Піноккіо повертається до будинку Феї, Яка обіцяє йому, що відзавтра він більше не буде дерев'янком, стане справжнім хлопчиком. Великий прийом з нагоди цієї важливої події

У той момент, коли Рибалка збирався кинути Піноккіо у пательню, до печери увійшов великий собака, якого сюди принадив сильний запах смаженини.

— Ану геть звідси! — прикрикнув на нього Рибалка, досі тримаючи Піноккіо в руці, і замахнувся на пса.

Та собака був страшенно голодний, скавчав і виляв хвостом, немов благаючи: «Дай мені трішки смаженої риби, і я дам тобі спокій».

— Геть, я сказав! — повторив Рибалка і замірився дати собаці копняка.

Але пес не звик, щоб із ним так поводилися. Він вишкірився, зблиснувши страшними гострими зубами, і втупив лютий погляд на Зеленого Рибалку.

Аж раптом у печері пролунав кволий голосок:

— Врятуй мене, Алідоро! Якщо ти мене не врятуєш, я пропав!

Собака відразу ж упізнав голос Піноккіо. На своє превелике здивування він виявив, що цей голосок чути з борошняної грудки, яку Рибалка тримає у своїх руках-лопатах.

І що ж тоді зробив Алідоро? Він підскочив, ухопив борошняну грудку, обережно взяв її в зуби і блискавкою вишмигнув із печери.

Рибалка страшенно розлютився, адже в нього вкрали рибу, яку він так мріяв з’їсти. Він кинувся слідом за собакою, але, зробивши кілька кроків, сильно закашлявся і змушений був повернутися.

Алідоро ж у цей час уже мчав стежкою, що вела до села. Там він зупинився й обережно поклав Піноккіо на землю.

— Як мені тобі віддячити? — сказав Піноккіо.

— Пусте, — відповів собака. — Ти мене врятував — жоден учинок не залишається без нагороди. Адже всі на світі мають допомагати один одному.

— Як ти потрапив до печери?

— Я все ще лежав на березі, як раптом вітер доніс казкові пахощі смаженої риби. Ці пахощі розбурхали мій апетит і приманили мене туди. Якби я прийшов на хвилину пізніше…

— Ні слова більше! — скрикнув Піноккіо, знову спітнівши від жаху, — ні слова більше! Якби ти хоч на хвилину спізнився, мене б уже засмажили і проковтнули. Брр!.. Од самої цієї думки дрижаки проймають!

Алідоро, сміючись, простягнув Дерев’яному Хлопчикові свою праву передню лапу, і той міцно потис її на знак дружби.

Після цього вони розійшлися.

Собака почвалав додому, а Піноккіо, залишившись знову на самоті, та ще й із тягарем сумних думок, попрямував до найближчої хижі. Підійшовши до рибальської хатки, він звернувся до старого, що сидів на осонні біля дверей:

— Скажіть, шановний, чи не чули ви про бідолашного хлопчину на ім’я Едженіо, пораненого в голову?

— Цього хлопчика рибалки занесли в хатину, і…

— Він помер?… — перебив його Піноккіо, з тремтінням в голосі.

— Ні. Тепер він живий і відлежується в себе вдома.

— Правда? Правда? — вигукнув Дерев’яний Хлопчик і на радощах перекинувся через голову. — Значить, це була не смертельна рана?

— Вона могла б бути дуже серйозною і навіть смертельною, — відповів старий, — бо хлопця по голові вдарили великою книжкою, переплетеною в товстий картон.

— А хто поцілив у нього книжкою?

— Один його шкільний товариш на ймення Піноккіо, здається.

— А хто він, цей Піноккіо? — запитав Дерев’яний Хлопчик, прикинувшись дурником.

— Подейкують, що погань, ледар, вельми небезпечний тип.

— Наклеп, справжнісінький наклеп!

— А ти знаєш цього Піноккіо?

— Так, трохи знайомий, — відповів Дерев’яний Хлопчик.

— І якої ти про нього думки? — поцікавився старий.

— Я вважаю, що він хороший хлопець, старанний, слухняний і дуже любить свого батька і всю свою сім’ю…

Нахабно збрехавши, навіть і оком не зморгнувши, Дерев’яний Хлопчик помацав свого носа і помітив, що той подовшав на дюйм. Тоді він злякався і почав горланити:

— Не вірте, шановний, усьому хорошому, що я розповів вам про нього! Я знаю Піноккіо дуже добре і можу вас запевнити, що він справді паскудний хлопець, невихований нероба, який, замість того, щоб іти до школи, байдикував зі своїми непевними товаришами.

Щойно він це вимовив, його ніс помітно скоротився.

— А чого ти такий білий? — несподівано запитав старий.

— Бачте… це, власне кажучи, я дуже неуважний, тому притулився до щойно вибіленої стіни, — відповів дерев’янко.

Він посоромився зізнатись у тому, що його, як рибу, обкачали в борошні, щоб засмажити на пательні.

— А що ти зробив зі своєю курткою, штаньми і ковпаком?

— Дорогою на мене напали злодії і пограбували… Скажіть, добродію, а чи немає у вас часом якоїсь одежини для мене, щоб я міг дійти до свого дому?

— Синку, з одягу я маю тільки мішечок, у якому зберігаю боби. Якщо хочеш, можеш його взяти. Він он там лежить.

Піноккіо не змусив себе просити двічі. Він квапливо взяв порожнього мішечка, прорізав ножицями внизу і з обох боків невеликі дірки і вдягнув на себе як сорочку. У цьому вбогому вбранні повернув до села.

Проте дорогою з ним почали відбуватися дивні речі: його стали мучити докори сумління. Він робив один крок уперед, один назад і говорив, звертаючись до самого себе:

— Як я можу показатися на очі моїй добрій Феї? Що вона скаже, побачивши мене таким?… Чи пробачить мене вдруге?… Ясна річ, що не пробачить, і вона матиме рацію, бо я нікчемний хлопчисько. Я тільки те й роблю, що обіцяю виправитися, але не дотримую слова!

Коли він дістався до села, була вже темна ніч. Погода зіпсувалася, дощ лив стіною, проте, здавалося, Піноккіо вже ніщо не зможе спинити — він упевнено крокував до Феїного будинку, сповнений рішучості постукати й увійти.

Та перед самісіньким будинком мужність зрадила його, і, замість того, щоб постукати, він знову відійшов кроків на двадцять. І знову підійшов до дверей, і знову йому забракло мужності. Те ж саме повторилося і втретє. Нарешті на четвертий раз він тремтливими руками взявся за дверний молоток і разочок дуже тихесенько стукнув.

Він чекав, чекав, і нарешті через півгодини на верхньому поверсі загорілося світло (будинок був на чотири поверхи), і Піноккіо побачив, як звідти висунувся великий Равлик зі свічкою на голові. Він запитав:

— Хто стукає так пізно?

— Фея вдома? — запитав Дерев’яний Хлопчик.

— Фея спить і просила, щоб її не будили. А хто ти такий?

— Я.

— Хто — я?

— Піноккіо.

— Хто такий Піноккіо?

— Дерев’яний Хлопчик, що живе у Феї.

— О, знаю, знаю, — сказав Равлик. — Іду відчиняти, зажди хвильку!

— Швидше, будь ласка, інакше я можу померти від холоду!

— Хлопчику мій, я Равлик, а равлики ніколи не квапляться.

Минула година, минуло дві години, а двері все не відчинялися.

Піноккіо, що тремтів від холоду і страху, осмілів і постукав голосніше. Після другого стукоту відчинилося вікно на третьому поверсі і показався той самий Равлик.

— Любий мій Равлику, ріднесенький, — крикнув Піноккіо з вулиці, — я вже чекаю дві години! А дві години за такої погоди здаються довшими, ніж два роки. Будь ласка, швидше!

— Хлопчику мій, — відповів Равлик з незворушним спокоєм і холоднокровністю, — я Равлик, а равлики ніколи не квапляться.

І вікно знову зачинилося.

Пробило північ, потім першу ночі, потім другу годину, а двері все ніяк не відчинялися.

Піноккіо урвався терпець. Він спересердя схопив дверний молоток і приготувався стукнути так сильно, щоб весь будинок задвигтів. Аж раптом залізний дверний молоток перетворився на живого вугра, вислизнув у нього з рук і зник у водостічній канаві.

— Еге! — лютував Піноккіо. — Коли зник дверний молоток, я стукатиму ногами!

І він відступив назад, розігнався і щодуху стукнув ногою у двері. Удар був настільки сильний, що півноги Піноккіо застрягло в дереві. Він силкувався висмикнути ногу, та марно. Нога сиділа міцно, наче цвях.

Уявіть собі становище бідолашного Піноккіо! Він усеньку ніч простояв однією ногою на землі, а друга стирчала у дверях.

Із настанням ранку двері нарешті відчинились.

Равликові знадобилося всього дев’ять годин, аби спуститися з четвертого поверху до парадних дверей. І треба сказати, йому це вартувало величезних зусиль!

— Що ти там робиш ногою в дверях? — запитав він Дерев’яного Хлопчика і засміявся.

— Сталося лихо. Спробуйте, будь ласка, високошановний Равличку, може, вам удасться звільнити мене від цих тортур…

— Дитятко моє, це зможе зробити тільки тесля, а я зроду-віку в руках навіть рубанка не тримав.

— Попросіть Фею від мого імені…

— Фея спить і просила її не будити.

— І що ж мені робити? Невже я весь день залишуся затисненим у дверях?

— То займися чимось. Ну, хоч би рахуй мурашок, що лазять по вулиці.

— Принесіть мені, принаймні, чого-небудь попоїсти, я зовсім охляв.

— Хвилиночку! — пообіцяв Равлик.

І справді, Піноккіо побачив його за три з половиною години зі срібною тацею на голові. На таці лежав буханець хліба, курка і чотири стиглі абрикоси.

— Це сніданок, який послала вам Фея, — сказав Равлик.

Побачивши всю цю смакоту, Піноккіо відчув, як у нього відлягло від серця. Та як же ж він розчарувався, коли, жадібно накинувшись на сніданок, виявив, що хліб зроблений із гіпсу, курка — з картону, абрикоси — з алебастру, а виглядало все це, ніби справжнісіньке!

Він був ладен заплакати з досади і пожбурити з таці все, що на ній лежало. Однак до цього не дійшло. Чи то від великих страждань, чи то від великої порожнечі в шлунку він знепритомнів.

Коли ж отямився, побачив, що лежить на дивані, а Фея стоїть біля нього.

— І цього разу я тобі пробачаю, — сказала Фея, — але горе тобі, якщо ти ще раз щось таке втнеш.

Піноккіо пообіцяв і заприсягся, що він учитиметься і завжди добре поводитиметься. І він додержав свого слова до кінця року. На іспитах перед канікулами його навіть оголосили найкращим учнем школи. Він поводився так гарно, що Фея на радощах сказала йому:

— Завтра я нарешті виконаю твоє бажання.

— Тобто?

— Завтра ти вже не будеш Дерев’яним Хлопчиком, а станеш справжнісінькою людиною.

Годі описати радість Піноккіо, коли він почув цю звістку. Усіх його друзів та шкільних товаришів було запрошено на урочистий прийом до будинку Феї. Фея обіцяла заварити двісті філіжанок кави з молоком і випекти чотириста хлібців, причому намастити їх маслом з обох боків.

Цей день мав стати чудовим і веселим днем, але…

На жаль, у житті дерев’яних хлопчиків завжди є «але», яке все перекидає догори дриґом.

 

Розділ 30