Майстрові Вишні втрапило до рук дерев'яне поліно,

Карло КОЛЛОДІ

ПРИГОДИ ПІНОККІО

Казка

Розділ 1

Майстрові Вишні втрапило до рук дерев'яне поліно,

Що плакало і сміялося, мов дитина

Жив собі… «Король!» — одразу ж вигукнуть мої маленькі читачі.

Аж ні, мої любі, не вгадали. Жив собі обрубок дерева, колода.

І було це не якесь рідкісне дерево, а звичайнісіньке поліно, якими зимової пори топлять печі й каміни, щоб обігріти оселю. Навіть не знаю, якими химерними шляхами одного чудового дня це звичайнісіньке поліно опинилось у майстерні старого теслі. Майстра звали Антоніо, та усенький світ величав старого «майстром Вишнею», бо кінчик його носа скидався на стиглу вишню — блискучу і сизо-червону. Майстер Вишня, забачивши це поліно, страшенно зрадів і, весело потираючи руки, пробурмотів:

— Вчасно ж ця дровеняка втрапила мені до рук. Саме згодиться на ніжку до столу.

Сказано — зроблено. Він притьмом узяв гостру сокиру, аби здерти кору й витесати ніжку. Та не встиг майстер занести інструмент, як рука його так і застигла в повітрі — з поліна долинув тонкий, благальний голосок:

— Не бийте мене!

Можете собі уявити, якого виразу набуло обличчя старого доброго майстра Вишні.

Вельми здивований, він розгублено роззирався по майстерні, шукаючи того, кому цей голосок може належати. Проте в кімнаті нікого не було. Він зазирнув під верстак — нікого.

Відчинив шафу, яку зазвичай тримав замкненою, — нікого.

Застромив голову в кошіль із тирсою і стружкою — нікого.

Нарешті відчинив віконницю і вигулькнув на вулицю — анікогісінько. Може…

— Я все зрозумів, — гмикнув він і почухав під перукою. — Це мені почулося. Що ж, тоді до роботи!

І він знову взявся за сокиру і вправно цюкнув по дровині.

— Ой-ой-ой, боляче! — заволав уже знайомий голосок.

Для майстра Вишні це було вже занадто. Від страху в нього аж очі на лоба полізли, нижня щелепа звисла мало не до долівки, язик висолопився до підборіддя, так що старий уподібнився до однієї з тих химерних статуй, якими в давнину прикрашали водограї.

Перевівши дух, Антоніо став розмірковувати вголос, усе ще затинаючись від страху:

— Хто ж це зойкнув? Тут немає жодної живої душі. Чи може таке статись, аби дерев’яна колода плакала і репетувала, мов дитина? Ні, ніколи не повірю! Це ж звичайнісінька дровеняка, така сама, як і решта полін. Коли її кинути у вогонь, можна зварити на ньому добрячий горщик бобів. А якщо… хтось та заліз у поліно? То гірше для нього. Зараз я йому дам жару!

На цім слові він ухопив ненависну дровину обома руками і став безжально гамселити нею об стіну майстерні так, що аж захекався.

Трохи відсапавшись, старий прислухався — чи пролунає знову стогін або крик. Він чекав зо дві хвилини — ані звуку; ще п’ять хвилин — так само; десять хвилин — тиша.

— Допетрав, — сказав тесля нарешті, знічев’я усміхнувшись і скуйовдивши перуку. — Зойк мені лише почувся і все… Отже, до роботи!

А позаяк він ще не зовсім відійшов од переляку, то, щоб не втратити бадьорості духу, став тихенько наспівувати, як це робив зазвичай.

Відклавши сокиру, старий узяв рубанка, щоб гладенько обтесати поліно. Та тільки-но провів рубанком по дереву, як знову почув той самий голосок, що, захлинаючись од сміху, забелькотів:

— Ой, припини, будь ласка! Мені ж лоскотно!

Цього разу майстер Вишня гепнувся долі, ніби вражений блискавкою.

Коли він трохи оговтався, то побачив, що досі лежить на долівці.

Обличчя в нього перекосилося, а вишневий кінчик носа від страху став тепер темно-синім.

 

Розділ 2

Розділ 3

Розділ 4

Розділ 5

Розділ 6

Розділ 7

Розділ 8

Джеппетто майструє Піноккіо пару нових ніг і продає власну куртку,

Розділ 9

Розділ 10

Розділ 11

Розділ 12

Розділ 13

Таверна «Червоні Раки»

Вони йшли до самісінького вечора і дісталися нарешті до таверни «Червоні Раки».

— Зайдімо сюди, — запропонувала Лисиця, — підвечеряємо і годинку перепочинемо. Опівночі ми знову рушимо в дорогу, а вдосвіта будемо на Чарівному Полі.

Вони увійшли до таверни і сіли втрьох за один стіл. Однак ніхто з них не мав апетиту.

Бідолашний Кіт, що страждав на важкий розлад шлунку, спромігся з’їсти лишень тридцять п’ять червонобоких рибок у томатному соусі та чотири порції тельбухів із сиром пармезан. Йому здалося, що тельбухи кепсько приготували, тож він велів принести собі три порції масла і тертого сиру.

Лисиця теж залюбки перехопила б чогось. Та лікар приписав їй сувору дієту, відтак вона змушена була обмежитися ніжним і добре просмаженим зайчиком та легкою закускою — кількома вгодованими курочками і двійком молодих півників. На десерт вона замовила ще рагу з куріпок, тетеруків, кроликів, жаб, ящірок і винограду. А більше їй нічого не хотілось. Їжа, сказала Лисиця, до того їй осоружна, що вона не може на неї дивитися. Піноккіо — той їв менше од усіх. Він замовив половинку волоського горіха, скибочку хліба, та і цього не торкнув. Бідаху так поглинула мрія про Чарівне Поле, що йому здавалося, ніби він ситий золотими монетами.

Після того, як усі повечеряли, Лисиця звернулась до господаря таверни:

— Дайте нам дві найкращі кімнати — одну для синьйора Піноккіо, другу для мене і мого друга. Перед подальшою мандрівкою ми хочемо трішки подрімати. І майте на увазі: опівночі нас треба розбудити, бо ми маємо продовжити свою подорож.

— До ваших послуг, синьйори, — сказав господар і лукаво підморгнув Лисиці й Котові, що мало означати: «Усе гаразд, ми розуміємо одне одного».

Щойно Піноккіо ліг у ліжко, як одразу ж заснув і побачив сон. Уві сні він стояв посеред поля, засадженого деревами, а дерева були всуціль обвішані кетягами золотих цехінів, які на вітрі дзвеніли: «Дінь-ділінь, дінь-ділінь, дінь-ділінь», немов кажучи: «Рвіть нас, рвіть!»

Але тієї чудової миті, коли він простягнув руку, щоб набрати жменю цих прекрасних монет, його зненацька збудили три гучні удари в двері.

То був господар таверни, який повідомив, що пробило північ.

— Мої супутники вже готові? — запитав Дерев’яний Хлопчик.

— Ще б пак! Вони пішли дві години тому.

— Що за поспіх?

— Кіт одержав звістку, що його старше кошеня обморозило собі лапки і йому загрожує смертельна небезпека.

— А вони сплатили за вечерю?

— Що ви! Вони надто чемні персони, аби проявити таку нетактовність стосовно вас.

— Шкода! Така нетактовність жодним чином не образила б мене, — вимовив Піноккіо і почухав за вухом. Потім він запитав:

— А мої добрі друзі часом не сказали, де вони чекатимуть мене?

— На Чарівному Полі, завтра на світанку.

Піноккіо сплатив один цехін за вечерю і полишив трактир.

Він ішов чи не наосліп, бо панував такий густий морок, що неможливо було розгледіти навіть власну руку. Ні звуку навколо. Тільки якісь великі птахи раз у раз перелітали через дорогу від плоту до плоту і крильми торкалися носа Піноккіо. Він із жахом відсахувався і кричав: «Хто там?», і відлуння околишніх згірків повторювало: «Хто там, хто там, хто там…»

Незабаром на пеньку він побачив крихітну комаху, що світилася блідим сумним сяйвом, як маленький ґніт у прозорій порцеляновій лампі.

— Хто ти такий? — запитав Піноккіо.

— Я тінь Цвіркуна, — відповіло маленьке створіння тихим замогильним голосом.

— Ну чого тобі? — запитав Дерев’яний Хлопчик.

— Хочу тобі дати пораду. Повернися і віднеси чотири цехіни, які ще залишилися в тебе, бідолашному батькові, що весь цей час плаче і побивається, не знаючи, де ти пропав.

— Узавтра мій батько буде поважним синьйором, бо ці чотири цехіни перетворяться на дві тисячі!

— Не довіряй, мій хлопчику, тим, хто обіцяє зробити тебе казково багатим. Вони зазвичай або божевільні, або шахраї. Послухай мене і повернися!

— Але я хочу йти далі.

— Та ж зараз глупа ніч!..

— Я піду далі!

— Ніч темна…

— А я піду далі!

— Шлях небезпечний…

— Я далі піду!

— Зауваж, що діти, які вперто наполягають на своєму, рано чи пізно гірко шкодують про це.

— Наша пісня гарна й нова!.. Добраніч, Цвіркуне.

— Добраніч, Піноккіо. Бережи тебе небо від лиха й грабіжників!

По цих словах Цвіркун раптово згас, як свічка, на яку дмухнули. І дорогу знов затягло непроглядним мороком.

 

Розділ 14

Розділ 15

Розділ 16

Розділ 17

Розділ 18

Розділ 19

Розділ 20

Розділ 21

Розділ 22

Розділ 23

Розділ 24

Розділ 25

Розділ 26

Розділ 27

Розділ 28

Розділ 29

Розділ 30

Розділ 31

Після п'яти місяців блаженного гультяйства Піноккіо, на свій превеликий подив, помічає, що…

Нарешті наблизився фургон. Він прямував зовсім безшумно — його колеса обмотали паклею і лахміттям.

Фургон тягли дванадцять упряжок осликів, усі однакового зросту, хоч і різної масті. Були сірі, білі, в цятку, наче посипані перцем і сіллю, в синю і жовту смужку. Та найдивовижніше те, що на ногах у всіх двадцяти чотирьох осликів були не підкови, як в інших в’ючних тварин, а білі шкіряні чобітки, як у людей.

Хто ж був кучером цього дивовижного фургона?

Уявіть пана: гладкенький, кругленький і м’якенький, як масляна куля. Обличчя, як рожеве яблучко; з нього не сходила усмішка. Голосок тоненький і улесливий, як у кота, що випрошує смачненького у своєї господині.

Забачивши його, всі хлопчаки ніби зачаровані лізли у його фургон, аби він тільки відвіз їх до тієї воістину блаженної країни, що позначена на географічній мапі принадною назвою Країна Розваг.

І справді, фургон уже був повен-повнісінький хлопчаками від восьми до дванадцяти років. Він був набитий ними, як діжка оселедцями.

Хлопцям було так тісно і незручно, що вони ледве дихали, та ніхто з них не кричав «ой», ніхто не скаржився. Сама надія, що за кілька годин вони опиняться у країні, де немає ні книжок, ні шкіл, ні вчителів, так тішила ледарів, що їх не лякали труднощі й перепони, їм навіть не хотілось їсти і спати. Щойно фургон зупинився, солодкавий Панок звернувся до Ґнота з кривою посмішкою:

— Скажи мені, мій красеню, ти також хочеш вирушити з нами до щасливої країни?

— Авжеж, хочу.

— Але я повинен тебе застерегти, мій красеню, що у фургоні немає місця. Як бачиш, він переповнений.

— Дурниці, — заперечив Ґніт, — коли у фургоні немає місця, я всядуся на дишло.

І, підстрибнувши, він опинився на дишлі.

— А ти, рідненький, — улесливо запитав Пан у Піноккіо, — поїдеш з нами чи тут залишишся?

— Я залишуся, — відповів Піноккіо. — Я піду додому. Я хочу вчитися і досягати успіхів у навчанні, як усі пристойні діти.

— Боже помагай!

— Піноккіо, — втрутився Ґніт, — послухай мене, їдь із нами, і ми весело заживемо.

— Ні, ні, ні!

— Їдь із нами, і ми весело заживемо! — крикнули чотири голоси з фургона.

— Їдь із нами, і ми весело заживемо! — підхопила сотня голосів.

— А якщо я з вами поїду, що тоді скаже моя добра Фея? — запитав Дерев’яний Хлопчик, що вже почав вагатися.

— Навіщо тобі думати про це! Краще думай про те, що ми їдемо у країну, де ганятимемо без діла з ранку до смерку.

Піноккіо не відповів, тільки зітхнув. Потім він зітхнув ще і ще раз. І після третього зітхання він нарешті сказав:

— Посуньтеся трохи. Я теж поїду.

— Усі місця зайнято, — відповів Пан, — але, щоб ти бачив, як ми тобі раді, я можу поступитися тобі своїм кучерським місцем.

— А ви?

— Я піду пішки поряд із фургоном.

— Ні, цього я не можу допустити, я краще сяду одному з цих віслючків на спину, — заперечив Піноккіо.

І він одразу ж підійшов до ослика — це був правий ослик у першій упряжці — і спробував стрибнути йому на спину. Та мила тваринка раптово обернулася і з такою силою вдарила його мордою в живіт, що Піноккіо впав навзнак і задриґав ногами.

Розкотився оглушливий регіт хлопчиськ.

Але Пан не сміявся. Він одразу ж підійшов до норовливого віслючка, вдав, що цілує його, та натомість боляче вкусив його за праве вухо.

Тим часом розлючений Піноккіо схопився на ноги і вправно стрибнув бідолашній тварині просто на спину. І стрибок був таким майстерним, що хлопчаки урвали сміх і вигукнули: «Хай живе Піноккіо!». Вибухнули гучні аплодисменти, і Піноккіо вже був задер свого довгого носа, аж раптом ослик підняв задні ноги і відкинув Дерев’яного Хлопчика на дорогу, просто на купу щебеню.

Тут знову вибухнув нестримний регіт. Але Пан не розсміявся. Він підійшов до ослика, схилився над ним, ніби хотів щось пошепотіти, і гризонув його ліве вухо так, що те аж захрумтіло в нього на зубах. Потім він сказав Дерев’яному Хлопчикові:

— Сідай знову і не бійся. Цей ослик дивакуватий, але я шепнув йому одне слівце і сподіваюся, що тепер він буде стриманий і сумирний.

Піноккіо всівся. Нарешті рушили. Коли ослики пришвидшили біг, фургон заторохтів по бруківці, вимощеній каменем, так, що хлопці аж підстрибували, забиваючи свої нерозважливі голови об стелю фургону. Раптом Піноккіо почув тихий, ледь виразний голос, що звертався до нього:

— Бідолашний дурнику, ти зробив по-своєму і шкодуватимеш про це!

Переляканий дерев’янко роззирнувся, не тямлячи, хто ж вимовив ці слова. Але він нікого не побачив: віслюки бігли чвалом, фургон котився повним ходом, хлопчаки нарешті заснули.

Ґніт хропів, як ведмідь, а Пан на козлах мугикав пісеньку:

Усі сплять вночі,

Не сплю лише я,

Лише я не сплю…

Коли вони проїхали ще з півкілометра, Піноккіо знову почув той самий тихий голосок:

— Затям собі, бовдуре! Хлопцям, яким байдуже до навчання, котрі закинули свої книжки, забули про школи та вчителів, аби задовольнятися тільки грою і розвагами, неодмінно буде непереливки… Я це знаю із власного досвіду… і можу запевнити тебе в цьому. Однієї чудової днини і ти плакатимеш, як я тепер плачу… але буде надто пізно.

Від цих слів, що більше скидалися на шелест листя, ніж на людську мову, Дерев’яний Хлопчик страшенно злякався, зістрибнув з віслюкової спини і схопив його за морду.

Уявіть собі його подив, коли він помітив, що ослик плаче… плаче, як маленький хлопчик.

— Агов, синьйоре Пан! — покликав Піноккіо господаря фургона. — Ви знаєте новину? Цей ослик плаче!

— Нехай плаче. Переплаче!

— Невже вам удалося навчити його людської мови?

— Ні. Він сам навчився вимовляти кілька слів, бо три роки жив у компанії дресированих собак.

— Бідолашна тварина!

— Та хутчіш, хутчіше, — поквапив його Пан, — ми не можемо гаяти свій час на віслючі сльози. Сідай і їдьмо! Ніч холодна, дорога далека.

Піноккіо підкорився. Фургон знову рушив, і на світанку вони щасливо досягли Країни Розваг.

Ця країна не була схожа на жодну іншу країну в світі. Її населяли лише діти. Найстаршим було чотирнадцять років, а наймолодшим — вісім. На вулицях панували такі веселощі, такий шум і гамір, що можна було збожеволіти. Усюди тинялись юрмиська нероб. Вони грали в камінчики, у м’яча, їздили на велосипедах, гарцювали на дерев’яних конячках, бавилися в піжмурки, у квача, бігали, перевдягнені у клоунів, співали, стрибали, стріляли, ходили на руках, походжали, як генерали, з паперовими шоломами і картонними мечами, реготали, кричали, горланили, плескали в долоні, свистіли і кудкудакали. Словом, тут панував такий гармидер, що треба було затуляти вуха, аби остаточно не оглухнути.

На всіх майданах стояли невеликі балагани, з ранку до ночі переповнені дітьми, а на стінах усіх будинків можна було прочитати найдивакуватіші написи вугіллям, як наприклад: «Нехай завшди будут іхражки!» (замість: «Нехай завжди будуть іграшки!»), «Ми не хочімо в школу!» (замість: «Ми не хочемо до школи!»), «Геть орихметику!» (замість: «Геть арифметику!»).

Піноккіо, Ґніт і решта хлопчаків, які щойно опинилися серед цього шарварку, за якихось десять хвилин влилися в несамовитий безлад і скоро стали нерозлийвода зі всіма маленькими мешканцями цієї чудернацької країни.

У всьому білому світі годі шукати щасливіших од них.

У круговерті розваг і забавлянок години, дні й тижні пролітали, мов сон.

— Оце житуха! — вигукував Піноккіо щоразу, коли випадково зустрічав Ґнота.

— Тепер ти пересвідчився, що я мав рацію? — відповідав Ґніт. — А тобі все подавай уроки, тобі неодмінно слід було йти до нудної Феї!.. Своїм щастям, що позбавився тупих книжок і зарозумілого промивання мізків, ти маєш завдячувати мені — це все результат моїх старань. Ти хоч розумієш це? Тільки справжній друг здатен так прислужитися тобі!

— Твоя правда, Ґноте. Якщо я сьогодні почуваюся щасливим, то це тільки твоя заслуга. А знаєш, що мені говорив учитель про тебе? Він мені завжди казав: «Не знайся з цим волоцюгою! Ґніт поганий товариш, він не навчить тебе хорошому!».

— Бідолашний учитель! — похитав головою Ґніт. — Я дуже добре знаю, що він мене ненавидів і говорив про мене всяку гидоту. Та я великодушний і прощаю йому це.

— Ти такий шляхетний! — вигукнув Піноккіо, сердечно обійняв свого друга і поцілував його в чоло.

Таке безтурботне життя, з іграми і пустими теревенями з ранку до вечора, тривало ось уже п’ять місяців. Аж допоки одного ранку Піноккіо прокинувся і був прикро вражений подією, що вкрай зіпсувала йому настрій…

 

Розділ 32

Розділ 33

Після перетворення на справжнього віслюка Піноккіо виставили на продаж. Його купує директор цирку, що хотів навчити його танцювати і стрибати через обруч. Але Піноккіо травмує ногу і потрапляє до іншого покупця, який хоче зробити з його шкури барабан

Побачивши, що ніхто не квапиться відчиняти йому двері, Пан сам це зробив одним сильним ударом ноги.

Ввійшовши до кімнати, звернувся до Піноккіо і Ґнота зі своєю звичайною посмішкою:

— Хлоп’ята! Ви непогано ревли, я відразу ж упізнав вас по голосах. Ось чого я тут.

По цих словах обидва віслючки замовкли і принишкли. Вони стояли, підібгавши хвости, похиливши голови і розвісивши вуха.

Перш за все Пан погладив і обмацав їх. Потім дістав шкребок і ретельно почистив.

Коли він їх начистив так, що аж шкури заблищали, як два люстра, то надів на них вуздечки і повів на базар продавати.

І справді, покупці не забарилися.

Ґнота купив селянин, у якого напередодні здох віслюк, а Піноккіо продали директорові однієї трупи клоунів і канатних танцюристів. Директор вирішив вимуштрувати його, щоб він разом з іншими тваринами танцював і стрибав.

Тепер ви втямили, мої любі маленькі читачі, яким ремеслом займався Пан? Цей огидний карлик, у якого обличчя було наче медом намащене, час від часу здійснював мандрівку білим світом на своєму фургоні. Дорогою він збирав зледачілих дітей, які не любили книжки, школу й учителів. Це була зовсім неважка справа, адже варто було лінюхам пообіцяти безхмарне життя, як вони притьмом стрибали у фургон, легкодушно прямуючи до Країни Розваг, аби тільки нічого не робити, більше не відкривати жодної книжки і не слухати напучувань педагогів.

А потім бідолашні обдурені дітлахи від безугавних розваг і байдиків ставали віслюками. Ось цих віслюків із величезним задоволенням Пан за вуздечку приводив на ярмарки і звірині ринки.

У такий спосіб за кілька років він нажив собі мільйонних статків.

Про подальшу долю Ґнота, на жаль, мені нічого не відомо.

Та я знаю, що в Піноккіо розпочалось не життя, а справжнісінька каторга.

Коли його привели до стійла, новий господар поклав йому в ясла [5] соломи. Але Піноккіо, скуштувавши цієї їжі, одразу ж виплюнув.

Тоді господар з бурчанням поклав йому до годівниці сіна, та віслюкові-початківцю й сіно не йшло на душу.

— То ти й сіна не жереш? — гнівно вигукнув господар. — Можеш не сумніватися, любий ослику, я виб’ю з тебе ці дурощі! — І, щоб напоумити віслюка, він ударив його батогом по ногах.

Піноккіо заплакав і заревів од болю.

— І-а, і-а, я не можу перетравити солому!

— Тоді жери сіно! — відповів господар, який дуже добре розумів віслючу мову.

— І-а, і-а, від сіна мені болить живіт!

— Ти, мабуть, думаєш, що я годуватиму такого осла, як ти, курячою печінкою і каплунами? [6] — ще більше розлютився господар і знову уперіщив його батогом.

Після другого удару Піноккіо зрозумів, що ліпше промовчати, і не зронив більше жодного звуку.

Господар замкнув стійло, і Піноккіо залишився сам. А що він давно вже не їв, то почав ревти з голоду. І так уже роззявляв свою пащу, наче піч!

Однак, не знайшовши нічого іншого у своїй годівниці, нарешті почав старанно жувати сіно. Ретельно розжувавши, заплющив очі і проковтнув.

«Сіно не така вже й погана їжа, — сказав він сам до себе, — але було б значно, значно ліпше, якби я продовжував навчання!.. Тоді я замість сіна їв би окраєць свіжого хліба і дебелий кавалок ковбаски на додачу! Охо-хо!..»

Прокинувшись наступного ранку, він одразу ж став шукати сіно в яслах. Але нічого не знайшов, бо вночі з’їв усе. Тоді напхав собі повного рота різаної соломи.

Пережовуючи цю їжу, Піноккіо з’ясував, що солома навіть віддалено не нагадує міланську рисову бабку чи неаполітанські макарони.

— Терпи! — сказав він сам до себе і продовжував жувати. — Якби моє лихо могло послужити уроком для всіх неслухів і ледарів! Терпи!.. Терпи!..

— Терпіти, ще чого! — крикнув господар, що саме увійшов до стійла. — Ти, напевно, думаєш, мій любий ослику, що я тебе купив тільки для того, щоб ти міг жерти і пити? Я тебе купив для того, щоб ти працював, а я заробляв на тобі купу грошей. Ну ж бо! Ходімо зі мною до цирку. Я тебе навчу стрибати через обруч, пробивати головою паперові діжки і танцювати вальс та польку на задніх ногах.

Хоч-не-хоч, бідолашний Піноккіо повинен був навчатися всім цим премудростям. І протягом трьох місяців він отримував уроки і незлічену кількість ударів батогом по шкурі.

Нарешті настав день, коли господар зміг оголосити про надзвичайну виставу. На строкатих афішах, які він велів розклеїти на всіх стовпах, було написано:

ГРАНДІОЗНА ВИСТАВА

Сьогодні ввечері ви побачите неймовірні і дивовижні стрибки та інші номери у виконанні всіх артистів і коней нашої трупи!

Крім того, публіці вперше буде представлено уславленого ВІСЛЮЧКА ПІНОККІО під псевдонімом «Зірка танцю».

Ясна річ, що цього вечора у цирку був аншлаг. [7]

Не було жодного місця в партері, жодного стільця, ба навіть дорожезної ложі, хай би за них пропонували щире золото.

Сходинки цирку кишіли маленькими дівчатками і хлопчиками, яким понад усе кортіло побачити, як танцює віслючок Піноккіо.

По закінченні першої частини спектаклю перед численною публікою постав директор. На ньому був чорний фрак, білі рейтузи і пара височезних шкіряних чобіт.

Після глибокого поклону він урочисто, навіть бундючно виголосив таку безглузду промову:

— Шановна публіко, панове і пані! Я, що підписався нижче, що знаходжуся проїздом у вашій шикарній столиці, із задоволенням представляю цій мудрій і поважній аудиторії знаменитого ослика, який мав честь танцювати у присутності Його Величності імператора всіх найголовніших європейських дворів. Тож давайте ми відчуємо те, що надихає вашу присутність, і просимо вас надати нам поблажливості!

І ця «велеречива» промова спричинила шквал аплодисментів, зала вибухнула сміхом. Та оплески подвоїлися й набули ураганної сили, коли на арену вивели віслючка Піноккіо. Він був святково одягнений, його прикрашали нова вуздечка з лакованої шкіри, мідні пряжки і підкови. На його вухах висіли дві білі камелії, грива була заплетена червоними шовковими стрічками в маленькі кіски, живіт перев’язаний сріблясто-золотистим шарфом, а хвіст перевитий оксамитовими бантами червоного і небесно-блакитного кольорів.

Словом, у такого ослика можна було просто закохатися.

Представивши його публіці, директор виголосив ще одну «коротку» промову:

— Мої високоповажні глядачі! Я не збираюся наразі розповідати вам про ті великі труднощі, які я мав подолати, щоб зрозуміти, як підпорядкувати собі цього ссавця, який ще вчора вільно і безтурботно стрибав у висушених сонцем тропічних долинах. Зверніть увагу на те, який дикий у нього погляд! З огляду на те, що всі інші методи привести його в цивілізований чотириногий вигляд виявлялися недієвими, мені доводилося часто говорити з ним перевіреною мовою батога. Однак, хоч яким я був із ним лагідним, він не любив мене, навпаки — ненавидів дедалі дужче. Проте за науковою системою Галлеса я відкрив у його голові маленьку звивину, яку навіть медичний факультет у Парижі визначив як ту, що знаменує собою геніальність у мистецтві танцю. І я використав це відкриття для того, щоб навчити його танцювати, а також стрибати через обруч і паперову діжку. Тож спершу дивуйтеся! Потім судіть! І ще, дозвольте мені, синьйори, запросити вас на вечірню виставу, що відбудеться взавтра. Якщо ж дощ вплине на погоду, виставу буде перенесено з вечора на одинадцяту годину пополудні.

Після чергової зливи нісенітниць на вуха глядачів директор ще раз низько поклонився, повернувся до віслючка і сказав:

— Уперед, Піноккіо! Перш ніж ви якнайкраще покажете своє мистецтво, вітайте цю високошановну публіку — кавалерів, дам і дітей!

Піноккіо слухняно підігнув передні ноги і залишався на колінах, поки директор цьвохнув у повітрі батогом і крикнув:

— Кроком!

Тоді ослик знову встав на свої чотири ноги і закрокував навколо арени. За хвилину директор вигукнув:

— Клусом!

І Піноккіо слухняно перейшов з кроку на клус.

— Учвал!

І Піноккіо пустився у чвал.

— Навскоки!

І Піноккіо побіг щодуху. Аж раптом директор підняв руку і пальнув з пістолета в повітря.

При цьому пострілі ослик прикинувся пораненим і впав на землю, як мертвий.

Коли він під бурю оплесків знову звівся, то, зрозуміло, підняв і голову, озирнувся… і побачив в одній ложі вродливу пані. На шиї в неї висів важкий золотий ланцюг, а на ланцюзі — медальйон. А на медальйоні був портрет Дерев’яного Хлопчика.

«Це мій портрет!.. Ця синьйора — Фея!» — осяяло Піноккіо. Він одразу впізнав Фею і, охоплений радістю, хотів покликати:

— О Феє, о люба Феє!

Та замість цих слів з його горлянки вирвався такий гучний і затяжний рев, що всі глядачі, а особливо діти, мало не луснули зо сміху.

Директор ударив його руків’ям батога по носу, аби дати йому зрозуміти, що непристойно ревти на публіці.

Бідолашний ослик висолопив язика і безперестану облизував свою мордочку, тамуючи біль.

Та як же віслючок-Піноккіо здивувався і засмутився, коли, вдруге підвівши голову, побачив, що ложа порожня і Фея зникла.

Він почувався невимовно нещасним. Його очі налилися слізьми, що потім ручаями потекли по морді. Та ніхто цього не помітив, а тим паче директор, який знову цвьохнув батогом і загорланив:

— Сміливіше, Піноккіо! Тепер ви покажете цим синьйорам, як чудово ви вмієте стрибати через обручі.

Піноккіо спробував це зробити двічі або тирчі. Та щоразу, опиняючись перед обручем, він не стрибав через нього, йому значно легше було пробігти під ним.

Нарешті віслючок зібрався і наважився стрибнути, але, на лихо, задні ноги випадково зачепилися за обруч, і він гепнувся по той бік обруча, як лантух із зерном.

Коли знову звівся на ноги, виявилося, що він скульгавів і насилу зміг дошкутильгати до свого стійла.

— Піноккіо! Ми хочемо бачити віслючка! Сюди віслючка! — кричали діти в нижніх рядах, співчуваючи нещасній тварині.

Але цього вечора вони ослика більше не побачили.

Наступного ранку ветеринар оглянув його і постановив, що Піноккіо залишиться кульгавим на все життя. Тоді директор сказав конюхові:

— Що мені робити з кульгавим віслюком? Це ж дармоїд. Відведи його на базар і продай.

На базарі вони швидко знайшли покупця, який поцікавився в конюха:

— Скільки ти хочеш за кульгавого ослика?

— Двадцять лір.

— Я даю тобі одну ліру. Не думай, що мені потрібен цей осел. Мені потрібна лише його шкура. У нього така красива міцна шкура, що я хочу зробити з неї барабан для сільського оркестру.

Можете собі уявити відчуття Піноккіо, коли він почув, що стане барабаном!

Хоч-не-хоч, а покупець сплатив одну ліру і відразу ж повів ослика до берега. Там він почепив йому на шию великого каменя, прив’язав до його ноги мотузку, інший кінець якої залишився в руці чоловіка, і сильним поштовхом зіпхнув віслюка у воду.

Піноккіо з величезною каменюкою на шиї одразу ж пішов на дно. А покупець, як і раніше, міцно тримаючи в руці мотузок, сів на скелю і став терпляче чекати, поки віслюк потоне, аби потім здерти з нього шкуру.

 

Розділ 34

Розділ 35

Піноккіо знаходить у тілі акули… Кого? Аби дізнатися, прочитайте цей розділ

Попрощавшись зі своїм новим другом Тунцем, Піноккіо, похитуючись, ступив у пітьму. Він рухався в тілі Акули навпомацки, крок за кроком, у напрямку до слабкого пучка світла, який ледь було видно вдалині.

І що далі він ішов, то виразнішим ставало світло. І після тривалого спотикання він нарешті дійшов. А коли він дійшов… Що ж він там побачив? Ніколи не вгадаєте! Він побачив столик із палаючою свічкою на ньому. Свічка стриміла із зеленої пляшки. Біля столу сидів старий, білий, як лунь [9] або як збиті вершки, і жував рибок.

Побачивши старого, Піноккіо нетямився од радощів. Йому хотілося сміятися, йому хотілося плакати, йому хотілося без кінця щось теревенити. Однак він зміг вимовити, та й то заїкаючись, лише кілька уривчастих незв’язних слів.

Нарешті він кинувся до старого на шию з радісним вигуком:

— О, мій любий татусю! Нарешті я вас знайшов! Тепер я вас ніколи, ніколи не залишу!

— То я не помилився? — відповів старий, протираючи очі. — Це ти, мій любий Піноккіо?

— Так, так, це я! І ви мені все вибачили, чи не так? О, любий татусю, ви такий добрий!.. А я… а я… навпаки… О, якби ви знали, скільки я лиха хильнув, скільки зла зазнав! Уявіть собі, мій бідолашний тату: того дня, коли ви продали свою куртку і купили мені буквар, аби я міг піти до школи, я всім знехтував заради лялькового театру, і господар театру хотів мене кинути у вогонь, щоб засмажити баранця, а потім він дав мені п’ять золотих монет для вас, але дорогою мені трапились Лисиця з Котом, які привели мене в таверну «Червоні Раки», де вони жерли, як вовки, а я сам-самісінький знову пішов у глупу ніч і на мене напали грабіжники, які побігли за мною, а я попереду, і вони за мною, і я весь час попереду, і вони весь час за мною, і я попереду, поки вони мене не повісили на гілці Старезного Дуба, де Вродлива Дівчинка з блакитним волоссям веліла відвезти мене в кареті, і, коли мене лікарі оглянули, вони відразу ж сказали: «Якщо він ще не мертвий, значить, він іще живий», і тоді я не витримав і збрехав, і мій ніс став рости, і я не міг пройти у двері, і тому я потім разом із Лисицею і Котом закопав чотири золоті монети, тому що одну я витратив у таверні, і папуга став сміятися, і замість двох тисяч монет я взагалі нічого не знайшов, і, коли суддя почув, що мене пограбували, він негайно кинув мене до в’язниці, щоб злодії були задоволені, і звідти я потрапив у виноградник і побачив там красиві грона і потрапив у пастку, і селянин мав усі підстави надіти на мене собачого ошийника, щоб я охороняв його курника, але потім він зрозумів, що я не винен, і відпустив мене на свободу, а змія з хвостом, що димівся, почала сміятися, і жила лопнула їй у грудях, і я знову пішов додому до Вродливої Дівчинки, яка померла, і Голуб побачив, що я плачу і сказав: «Я бачив, як твій батько майстрував собі маленького човника, він збирається шукати тебе», і я йому сказав: «Якби я мав крила, як ти!», і він сказав мені: «Ти хотів би побачити свого батька?», і я йому сказав: «Дуже хотів би, якби зміг», і він мені сказав: «Я тебе відвезу», і я запитав: «Як?», і він сказав: «Залазь до мене на спину», і так ми летіли всю ніч, і потім мені вранці сказали рибалки, які вдивлялися у море: «Там бідолашний рибалка у маленькому човні, і він тоне», і я відразу упізнав вас, ще здаля, бо мені серце підказало, і я вам подавав знаки, щоб ви повернулися на берег.

— Я теж упізнав тебе, — сказав Джеппетто, — і мені дуже хотілося повернутися. Але як? Море було бурхливе, і велика хвиля перекинула мого човника. На лихо, мене помітила страшна Акула, що саме плавала неподалік. Вона кинулася на мене і проковтнула, як пігулку.

— І давно ви тут в ув’язненні? — запитав Піноккіо.

— Скоро вже два роки. Два роки, мій любий Піноккіо, що здалися мені двома сторіччями.

— А як же ви тут жили? І де ви дістали свічку? І хто вам дав сірники?

— Я тобі все розповім. Ти тільки уяви, та сама буря, що потопила мого маленького човника, перекинула також одне торгове судно. Всі матроси щасливо врятувалися, але корабель потонув, і ненаситна Акула того дня проковтнула його.

— Як! Проковтнула корабель одним духом? — здивувався Піноккіо.

— Так, одним духом. Тільки щоглу вона виплюнула, бо щогла застрягла у неї між зубів, як риб’яча кістка.

На моє велике щастя, на кораблі було м’ясо, сухарі в коробках, підсмажений хліб, вино в пляшках, родзинки, швейцарський сир, кава, цукор, а також стеаринові свічки і сірники.

Цим я підтримував своє життя два роки. Та склад спорожнів, і ось ця свічка, яку ти тут бачиш, — остання.

— А потім?…

— А потім, мій любий, ми обидва залишимося в пітьмі.

— У такому разі, мій любий татусю, — сказав Піноккіо, — ми не повинні гаяти часу. Ми маємо негайно подумати про втечу.

— Про втечу? Яким чином?

— Ми маємо пробратися через пащу Акули і вистрибнути в море.

— Це легко сказати, мій любий Піноккіо. Річ у тому, що я не вмію плавати.

— Пусте!.. Ви сядете мені на плечі. Я хороший плавець і зможу доправити вас на берег неушкодженим.

— Це тобі лише здається, мій любий хлопчику, — заперечив Джеппетто, скрушно похитавши головою і гірко усміхнувшись. — Невже ти думаєш, що такому маленькому Дерев’яному Хлопчикові, як ти, стане сил нести мене на плечах?

— Спробуйте, і ви побачите! А якщо нам судилося померти, то ми, принаймні, помремо разом.

І, не гаючи часу, Піноккіо пішов уперед, сказавши своєму батькові:

— Ідіть за мною і не бійтеся!

Так вони подолали чималу відстань, минули весь шлунок й увесь тулуб Акули. Та коли вони досягли місця, де починалася горлянка чудовиська, визнали за потрібне зупинитися, роззирнутися і вибрати найбільш слушний момент для втечі.

Треба сказати, що Акула була дуже стара, страждала на астму і серцеву недостатність, а тому змушена була спати з відкритою пащею. Тому Піноккіо, що стояв унизу біля пащі і спостерігав, зміг побачити зоряне небо і місячне сяйво.

— Ось і слушний момент для втечі, — прошепотів він батькові на вухо. — Акула спить, як бабак, а море спокійне і світле. Прямуйте за мною, тату! Ми скоро будемо на свободі.

Сказано — зроблено. Вони видерлися по горлянці морського чудовиська нагору і, опинившись у величезній пащі, пройшли навшпиньках по язику — язик був широкий і довгий, як садова доріжка. Але в той момент, коли вони вже було приготувалися кинутися в море… Акула розчхалася. І, чхаючи, вона з такою силою відкинулася назад, що Піноккіо і Джеппетто знову залетіли до шлунка чудовиська.

Стрімкий поштовх загасив свічку, і батько з сином залишилися у цілковитій пітьмі.

— Що ж тепер робити? — запитав Піноккіо дуже серйозно.

— Ось тепер нам кінець, мій хлопчику.

— Чому кінець? Дайте мені руку, тату, і намагайтеся не послизнутися.