Піноккіо з'їдають морські риби, і він знову стає дерев'яним хлопчиком. Та все одно потрапляє в халепу — його ковтає страшна Акула

Віслючок пробув під водою вже майже п’ятдесят хвилин, і покупець вирішив: — Ну ось, мій бідолашний кульгавий ослик уже точно захлинувся. Тож можна його витягнути і зробити з його шкури красивий барабан.

Він почав витягувати мотузок. Він тягнув, тягнув, і як ви гадаєте, що нарешті вигулькнуло на поверхню води? А нагору замість мертвого віслючка виплив живий-живісінький Дерев’яний Хлопчик, звиваючись, як вугор.

Коли нещасний покупець побачив Дерев’яного Хлопчика, він подумав, що марить, і заціпенів, широко роззявивши пельку і вирячивши очі.

Трохи оговтавшись, він промимрив, тремтячи і затинаючись:

— А де ж ослик, якого я кинув у море?

— Цей ослик — я, — сміючись, відповів Дерев’яний Хлопчик.

— Ти?

— Я!

— Ах ти, шахраю! Ти кепкуєш із мене?

— Я… кепкую? Аніскілечки, синьйоре. Я кажу цілком серйозно.

— Та як це могло статись? Щойно ти був кульгавим осликом, а у воді перетворився на Дерев’яного Хлопчика — якась чудасія!

— Може, це наслідок впливу морської води. Море любить пожартувати.

— Стережися, Дерев’яний Хлопчику, стережися!.. Не думай, що можеш веселитися за мій кошт. Горе тобі, якщо мій терпець урветься!

— Послухайте, синьйоре, я розповім вам свою історію. Розв’яжіть мені ногу, і я вам усе розкажу.

Покупець, що аж згорав із цікавості, відв’язав мотузку, і Піноккіо, відчувши себе знову вільним, як птаха, почав свою історію:

— Раніше я був Дерев’яним Хлопчиком, таким, як зараз. І я дуже хотів стати справжнім хлопчиком, яких багато в цьому світі. Та я не хотів учитися і піддався впливу поганих друзів, утік з дому… і однієї страшної днини прокинувся довговухим і довгохвостим… віслюком. Як я соромився цього!

Хай блаженний святий Антоній [8] оберігає вас од такої ганьби. Мене привели на звіриний ринок, де продали одному директорові цирку, якому спало на думку зробити з мене великого танцюриста. Та одного разу під час вечірньої вистави я невдало впав і скульгавів. Директор не знав, що йому робити з кульгавим віслюком, і велів мене продати на базарі. І ви мене купили.

— На жаль! І я сплатив за тебе ліру. А хто мені поверне назад мої чесно зароблені гроші?

— Навіщо ж ви мене купили? Ви хотіли зробити з моєї шкури барабан? Барабан!

— На жаль. А де я візьму тепер іншу шкуру?

— Не переймайтеся, синьйоре. Ослів на цім світі не бракує.

— Скажи, зухвалий хлопчиську, ти завершив свою розповідь?

— Ні, — відповів Дерев’яний Хлопчик. — Мені залишилося додати кілька слів. Купивши, ви привели мене сюди, вельми гуманно прив’язали важку каменюку до шиї і кинули в море. Така гуманність робить вам велику честь, тож я повік буду вам вдячний за це. Втім, любий синьйоре, цього разу ви зовсім не взяли до уваги Феї.

— Феї? А це ще хто така?

— Це моя мати. Вона така сама, як усі дбайливі матері, що люблять своїх дітей, завжди пильнують їх, виручають із будь-якої халепи, навіть якщо ці діти через свою дурість і погану поведінку заслуговують бути кинутими напризволяще. Коли добра Фея побачила, що я тону, вона негайно послала цілу зграю риб, які визнали мене дохлим ослом і вмить з’їли. І коли риби з’їли віслюка, то наткнулися на кістки… чи, точніше, на дерево, бо, як бачите, мене виготовлено з найліпшої деревини. І вже після першої спроби ці хвостаті ненажери допетрали, що дерево їм не по зубах, і зі страшенною огидою вони спершу плювались, а потім попливли геть, незадоволено вильнувши своїми хвостами, навіть не подякувавши за частування. Отже, я пояснив вам, як замість мертвого ослика ви витягли з води Дерев’яного Хлопчика.

— Начхати мені на твою розповідь! — люто проревів покупець. — Я сплатив ліру за тебе і хочу повернути свої гроші. Знаєш, що я з тобою зроблю? Я відведу тебе назад на базар і продам, як сухе дерево для розпалювання.

— Звичайно, продайте мене. Я не заперечую, — сказав Піноккіо. І по цих словах стрімко шубовснув у море. Він жваво поплив від берега, все далі і далі, і крикнув остовпілому покупцеві:

— Прощавайте, синьйоре! Коли вам знадобиться шкура для барабана, згадайте мене незлим тихим словом!

І попрямував далі. А за хвилину знову крикнув ще голосніше:

— Прощавайте, синьйоре! Коли вам знадобиться трохи сухих дровенят на розпал, згадайте мене незлим тихим словом!

За мить він опинився так далеко, що його вже не можна було розгледіти. На поверхні моря було видно лише чорну цятку, яка час від часу виринала з води і підскакувала, мов дельфін.

Навмання пливучи у відкрите море, Піноккіо побачив скелю з білого мармуру. А на вершині скелі стояла мила маленька Кізонька, яка ніжно бекала і робила йому знаки, щоб він підплив ближче.

Найдивовижніше було те, що її шкура була не біла, не чорна чи плямиста, як у всіх інших кіз, — вона була блакитного кольору, причому така блискуча, як волосся маленької Вродливої Дівчинки.

Можете здогадатися, як закалатало серце Піноккіо! Він подвоїв свої зусилля і поплив щодуху до білої скелі.

Він проплив половину відстані, коли з води раптом піднялася жахлива голова морського чудовиська. Вона стрімко наближалася до нього. Широко відкрита паща скидалась на прірву, а в ній виднілися три ряди страхітливих зубів. Навіть малюнком не передати усього жаху, який викликали ці зубиська!

І знаєте, що то було за морське чудовисько? Це була та сама гігантська Акула, про яку вже не раз згадувалося у нашій історії: вона була такою ненаситною, що справедливо славилася жахом риб і рибалок.

Уявіть собі, як злякався Піноккіо, забачивши це страховисько. Він хотів вивернутися, утекти, попливти в іншому напрямку. Та величезна відкрита пащека повсякчас перетинала йому шлях.

— Хутчіш, Піноккіо, я прошу тебе, хутчіш! — промекала красива Кізонька.

І Піноккіо відчайдушно борсав руками й ногами.

— Швидше, Піноккіо! Чудисько наближається до тебе!

Дерев’яний Хлопчик зібрав усі свої сили і поплив удвічі швидше.

— Обережно, Піноккіо!.. Чудовисько хапає тебе!.. Ось воно!.. Швидше, швидше, інакше ти пропав!

І Піноккіо не плив, а кулею летів. Ось він досяг кручі, і Кізонька нахилилася над морем і простягнула йому своє копитце, щоб допомогти вилізти з води…

Однак було надто пізно! Чудовисько схопило його. Воно втягнуло в себе воду — майже так, як втягують куряче яйце, — і ковтнуло бідолашного Дерев’яного Хлопчика з такою жадібністю і силою, що Піноккіо, скочуючись у шлунок Акули, захлинувся і чверть години пролежав без тями.

Опритомнівши, він не знав, де опинився. Навколо панувала така глибока і густа пітьма, що йому здалося, ніби він занурився з головою в діжку з чорнилом. Піноккіо прислухався, але не почув ані найменшого звуку. Час від часу він відчував на обличчі сильні пориви вітру. Спочатку не міг зрозуміти, звідки тут вітер, але потім докумекав, що це з легенів чудовиська. Річ у тім, що Акула хворіла на астму, і, коли вона дихала, всередині неї наче здіймався північний вітер.

Спершу Піноккіо бадьорився. Та коли він остаточно переконався, що перебуває в тілі морського чудовиська, то гірко розплакався. Ридаючи, він кричав:

— Допоможіть! Допоможіть! О я нещасний! Невже тут немає нікого, хто міг би мені допомогти?

— Хто ж тобі допоможе, бідахо? — почувся з темряви голос, низький, надтріснутий, як засмучена гітара.

— Хто тут говорить? — запитав Піноккіо, у якого серце аж похололо від страху.

— Це я, бідолашний Тунець, якого разом із тобою проковтнула Акула. А ти що за риба?

— Я не маю нічого спільного з рибами. Я Дерев’яний Хлопчик.

— Якщо ти не риба, навіщо ж було тебе ковтати?

— Ось і я запитую: навіщо я Акулі? А що ми тепер робитимемо в темноті?

— Ми сидітимемо і чекатимемо, поки Акула нас перетравить.

— Але я не хочу, щоб мене перетравлювали! — заволав Піноккіо і знову почав плакати.

— Я теж цього не хочу, — погодився Тунець, — але я філософ і тішуся думкою, що, коли ти вже народився на цім світі тунцем, то ліпше завершити свої дні у воді, ніж на пательні.

— Дурниця! — вигукнув Піноккіо.

— Це моя особиста думка, — зауважив Тунець, — а особисту думку, за словами тунців-політиків, треба поважати.

— В будь-якому разі, я хочу піти звідси… я хочу втекти…

— Біжи, якщо можеш.

— А ця Акула, що нас проковтнула, велика? — запитав Дерев’яний Хлопчик.

— Уяви собі, що її тіло без хвоста сягає кілометра завдовжки.

Під час розмови Піноккіо раптом видалося, що в суцільному мороці раптом пробилося слабке світло.

— Чи бачиш ти світло, аж ген там, удалині? — запитав він.

— Мабуть, там ще хтось чекає, поки його перетравлять.

— Я хочу до нього. Можливо, то якась стара мудра риба, що зможе мені сказати, як піти звідси.

— Від щирого серця зичу успіхів, мій любий Дерев’яний Хлопчику.

— До побачення!

— До побачення, Дерев’яний Хлопчику. Зичу успіху!

— Чи зустрінемося ми знов?

— Хто зна?… Ліпше не думати про таке.

 

Розділ 35

Піноккіо знаходить у тілі акули… Кого? Аби дізнатися, прочитайте цей розділ

Попрощавшись зі своїм новим другом Тунцем, Піноккіо, похитуючись, ступив у пітьму. Він рухався в тілі Акули навпомацки, крок за кроком, у напрямку до слабкого пучка світла, який ледь було видно вдалині.

І що далі він ішов, то виразнішим ставало світло. І після тривалого спотикання він нарешті дійшов. А коли він дійшов… Що ж він там побачив? Ніколи не вгадаєте! Він побачив столик із палаючою свічкою на ньому. Свічка стриміла із зеленої пляшки. Біля столу сидів старий, білий, як лунь [9] або як збиті вершки, і жував рибок.

Побачивши старого, Піноккіо нетямився од радощів. Йому хотілося сміятися, йому хотілося плакати, йому хотілося без кінця щось теревенити. Однак він зміг вимовити, та й то заїкаючись, лише кілька уривчастих незв’язних слів.

Нарешті він кинувся до старого на шию з радісним вигуком:

— О, мій любий татусю! Нарешті я вас знайшов! Тепер я вас ніколи, ніколи не залишу!

— То я не помилився? — відповів старий, протираючи очі. — Це ти, мій любий Піноккіо?

— Так, так, це я! І ви мені все вибачили, чи не так? О, любий татусю, ви такий добрий!.. А я… а я… навпаки… О, якби ви знали, скільки я лиха хильнув, скільки зла зазнав! Уявіть собі, мій бідолашний тату: того дня, коли ви продали свою куртку і купили мені буквар, аби я міг піти до школи, я всім знехтував заради лялькового театру, і господар театру хотів мене кинути у вогонь, щоб засмажити баранця, а потім він дав мені п’ять золотих монет для вас, але дорогою мені трапились Лисиця з Котом, які привели мене в таверну «Червоні Раки», де вони жерли, як вовки, а я сам-самісінький знову пішов у глупу ніч і на мене напали грабіжники, які побігли за мною, а я попереду, і вони за мною, і я весь час попереду, і вони весь час за мною, і я попереду, поки вони мене не повісили на гілці Старезного Дуба, де Вродлива Дівчинка з блакитним волоссям веліла відвезти мене в кареті, і, коли мене лікарі оглянули, вони відразу ж сказали: «Якщо він ще не мертвий, значить, він іще живий», і тоді я не витримав і збрехав, і мій ніс став рости, і я не міг пройти у двері, і тому я потім разом із Лисицею і Котом закопав чотири золоті монети, тому що одну я витратив у таверні, і папуга став сміятися, і замість двох тисяч монет я взагалі нічого не знайшов, і, коли суддя почув, що мене пограбували, він негайно кинув мене до в’язниці, щоб злодії були задоволені, і звідти я потрапив у виноградник і побачив там красиві грона і потрапив у пастку, і селянин мав усі підстави надіти на мене собачого ошийника, щоб я охороняв його курника, але потім він зрозумів, що я не винен, і відпустив мене на свободу, а змія з хвостом, що димівся, почала сміятися, і жила лопнула їй у грудях, і я знову пішов додому до Вродливої Дівчинки, яка померла, і Голуб побачив, що я плачу і сказав: «Я бачив, як твій батько майстрував собі маленького човника, він збирається шукати тебе», і я йому сказав: «Якби я мав крила, як ти!», і він сказав мені: «Ти хотів би побачити свого батька?», і я йому сказав: «Дуже хотів би, якби зміг», і він мені сказав: «Я тебе відвезу», і я запитав: «Як?», і він сказав: «Залазь до мене на спину», і так ми летіли всю ніч, і потім мені вранці сказали рибалки, які вдивлялися у море: «Там бідолашний рибалка у маленькому човні, і він тоне», і я відразу упізнав вас, ще здаля, бо мені серце підказало, і я вам подавав знаки, щоб ви повернулися на берег.

— Я теж упізнав тебе, — сказав Джеппетто, — і мені дуже хотілося повернутися. Але як? Море було бурхливе, і велика хвиля перекинула мого човника. На лихо, мене помітила страшна Акула, що саме плавала неподалік. Вона кинулася на мене і проковтнула, як пігулку.

— І давно ви тут в ув’язненні? — запитав Піноккіо.

— Скоро вже два роки. Два роки, мій любий Піноккіо, що здалися мені двома сторіччями.

— А як же ви тут жили? І де ви дістали свічку? І хто вам дав сірники?

— Я тобі все розповім. Ти тільки уяви, та сама буря, що потопила мого маленького човника, перекинула також одне торгове судно. Всі матроси щасливо врятувалися, але корабель потонув, і ненаситна Акула того дня проковтнула його.

— Як! Проковтнула корабель одним духом? — здивувався Піноккіо.

— Так, одним духом. Тільки щоглу вона виплюнула, бо щогла застрягла у неї між зубів, як риб’яча кістка.

На моє велике щастя, на кораблі було м’ясо, сухарі в коробках, підсмажений хліб, вино в пляшках, родзинки, швейцарський сир, кава, цукор, а також стеаринові свічки і сірники.

Цим я підтримував своє життя два роки. Та склад спорожнів, і ось ця свічка, яку ти тут бачиш, — остання.

— А потім?…

— А потім, мій любий, ми обидва залишимося в пітьмі.

— У такому разі, мій любий татусю, — сказав Піноккіо, — ми не повинні гаяти часу. Ми маємо негайно подумати про втечу.

— Про втечу? Яким чином?

— Ми маємо пробратися через пащу Акули і вистрибнути в море.

— Це легко сказати, мій любий Піноккіо. Річ у тому, що я не вмію плавати.

— Пусте!.. Ви сядете мені на плечі. Я хороший плавець і зможу доправити вас на берег неушкодженим.

— Це тобі лише здається, мій любий хлопчику, — заперечив Джеппетто, скрушно похитавши головою і гірко усміхнувшись. — Невже ти думаєш, що такому маленькому Дерев’яному Хлопчикові, як ти, стане сил нести мене на плечах?

— Спробуйте, і ви побачите! А якщо нам судилося померти, то ми, принаймні, помремо разом.

І, не гаючи часу, Піноккіо пішов уперед, сказавши своєму батькові:

— Ідіть за мною і не бійтеся!

Так вони подолали чималу відстань, минули весь шлунок й увесь тулуб Акули. Та коли вони досягли місця, де починалася горлянка чудовиська, визнали за потрібне зупинитися, роззирнутися і вибрати найбільш слушний момент для втечі.

Треба сказати, що Акула була дуже стара, страждала на астму і серцеву недостатність, а тому змушена була спати з відкритою пащею. Тому Піноккіо, що стояв унизу біля пащі і спостерігав, зміг побачити зоряне небо і місячне сяйво.

— Ось і слушний момент для втечі, — прошепотів він батькові на вухо. — Акула спить, як бабак, а море спокійне і світле. Прямуйте за мною, тату! Ми скоро будемо на свободі.

Сказано — зроблено. Вони видерлися по горлянці морського чудовиська нагору і, опинившись у величезній пащі, пройшли навшпиньках по язику — язик був широкий і довгий, як садова доріжка. Але в той момент, коли вони вже було приготувалися кинутися в море… Акула розчхалася. І, чхаючи, вона з такою силою відкинулася назад, що Піноккіо і Джеппетто знову залетіли до шлунка чудовиська.

Стрімкий поштовх загасив свічку, і батько з сином залишилися у цілковитій пітьмі.

— Що ж тепер робити? — запитав Піноккіо дуже серйозно.

— Ось тепер нам кінець, мій хлопчику.

— Чому кінець? Дайте мені руку, тату, і намагайтеся не послизнутися.

— Куди ти мене ведеш?

— Ми маємо спробувати ще раз. Ідіть за мною і не бійтеся.

Піноккіо взяв батька за руку, і вони знову на пальчиках піднялись по горлянці чудовиська вгору, пройшли язиком і перелізли через усі три ряди величезних зубів. Перш ніж стрибнути, Дерев’яний Хлопчик сказав своєму батькові:

— Сідайте на плечі і тримайтеся міцніше. Все решта — моя справа.

Джеппетто всівся на плечах Піноккіо, і той упевнено стрибнув у море.

Море було спокійне, повний місяць осявав усе довкола, Акула спала, і її сон був такий глибокий та міцний, що й гарматою не збудиш.

 

Розділ 36