Замість того, щоб стати хлопчиком, Піноккіо вирушає зі своїм другом ґнотом до раїни Розваг

Ясна річ, Піноккіо дуже кортіло якомога веселіше відсвяткувати цю знаменну подію, тож він попросив Фею, аби та дозволила йому піти в місто і запросити всіх товаришів. Фея погодилась і попередила:

— Іди і запроси своїх товаришів на завтра, але пам’ятай — до смерку ти маєш повернутися додому. Зрозумів?

— Я обіцяю повернутися не пізніше ніж за годину, — відповів Дерев’яний Хлопчик.

— Остерігайся, Піноккіо! Діти легко дають обіцянки і часто не додержують їх.

— Але ж я не такий, як інші. Коли я щось уже й обіцяю, то неодмінно виконую, це залізно.

— Побачимо. Та гляди, якщо ти не послухаєш мене, це тобі тільки зашкодить.

— Чому?

— Бо всі діти, які не прислухаються порад людей зі значно більшим життєвим досвідом, завжди потрапляють у халепу.

— О, я це вже добре затямив із власного сумного досвіду, — сказав Піноккіо. — Зараз я точно не потраплю на цей гачок.

— Життя покаже, чи щирий ти зі мною зараз, життя покаже…

Аби більше не виглядати марнослівним і не розкидатися обіцянками, Піноккіо попрощався з доброю Феєю, що стала йому за матір, і, наміряючись справді додержати свого слова, з веселим свистом вистрибнув з будинку.

Не минуло й години, як він обійшов усіх своїх друзів і ґречно запросив їх на свято.

Одні щиро приймали запрошення, інших довелося трохи припрошувати, та, коли дізнавалися, що хлібці для вмочування в каву з молоком намащуватимуть маслом з обох боків, то одразу ж міняли свою думку і всі, як один, казали:

— Ми залюбки прийдемо, і все це для того, щоб тебе потішити.

Серед усіх своїх шкільних товаришів Піноккіо виокремлював одного, якого вважав особливо близьким. Його звали Ромео, та він мав прізвисько Ґніт. Це був худорлявий, кволенький, блідуватий хлопчина, що справді скидався на новий ґніт у восковій свічці.

Ґніт був найледачіший і найбезсоромніший хлопчисько у всій школі, проте Піноккіо його страшенно любив. І ось він пішов до нього, щоб і його запросити, та не застав удома. Він зайшов удруге і втретє, але марно.

Де його шукати? Піноккіо обнишпорив усі закутки і пролази й нарешті виявив Ґнота у критому дворі одного сільського будинку.

— Що ти тут робиш? — запитав Піноккіо.

— Я чекаю півночі, щоб вирушити в подорож.

— Куди?

— Далеко-далеко-далеко.

— А я вже тричі був у тебе вдома і скрізь шукав тебе!..

— А чого ти хочеш від мене?

— Ти хіба не знаєш грандіозну новину? Ти не знаєш, яке велике щастя на мене чекає?

— Яке?

— Від завтра дня я більше не буду Дерев’яним Хлопчик, а стану справжнім, як ти й усі інші.

— Що ж, вітаю.

— То я чекаю тебе завтра?

— Але ж я сказав тобі, що сьогодні вночі вирушаю в мандрівку.

— О котрій годині?

— Скоро.

— А куди?

— Я вирушаю в країну… у найпрекраснішу країну на світі — у справжнісіньку країну блаженства і гультяйства!

— А як називається ця країна?

— Вона називається Країною Розваг. Поїдеш зі мною?

— Ні, я не поїду.

— Даремно, Піноккіо! Повір мені, ти пошкодуєш, що не поїхав. Для нас, хлопчаків, годі й шукати кращої країни. Там немає ні шкіл, ні вчителів, ні книжок. Там не треба вчитися. У четвер там вихідний, а тиждень складається з шести четвергів та однієї неділі. Ти лишень уяви: осінні канікули там починаються першого січня і закінчуються тридцять першого грудня. Ось така країна мені до душі. Так має бути у всіх цивілізованих країнах!

— А все-таки, що люди роблять у Країні Розваг?

— Веселяться з ранку до вечора. Увечері лягають спати, а наступного дня все по колу. Що скажеш на це?

— Гм! — вимовив Піноккіо і закивав головою, що мало означати: «Я не проти такого способу життя!»

— Отже, підеш зі мною? Так чи ні? Вирішуй!

— Ні, ні і ще раз ні! Я обіцяв моїй добрій Феї стати чемним хлопчиком, і я додержу своєї обіцянки. До речі, сонце вже сідає. Я мушу повертатися додому. Отже, бувай здоровий, щасливої дороги!

— Куди ти поспішаєш?

— Додому. Моя добра Фея просила, щоб я до смерку був удома.

— Зажди ще зо дві хвильки.

— Я запізнюся.

— Тільки дві хвилини.

— Але Фея мене лаятиме!

— Та хай свариться. Накричиться вдосталь і вгамується, ти ж знаєш цих дорослих, вони одержують від сварок неймовірне задоволення, невже ти можеш позбавити свою любу Фею такої приємності? — лукаво вимовив Ґніт.

— А як ти подорожуватимеш? Сам чи з кимсь?

— Сам? Та нас зібралась цілісінька ватага — більше ста хлопців!

— Ви йдете пішки?

— Ти що, з глузду з’їхав? Пішки! Зараз приїде фургон, який прихопить мене і повезе в омріяну країну.

— Я усе віддав би за те, щоб фургон з’явився негайно!

— Чому?

— Хочу подивитися, як ви від’їжджатимете.

— Почекай ще трохи, і ти побачиш.

— Ні, ні. Я піду додому.

— Всього лишень дві хвилини!

— Я і так дуже затримався. Фея непокоїтиметься.

— Бідолашна Фея! Може, ти боїшся, що тебе кажани з’їдять?

— А ти цілком упевнений у тому, — поцікавився Піноккіо, — що в тій країні справді немає жодної школи?

— Навіть натяку!

— І ніяких учителів?

— Жоднісінького!

— І там не треба вчитися?

— Ні-ні-ні!

— Яка чудова країна! — вигукнув Піноккіо, і в нього навіть слинки потекли. — Яка чудова країна! Хоча я там ніколи не був, але я можу собі уявити.

— То чом би тобі не вирушити з нами?

— Навіть і не мрій, що тобі вдасться мене вмовити! Я пообіцяв моїй добрій Феї стати чемним хлопчиком, а я слів на вітер не кидаю.

— Ну що ж, тоді прощавай! І передай від мене тисячу привітів школам, гімназіям і реальним училищам!

— Прощавай, Ґноте! Щасливої дороги, море задоволень, і хоч інколи згадуй своїх друзів!

Після цих слів Дерев’яний Хлопчик попрямував додому.

Проте, зробивши два кроки, він знову зупинився, обернувся до свого друга і запитав:

— То ти на сто відсотків упевнений, що в тій країні тиждень складається з шести четвергів і однієї неділі?

— Цілком певен, на сто п’ятдесят відсотків!

— І насправді осінні канікули починаються там першого січня, а закінчуються тридцять першого грудня?

— Зуб даю!

— Яка чудова країна! — сказав Піноккіо ще раз і сплюнув од задоволення. Потім з твердою рішучістю випалив, заплющивши очі, наче сам вигляд друга-гультяя вже спокушає його послати і школу, і вчителів, і навіть Фею під три чорти:

— Все, прощавай! Щасливої дороги!

— Бувай.

— Коли ви від’їжджаєте?

— Негайно.

— Шкода! Якби до від’їзду залишалася година, я б, мабуть зважився почекати.

— А Фея?…

— Тепер все одно надто пізно… Яка різниця, повернуся я додому на годину раніше чи пізніше.

— Бідолашний Піноккіо! А якщо Фея тебе лаятиме?

— Нехай лає. Насварившись удосталь, вона вгамується.

Тим часом настала глупа ніч — хоч в око стрель. Аж раптом вони побачили, як удалині застрибав вогник, і почули дзвін дзвіночків і мелодійний звук труби.

— Це він! — закричав Ґніт і схопився на ноги.

— Хто? — прошепотів Піноккіо.

— Фургон, на якому я поїду. Поїдеш зі мною чи ні?

— І правда, — благально запитав Дерев’ний Хлопчик, — що в тій країні взагалі не треба вчитися?

— Ні-ні-ні!

— Яка чудова країна, яка чудова країна, яка чудова країна!

 

Розділ 31

Після п'яти місяців блаженного гультяйства Піноккіо, на свій превеликий подив, помічає, що…

Нарешті наблизився фургон. Він прямував зовсім безшумно — його колеса обмотали паклею і лахміттям.

Фургон тягли дванадцять упряжок осликів, усі однакового зросту, хоч і різної масті. Були сірі, білі, в цятку, наче посипані перцем і сіллю, в синю і жовту смужку. Та найдивовижніше те, що на ногах у всіх двадцяти чотирьох осликів були не підкови, як в інших в’ючних тварин, а білі шкіряні чобітки, як у людей.

Хто ж був кучером цього дивовижного фургона?

Уявіть пана: гладкенький, кругленький і м’якенький, як масляна куля. Обличчя, як рожеве яблучко; з нього не сходила усмішка. Голосок тоненький і улесливий, як у кота, що випрошує смачненького у своєї господині.

Забачивши його, всі хлопчаки ніби зачаровані лізли у його фургон, аби він тільки відвіз їх до тієї воістину блаженної країни, що позначена на географічній мапі принадною назвою Країна Розваг.

І справді, фургон уже був повен-повнісінький хлопчаками від восьми до дванадцяти років. Він був набитий ними, як діжка оселедцями.

Хлопцям було так тісно і незручно, що вони ледве дихали, та ніхто з них не кричав «ой», ніхто не скаржився. Сама надія, що за кілька годин вони опиняться у країні, де немає ні книжок, ні шкіл, ні вчителів, так тішила ледарів, що їх не лякали труднощі й перепони, їм навіть не хотілось їсти і спати. Щойно фургон зупинився, солодкавий Панок звернувся до Ґнота з кривою посмішкою:

— Скажи мені, мій красеню, ти також хочеш вирушити з нами до щасливої країни?

— Авжеж, хочу.

— Але я повинен тебе застерегти, мій красеню, що у фургоні немає місця. Як бачиш, він переповнений.

— Дурниці, — заперечив Ґніт, — коли у фургоні немає місця, я всядуся на дишло.

І, підстрибнувши, він опинився на дишлі.

— А ти, рідненький, — улесливо запитав Пан у Піноккіо, — поїдеш з нами чи тут залишишся?

— Я залишуся, — відповів Піноккіо. — Я піду додому. Я хочу вчитися і досягати успіхів у навчанні, як усі пристойні діти.

— Боже помагай!

— Піноккіо, — втрутився Ґніт, — послухай мене, їдь із нами, і ми весело заживемо.

— Ні, ні, ні!

— Їдь із нами, і ми весело заживемо! — крикнули чотири голоси з фургона.

— Їдь із нами, і ми весело заживемо! — підхопила сотня голосів.

— А якщо я з вами поїду, що тоді скаже моя добра Фея? — запитав Дерев’яний Хлопчик, що вже почав вагатися.

— Навіщо тобі думати про це! Краще думай про те, що ми їдемо у країну, де ганятимемо без діла з ранку до смерку.

Піноккіо не відповів, тільки зітхнув. Потім він зітхнув ще і ще раз. І після третього зітхання він нарешті сказав:

— Посуньтеся трохи. Я теж поїду.

— Усі місця зайнято, — відповів Пан, — але, щоб ти бачив, як ми тобі раді, я можу поступитися тобі своїм кучерським місцем.

— А ви?

— Я піду пішки поряд із фургоном.

— Ні, цього я не можу допустити, я краще сяду одному з цих віслючків на спину, — заперечив Піноккіо.

І він одразу ж підійшов до ослика — це був правий ослик у першій упряжці — і спробував стрибнути йому на спину. Та мила тваринка раптово обернулася і з такою силою вдарила його мордою в живіт, що Піноккіо впав навзнак і задриґав ногами.

Розкотився оглушливий регіт хлопчиськ.

Але Пан не сміявся. Він одразу ж підійшов до норовливого віслючка, вдав, що цілує його, та натомість боляче вкусив його за праве вухо.

Тим часом розлючений Піноккіо схопився на ноги і вправно стрибнув бідолашній тварині просто на спину. І стрибок був таким майстерним, що хлопчаки урвали сміх і вигукнули: «Хай живе Піноккіо!». Вибухнули гучні аплодисменти, і Піноккіо вже був задер свого довгого носа, аж раптом ослик підняв задні ноги і відкинув Дерев’яного Хлопчика на дорогу, просто на купу щебеню.

Тут знову вибухнув нестримний регіт. Але Пан не розсміявся. Він підійшов до ослика, схилився над ним, ніби хотів щось пошепотіти, і гризонув його ліве вухо так, що те аж захрумтіло в нього на зубах. Потім він сказав Дерев’яному Хлопчикові:

— Сідай знову і не бійся. Цей ослик дивакуватий, але я шепнув йому одне слівце і сподіваюся, що тепер він буде стриманий і сумирний.

Піноккіо всівся. Нарешті рушили. Коли ослики пришвидшили біг, фургон заторохтів по бруківці, вимощеній каменем, так, що хлопці аж підстрибували, забиваючи свої нерозважливі голови об стелю фургону. Раптом Піноккіо почув тихий, ледь виразний голос, що звертався до нього:

— Бідолашний дурнику, ти зробив по-своєму і шкодуватимеш про це!

Переляканий дерев’янко роззирнувся, не тямлячи, хто ж вимовив ці слова. Але він нікого не побачив: віслюки бігли чвалом, фургон котився повним ходом, хлопчаки нарешті заснули.

Ґніт хропів, як ведмідь, а Пан на козлах мугикав пісеньку:

Усі сплять вночі,

Не сплю лише я,

Лише я не сплю…

Коли вони проїхали ще з півкілометра, Піноккіо знову почув той самий тихий голосок:

— Затям собі, бовдуре! Хлопцям, яким байдуже до навчання, котрі закинули свої книжки, забули про школи та вчителів, аби задовольнятися тільки грою і розвагами, неодмінно буде непереливки… Я це знаю із власного досвіду… і можу запевнити тебе в цьому. Однієї чудової днини і ти плакатимеш, як я тепер плачу… але буде надто пізно.

Від цих слів, що більше скидалися на шелест листя, ніж на людську мову, Дерев’яний Хлопчик страшенно злякався, зістрибнув з віслюкової спини і схопив його за морду.

Уявіть собі його подив, коли він помітив, що ослик плаче… плаче, як маленький хлопчик.

— Агов, синьйоре Пан! — покликав Піноккіо господаря фургона. — Ви знаєте новину? Цей ослик плаче!

— Нехай плаче. Переплаче!

— Невже вам удалося навчити його людської мови?

— Ні. Він сам навчився вимовляти кілька слів, бо три роки жив у компанії дресированих собак.

— Бідолашна тварина!

— Та хутчіш, хутчіше, — поквапив його Пан, — ми не можемо гаяти свій час на віслючі сльози. Сідай і їдьмо! Ніч холодна, дорога далека.

Піноккіо підкорився. Фургон знову рушив, і на світанку вони щасливо досягли Країни Розваг.

Ця країна не була схожа на жодну іншу країну в світі. Її населяли лише діти. Найстаршим було чотирнадцять років, а наймолодшим — вісім. На вулицях панували такі веселощі, такий шум і гамір, що можна було збожеволіти. Усюди тинялись юрмиська нероб. Вони грали в камінчики, у м’яча, їздили на велосипедах, гарцювали на дерев’яних конячках, бавилися в піжмурки, у квача, бігали, перевдягнені у клоунів, співали, стрибали, стріляли, ходили на руках, походжали, як генерали, з паперовими шоломами і картонними мечами, реготали, кричали, горланили, плескали в долоні, свистіли і кудкудакали. Словом, тут панував такий гармидер, що треба було затуляти вуха, аби остаточно не оглухнути.

На всіх майданах стояли невеликі балагани, з ранку до ночі переповнені дітьми, а на стінах усіх будинків можна було прочитати найдивакуватіші написи вугіллям, як наприклад: «Нехай завшди будут іхражки!» (замість: «Нехай завжди будуть іграшки!»), «Ми не хочімо в школу!» (замість: «Ми не хочемо до школи!»), «Геть орихметику!» (замість: «Геть арифметику!»).

Піноккіо, Ґніт і решта хлопчаків, які щойно опинилися серед цього шарварку, за якихось десять хвилин влилися в несамовитий безлад і скоро стали нерозлийвода зі всіма маленькими мешканцями цієї чудернацької країни.

У всьому білому світі годі шукати щасливіших од них.

У круговерті розваг і забавлянок години, дні й тижні пролітали, мов сон.

— Оце житуха! — вигукував Піноккіо щоразу, коли випадково зустрічав Ґнота.

— Тепер ти пересвідчився, що я мав рацію? — відповідав Ґніт. — А тобі все подавай уроки, тобі неодмінно слід було йти до нудної Феї!.. Своїм щастям, що позбавився тупих книжок і зарозумілого промивання мізків, ти маєш завдячувати мені — це все результат моїх старань. Ти хоч розумієш це? Тільки справжній друг здатен так прислужитися тобі!

— Твоя правда, Ґноте. Якщо я сьогодні почуваюся щасливим, то це тільки твоя заслуга. А знаєш, що мені говорив учитель про тебе? Він мені завжди казав: «Не знайся з цим волоцюгою! Ґніт поганий товариш, він не навчить тебе хорошому!».

— Бідолашний учитель! — похитав головою Ґніт. — Я дуже добре знаю, що він мене ненавидів і говорив про мене всяку гидоту. Та я великодушний і прощаю йому це.

— Ти такий шляхетний! — вигукнув Піноккіо, сердечно обійняв свого друга і поцілував його в чоло.

Таке безтурботне життя, з іграми і пустими теревенями з ранку до вечора, тривало ось уже п’ять місяців. Аж допоки одного ранку Піноккіо прокинувся і був прикро вражений подією, що вкрай зіпсувала йому настрій…

 

Розділ 32