Лялькар Манджафоко дарує Піноккіо п'ять золотих монет і наказує їх передати татові Джеппетто. Але Піноккіо іде з крутіями Лисицею і Котом

Наступного дня Манджафоко тихенько покликав Піноккіо, щоб ніхто не почув їхньої розмови, і запитав:

— Як звуть твого батька?

— Джеппетто.

— Його ремесло?

— Бідність.

— І багато він заробляє?

— Саме стільки, щоб не мати жодного чентезімо в кишені. Достатньо сказати, що він зняв із себе останню куртку, аби купити мені шкільний буквар. Куртка була зовсім зношена, геть уся полатана.

— Бідага, я йому співчуваю! Ось тобі п’ять золотих. Негайно віднеси їх своєму батькові і передай від мене дружній привіт.

Піноккіо, ясна річ, тисячу разів подякував лялькареві, по черзі обійняв усіх ляльок трупи, навіть поліцейських, і на сьомому небі від щастя попрямував додому.

Проте, не подолавши й кілометра, він зустрів на вулиці кульгаву на одну лапу Лисицю і сліпого на обидва ока Кота. Простуючи дорогою, вони допомагали одне одному, як добрі приятелі. Сліпий Кіт слугував опорою для кульгавої Лисиці, а кульгава Лисиця була сліпому Котові за поводиря.

— Добридень, Піноккіо, — сказала Лисиця і ввічливо вклонилася.

— Звідкіля ти знаєш моє ім’я? — здивувався Піноккіо.

— Я добре знаю твого батька.

— І де ж ти його бачила?

— Я бачила його вчора, він стояв біля свого будинку.

— А що він робив?

— Він був у самій сорочці і тремтів од холоду.

— Бідолашний тато! Нічого, відтепер він, дякувати Богові, більше не тремтітиме від холоду.

— Чому?

— Бо я став поважною персоною.

— Ти — поважною персоною? — глузливо перепитала Лисиця і голосно захихотіла.

Кіт також криво посміхнувся. А щоб його глузливу посмішку не помітив Піноккіо, він передньою лапою погладив вуса.

— Нема чого сміятися! — розсердився Піноккіо. — Шкода, що вам доведеться сконати від заздрощів, адже тут, якщо ви хоч трохи у цьому тямите, п’ять новісіньких золотих монет.

І він дістав монети, що подарував йому власник лялькового театру.

Зачувши чарівний дзенькіт золота, Лисиця мимоволі випростала свою криву ногу, а Кіт вирячив обидва ока і ті зблиснули, мов зелені вогники. Однак він хутко заплющив їх, і Піноккіо нічого не помітив.

— А що ти збираєшся робити з цими монетами? — запитала Лисиця.

— Перш за все, — відповів Дерев’яний Хлопчик, — я придбаю своєму батькові красиву нову куртку, бажано зі щирого золота й срібла та з ґудзиками із самоцвітів. А потім буквар.

— Тобі — буквар?

— Так, мені. Річ у тім, що я хочу піти до школи і старанно вчитися.

— Поглянь на мене! — сказала Лисиця. — Дурне навчання вартувало мені однієї ноги.

— Поглянь на мене! — повторив Кіт. — Дурне навчання вартувало мені обох очей.

Тієї миті білий дрізд, що сидів на дереві при дорозі, затягнув своєї улюбленої мелодії, а по закінченні мовив:

— Піноккіо, не слухай, що тобі кажуть ці огидні покидьки!

Бідолашний дрізд! Краще б він змовчав! Кіт зробив величезний стрибок, схопив його і махом проковтнув разом із пір’ям, так що дрізд не встиг навіть зойкнути.

Зжерши дрозда й облизнувшись, Кіт знову заплющив очі, як і раніше вдаючи сліпого.

— Бідолашний дрізд! — сказав Піноккіо Котові. — Чому ти так погано з ним учинив?

— Це був гарний урок для нього. Наступного разу він знатиме, що не треба втручатися в чужу розмову.

Вони вже подолали півдороги, аж раптом Лисиця зупинилася і звернулась до Дерев’яного Хлопчика:

— А чи хочеш ти, щоб у тебе стало вдвічі більше золотих монет?

— Що?

— Чи хочеш ти п’ять нещасних цехінів перетворити на сто, тисячу, дві тисячі?

— Ще б пак! Але як?

— Дуже просто. Не йди додому, а прямуй за нами, от і все.

— А куди ви мене поведете?

— У країну Дурисвітію.

Піноккіо хвильку помізкував, потім рішуче мовив:

— Ні, не піду. Я вже неподалік дому, де на мене чекає батько. Бідолашний старий, учора я не повернувся, він, напевно, страшенно непокоївся за мене. На жаль, я був нечемною дитиною, і Цвіркун, їй-богу, мав рацію, коли сказав: «Неслухняним дітям погано буде на цьому світі!» Повірте мені, я вже знаю, почім ківш лиха, випробував на власній шкурі. Приміром, учора ввечері у будинку Манджафоко я був за крок від загибелі… Бр-р!.. У мене й зараз мороз по спині від згадки про це!

— То ти справді вирішив іти додому? — сказала Лисиця. — Нехай тобі буде гірше, іди!

— Іди! — повторив Кіт.

— Обмізкуй усе до ладу, Піноккіо, бо ти відмовляєшся від власного щастя!

— Щастя! — повторив Кіт.

— Твої п’ять цехінів от-от могли б перетворитися на дві тисячі.

— На дві тисячі! — знову повторив Кіт.

— Але як? — запитав Піноккіо, від подиву широко роззявивши рота.

— Можу тобі пояснити, — відповіла Лисиця. — Ти, мабуть, знаєш, що в країні Дурисвітії є Чарівне Поле. Ти викопуєш на цьому полі невелику ямку і кладеш до неї, скажімо, золотий цехін. Потім засипаєш ямку землею, поливаєш її двома відрами криничної води, посипаєш пучкою солі, а ввечері спокійно лягаєш спатоньки. Вночі цехін проростає і квітне, а коли наступного дня на світанку ти приходиш на поле, — що ти там бачиш? Красиве дерево, обчіпляне незліченними цехінами, як важкий колос у липні — зерном.

— Тож, — не сходив із дива Піноккіо, — якщо я на тому полі закопаю мої п’ять цехінів, скільки ж я знайду на ранок?

— Розрахунок доволі простий, — відповіла Лисиця, — ти можеш полічити на пальцях. Скажімо, кожен цехін перетворюється на купу з п’ятисот цехінів: відтак помнож п’ятсот на п’ять, і виходить, що наступного ранку ти покладеш собі до кишені дві тисячі п’ятсот дзвінких, блискучих, новісіньких цехінів.

— Це ж неймовірно! — вигукнув Піноккіо і від радості почав підскакувати на одній нозі. — Коли я зберу ці цехіни, я залишу дві тисячі собі, а решту п’ятсот подарую вам.

— Подарувати нам! — обурено вигукнула Лисиця і вдала скривджену. — Борони тебе Боже від цього.

— …Боже від цього! — повторив Кіт.

— Ми, — провадила Лисиця, — не трудимося заради ганебного прибутку. Ми трудимося лише для того, щоб інших збагачувати.

— …інших! — повторив Кіт.

«О, які чесні синьйори!» — подумав Піноккіо. І вмить забув про свого батька, про нову куртку, про буквар, про всі свої добрі наміри і сказав Лисиці й Котові:

— Ходімо хутчіш! Я з вами.

 

Розділ 13

Таверна «Червоні Раки»

Вони йшли до самісінького вечора і дісталися нарешті до таверни «Червоні Раки».

— Зайдімо сюди, — запропонувала Лисиця, — підвечеряємо і годинку перепочинемо. Опівночі ми знову рушимо в дорогу, а вдосвіта будемо на Чарівному Полі.

Вони увійшли до таверни і сіли втрьох за один стіл. Однак ніхто з них не мав апетиту.

Бідолашний Кіт, що страждав на важкий розлад шлунку, спромігся з’їсти лишень тридцять п’ять червонобоких рибок у томатному соусі та чотири порції тельбухів із сиром пармезан. Йому здалося, що тельбухи кепсько приготували, тож він велів принести собі три порції масла і тертого сиру.

Лисиця теж залюбки перехопила б чогось. Та лікар приписав їй сувору дієту, відтак вона змушена була обмежитися ніжним і добре просмаженим зайчиком та легкою закускою — кількома вгодованими курочками і двійком молодих півників. На десерт вона замовила ще рагу з куріпок, тетеруків, кроликів, жаб, ящірок і винограду. А більше їй нічого не хотілось. Їжа, сказала Лисиця, до того їй осоружна, що вона не може на неї дивитися. Піноккіо — той їв менше од усіх. Він замовив половинку волоського горіха, скибочку хліба, та і цього не торкнув. Бідаху так поглинула мрія про Чарівне Поле, що йому здавалося, ніби він ситий золотими монетами.

Після того, як усі повечеряли, Лисиця звернулась до господаря таверни:

— Дайте нам дві найкращі кімнати — одну для синьйора Піноккіо, другу для мене і мого друга. Перед подальшою мандрівкою ми хочемо трішки подрімати. І майте на увазі: опівночі нас треба розбудити, бо ми маємо продовжити свою подорож.

— До ваших послуг, синьйори, — сказав господар і лукаво підморгнув Лисиці й Котові, що мало означати: «Усе гаразд, ми розуміємо одне одного».

Щойно Піноккіо ліг у ліжко, як одразу ж заснув і побачив сон. Уві сні він стояв посеред поля, засадженого деревами, а дерева були всуціль обвішані кетягами золотих цехінів, які на вітрі дзвеніли: «Дінь-ділінь, дінь-ділінь, дінь-ділінь», немов кажучи: «Рвіть нас, рвіть!»

Але тієї чудової миті, коли він простягнув руку, щоб набрати жменю цих прекрасних монет, його зненацька збудили три гучні удари в двері.

То був господар таверни, який повідомив, що пробило північ.

— Мої супутники вже готові? — запитав Дерев’яний Хлопчик.

— Ще б пак! Вони пішли дві години тому.

— Що за поспіх?

— Кіт одержав звістку, що його старше кошеня обморозило собі лапки і йому загрожує смертельна небезпека.

— А вони сплатили за вечерю?

— Що ви! Вони надто чемні персони, аби проявити таку нетактовність стосовно вас.

— Шкода! Така нетактовність жодним чином не образила б мене, — вимовив Піноккіо і почухав за вухом. Потім він запитав:

— А мої добрі друзі часом не сказали, де вони чекатимуть мене?

— На Чарівному Полі, завтра на світанку.

Піноккіо сплатив один цехін за вечерю і полишив трактир.

Він ішов чи не наосліп, бо панував такий густий морок, що неможливо було розгледіти навіть власну руку. Ні звуку навколо. Тільки якісь великі птахи раз у раз перелітали через дорогу від плоту до плоту і крильми торкалися носа Піноккіо. Він із жахом відсахувався і кричав: «Хто там?», і відлуння околишніх згірків повторювало: «Хто там, хто там, хто там…»

Незабаром на пеньку він побачив крихітну комаху, що світилася блідим сумним сяйвом, як маленький ґніт у прозорій порцеляновій лампі.

— Хто ти такий? — запитав Піноккіо.

— Я тінь Цвіркуна, — відповіло маленьке створіння тихим замогильним голосом.

— Ну чого тобі? — запитав Дерев’яний Хлопчик.

— Хочу тобі дати пораду. Повернися і віднеси чотири цехіни, які ще залишилися в тебе, бідолашному батькові, що весь цей час плаче і побивається, не знаючи, де ти пропав.

— Узавтра мій батько буде поважним синьйором, бо ці чотири цехіни перетворяться на дві тисячі!

— Не довіряй, мій хлопчику, тим, хто обіцяє зробити тебе казково багатим. Вони зазвичай або божевільні, або шахраї. Послухай мене і повернися!

— Але я хочу йти далі.

— Та ж зараз глупа ніч!..

— Я піду далі!

— Ніч темна…

— А я піду далі!

— Шлях небезпечний…

— Я далі піду!

— Зауваж, що діти, які вперто наполягають на своєму, рано чи пізно гірко шкодують про це.

— Наша пісня гарна й нова!.. Добраніч, Цвіркуне.

— Добраніч, Піноккіо. Бережи тебе небо від лиха й грабіжників!

По цих словах Цвіркун раптово згас, як свічка, на яку дмухнули. І дорогу знов затягло непроглядним мороком.

 

Розділ 14