Економічно розвинені країни.

До економічно розвинених країн належить три десятки країн, які розташовані у Західній Європі, Північній Америці (США, Канада), Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (Японія, Австралія, Нова Зеландія). До промислово розвинених країн у другій половині ХХ ст. відносили також Південноафриканську Республіку (ПАР), нині її здебільшого зачисляють до країн, що розвиваються. Натомість до економічно розвинених країн почали відносити Ізраїль. Це країни, які пройшли тривалу історію розвитку ринкової економіки, мають сформовані демократичні політичні системи, володіють високими і дуже високими середньодушовими доходами населення, дуже високими показниками ІРЛП. У них стійкі фінансові ринки, широка і різноманітна структура економіки, включаючи сектор обслуговування, значні експортно-імпортні можливості. Більшість із них вступили в постіндустріальну стадію суспільного розвитку.

У 2008 р. в економічно розвинених країнах проживало 900 млн. жителів або 13,4% населення планети, а було вироблено 67% світового ВНД. (Правда, за останні десятиліття ці показники міняються не на користь даного типу країн. Так, у 1995 р. тут було зосереджено 14,5% населення і 77,5% ВНД світу). Середньодушовий дохід у цій групі країн становив понад 43 000 дол. США.

У країнах даного типу виділяють:

а) головні економічно розвинені країни – т. зв. “велику сімку” країн (США, Японія, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Канада). Тривалий час ці країни саме в такому порядку визначали найбільші за обсягами ВВП/ВНД економіки світу, хіба що Великобританія і Франція час від часу мінялися місцями. Нині у першу трійку країн світу за цим показником увійшов соціалістичний Китай, а Канада посідає 10-11 сходинку рейтингу, пропустивши поперед себе Бразилію, Іспанію та Росію. Однак “велика сімка” як клуб найпотужніших країн високорозвиненої економіки не втратив свого значення, хоч багато питань розвитку світової економіки визначаються уже на самітах лідерів країн “великої вісімки” (ті самі країни плюс Росія), а віднедавна – також керівників економічних і фінансових інститутів т. зв. світової “великої двадцятки”. У наш час країни “великої сімки” дають понад 55% світового ВНД, перша їх шістка значно відривається від решти країн світу за обсягами ВВП/ВНД;

б) “ малі” економічно високорозвинені країни Західної Європи. Сюди відносять десять країн – 5 північноєвропейських (Швецію, Норвегію, Данію, Ісландію, Фінляндію), 3 країни т. зв. Бенілюксу (Бельгію, Нідерланди, Люксембург) і 2 альпійські країни (Швейцарію та Австрію). Ці країни є дійсно малими за площею території (крім скандинавських і Фінляндії) та чисельністю населення (крім Нідерландів). За обсягами ж ВНД майже всі вони знаходяться між 16 і 33 місцями у світовому рейтингу (нижче, звичайно, Люксембург та Ісландія), а за показниками ВНД/1 особу половина цих країн перебувають у першій десятці і всі – у першій двадцятці країн світу;

в) країни “переселенського типу”– Австралія, Нова Зеландія, Ізраїль. Високому розвитку країн сприяли переселення мігрантів і капіталів з розвинених держав і використання зразків економічної і політичної систем останніх. В Австралію і Нову Зеландію, які тривалий час розвивалися як “білі” колонії та домініони Великобританії, імміграція факторів економіки і запозичення суспільних основ розвитку відбувалися насамперед з метрополії (подібною країною “переселенського типу” є також Канада). Натомість Ізраїль формувався як держава з розвиненою ринковою економікою у більш стислі терміни й на більш широкій переселенській основі;

г) інші західноєвропейські країни. Насамперед, це “периферійні” країни Європейського Союзу – Греція, Португалія, Іспанія, Ірландія, Мальта. Ці країни пізніше від інших західноєвропейських країн (лише після Другої світової війни) перетворилися з аграрних на індустріально-аграрні, а отже поступалися багатьом з них за абсолютними і відносними показниками економічного розвитку. Якийсь час цю групу називали “країнами, що відстали у розвитку”, “країнами середнього економічного розвитку”, а то й “бідними країнами ЄС”. Нині такі назви щодо них уже не вживаються. Мало того, Іспанія та Ірландія, здійснивши наприкінці ХХ ст. економічні стрибки, вийшли на провідні позиції у світі: Іспанія – за обсягами ВВП/ВНД (входить у першу десятку, а серед економічно розвинених країн обігнала Канаду), Ірландія – за середньодушовими показниками ВНД (поступається лише десятьом-одинадцятьом країнам світу і має вищі доходи, ніж у всіх країнах “великої сімки”). Правда, середньодушові доходи в Іспанії, Греції, Португалії і Мальті таки залишаються найнижчими серед західноєвропейських країн ЄС, економіки цих країн, а також Ірландії, є найбільш вразливими в період глобальних економічних потрясінь (що, зокрема, показала нинішня світова економічна криза).

Окрему групу серед західноєвропейських країн складають європейські “держави-карлики” – Андорра, Монако, Ліхтенштейн, Сан-Марино, Ватикан. З огляду на специфіку їх соціально-економічного розвитку, на обсяги і структуру виробництва до типу економічно розвинених країн їх можна віднести умовно.

 

Постсоціалістичні країни перехідної економіки.

Нині до даного типу відносять 30 країн – 15 з числа колишнього СРСР, 14 інших європейських (включно з Косовим) і Монголію, які з початку 90-х рр. ХХ ст. взяли курс на реформування суспільних відносин і вступили у перехідний період розвитку як у політичній сфері (відхід від диктатури й тоталітаризму і формування багатопартійної політичної системи), так і в економічній (перехід від централізовано планової економіки до ринкової). Трансформація політичних й економічних систем у багатьох з них часто ускладнювалася внутрішніми політичними, етнічними і релігійними протистояннями, а то й кровопролитними конфліктами і війнами.

Країни даного типу у 2008 р. зосереджували на своїй території 6% населення світу і 5,3% виробництва світового ВНД, а, отже, середньодушовий дохід населення в постсоціалістичних країнах був близьким до середнього у світі – 7 700 дол. США. Майже всі країни за структурою економіки належали до індустріально-аграрних країн. Найбільшою за обсягами ВНД державою була Росія (11 місце у світі), а економічно найбільш розвиненою за середніми душовими показниками – Словенія (… місце).

Постсоціалістичні країни перехідної економіки можна згрупувати за особливостями здійснення радикальних економічних і політичних реформ. Найбільших успіхів у їх проведенні, а, отже, у просуванні до параметрів економічно розвинених країн, досягли країни Центральної Європи (Словенія, Чехія, Словаччина, Угорщина, Польща) та країни Балтії (Естонія, Латвія і Литва). Ці країни мають найвищі показники доходів та ІРЛП, вони першими серед постсоціалістичних країн увійшли до Європейського Союзу. Значно відстають від них країни Балканського півострова і решта країн колишнього СРСР і Монголія. Тут реформування економіки проводиться дуже непослідовно й повільно, а в багатьох країнах СНД політичної трансформації суспільства на демократичних засадах, по суті, не відбулося. Найнижчі показники доходів серед постсоціалістичних країн – у Молдові, Монголії та країнах Центральної Азії.

 

Країни, що розвиваються.

Ця найчисельніша група країн (усього — понад 130 незалежних держав і декілька десятків володінь) об’єднує: по-перше, “молоді” держави, що стали на шлях незалежного розвитку після Другої світової війни (їх інколи називають “молодими націями”); по-друге, більш давні незалежні держави (латиноамериканські, Китай, Туреччина, Іран, Таїланд, Єгипет, Ефіопія та ін.), які в ході історичного розвитку відстали від розвинених країн, перетворившись в аграрно-сировинну периферію світового господарства; по третє, сучасні володіння і залежні території (правда, цілий ряд їх з огляду на адміністративну й економічну зв’язаність з метрополіями і досягнуті внаслідок цього високі рівні розвитку можна було б розглядати як специфічну підгрупу економічно розвинених країн).

У країнах, що розвиваються, проживає майже 81% населення людства, однак виробляється лише 27% ВНД світу, в середньому на одну особу припадає 2 900 дол. ВНД. Більшість країн, що розвиваються, залишаються аграрними чи аграрно-індустріальними. Їх економіка багатоукладна, розвитку ринкових відносин перешкоджає панування споживчого господарства, надмірне втручання держави. Щоправда, впродовж другої половини ХХ ст. всередині цього типу країн відбулася суттєва диференціація. Внаслідок позитивних змін в економіці (індустріалізація, розвиток сфери послуг, експортна орієнтація), з’явилися індустріальні й індустріально-аграрні країни із середніми і високими доходами населення та рівнями соціального розвитку. Серед них, насамперед, виділяються такі групи:

а) нові індустріальні країни (НІК), розвиток економіки яких спирався як на традиційні й трудомісткі галузі (текстильна, швейна), так і на капіталомісткі й новітні наукомісткі (чорна й кольорова металургія, нафтохімія, автомобіле- й суднобудування, електротехніка й електроніка). Найбільших успіхів на шляху індустріалізації досягли НІК першого покоління – східноазіатські т. зв. “чотири дракони” (Республіка Корея, Тайвань, Сінгапур і Сянган (Гонконг), їх ще називають “далекосхідними тиграми”) і латиноамериканські НІК (Бразилія, Мексика, Аргентина). За обсягами ВНД Бразилія входить у першу десятку, а Мексика і Республіка Корея – у першу п’ятнадцятку країн світу, за середньодушовими показниками Сінгапур і Гонконг постійно перебувають у числі світових лідерів. Зростають обсяги й рівень розвитку економіки в НІК другого покоління (Таїланд, Малайзія, Філіппіни, Туреччина, Чилі, Венесуела, Колумбія та ін.);

б) нафтодобувні країни з невеликою людністю – країни західного узбережжя Перської затоки (Кувейт, ОАЕ, Катар, Бахрейн, Саудівська Аравія, Оман), Бруней, Лівія, Габон. Маючи великі “нафтодоларові” доходи, країни зуміли підняти рівень життя населення, деякі створюють розгалужену галузеву структуру господарства, активно розвивають сферу послуг;

в) малі острівні держави і території – Кіпр, Багами, Екваторіальна Гвінея, Сейшельські о-ви, Маврикій, Палау, більшість острівних держав Вест-Індії, залежні країни, володіння і території Франції, Великобританії, США, Нідерландів. В окремих випадках їх економічному росту сприяла переробка місцевої мінеральної чи сільськогосподарської сировини або ж нафти на шляхах її транспортування, у більшості ж випадків – розвиток туристично-курортного і банківського бізнесу, а також капіталовкладення з метрополій і створення офшорних зон.

Решта країн, що розвиваються мають нижчі від середнього і низькі доходи. Правда, серед них є такі ключові країни світу, як Китай та Індія, які володіють сучасною розгалуженою індустрією, новітніми наукомісткими й технологічно досконалими виробництвами, мають високі (Китай – найвищі у світі) темпи розвитку. В даний час за обсягами ВНД вони посідають відповідно 3 і 12 місця у світі, а протягом найближчих двох – двох з половиною десятиліть їм передбачають перші сходинки у світовому рейтингу найбільших економік.

Понад сорок країн з числа тих, що розвиваються, ООН відносить до найменш розвинених країн. Найбільше їх (30) – в Африці (більшість країн т. зв. “чорної Африки на південь від Сахари”) і в Азії (Афганістан, Бангладеш, Бутан, Ємен, Непал, Камбоджа, Лаос, М’янма), є такі країни в Океанії та Америці (Гаїті). Це доіндустріальні країни з надзвичайно вразливими економіками, залежними від природних умов і катаклізмів, і дуже високим приростом населення.

Специфічну групу країн, що розвиваються, становлять соціалістичні країни, дві з яких дотримуються централізовано планової економіки (Корейська Народно-Демократична Республіка і Куба), а дві запроваджують в економіку елементи ринкового механізму (Китай, В’єтнам).