Піноккіо нарешті стає справжнім хлопчиком

Що сили працюючи руками, Піноккіо плив уперед. Незабаром він помітив, що батька стало лихоманити, адже його ноги були наполовину занурені у воду.

Від холоду чи від страху? Невідомо… Можливо, від того й того. Піноккіо вирішив, що старий тремтить од страху, і став його заспокоювати:

— Тримайтеся, тату! За кілька хвилин ми живі й здорові стоятимемо на твердій землі.

— Та де ж твій обіцяний берег? — запитав старий, щодалі більше непокоячись і напружуючи зір, як старий кравець, який засиляє нитку в голку. — Окрім неба й моря нічого довкруж не видко!

— Та заспокойтеся, тату, я бачу берег, — сказав Дерев’яний Хлопчик, — будьте певні, в мене очі, як у кішки, і вночі я бачу навіть ліпше, ніж удень.

Добра душа, Піноккіо вдавав упевненість, насправді ж його мужність танула, як сніг під палючим сонцем. Сили його згасали, він дихав щораз важче. Він відчував, що не може більше плисти, а берега й справді ще не було видно.

Хлопчина плив, доки йому вистачало духу. Потім він повернув голову до Джеппетто і сказав, задихаючись:

— Любий тату… допоможіть мені… я помираю!

Батько з сином уже приготувалися до смерті, аж у цей момент почули хрипкий голос, що звучав, як засмучена гітара:

— Хто тут помирає?

— Я і мій бідолашний батько.

— Цей голос мені знайомий. Ти Піноккіо!

— Цілком правильно. А ти?

— Я Тунець, твій товариш по нещастю в череві Акули.

— Як же ти зумів втекти?

— Я наслідував твій приклад. Ти показав мені, як це робиться, і я також утік услід за тобою.

— Мій любий Тунець, ти з’явився вчасно. Благаю тебе іменем твоїх діток: допоможи нам, інакше ми пропали.

— Охоче, від щирого серця! Візьміться за мого хвоста, і я вас потягну. За чотири хвилини ви будете на березі.

Піноккіо і Джеппетто, як ви самі розумієте, не змусили двічі просити себе. Та замість того, щоб узятися за хвоста, вони осідлали Тунця, вирішивши, що так зручніше.

— Не важко тобі? — запитав Піноккіо.

— Важко? Що ти! Мені здається, що на моїй спині лежать дві мушлі, — заспокоїв їх Тунець, що був сильний, як угодоване теля.

Досягнувши берега, Піноккіо зістрибнув сам, а потім допоміг зійти батькові. Після цього він схвильовано сказав Тунцеві:

— Друже мій, ти врятував мого батька. Мені навіть бракує слів… Дозволь мені принаймні поцілувати тебе на знак моєї вічної вдячності.

Тунець висунув свою морду з води. Піноккіо опустився на коліна і закарбував найніжніший поцілунок на риб’ячій морді.

Зніяковілий Тунець, що не звик до такої зливи щирих почуттів, зворушений до самісінького серця, миттю зник під водою, аби ніхто не побачив його сліз.

Зоріло.

Піноккіо простягнув руку своєму батькові Джеппетто, що ледве стояв на ногах, і сказав:

— Обіпріться на мою руку, любий татку, нам час вирушати. Ми підемо поволі, як черепахи, а якщо втомимося, то відпочинемо на узбіччі.

— А куди ми підемо? — запитав Джеппетто.

— Підемо шукати будинок або хатину, де нам подадуть шматок хліба та оберемок соломи, щоб ми могли виспатися.

Та не встигли вони подолали і ста кроків, як побачили край дороги дві огидні пики, що просили милостиню.

Це були Кіт і Лисиця, але їх важко було впізнати. Уявіть собі, що Кіт, прикидаючись сліпим, за цей час і справді втратив зір. А Лисиця страшенно постаріла — облізла, посивіла і навіть втратила хвоста. А сталось це ось як: злодійка потрапила у велику халепу і одного чудового дня змушена була продати свого розкішного хвоста мандрівному торговцеві, який зладнав із нього пічного віничка.

— Ой, Піноккіо! — вигукнула Лисиця страждальним голосом. — Подай нам, бідним калікам, маленьку милостиню!

— …милостиню! — повторив Кіт.

— Прощавайте, лицеміри! — відповів Дерев’яний Хлопчик. — Ви мене раз ошукали, вдруге — зась!

— Повір нам, Піноккіо, тепер ми справді бідні й нещасні.

— …нещасні! — повторив Кіт.

— Якщо ви бідні, то по заслугах. Пригадуєте прислів’я: «Краденим добром не збудуєш будинок»? Прощавайте, шахраї!

— Пожалійте нас! — …нас!

— Прощавайте, пройдисвіти! Згадайте лишень прислів’я: «Крадена пшениця в їжу не годиться».

— Будьте милостивими!

— … милостивими! — повторив Кіт.

— Прощавайте, злодюги! Затямте мудрість: «Хто куртку ближнього загріб, той без сорочки ляже в труну».

По цих словах Піноккіо і Джеппетто спокійно рушили далі. Подолавши ще сто важких кроків, край стежини посеред поля вони побачили красиву солом’яну хатину з череп’яним дахом.

— У цій хатині хтось живе, — сказав Піноккіо, — підійдімо і постукаймо.

Вони підійшли і постукали у двері.

— Хто там? — пролунав голосок ізсередини.

— Нещасний батько і нещасний син, що не мають ні хліба, ні даху над головою, — відповів Дерев’яний Хлопчик.

— Поверніть ключ, двері й відчиняться, — вимовив голосок.

Піноккіо повернув ключ, двері відчинилися. Увійшовши до хатини, вони роззирнулись на всі боки, але нікого не побачили.

— Де ж господар цього будинку? — здивувався Піноккіо.

— Я тут, угорі!

Батько й син звели голови до стелі і побачили на балці Цвіркуна.

— О, мій любий маленький Цвіркуне! — ввічливо вітав його Піноккіо.

— Тепер я твій любий маленький Цвіркун, чи не так? А пам’ятаєш, як ти пожбурив у мене дерев’яним молотком, аби вигнати «любого маленького Цвіркуна» зі свого будинку?

— Твоя правда, мій любий маленький Цвіркуне! Вижени мене також… Кинь у мене дерев’яним молотком! Але зглянься на мого нещасного батька!

— Я зглянуся на батька й на сина також. Але спершу я хотів нагадати тобі твою неприязнь, аби ти втямив, що на цьому світі потрібно до всіх ставитися доброзичливо, і тоді у скрутну хвилину всі також поставляться до тебе приязно.

— Ти маєш рацію, мій любий маленький Цвіркуне, тисячу разів маєш рацію, і я твій урок затямлю на все життя. Та чи не скажеш ти мені, як розжився на таку чудову хатину?

— Цю хатину вчора подарувала мені одна чарівна Коза з чудовою блакитною шерстю.

— А де тепер ця Коза? — запитав Піноккіо, дуже схвильований.

— Не знаю.

— А коли вона прийде сюди?

— Вона ніколи не прийде сюди. Вона пішла звідси і, йдучи, сумно сказала: «Бідолашний Піноккіо! Я його ніколи більше не побачу. Його проковтнула Акула!»

— Вона справді так сказала?… То це була вона!.. Це була моя люба Фея! — схлипнув Піноккіо, і сльози бризнули з його очей.

Виплакавшись, він вимостив для старого Джеппетто зручне ліжко із соломи. Потім запитав у Цвіркуна:

— Скажи мені, маленький Цвіркуне, де я міг би розжитися на склянку молока для мого охлялого батька?

— За три поля звідсіль живе городник Джанджо, який має три молочні корови. Іди до нього, і ти там зможеш отримати молока й сиру.

Піноккіо побіг до будинку Джанджо. Селянин запитав:

— Скільки тобі потрібно молока?

— Повну склянку.

— Склянка молока коштує один сольдо. Дай мені сольдо, і отримаєш склянку молока.

— Але в мене немає навіть чентезімо, — відповів Піноккіо, зніяковівши.

— Тоді кепські твої справи, Дерев’яний Хлопчику. Якщо в тебе немає навіть чентезімо, я не можу тобі дати й наперстка молока.

— Нічого не вдієш, — сказав Піноккіо й зібрався йти.

— Зачекай хвильку, — мовив Джанджо. — Мабуть, ми зможемо порозумітися. Ти згоден крутити комір?

— А що таке «комір»?

— Це такий пристрій, за допомогою якого дістають воду з колодязя для поливання овочів.

— Я спробую.

— Гаразд. Тоді витягни з колодязя сто відер води і ти отримаєш склянку молока.

— Згоден.

Джанджо повів Дерев’яного Хлопчика на город і показав йому, як треба крутити комір. Піноккіо взявся до діла. Та поки він витягнув сто відер води, то облився потом з голови до ніг. За все своє життя він ніколи так не трудився.

— До сьогодні, — сказав городник, — цю роботу виконував мій ослик. Але тепер бідолашна тварина лежить при смерті.

— Можна мені подивитися на нього? — запитав Дерев’яний Хлопчик.

— Прошу.

У стайні Піноккіо побачив на соломі милого віслючка, що конав од голоду й непосильної праці. Уважно оглянувши його, він сумно мовив сам до себе: «Цей ослик мені знайомий. Я колись його бачив».

Він нахилився над твариною і запитав на ослячому діалекті:

— Ти хто такий?

Почувши питання, присмертний віслючок розплющив очі і пробурмотів:

— Я… Ґні… і… т… або…

Після цього він склепив повіки й помер.

— О, бідолашний Ґноте! — прошепотів Піноккіо. Він узяв жменю соломи й витер сльозу, що скотилася по його обличчю.

— Чого ти так побиваєшся над віслюком, який тобі не вартував навіть чентезімо? — здивувався городник. — Що тоді залишається робити мені, адже я купив його за готівку?

— Я вам поясню… Він був моїм другом.

— Твоїм другом?

— Моїм шкільним товаришем.

— Що? — скрикнув Джанджо і гучно засміявся. — Що ти верзеш? Ти ходив з ослами до школи?… Мабуть, там ти опановував цікаві предмети!

Дерев’яний Хлопчик зніяковів, однак нічого не відповів, тільки взяв склянку молока і повернувся до будиночка.

Відтоді він п’ять місяців поспіль щодня вставав удосвіта і йшов крутити комір, аби заробити склянку молока для хворого батька. Ба більше: протягом цього часу Піноккіо навчився плести маленькі й великі кошики з очерету, а гроші, виторгувані за них, витрачав з розумом. Між іншим, він сам змайстрував крісло на коліщатках, і в цьому кріслі гожої днини вивозив свого батька на прогулянку, щоб старий міг дихати свіжим повітрям.

Вечорами він учився читати й писати. У сусідньому селі за кілька сольдо він купив товсту книжку, що не мала ні початку ні кінця, і по ній учився читати. Для письма використовував загострену соломину. А позаяк у нього не було чорнила й чорнильниці, то вмочував соломину в горщик із соком чорниці й вишні.

Так йому вдалося не тільки забезпечити своєму хворому батькові нормальне життя, а й відкласти ще сорок сольдо собі на новий костюм.

Одного ранку він сказав батькові:

— Піду-но я на базар і куплю собі куртку, ковпака і пару черевиків. А коли я повернуся додому, — додав Піноккіо, сміючись — я буду так гарно вбраний, що вам здаватиметься, ніби перед вами поважний синьйор.

І він пішов, а потім на радощах побіг підстрибом. Раптом він почув, як хтось кличе його на ім’я. Він озирнувся і побачив красивого Равлика, що виліз з-під куща.

— Ти мене вже не впізнаєш? — запитав Равлик.

— Та… ні… не впізнаю!

— Хіба ти не пам’ятаєш того Равлика, що служив у Феї з блакитним волоссям? Невже забув, як я зі свічкою спускався сходами і як ти стирчав однією ногою в дверях?

— Хіба я міг забути! — вигукнув Піноккіо. — Кажи хутчіш, красивий маленький Равлику, де ти залишив мою добру Фею? Як вона живе? Чи пробачила вона мені? Чи думає вона про мене? Чи любить ще вона мене? Чи можу я її побачити?

На всі ці питання, які Піноккіо випалив одним духом, Равлик відповів зі звичною неквапливістю:

— Любий Піноккіо, бідолашна Фея лежить у лікарні неподалік.

— У лікарні?

— Так, на жаль! Вона так багато пережила, тепер вона дуже хвора і не може купити собі навіть кусник хліба.

— Невже це правда?… Як мені боляче! Ой, моя люба Фея, моя бідолашна Фея!.. Якби я мав мільйон, я б їй негайно відніс… Але в мене тільки сорок сольдо… Ось вони. Я хотів саме купити собі на них новий костюм. Візьми їх, Равлику, і мерщій неси моїй добрій Феї!

— А твій новий костюм?

— Для чого мені зараз новий костюм! Я залюбки продам і ось це старе лахміття, що на мені, аби тільки їй допомогти! Іди, Равлику, і поквапся! За два дні знову повертайся сюди, тоді я, мабуть, зможу додати ще кілька сольдо. Я працював, аби підтримати мого батька. Відсьогодні я працюватиму на п’ять годин більше, аби підтримати і мою добру матір. До побачення, Равлику. За два дні я чекаю на тебе!

Равлик, всупереч усім своїм звичкам, шмигонув так швидко, немов ящірка в найспекотнішу серпневу пору.

Коли Піноккіо повернувся додому, батько запитав його:

— А твій новий костюм?

— Я не міг підшукати нічого підходящого. Спробую наступного разу.

Цього вечора Піноккіо ліг спати не о десятій годині, а опівночі. І сплів він не вісім кошиків з очерету, а шістнадцять.

Після цього ліг у ліжко і заснув. Уві сні він побачив Фею. Вона була неймовірно вродлива. Фея з усмішкою поцілувала його і сказала:

— Піноккіо! У тебе добре серце, і я пробачаю всі твої витівки до нинішнього дня. Діти, що допомагають батькам, заслуговують на велику похвалу і пошану, навіть якщо вони не є взірцем слухняності і хорошої поведінки. Надалі будь розумною людиною, і ти будеш щасливий!

На цьому сон урвався, і Піноккіо прокинувся.

Уявіть собі його подив, коли, прокинувшись, Піноккіо побачив, що він більше не Дерев’яний Хлопчик, а справжній хлопчик, як усі хлопчики! Він роззирнувся і замість звичних стін солом’яної хатини побачив красиву світлу кімнатку. Зіскочив з ліжка і надибав красивий новий костюм, новий ковпак і пару шкіряних чобітків точно за його міркою.

Він швидко одягнувся і, ясна річ, перш за все засунув руки до кишень. Звідти він витягнув маленького гаманця із слонячої кістки і на гаманці було написано: «Фея з блакитним волоссям повертає своєму любому Піноккіо сорок сольдо і дякує йому за добре серце». Він відкрив гаманця, і замість сорока мідних сольдо там виблискували сорок новеньких золотих цехінів.

Потім він глянув у люстро і не впізнав себе. Піноккіо не побачив більше колишнього дерев’яного хлопчика, ляльку, а побачив живого красивого хлопчика з каштановим волоссям і блакитними очима, з веселим, радісним обличчям.

Від цих дивовиж Піноккіо вже до ладу не знав, спить він чи не спить.

«А де ж мій тато?» — раптом подумав він. Пішов до сусідньої кімнати і побачив старого Джеппетто здоровим, бадьорим і в доброму гуморі, як колись. Той знову тримав у руках свої інструменти і саме вирізав чудову рамку з листочками, квіточками і всілякими тваринками.

— Скажіть мені, будь ласка, любий татку, як ви поясните це раптове перетворення? — запитав Піноккіо, обійняв Джеппетто і сердечно його поцілував.

— Це раптове перетворення в нашому будинку — цілковито твоя заслуга, — відповів старий.

— Чого моя?

— Тому що погані діти, які стають хорошими дітьми, здатні робити все довкола новим і прекрасним.

— А куди дівся старий дерев’яний Піноккіо?

— Ось він стоїть, — відповів Джеппетто.

І він показав на велику дерев’яну ляльку — дерев’яного хлопчика на стільці. Голова його була звернута набік, руки висіли, як мотузки, а схрещені ноги так сильно підігнулися, що не можна було зрозуміти, як він узагалі може триматися у вертикальному положенні.

Піноккіо пильно подивився на нього. І, глибоко зітхнувши, вимовив:

— Який я був смішний, коли був Дерев’яним Хлопчиком! І який щасливий, що тепер я справжня людина!

 

 

Примітки

Грабарка — візок (тут і далі прим. пер.)

В’ючак — в’ючна тварина, наприклад, віслюк.

Стукач — ябеда, донощик.

Ворвань — жир, що його добувають із туш морських тварин і риб.

Ясла — годівниця для худоби, куди кладуть сіно.

Каплун — півень, якого відгодовують на жирне м’ясо.

Аншлаг — стан, коли всі квитки на виставу, концерт тощо продано, а також оголошення про це в касі театру, цирку і т. ін.

Святий Антоній — покровитель знедолених і мандрівників.

Лунь — хижий птах родини яструбиних, самці якого мають сірувато-біле пір’я.