якщо нема таких обставин – це не аборт, а тяжке тілесне ушкодження у виді переривання вагітності (ч. 1 ст. 121).

Не менш важливе значення має і правильне визначення припинення життя людини. Кінцем життя людини фактично одностайне визнається біологічна, незворотна смерть, що є наслідком розпаду клітин головного мозку. Навпаки, так звана клінічна смерть кінцем життя не є. Як відомо, людина, що перебуває в стані клінічної смерті може бути реанімовано, тобто повернена до життя. Тому, наприклад, особа, що посягнула на людину у момент, коли в неї зупинилося серце (настала клінічна смерть), все рівно відповідає за вбивство (звісно за наявністю усіх інших ознак цього складу злочину).

Суб’єктивна сторона вбивства – умисел або необережність.

Згідно зі ст. 25 КК необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість. Кожен вид необережної форми вини має свої ознаки, які необхідно не тільки знати, але добре розуміти. Інакше дуже важко відрізнити необережну форму вини від умисної.

Важливо пам’ятати, що відповідно до ст. 24 КК умисел може бути прямим або непрямим. На жаль, розповсюдженою є помилка, яка обумовлена тим, що деякі працівники правоохоронних та судових органів свого часу не розібралися в ознаках непрямого умислу та в чому схожість і різниця непрямого умислу та злочинної самовпевненості. В будь-якому разі, більшість осіб неправильно відповідають на наступне питання: яке вбивство – необережне чи умисне слід інкримінувати особі, яка не глянувши, викинула із вікна (з великої висоти) на вулицю важкий предмет і тим самим спричинила смерть перехожому? Дуже прикро, проте значна частка людей помилково вбачають в даної ситуації необережне вбивство. Одні кажуть, що необережність має тут місце, оскільки людина «не бажала» нікому смерті. Вони забули, що крім прямого умислу існує ще й непрямий, при якому наслідків не бажають, але свідомо припускають. Інші наполягають на тому, що злочинець «не передбачав» смерті перехожого. Вони не замислюються над тим, що кожна доросла нормальна людина знає, що кидати с висоти важкі предмети небезпечно, тому про недбалість й мови не може йти. Висловлюється й думка, що тут має місце необережність у виді злочинної самовпевненості, тобто злочинець «розраховував» на те, що важкий предмет нікого не вб’є. Насправді – це типовий непрямий умисел, якій, як відомо (грамотному юристу), має певну схожість зі злочинною самовпевненістю.

Первісна схожість у тому, що й при непрямому умислі, й при злочинної самовпевненості, злочинець, дійсно, не бажає нічиєї смерті. При цьому далеко не завжди непрямий умисел і злочинна самовпевненість схожі між собою настільки, що їх дійсно можна сплутати. Коли людині, що передбачає наслідки своїх суспільно-небезпечних дій (зокрема, і смерть іншої людини), байдуже, настануть вони або ж ні, непрямий умисел є таким, що достатньою мірою визнається. А от коли ці наслідки для особи є вкрай небажаними, коли вона хотіла б їх запобігти – тут є над чим замислитися. Якщо вникнути у смисл слів «розрахунок» та «сподівання», вдається досить швидко зорієнтуватися, що слово «розрахунок» вживається в ситуаціях впевненості що наслідки не настануть, оскільки є конкретні обставини, що таку впевненість породжують. Таким чином, злочинна самовпевненість корелює з тим, що особа переконана у ненастанні наслідків. Слово «сподівання», навпаки, характеризується почуттям невпевненості у тому, що бажане доконечно відбудеться, тобто наслідок не наступить. «Сподівання» насичено покладанням надії на везіння, сприятливий збіг обставин, а то й «навмання» («може-таки»). Тепер стає зрозумілим, що людині, яка „бездумно” скинула з висоти важкий предмет, «розраховувати» ні на що, а можна лише «сподіватися», що ніхто не постраждає. Відповідно, впевненості, що все обійдеться, бути не може. Отже, людина, яка не бажає смерті перехожому, і навіть „мріє” що вона не настане, тим не менш, її не виключає, тобто свідомо припускає. А це і є непрямий умисел. Таким чином, відповідати злочинець має за умисне вбивство. Згадавши санкції відповідних статей, легко зрозуміти, що кваліфікація даної події в якості необережного вбивства для того, кого притягають до кримінальної відповідальності, – справжній «дарунок».

 

Суб’єктивна сторона деяких видів вбивств передбачає певний мотив (наприклад, хуліганський, корисливий, пов’язаний з виконанням потерпілим службового або громадського обов’язку). Проблеми кваліфікації, пов’язані із мотивами будуть розглянути стосовно ч. 2 ст. 115 КК.

Існують і проблеми, пов’язані із суб’єктом вбивств, а саме, віком, з якого можлива кримінальна відповідальність за ці злочини. У частині 2 ст. 22 КК, серед вбивств, відповідальність за які настає з 14 років, нема вказівки на ст. 118 „Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця”. Таким чином, відповідальність за таке вбивство настає лише з 16-ти років. Здавалось би, в цьому вбачається прояв гуманізму до неповнолітніх – особа, що не досягла 16 років за цією статтею не відповідає. Проте це тільки на перший погляд. Те, що діяння не підпадає під ознаки спеціальної норми, що не означає, що воно не є злочином, оскільки у КК є ще норма загальна. Стаття 115 передбачає відповідальність з 14 років. Важко заперечити, що вбивство при перевищенні меж необхідної оборони є спеціальної нормою щодо ч. 1 ст. 115. З позицій формальної логіки особу, що не досягла 16-ти років, тобто не може відповідати за ст. 118 слід притягувати за ст. 115. На цю парадоксальну ситуацію науковці постійно звертають увагу і пропонують внести у Кримінальний кодекс уточнення, яки блокували би можливість застосовувати до 14-ти річних підлітків більш сувору статтю, ніж до 16-ти річних.

Ще раз нагадаємо, що багато науковців вважають за необхідне відмовитися від визнання вбивством необережного спричинення смерті (як це зроблено, наприклад, в Росії) і внести таки зміни у КК. До того ж, наполягають на тому, щоб вбивством визнавалося тільки насильницьке заподіяння смерті, а для випадків заподіяння смерті за проханням упровадити в КК окрему, більш м'яку статтю без згадки про „вбивство”. Але чи врахує колись законодавець ці пропонування чи ні – невідоме. На даний час необхідно керуватися тим визначенням вбивства, що наводиться у законі.