У Піноккіо виростають довгі вуха. Згодом він перетворюється на справжнього віслюка і починає ревти по-ослячому

«Що ж то була за подія?» — запитаєте ви, мої любі дітки.

Зараз усе вам розповім. Коли Піноккіо того ранку прокинувся, у нього засвербіла потилиця, і він потягнувся рукою до голови. А коли став чухати, то відчув… Як ви гадаєте, що він відчув?

На свій неймовірний подив, він помітив, що його вуха стали довшими на цілу долоню.

Ви ж пам’ятаєте, що Дерев’яний Хлопчик мав манюсінькі вушка, що їх неозброєним оком і не розгледиш. Отже, можете собі уявити його спантеличення, коли він виявив, що його вуха за ніч перетворилися на дві мітелки.

Він притьмом кинувся шукати люстерко, аби з’ясувати, що ж насправді сталося. Не знайшовши люстерка, налив у миску води і побачив у ній таке, що не дай Боже: його голову увінчувала пара чудових ослячих вух.

Можете уявити горе, сором і відчай бідолашного Піноккіо.

Він плакав, тремтів, бився головою об стіну. Та що більше він побивався, то довшими ставали його вуха, і незабаром їхні кінчики навіть укрилися шерстю.

Його вереск привернув увагу маленького Бабака, що жив на верхньому поверсі. Бабак прибіг і, побачивши Дерев’яного Хлопчика в такому стані, турботливо запитав:

— Що з тобою сталося, любий сусіде?

— Я захворів, Бабаче, я дуже захворів… У мене така хвороба, від якої мені вже не хочеться жити. Ти вмієш міряти пульс?

— Трішки.

— Тоді визнач, будь ласка, чи не лихоманка в мене часом.

Бабак підняв свою праву передню лапку, порахував частоту ударів серця в Піноккіо і, зітхаючи, сказав:

— Мій любий друже, на жаль, я маю повідомити тобі сумну звістку.

— А саме?

— У тебе страшна хвороба.

— Яка?

— Осляча лихоманка.

— Не розумію, — відповів Піноккіо, хоча усе дуже добре зрозумів.

— Тоді я тобі поясню, — продовжував Бабак. — Знай, за якихось дві-три години ти більше не будеш Дерев’яним Хлопчиком, ба навіть гірше — ти НІКОЛИ не будеш хлопчиком…

— Ким тоді я буду?

— За дві-три години ти станеш справжнім віслюком, як ті, що їх запрягають у віз і возять на базар капусту і салат.

— О нещасний я, нещасний! Ой леле, яке горечко! — розпачливо вигукнув Піноккіо, схопив свої вуха руками і став їх люто рвати, неначе це були чужі вуха.

— Мій любий, — спробував утішити його Бабак, — нічого вже не вдієш! Це визначено долею. Бо написано в Книзі Мудрості, що всі ледачі хлопчиська, які відвернулися від навчання і марнують свої дні тільки в іграх і неробстві, як не тепер, то в четвер, повинні стати ослами, всі без винятку.

— І це справді так? — схлипнув Дерев’яний Хлопчик.

— На жаль, це правда. І даремні всі стогони. Треба було раніше про це думати.

— Але я не винен! Повір мені, Бабаче, винен тільки Ґніт.

— А хто це — Ґніт?

— Мій шкільний товариш. Я хотів повернутися додому, хотів стати чемним, хотів здобувати освіту, хотів досягнути успіхів у навчанні… але Ґніт сказав: «Навіщо тобі забивати мізки навчанням? Для чого тобі школа? Ліпше ходімо зі мною до Країни Розваг! Там ми більше не вчитимемося, ми з ранку до смерку лише розважатимемося!»

— А чого ж тоді ти пристав до цього кепського товариша?

— Чого?… Мій любий Бабаче, тому що я Дерев’яний Хлопчик, позбавлений розуму… і серця. О, якби в мене було хоч малесеньке серце, я б не втік од моєї доброї Феї, що любила мене, як мати, і так багато зробила для мене!.. Я тепер уже був би не Дерев’яним Хлопчиком, а дитиною, як усі. Стривай лишень, Ґноте, потрап мені під гарячу руку, перепаде тобі на горіхи!

І він кинувся до виходу. Та на порозі пригадав про свої ослячі вуха, і йому забракло духу з’явитися в такому вигляді перед чесним народом. Що ж він зробив? — Ухопив великого фланелевого ковпака і натягнув його собі на голову, насунув аж до самісінького довгого носа.

Піноккіо кинувся шукати Ґнота. Він шукав його на вулицях і майданах, у маленьких театральних балаганах, словом — скрізь. Та не знайшов. Кожного стрічного він запитував про нього, але ніхто не бачив Ґнота.

Тоді він пішов до нього додому і постукав у двері.

— Хто там? — запитав Ґніт за дверима.

— Це я, — відповів Дерев’яний Хлопчик.

— Почекай хвильку, зараз я тобі відчиню.

Десь через півгодини двері відчинилися. Піноккіо не міг із дива зійти, коли побачив Ґнота у великому фланелевому ковпаку, натягнутому по самісінький ніс!

Побачивши ковпака, Піноккіо відчув певну втіху та одразу ж подумав: «Чи не захворів мій друг на ту саму хворобу, що й я? Чи не осляча в нього лихоманка?»

Однак він удав, що нічого не помічає, і, єхидно посміхаючись, запитав:

— Як життя, мій любий Ґноте?

— Все чудово. Почуваюсь, як миша у швейцарському сирі.

— Ти це серйозно?

— Який сенс мені брехати?

— Даруй, друже, та для чого ти надів на голову ковпака, що приховує твої вуха?

— Це мені лікар прописав — я забив коліно. А ти, мій любий Піноккіо, чого ти напнув собі на носа цього фланелевого ковпака?

— За порадою лікаря, бо я забив п’яту.

— Бідолашний Піноккіо!

— Бідолашний Ґноте!

Після цього запала мовчанка, під час якої обидва приятелі насмішкувато оглядали один одного.

Нарешті Піноккіо проспівав медовим голоском:

— Скажи мені, мій любий Ґноте, ти ніколи не хворів на вуха?

— Я? Ні!.. А ти?

— Ніколи! Проте сьогодні одне моє вухо дуже мене занепокоїло.

— І в мене така халепа.

— І в тебе? А яке вухо в тебе болить?

— Обидва. А в тебе?

— Обидва. Значить, у нас одна біда на двох?

— Боюся, що так.

— Зроби мені ласку, Ґноте…

— Залюбки. Від щирого серця!

— Чи не покажеш ти мені свої вуха?

— Чом би й ні? Але спочатку я хочу побачити твої, любий Піноккіо.

— Ні, спочатку ти покажи свої.

— Ні, мій сердечний друже! Спочатку ти, а потім я.

— Ну гаразд, — сказав Дерев’яний Хлопчик, — у такому разі, укладімо дружню угоду.

— Прошу оголосити цю угоду.

— Ми обидва одночасно знімемо наші ковпаки. Згоден?

— Згоден.

— Отже, увага! — І Піноккіо голосно крикнув: — Один! Два! Три!

На рахунок «три» обидва хлопчаки зірвали з голови ковпаки й підкинули їх.

І тоді сталося неймовірне. Піноккіо і Ґніт взагалі забули про своє горе і сором. Навпаки, вони почали підморгувати один одному і після численних стрибків і мавпування вибухнули диким реготом.

І так реготали до кольок. Аж раптом Ґніт замовк, захитався, сполотнів і крикнув своєму другові:

— Допоможи, допоможи, Піноккіо!

— Що з тобою?

— Ой, я не можу прямо стояти на ногах!

— Я теж не можу! — вигукнув Піноккіо, заплакав і захитався.

І по цих словах вони обидва опустилися навколішки і почали гасати по кімнаті на руках і ногах. Раптом їхні руки перетворилися на ноги, обличчя видовжилися і стали мордами, а тіла покрилися світло-сірою, усіяною чорними цятками шерстю.

Та чи знаєте ви, яка мить була найжахливішою для обох бідах? Мить, коли вони помітили, що в них ззаду виросли хвости. Охоплені жахом, горем і соромом, вони заплакали і на все горло стали нарікати на свою долю.

Краще б вони стулили свої дурні пельки! Бо замість плачу і скарг із їхніх горлянок почало вириватися осляче ревіння. І, голосно ревучи, вони вимовили в унісон:

— І-а, і-а, і-а!

У цей момент пролунав стукіт у двері, і з вулиці долинув голос:

— Відчиніть! Я Пан, кучер фургона, який привіз вас до цієї країни. Негайно відчиняйте, інакше начувайтесь!

 

Розділ 33

Після перетворення на справжнього віслюка Піноккіо виставили на продаж. Його купує директор цирку, що хотів навчити його танцювати і стрибати через обруч. Але Піноккіо травмує ногу і потрапляє до іншого покупця, який хоче зробити з його шкури барабан

Побачивши, що ніхто не квапиться відчиняти йому двері, Пан сам це зробив одним сильним ударом ноги.

Ввійшовши до кімнати, звернувся до Піноккіо і Ґнота зі своєю звичайною посмішкою:

— Хлоп’ята! Ви непогано ревли, я відразу ж упізнав вас по голосах. Ось чого я тут.

По цих словах обидва віслючки замовкли і принишкли. Вони стояли, підібгавши хвости, похиливши голови і розвісивши вуха.

Перш за все Пан погладив і обмацав їх. Потім дістав шкребок і ретельно почистив.

Коли він їх начистив так, що аж шкури заблищали, як два люстра, то надів на них вуздечки і повів на базар продавати.

І справді, покупці не забарилися.

Ґнота купив селянин, у якого напередодні здох віслюк, а Піноккіо продали директорові однієї трупи клоунів і канатних танцюристів. Директор вирішив вимуштрувати його, щоб він разом з іншими тваринами танцював і стрибав.

Тепер ви втямили, мої любі маленькі читачі, яким ремеслом займався Пан? Цей огидний карлик, у якого обличчя було наче медом намащене, час від часу здійснював мандрівку білим світом на своєму фургоні. Дорогою він збирав зледачілих дітей, які не любили книжки, школу й учителів. Це була зовсім неважка справа, адже варто було лінюхам пообіцяти безхмарне життя, як вони притьмом стрибали у фургон, легкодушно прямуючи до Країни Розваг, аби тільки нічого не робити, більше не відкривати жодної книжки і не слухати напучувань педагогів.

А потім бідолашні обдурені дітлахи від безугавних розваг і байдиків ставали віслюками. Ось цих віслюків із величезним задоволенням Пан за вуздечку приводив на ярмарки і звірині ринки.

У такий спосіб за кілька років він нажив собі мільйонних статків.

Про подальшу долю Ґнота, на жаль, мені нічого не відомо.

Та я знаю, що в Піноккіо розпочалось не життя, а справжнісінька каторга.

Коли його привели до стійла, новий господар поклав йому в ясла [5] соломи. Але Піноккіо, скуштувавши цієї їжі, одразу ж виплюнув.

Тоді господар з бурчанням поклав йому до годівниці сіна, та віслюкові-початківцю й сіно не йшло на душу.

— То ти й сіна не жереш? — гнівно вигукнув господар. — Можеш не сумніватися, любий ослику, я виб’ю з тебе ці дурощі! — І, щоб напоумити віслюка, він ударив його батогом по ногах.

Піноккіо заплакав і заревів од болю.

— І-а, і-а, я не можу перетравити солому!

— Тоді жери сіно! — відповів господар, який дуже добре розумів віслючу мову.

— І-а, і-а, від сіна мені болить живіт!

— Ти, мабуть, думаєш, що я годуватиму такого осла, як ти, курячою печінкою і каплунами? [6] — ще більше розлютився господар і знову уперіщив його батогом.

Після другого удару Піноккіо зрозумів, що ліпше промовчати, і не зронив більше жодного звуку.

Господар замкнув стійло, і Піноккіо залишився сам. А що він давно вже не їв, то почав ревти з голоду. І так уже роззявляв свою пащу, наче піч!

Однак, не знайшовши нічого іншого у своїй годівниці, нарешті почав старанно жувати сіно. Ретельно розжувавши, заплющив очі і проковтнув.

«Сіно не така вже й погана їжа, — сказав він сам до себе, — але було б значно, значно ліпше, якби я продовжував навчання!.. Тоді я замість сіна їв би окраєць свіжого хліба і дебелий кавалок ковбаски на додачу! Охо-хо!..»

Прокинувшись наступного ранку, він одразу ж став шукати сіно в яслах. Але нічого не знайшов, бо вночі з’їв усе. Тоді напхав собі повного рота різаної соломи.

Пережовуючи цю їжу, Піноккіо з’ясував, що солома навіть віддалено не нагадує міланську рисову бабку чи неаполітанські макарони.

— Терпи! — сказав він сам до себе і продовжував жувати. — Якби моє лихо могло послужити уроком для всіх неслухів і ледарів! Терпи!.. Терпи!..

— Терпіти, ще чого! — крикнув господар, що саме увійшов до стійла. — Ти, напевно, думаєш, мій любий ослику, що я тебе купив тільки для того, щоб ти міг жерти і пити? Я тебе купив для того, щоб ти працював, а я заробляв на тобі купу грошей. Ну ж бо! Ходімо зі мною до цирку. Я тебе навчу стрибати через обруч, пробивати головою паперові діжки і танцювати вальс та польку на задніх ногах.

Хоч-не-хоч, бідолашний Піноккіо повинен був навчатися всім цим премудростям. І протягом трьох місяців він отримував уроки і незлічену кількість ударів батогом по шкурі.

Нарешті настав день, коли господар зміг оголосити про надзвичайну виставу. На строкатих афішах, які він велів розклеїти на всіх стовпах, було написано:

ГРАНДІОЗНА ВИСТАВА

Сьогодні ввечері ви побачите неймовірні і дивовижні стрибки та інші номери у виконанні всіх артистів і коней нашої трупи!

Крім того, публіці вперше буде представлено уславленого ВІСЛЮЧКА ПІНОККІО під псевдонімом «Зірка танцю».

Ясна річ, що цього вечора у цирку був аншлаг. [7]

Не було жодного місця в партері, жодного стільця, ба навіть дорожезної ложі, хай би за них пропонували щире золото.

Сходинки цирку кишіли маленькими дівчатками і хлопчиками, яким понад усе кортіло побачити, як танцює віслючок Піноккіо.

По закінченні першої частини спектаклю перед численною публікою постав директор. На ньому був чорний фрак, білі рейтузи і пара височезних шкіряних чобіт.

Після глибокого поклону він урочисто, навіть бундючно виголосив таку безглузду промову:

— Шановна публіко, панове і пані! Я, що підписався нижче, що знаходжуся проїздом у вашій шикарній столиці, із задоволенням представляю цій мудрій і поважній аудиторії знаменитого ослика, який мав честь танцювати у присутності Його Величності імператора всіх найголовніших європейських дворів. Тож давайте ми відчуємо те, що надихає вашу присутність, і просимо вас надати нам поблажливості!

І ця «велеречива» промова спричинила шквал аплодисментів, зала вибухнула сміхом. Та оплески подвоїлися й набули ураганної сили, коли на арену вивели віслючка Піноккіо. Він був святково одягнений, його прикрашали нова вуздечка з лакованої шкіри, мідні пряжки і підкови. На його вухах висіли дві білі камелії, грива була заплетена червоними шовковими стрічками в маленькі кіски, живіт перев’язаний сріблясто-золотистим шарфом, а хвіст перевитий оксамитовими бантами червоного і небесно-блакитного кольорів.

Словом, у такого ослика можна було просто закохатися.

Представивши його публіці, директор виголосив ще одну «коротку» промову:

— Мої високоповажні глядачі! Я не збираюся наразі розповідати вам про ті великі труднощі, які я мав подолати, щоб зрозуміти, як підпорядкувати собі цього ссавця, який ще вчора вільно і безтурботно стрибав у висушених сонцем тропічних долинах. Зверніть увагу на те, який дикий у нього погляд! З огляду на те, що всі інші методи привести його в цивілізований чотириногий вигляд виявлялися недієвими, мені доводилося часто говорити з ним перевіреною мовою батога. Однак, хоч яким я був із ним лагідним, він не любив мене, навпаки — ненавидів дедалі дужче. Проте за науковою системою Галлеса я відкрив у його голові маленьку звивину, яку навіть медичний факультет у Парижі визначив як ту, що знаменує собою геніальність у мистецтві танцю. І я використав це відкриття для того, щоб навчити його танцювати, а також стрибати через обруч і паперову діжку. Тож спершу дивуйтеся! Потім судіть! І ще, дозвольте мені, синьйори, запросити вас на вечірню виставу, що відбудеться взавтра. Якщо ж дощ вплине на погоду, виставу буде перенесено з вечора на одинадцяту годину пополудні.

Після чергової зливи нісенітниць на вуха глядачів директор ще раз низько поклонився, повернувся до віслючка і сказав:

— Уперед, Піноккіо! Перш ніж ви якнайкраще покажете своє мистецтво, вітайте цю високошановну публіку — кавалерів, дам і дітей!

Піноккіо слухняно підігнув передні ноги і залишався на колінах, поки директор цьвохнув у повітрі батогом і крикнув:

— Кроком!

Тоді ослик знову встав на свої чотири ноги і закрокував навколо арени. За хвилину директор вигукнув:

— Клусом!

І Піноккіо слухняно перейшов з кроку на клус.

— Учвал!

І Піноккіо пустився у чвал.

— Навскоки!

І Піноккіо побіг щодуху. Аж раптом директор підняв руку і пальнув з пістолета в повітря.

При цьому пострілі ослик прикинувся пораненим і впав на землю, як мертвий.

Коли він під бурю оплесків знову звівся, то, зрозуміло, підняв і голову, озирнувся… і побачив в одній ложі вродливу пані. На шиї в неї висів важкий золотий ланцюг, а на ланцюзі — медальйон. А на медальйоні був портрет Дерев’яного Хлопчика.

«Це мій портрет!.. Ця синьйора — Фея!» — осяяло Піноккіо. Він одразу впізнав Фею і, охоплений радістю, хотів покликати:

— О Феє, о люба Феє!

Та замість цих слів з його горлянки вирвався такий гучний і затяжний рев, що всі глядачі, а особливо діти, мало не луснули зо сміху.

Директор ударив його руків’ям батога по носу, аби дати йому зрозуміти, що непристойно ревти на публіці.

Бідолашний ослик висолопив язика і безперестану облизував свою мордочку, тамуючи біль.

Та як же віслючок-Піноккіо здивувався і засмутився, коли, вдруге підвівши голову, побачив, що ложа порожня і Фея зникла.

Він почувався невимовно нещасним. Його очі налилися слізьми, що потім ручаями потекли по морді. Та ніхто цього не помітив, а тим паче директор, який знову цвьохнув батогом і загорланив:

— Сміливіше, Піноккіо! Тепер ви покажете цим синьйорам, як чудово ви вмієте стрибати через обручі.

Піноккіо спробував це зробити двічі або тирчі. Та щоразу, опиняючись перед обручем, він не стрибав через нього, йому значно легше було пробігти під ним.

Нарешті віслючок зібрався і наважився стрибнути, але, на лихо, задні ноги випадково зачепилися за обруч, і він гепнувся по той бік обруча, як лантух із зерном.

Коли знову звівся на ноги, виявилося, що він скульгавів і насилу зміг дошкутильгати до свого стійла.

— Піноккіо! Ми хочемо бачити віслючка! Сюди віслючка! — кричали діти в нижніх рядах, співчуваючи нещасній тварині.

Але цього вечора вони ослика більше не побачили.

Наступного ранку ветеринар оглянув його і постановив, що Піноккіо залишиться кульгавим на все життя. Тоді директор сказав конюхові:

— Що мені робити з кульгавим віслюком? Це ж дармоїд. Відведи його на базар і продай.

На базарі вони швидко знайшли покупця, який поцікавився в конюха:

— Скільки ти хочеш за кульгавого ослика?

— Двадцять лір.

— Я даю тобі одну ліру. Не думай, що мені потрібен цей осел. Мені потрібна лише його шкура. У нього така красива міцна шкура, що я хочу зробити з неї барабан для сільського оркестру.

Можете собі уявити відчуття Піноккіо, коли він почув, що стане барабаном!

Хоч-не-хоч, а покупець сплатив одну ліру і відразу ж повів ослика до берега. Там він почепив йому на шию великого каменя, прив’язав до його ноги мотузку, інший кінець якої залишився в руці чоловіка, і сильним поштовхом зіпхнув віслюка у воду.

Піноккіо з величезною каменюкою на шиї одразу ж пішов на дно. А покупець, як і раніше, міцно тримаючи в руці мотузок, сів на скелю і став терпляче чекати, поки віслюк потоне, аби потім здерти з нього шкуру.

 

Розділ 34