Країни і національні господарства

Змістовий модуль 1.

Світове господарство як складна політико-економічна сукупність різних груп і типів країн, міждержавних регіонів і організацій, транснаціональних корпорацій. Структура та основні чинники розвитку світового господарства.

ТЕМА 1.

КРАЇНИ І НАЦІОНАЛЬНІ ГОСПОДАРСТВА

ЯК СУБ’ЄКТИ СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМАТИЗАЦІЯ КРАЇН

План.

1. Країни на сучасній політичній і економічній карті світу та необхідність їх систематизації для потреб соціально-економічної географії.

2. Найбільш загальна типологія країн за широким набором критеріїв (згідно з матеріалами ООН і міжнародних організацій).

3. Типологія країн світу за характером економічної системи. Національні моделі економік.

4. Ранжування і класифікація країн за деякими економічними і соціальними показниками:

4.1. за економічною могутністю (обсягами ВВП/ВНД);

4.2. за рівнем економічного розвитку;

4.3. за конкурентоспроможністю економік;

4.4. за рівнем соціального розвитку (індексом розвитку людського потенціалу).

5. Типологія країн за стадією суспільного розвитку.

6. Коротка характеристика основних найбільш загальних типів країн сучасного світу:

6.1. економічно розвинені країни;

6.2. постсоціалістичні країни перехідної економіки;

6.3. країни, що розвиваються.

7. Історико-географічна реґіоналізація світу.

 

Країни на сучасній політичній і економічній карті світу та необхідність їх систематизації для потреб соціально-економічної географії.

Отже, світове господарство (чи світова економіка) – це глобальний економічний організм, який являє собою сукупність національних господарств, зв’язаних між собою системою міжнародного географічного поділу праці, а також економічними й політичними відносинами, що підпорядковуються об’єктивним законам ринкової економіки (А. Голіков, 2008). Національні господарства формуються насамперед в межах територій держав (незалежних країн), що є повноправними суб’єктами міжнародних політичних та економічних відносин. На початок 2012 р. таких держав у світі було 194. Крім цього, до національних господарств як суб’єктів світового господарства можна віднести господарства Тайваню і Косова – країн, державність яких визнана багатьма державами світу, а також господарства залежних країн і територій (наприклад, Пуерто-Ріко, Гренландії, Сянгану (Гонконгу), Нідерландських Антильських островів чи Французької Гвіани). Таких країн у світі, за різними даними – від трьох до чотирьох десятків, у зовнішньоекономічній діяльності вони зорієнтовані, насамперед, на свої метрополії, однак мають доволі значну автономію в пошуку зовнішньоекономічних партнерів і формуванні міжнародних економічних зв’язків.

Таким чином, у даний час на Земній кулі нараховується понад 225 країн і територій з постійним населенням, що є складовими елементами політичної та економічної карти світу. (Зокрема, у рейтинги Світового банку, складені за основними економічними показниками у 2010 р., включені 215 країн і територій світу). Дані об’єкти найрізноманітніші за кількісними та якісними характеристиками, їх географічну своєрідність найкраще подає соціально-економічна географія конкретних країн. Однак при географічному вивченні глобальних явищ і процесів (політична карта, народонаселення, науково-технічна революція, світове господарство, проблеми людства тощо) країнознавчим підходом скористатися важко. Виникає необхідність зробити певні узагальнення і звести всю різноманітність країн до обмеженої кількості груп за певними ознаками, тобто скористатися географічною систематизацією. Серед її видів Е. Алаєв називає класифікацію, типологію і географічне таксонування. Їх визначення в найбільш загальному вигляді такі:

класифікація – групування досліджуваних об'єктів у сукупності (класи), які відрізняються між собою переважно кількісними ознаками;

типологія – групування досліджуваних об’єктів у сукупності (типи), які стійко відрізняються між собою якісними ознаками;

таксонування – процес членування досліджуваної території на рівнозначні або ієрархічно підпорядковані територіальні одиниці (таксони), що володіють певною специфікою і цілісністю. Якщо об’єктом таксонування є регіони, то вживається термін регіоналізація; регіони при цьому являють собою сукупність географічно суміжних об’єктів (таксонів) нижчого порядку.

 

Найбільш загальна типологія країн за широким набором критеріїв (згідно з матеріалами ООН і міжнародних організацій).

У міжнародній практиці користуються складними соціально-економічними групуваннями, в основу яких покладено цілий ряд якісних і кількісних ознак, які є надзвичайно місткими і показовими. Так, глобальні міждержавні організації (ООН, Міжнародний валютний фонд, Світовий банк) тривалий час у другій половині ХХ ст. об’єднували усю різноманітність країн світу у два-три типи. Насамперед, це:

1) промислово розвинені країни і 2) країни, що розвиваються. Соціалістичні країни, які існували до початку 1990-х рр., або розподіляли між даними типами (країни Центральної та Східної Європи і колишній СРСР – до промислово розвинених, азіатські соціалістичні країни і Кубу – до країн, що розвиваються), або ж виокремлювали у третій тип країн із централізованою (чи регульованою) економікою.

З початку 90-х років ХХ ст. найбільш загальна типологія країн приведена до нових соціально-економічних реалій. Виділяють 2 основні типи:

1)економічно розвинені країни (або „країни з розвиненою економікою”) – замість колишніх „промислово розвинених країн”;

2)країни, що розвиваються (або “країни на шляху розвитку”).

Всі країни колишньої соціалістичної системи (постсоціалістичні) відносять до країн, що розвиваються, з перехідною економікою.

При даній типології враховують, зокрема, такі ознаки:

- характер економічної та політичної систем у країні, сформованість організаційно-управлінських структур;

- досягнутий рівень економічного та соціального розвитку;

- особливості галузевої структури господарства, ступінь її сформованості;

- стабільність фінансових ринків;

- ступінь залучення в міжнародний поділ праці;

- історичні особливості розвитку країн тощо.

Перш, ніж перейти до характеристики названих найбільш загальних соціально-економічних типів країн, розглянемо окремо їх групування (типології, класифікації) за деякими із цих ознак і критеріїв.

 

За економічною могутністю (обсягами ВВП/ВНД).

Найбільш універсальними показниками, що відображають економічну могутність країн, прийнято вважати їх валовий внутрішній продукт і валовий національний доход.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) держави – це сукупна вартість за ринковими цінами усього обсягу кінцевих товарів і послуг, вироблених і реалізованих у даній країні впродовж одного року (враховуючи надходження від їх експорту та імпорту). ВВП охоплює результати економічної діяльності всіх підприємств, організацій, закладів і окремих осіб, незалежно від їх державної належності та громадянства, які зайняті підприємництвом на території даної країни.

Валовий національний доход (ВНД) – відрізняється від ВВП тим, що враховує доходи фірм і громадян даної країни, які отримані за кордоном, проте виключає доходи зарубіжних компаній та осіб, які займаються діяльністю в даній країні. Донедавна валовий національний доход іменувався у міжнародній статистиці валовим національним продуктом (ВНП).

ВВП (ВНД) країн обчислюється національними статистичними органами і рядом міжнародних організацій (ООН, Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, ЦРУ США) за дещо відмінними методиками, а тому їх значення для окремих країн на один і той самий момент часу можуть відрізнятися. Для зіставлень економік різних країн і міжнародних порівняльних оцінок Світовий банк користується т. зв. атласною методикою розрахунку, яка базується на обмінному курсі валют. Згідно з нею ВВП (ВНД) країни, обчислений у національній валюті, переводиться у долари США за середньорічним обмінним курсом із врахуванням рівнів інфляції у даній країні і п’яти провідних країнах світу – США, Японії, Великобританії, Німеччини та Франції (після 2000 р. – США, Японії, Великобританії та зони Євро); при цьому для згладжування коливань обмінні курси та інфляція усереднюються для досліджуваного року і двох років, що йому передували.

За обсягами ВВП (ВНД) впродовж другої половини ХХ ст. різко виділялася група із 7–8 країн (США, Японія, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Канада і до 1991 р. – СРСР), а на початку ХХІ ст. у цю групу стрімко увійшов Китай, економіка якого стабільно демонструє одні з найвищих у світі темпів приросту – 8–12 % за рік. У 2010 р. економіка Китаю стала другою у світі, випередивши японську, а Бразилія вийшла на сьоме місце, потіснивши Італію. ВВП кожної з названих країн у 2010 р. перевищував 2 трлн. дол. США, а сумарна частка цих країн у світовому виробництві валового продукту перевищувала 60 % (див. табл. 1.1). Натомість, у цю групу не входить жодна з країн – правонаступниць СРСР, включно з Росією, яка має найпотужнішу серед них економіку. Особливо відчутна перевага США – понад 23% світового ВВП у 2010 р. (правда, впродовж останнього десятиліття їх частка суттєво зменшилася, у 2001 р. вона складала майже 33%).

Таблиця 1.1

Таблиця

Рейтинг глобальної конкурентоспроможності 2010–2011 рр. у порівнянні з 2009–2010 рр.

(за даними Всесвітнього економічного форуму)

Економіка	2010–2011	2009–2010	Зміна позицій
Рейтинг	Оцінка	Рейтинг
Швейцарія		5,63
Швеція		5,56
Сінгапур		5,48
Сполучені Штати Америки		5,43		-2
Німеччина		5,39
Японія		5,37
Фінляндія		5,37		-1
Нідерланди		5,33
Данія		5,32		-4
Канада		5,30		-1
Гонконг (Китай)		5,27
Великобританія		5,25
Тайвань		5,21		-1
Норвегія		5,14
Франція		5,13
Австралія		5,11		-1
Катар		5,10
Австрія		5,09		-1
Бельгія		5,07		-1
Люксембург		5,05
Саудівська Аравія		4,95
Республіка Корея		4,93		-3
Нова Зеландія		4,92		-3
…
Китай		4,84
Естонія		4,61
Італія		4,37
Російська Федерація		4,24
Україна		3,90		-7
…
Бурунді		2,96		-4
Ангола		2,93	нема даних	нема даних
Чад		2,73		-8

 

 

Швейцарія очолює рейтинг кілька останніх років. У попередні роки декілька разів поспіль першими країнами в рейтингу були США і Фінляндія. Загалом серед лідерів завжди присутні всі скандинавські країни, Австралія, Великобританія, Гонконг, Республіка Корея, Тайвань, ОАЕ, Катар, Чилі та ін. З року в рік покращує свій рейтинг Китай (27 місце у 2010 р.). Серед постсоціалістичних країн найкращі показники мали Естонія (33 місце), Чеська Республіка, Польща, Словенія, Угорщина. Росія зайняла 63 місце у рейтингу, а Україна – 89 (два роки тому Україна була на 72 місці). Всього у 2010 р. було обстежено 139 країн.

У рейтингу, складеному швейцарською бізнес-школою ІМРМ, лідерами у 2010 р. були Сінгапур, Гонконг і США, причому внаслідок світової економічної кризи США поступилися лідерством вперше за останні півтора десятиліття. У цьому рейтингу Росія посіла 51 місце, а Україна черговий раз зайняла передостанню позицію (57), випередивши лише Венесуелу.

Крім цього, при виведенні індексу глобальної конкурентоспроможності Всесвітній економічний форум об’єднує всі країни у три групи відповідно до рівня розвитку їхньої конкурентоспроможності. Перша група — країни «початкової» стадії розвитку, коли джерелами конкурентоспроможності є або сировина, або дешева некваліфікована робоча сила. Бізнес у таких країнах конкурує на основі цінової політики, а низькі зарплати свідчать про низьку продуктивність праці. Щоб країни цієї групи могли конкурувати на світових ринках, їм необхідні, як мінімум, стабільне макроекономічне середовище, суспільні та приватні інститути, які чесно функціонують, плюс здорова та грамотна робоча сила.

У другій групі об’єднано країни, які перебувають на стадії ефективного розвитку. Це означає розвиток складних виробничих процесів, поліпшення якості продукції, фактичне зростання доданої вартості. На цій стадії конкурентоспроможність країни вже визначається якістю вищої освіти та професійної підготовки, ефективністю ринку робочої сили (його гнучкістю та мобільністю), а також наявністю трудового законодавства, що сприяє розвитку бізнесу. Тут же необхідна наявність стабільної банківської системи, ринку капіталу та ринку землі. І останній обов’язковий чинник — технологічна готовність країни, тобто спроможність компаній і готовність країни загалом широко впроваджувати в економіку нові технології.

Третю групу складають країни інноваційної стадії розвитку, яка характеризується значним зростанням заробітної плати та високим рівнем життя людей. Та цього досягають лише в тому разі, якщо окремі компанії та загалом бізнес цих країн спроможний конкурувати на глобальних ринках завдяки абсолютній новизні своєї продукції, її унікальності та ексклюзивності, найвищій якості та зростаючій складності. Іншими словами, це та стадія економічного розвитку, де конкуренція відбувається на рівні інновацій.

 

Країни, що розвиваються.

Ця найчисельніша група країн (усього — понад 130 незалежних держав і декілька десятків володінь) об’єднує: по-перше, “молоді” держави, що стали на шлях незалежного розвитку після Другої світової війни (їх інколи називають “молодими націями”); по-друге, більш давні незалежні держави (латиноамериканські, Китай, Туреччина, Іран, Таїланд, Єгипет, Ефіопія та ін.), які в ході історичного розвитку відстали від розвинених країн, перетворившись в аграрно-сировинну периферію світового господарства; по третє, сучасні володіння і залежні території (правда, цілий ряд їх з огляду на адміністративну й економічну зв’язаність з метрополіями і досягнуті внаслідок цього високі рівні розвитку можна було б розглядати як специфічну підгрупу економічно розвинених країн).

У країнах, що розвиваються, проживає майже 81% населення людства, однак виробляється лише 27% ВНД світу, в середньому на одну особу припадає 2 900 дол. ВНД. Більшість країн, що розвиваються, залишаються аграрними чи аграрно-індустріальними. Їх економіка багатоукладна, розвитку ринкових відносин перешкоджає панування споживчого господарства, надмірне втручання держави. Щоправда, впродовж другої половини ХХ ст. всередині цього типу країн відбулася суттєва диференціація. Внаслідок позитивних змін в економіці (індустріалізація, розвиток сфери послуг, експортна орієнтація), з’явилися індустріальні й індустріально-аграрні країни із середніми і високими доходами населення та рівнями соціального розвитку. Серед них, насамперед, виділяються такі групи:

а) нові індустріальні країни (НІК), розвиток економіки яких спирався як на традиційні й трудомісткі галузі (текстильна, швейна), так і на капіталомісткі й новітні наукомісткі (чорна й кольорова металургія, нафтохімія, автомобіле- й суднобудування, електротехніка й електроніка). Найбільших успіхів на шляху індустріалізації досягли НІК першого покоління – східноазіатські т. зв. “чотири дракони” (Республіка Корея, Тайвань, Сінгапур і Сянган (Гонконг), їх ще називають “далекосхідними тиграми”) і латиноамериканські НІК (Бразилія, Мексика, Аргентина). За обсягами ВНД Бразилія входить у першу десятку, а Мексика і Республіка Корея – у першу п’ятнадцятку країн світу, за середньодушовими показниками Сінгапур і Гонконг постійно перебувають у числі світових лідерів. Зростають обсяги й рівень розвитку економіки в НІК другого покоління (Таїланд, Малайзія, Філіппіни, Туреччина, Чилі, Венесуела, Колумбія та ін.);

б) нафтодобувні країни з невеликою людністю – країни західного узбережжя Перської затоки (Кувейт, ОАЕ, Катар, Бахрейн, Саудівська Аравія, Оман), Бруней, Лівія, Габон. Маючи великі “нафтодоларові” доходи, країни зуміли підняти рівень життя населення, деякі створюють розгалужену галузеву структуру господарства, активно розвивають сферу послуг;

в) малі острівні держави і території – Кіпр, Багами, Екваторіальна Гвінея, Сейшельські о-ви, Маврикій, Палау, більшість острівних держав Вест-Індії, залежні країни, володіння і території Франції, Великобританії, США, Нідерландів. В окремих випадках їх економічному росту сприяла переробка місцевої мінеральної чи сільськогосподарської сировини або ж нафти на шляхах її транспортування, у більшості ж випадків – розвиток туристично-курортного і банківського бізнесу, а також капіталовкладення з метрополій і створення офшорних зон.

Решта країн, що розвиваються мають нижчі від середнього і низькі доходи. Правда, серед них є такі ключові країни світу, як Китай та Індія, які володіють сучасною розгалуженою індустрією, новітніми наукомісткими й технологічно досконалими виробництвами, мають високі (Китай – найвищі у світі) темпи розвитку. В даний час за обсягами ВНД вони посідають відповідно 3 і 12 місця у світі, а протягом найближчих двох – двох з половиною десятиліть їм передбачають перші сходинки у світовому рейтингу найбільших економік.

Понад сорок країн з числа тих, що розвиваються, ООН відносить до найменш розвинених країн. Найбільше їх (30) – в Африці (більшість країн т. зв. “чорної Африки на південь від Сахари”) і в Азії (Афганістан, Бангладеш, Бутан, Ємен, Непал, Камбоджа, Лаос, М’янма), є такі країни в Океанії та Америці (Гаїті). Це доіндустріальні країни з надзвичайно вразливими економіками, залежними від природних умов і катаклізмів, і дуже високим приростом населення.

Специфічну групу країн, що розвиваються, становлять соціалістичні країни, дві з яких дотримуються централізовано планової економіки (Корейська Народно-Демократична Республіка і Куба), а дві запроваджують в економіку елементи ринкового механізму (Китай, В’єтнам).

 

Змістовий модуль 1.

Світове господарство як складна політико-економічна сукупність різних груп і типів країн, міждержавних регіонів і організацій, транснаціональних корпорацій. Структура та основні чинники розвитку світового господарства.

ТЕМА 1.

КРАЇНИ І НАЦІОНАЛЬНІ ГОСПОДАРСТВА