ТОП 10:

Постать Дмитра Вишневецького в історії України



Постать Дмитра Вишневецького в історії України

Дмитро Іванович Вишневе́цький (8 листопада (?) 1516 (1517) — 1563) — шляхтич, волинський магнат, князь роду Корибутовичів з династії Гедиміновичів. Власник маєтків у містечку Вишнівець Кременецького повіту. Збудований ним замок на острові Мала Хортиця вважається прототипом Запорозької Січі.

У 1548 — 1549 роках під головуванням Бернарда Претвича, Вишневецький взяв участь у походах на Очаків — форпост Османської імперії. Бернард Претвич у 1550 році в листі до великого князя литовського (який був одночасно польським королем) Сигизмунда II Августа характеризує князя Дмитра як рішучого та відважного борця з татарами, який має виняткові здібності у воєнній справі.

Незважаючи на попередження Сигизмунда II, Дмитро Вишневецький у 1553 році на власні кошти розпочав будівництво фортеці на острові Мала Хортиця, куди до нього стікалися козаки. Ця фортеця мала стати форпостом у боротьбі з татарською агресією. Мала Хортиця за результатами археологічних та гідро-археологічних досліджень 1990-2000-х рр. ототожнюється з островом Байда, розташованим на захід від острову Хортиця [1].

Вишневецький несподівано залишив Малу Хортицю і з усім своїм військом відправився до Стамбула, де служив султанові Сулейману I півроку. Після повернення з Туреччини, Вишневецький одержав вже формальне доручення тримати оборону проти татар у заложеній ним фортеці. Проте він і надалі міг розраховувати лише на власні сили. Будівництво Хортицької фортеці він довершив, мобілізувавши козаків і селян Канівського та Черкаського староств.

Прагнучи об'єднання всіх антитатарських сил, Вишневецький зав'язав стосунки з московським царем Іваном IV Грозним. Він прохав дати грошей на будівництво кам'яної фортеці, крім цього була необхідна допомога бойовими засобами та людьми. Іван IV охоче пішов назустріч планам Вишневецького, і навесні 1556 р. московський уряд організував похід проти Криму на чолі з дяком Ржевським

Історичне значення. Дмитро Вишневецький вiдомий як перший органiзатор козацьких військ. Його попередники - Предслав Лянцкоронський, Остафій Дашкович, Бернард Претвич, залучаючи козацькi загони до своїх вiйськових операцiй, використовували їх як силу допомiжню. Вишневецький спирався на козацтво як на головну силу, якою вiн пiдпирав власнi полiтичнi амбiцiї. Козацький літописець XVIII ст. Граб'янка називав його навіть козацьким гетьманом, але у джерелах XVI ст. такий титул Вишневецького не зустрічається. Не підтверджується джерелами також тведження про те, що нібито Вишневецький заснував Запорізьку Січ. Зв'язок Дмитрової фортеці з Січчю був лише ідейним. Діяльність Вишневецького лише вказала напрям, у якому пішов подальший розвиток українського козацтва, i дала йому потужний поштовх у цьому напрямі. Це просування козацтва на Низ Дніпра і врешті колонизація ним придніпровських степів, утворення козаками организації не лише військової, але й політичної з міжнародними зв'язками, заснування козацької фортеці — справжньої Січі у Запоріжжі. Навіть його останній похід, що скінчився катастрофою у Молдавії, став прологом низки молдавських походів, здійснених козаками у наступні кілька десятиріч; найбільш відомими з них були походи Івана Підкови (1558) та Тимоша Хмельницького (1653).

 

Військово-територіальний устрій як спосіб поширення реєстрового козацтва на городову Україну.

Куруківська угода 1625 р. встановлювала чіткий устрій реєстрового (городового) козацтва за територіальним принципом. Створювалося шість полків: Білоцерківський, Канівський, Корсунський, Переяславський, Черкаський і Чигиринський по тисячі вояків у кожному. Кожен полк складався з десяти сотень. Військова влада над реєстровцями належала гетьману, обираному на загальновійськовій раді та затверджуваному урядом. Куру́ківський до́говір 1625 року — угода, укладена коронним гетьманом Станіславом Конєцпольським і козацькою делегацією на чолі з кошовим отаманом Війська Запорозького Михайлом Дорошенком 27 жовтня (5 листопада) 1625 року в урочищі Ведмежі Лози біля Курукового озера (неподалік сучасного міста Кременчука) під час повстання Марка Жмайла. з угодою:козацький реєстр збільшувався з 3 до 6 тисяч і мав бути складений протягом шести місяців. Вони мали збиратися для допомоги кварцяному війську в разі потреби\підвищувалася річна платня реєстровцям за службу до 60 тисяч злотих (крім додаткової плати старшині);\оголошувалася амністія учасникам повстання, за реєстровцями зберігалося право обирати старшого (гетьмана), але його мав затверджувати король чи коронний гетьман Польщі.

Козацькі привілеї були чинними лише на державних (коронних) землях (так званих королівщизнах) і не діяли в маєтках та церковних землях, з яких вони мали виселитися протягом 12 тижнів. Козакам заборонялося вступати в зносини з іноземними державами, робити походи у татарські і турецькі володіння. Гетьман Михайло Дорошенко склав присягу на вірність польській державі й провів демобілізацію козаків. В реєстр попали так звані «статечні», тобто лояльні, заможніші козаки, поза реєстром опинилася козацька «голота» («випищики»), приблизно 40 тисяч чоловік. Вони мали повернутися у попередній стан (селянський чи міщанський), або помиритися з панщиною, проте більшість з них пішла протертим шляхом на Запоріжжя, де Дорошенко розмістив свою залогу з Іваном Кулагою на чолі (1 тисяча чоловік) для боротьби з нереєстровими козаками.

Для забеспечення «порядку» та складання нового реєстру Конєцпольський залишив на Подніпров'ї 15-тисячне військо під начальством Казановського. Воно мало стояти у Києві, Василькові, Трипіллі, Ржищеві, Стайках і Фастові і стояти доти, «покасеста козаки розберутця в 6000», — писали у своїй реляції в Москву путивльські воєводи.

Реєстр склали в призначений термін. Майже одночасно реєстрове військо було поділене на шість полків — Київський, Переяславський, Білоцерківський, Корсунський, Канівський і Черкаський.

На загал Дорошенко дбав про те, щоб не виходити поза межі Куруківської угоди, хоча безупинними депутаціями до варшавського сейму старався їх поширити.

Сейм 1626 року затвердив Куруківську «ординацію», але практичного значення вона не мала.

Чинність угоди припинено внаслідок козацько-селянського повстання на чолі з гетьманом Тарасом Федоровичем 1630 року.

Наслідки

Одним з найважливіших наслідків Куруківської угоди був остаточний поділ козацтва на дві групи:\реєстрових, заможніх (дуків), за якими визнавалися урядом козацькі права й вольності і які здебільшого дотримувалися угодовської позиції щодо польського уряду;\нереєстрових, «випищиків», що за Куруківською угодою, мусили повернутися в кріпацтво. Їхнім центром стало Запоріжжя. Вони займали непримиренну позицію щодо магнатів, шляхти і всіх польських властей.

Історіографія Хмельниччини

Перші концептуальні підходи до висвітлення історії України середини XVII ст. були закладені вже у роботах польських хроністів і придворних істориків — И.Пасторія. В.Каховського, С.Твардовського, де було відбито погляди польської влади на козацько-селянську "ребелію" в Україні.

У витоків формування поглядів на ті процеси та події з українського боку стояли відомі козацькі літописці — анонімний автор "Літопису Самовидця", Самійло Величко та Григорій Граб'янка.

Кінць XVIII - початку XIX ст. трактат "Історія Русів"(автор невідомий. Узагальнюючі праці вітчизняної історії Д.Бантишем-Каменським "История Малой России от водворения в ней словян и до уничтожения гетманства" (М., 1822) та М.Маркевичем "История Малороссии" (М„ 1842-45, т. 1-5,).

Науково-критичний підхід до вивчення визвольних змагань українського народу середини XVII ст. та життя і діяльності їхнього козацького вождя започаткував М.Костомаров, опублікувавши в 1857 р. монографію "Богдан Хмельницький". Її поява спровокувала публікацію М.Максимовичемсерії історико-публіцистичних творів "Листи про Богдана Хмельницького", в яких учений-енциклопедист вказав на певні недоречності та фактичні помилки, виявлені в роботі Костомарова. Крім того, Максимович вніс в історичну науку цілу низку нових уявлень про хід Визвольної війни, її причини та передумови.

На серйозність соціальних протиріч у таборі повсталих звертав акцентовану увагу й В.Антонович у своїх історичних працях "История малорусского казачества" (К., 1882) та "Бесіди про часи козацькі на Україні" (Чернівці. 1897).

Надзвичайно багатий фактологічний матеріал, що стосується революційних подій 1648-1657 рр., мітиться у фундаментальному творі Михайла Грушевського "Історія України-Руси" (Київ. 1927, 1931, 1932, т.8; т.9, ч.1-2; репринт. вид. — К.. 1996-1997). Події середини XVII ст.. які вчений називає "Хмельниччиною" війною", у творі по суті займають самостійне місце.

На принципово інших позиціях при висвітленні історії Української революції середини XVII ст. стояв основоположник елітаристської школи в українській історіографії В.Липинський.

Історіософські підходи Липинського до оцінок доби знайшли свій розвиток у ранніх дослідженнях І.Крип'якевича, з-поміж котрих особливо виділяються опубліковані в 1920-х роках "Студії над державою Богдана Хмельницького

Значним вкладом у дослідження історії Визвольної війни стала монографія Федіра Шевченка "Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVII ст." (К., 1959). У ній автор розглянув різні аспекти політики гетьманського уряду Хмельницького, вперше в радянській історіографії проаналізував їх з позицій історичної обумовленості конкретними, відомими на гой час, обставинами, способом мислення та світоглядом її творців.

Фундаментальністю підходів до аналізу матеріалу відзначається і монографічне дослідження В.Голобуцького "Дипломатическая история Освободительной войньї украинского народа 1648-1654 гг." (К., 1962).

Від середини 1960-х років інтерес до історії Визвольної війни помітно згас. Нова ж хвиля зацікавлення піднімається наприкінці 1980-х років у перебігу під-готовки до відзначення 500-ліття від часу виникнення українського козацтва та досягає свого піку, вочевидь, напередодні святкування 350-ліття від дня початку Національно-визвольної війни. У цей час в Україні було опубліковано цілий ряд збірників наукових праць, зокрема: "Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку", Київ-Черкаси, 1991-2002, вип. 1-7), "Доба Богдана Хмельницького" (К., 1995), "Національно-визвольна війна українського народу середини XVII століття: політика, ідеологія, військове мистецтво" (К., 1998) та багато інших. У них було вміщено змістовні праці В.Смолія, В.С'тепанкова, Ю.Мицика, Л.Мельника, О.Гуржія, В.Борисенка, І.Стороженка, В.Горобця, Я.Федорука, Т.Чухліб, А. Гурбика та інших дослідників, котрі висвітлювали різноманітні аспекти визвольних змагань українського народу, що охоплювали сфери військової історії, дипломатії, державного будівництва, трансформації соціально-економічних відносин тощо. У цей час домінуючими стають підходи до подій 1640-1650-х років не лише як до вибуху соціального та національного невдоволення, а й прояву державотворчого потенціалу українського народу.

Першими ж в сучасній українській історіографії аргументовано обгрунтували такий погляд на важливу проблему відомі українські історики В.Смолій та В.Степанков. З-під їхнього пера упродовж 1990-х років вийшли у світ такі фундаментальні дослідження як: "У пошуках нової концепції історії Визвольної війни українського народу XVII ст." (К„ 1992), "Правобережна Україна у другій половині ХУІІ-ХУІІІ ст.: проблема державотворення" (К., 1993), "Богдан Хмельницький: соціально-політичний портрет" (К„ 1995; друге вил,: К., 1998), "Українська державна ідея ХУІІ-ХУІП ст.: проблема формування, еволюції, реалізації" (К., 1997), "Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.)" (К„ 1999). У них автори переконливо заперечили існуючу концепцію Визвольної війни, що штучно обривала її верхню межу 1654 р., тобто часом укладення українсько-російського союзу, аргументували необхідність розгляду соціально- політичних процесів, що мали місце на українських землях у другій половині 1650 - середині 1670-х років також у контексті розвитку та

Гетьманський переворот.

Деякий час після ліквідації радянської влади в Україні зберігалася республіканська форма правління: всі державні акти підписувалися від імені УНР. Але її авторитет серед населення падав. Заможні верстви були невдоволені соціалістичною фразеологією Ради, проголошенням нею націоналізації великої земельної власності, безпорадністю у налагодженні роботи промисловості. Зі свого боку селянська біднота відчувала, що після повернення поміщиків обіцянки УЦР наділити селян землею перетворяться на пусту декларацію.

Одночасно між Центральною Радою та німецькими окупаційними властями назрів конфлікт. Німцям потрібен був хліб. УЦР була неспроможна забезпечити вивезення продовольства в Німеччину, а також налагодити роботу транспорту. В такій ситуації кайзерівські чиновники почали активно втручатися в діяльність українського уряду.

Поступово складалася ситуація для усунення Центральної Ради з політичної арени. В закулісних переговорах із цього приводу брали участь консервативні українські політичні групи, офіцери українізованих частин та Вільного козацтва. Вони увійшли в контакт з німецьким командуванням, для якого встановлення в Україні твердої влади було гарантією успішного вивезення продовольства.

Республіканський режим в Україні був ліквідований 29 квітня 1918 р., коли загін німецьких військ зайняв приміщення, де засідала УЦР. Одночасно на Всеукраїнському з'їзді землеробів було вирішено ввести монархічну форму державного правління і проголосити гетьманат. Гетьманом України був проголошений генерал Павло Скоропадський, нащадок гетьмана України початку XVIII ст.

Зимовий похід 1921 року.

У листопаді 192І р. відбувся другий зимовий похід армії УНР. Після пораз­ки військ УНР у боротьбі з більшовиками залишки їх були інтерновані за на­казом польського уряду в табори для військовополонених. Тим часом в Україні розгортався масовий селянський повстанський рух (Поділля, Київщина, Катеринославщина, Полтавщина).

У квітні 1921 року Партизансько-Повстанчий штаб на чолі з генералом Тютюнником виїхав з Тарнова до Львова з дорученням — розробити там план організації повстанської армії. Штаб розміщувався у будинку «на Кісєльках». Була це Львівська Експозитура ІІ Відділу Генерального штабу Польського Війська (тобто розвідка). Шеф Львівської Експозитура просив свого зверхника щоб українському Повстанчому штабові дати якнайбільшу допомогу, бойовий виряд, обмундирування та харчі. У жовтні 1921 р. командуванням військ УНР та Повстанською командою було розроблено план допомоги повстанському руху з метою підняти населення на всенародне антибільшовицьке повстання.

27 жовтня 1921 року у селі Мицьках відбулася нарада командного складу, на якій обговорено план походу в Україну. Як виявилося на цій нараді, більшість була переконана, що цей похід буде кінцем комуни в Україні та що ніхто вже не буде повертатися до Польщі до таборів інтернованих.

У другій половині жовтня 1921 року з таборів інтернованих осіб у Каліші, Вадовицях та з Александрова-Куявського перевезено у Волинські ліси понад 1200 вояків. Їх розміщено у лісах на північ від міста Рівного. Незабаром приїхала бриґада добровольців з колишньої 6-ї дивізії Армії УНР під командою Р. Сушка, а вслід за тим і численний штаб генерала Юрка Тютюнника. Почалася організація Повстанчої Армії.Вона складалися з трьох груп: Волинської (близько 800 бійців під командуванням генерала Ю.Тютюнника), Бессарабської (300 бійців, якими командував генерал Л. Гулий-Гуленко) і Подільської (400 бійців під командуванням підполковника М. Палія, :иодп полковника С. Чорного). Усі три групи прорвали радянський кордон у різних місцях і приступили до здійснення операції. Першою прорвалася група Гулого-Гуленка, але виконати своє завдання не змогла і була змушена відійти на територію Румунії.

Подільська група, прорвавшись у районі м. Гусятина (Тернопільщини] боями пройшла все Поділля і вийшла в район Бородянки (60 км від Києва), але далі змушена була припинити своє просування, оскільки їй не вдалося об'єднатися з Волинською групою. Повернувши назад, 29 грудня 1921 р. вона перетнула польський кордон.

Волинська група рушила в рейд 4 грудня 1921 р. Уже 7 грудня вона заволоділа м. Коростень. Подальше просування групи було зупинено переважаючими силами Червоної армії. Відступаючи під тиском радянської кінноти під командуванням Г. Котовського, група потрапила в оточення. 17 грудня відбувся вирішальний бій (містечко Базар). Повстанці були розбиті. Частина учасників (359 бійців) походу потрапили в полон і була розстріляна. Іншій частині (150 осіб) вдалося вирватися з оточенім відійти на територію Польщі.

Другий «зимовий похід» став останньою спробою збройним шляхом бути незалежність України під час визвольних змагань 1917—1921 рр

80. Причини та наслідки голоду на Україні 1921-1923 років.У 1921 році в країні вперше було запроваджено терор голодом, який позначився не тільки на демографічних, соціальних, психологічних аспектах буття українського народу, а й спричинив відчутні політичні наслідки. Протягом багатьох десятиліть у наших шкільних підручниках стверджувалося, що на початку 20-х років голод охопив лише район Поволжя. Саме так оголошувалося в той час і перед західним світом, звідки Ленін і його соратники просили продовольчої допомоги саме в названий регіон. Про те, що такий же голод охопив усю південну Україну, звідки масово вивозився хліб на північ і на експорт, Москва мовчала.

Голодомор в Україні 1921–1923 — масовий голод, головно у південних областях України, в 1921–1923 роках, спричинений вивезенням хліба з України до Росії радянською владою в Україні, під тиском влади Радянської Росії, на тлі посухи та неврожаю на півдні України, Кубані та Поволжя.

На півдні України восени 1920, зимою і весною 1921 випало лише 3/4 звичайної норми опадів. Катастрофічне становище сталося в Катеринославщині, Донеччині, Запоріжжі, Одесі, Миколаївщині і Харківщині. За рахунок північних і правобережних районів, які менше постраждали від неврожаю, в Україні було зібрано 30 % врожаю 1916 р.

Про голод в Україні почав заявляти на весь світ уряд УНР в екзилі вже восени 1921 року. Так, у вересні 1921 року повноважний представник УНР Олександр Шульгин звернувся з проханням про допомогу голодуючому українському населенню до Нансена, а через місяць це питання місія УНР порушила в Парижі.

На жаль, тоді західний світ так не перейнявся трагедією українського селянства, страшний голод поширювався далі півднем України. До Катеринославщини, Запоріжжя та Донеччини наприкінці 1921 року додається Миколаївщина та Одещина.

Охопивши такі величезні простори, голод спричинив збільшення смертних випадків. Кількість померлих у багатьох містах у 5-6 разів перевищувала кількість народжених. Виділяють основні причини голоду у 1921-1923 роках:

- засуха і неврожай;

- продовження хлібозаготівлі;

- надмірно високий розмір продподатку;

- вивіз продовольчих вантажів у Росію;

- Ліквідація Центральної комісії допомоги голодуючим.

Масштаби: від 4 до 7 млн голодуючих та 1,5 -2 млн померлих.

Та страшно стає від усвідомлення того, що хліб в Україні, не зважаючи на посуху, був. Його відірвали від голодного рота селянина, робітника, їхніх дітей, відправляючи за межі нашої землі.

Саме в ці страшні місяці 1922 року, коли різко зростає кількість голодуючих на півдні України (крім корінного етносу зазнали лиха і німці, болгари, греки, чехи, шведи, молдавани, росіяни). Голова Раднаркому УСРР Християн Раковський погрожує англійському міністрові закордонних справ лорду Керзону припиненням поставок українського хліба, якщо Великобританія не знайде шляхів для замирення з Радянською Росією. І це в той час, коли для голодних дітей півдня України керівники УСРР випрошують від Американської організації допомоги (АРА) сто тисяч пайків. Ця благодійна організація в межах їй дозволеного намагалася допомогти голодним українцям, хоч постійно перебувала під наглядом ЧК.

Комуністична влада, скориставшись з допомоги американців, потім, коли наприкінці 1922 року становище почало поліпшуватися, замість подяки їм, почала звинувачувати їх у спробі підриву устоїв влади робітників і селян.

Керівники Радянської України на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У виконали розпорядження члена Наркомпроду РРФСР Мойсея Фрумкіна, коли той вимагав вивозити мільйонами пудів хліб з України, яка сама голодує.

Газетам було заборонено висвітлювати становище в південних губерніях України. Тільки в січні 1922 року було дозволено прийняти допомогу від організацій, писати про голод.

Репресії проти церкви.

Утворена ще у 1918 р. Всеукраїнська церковна рада даремно добивалася від російського патріархату дозволу на автокефалію. Нарешті, у жовтні 1921 р. було скликано у Києві Всеукраїнський православний церковний собор. В результаті виникла Українська автокефальна православна церква (УАПЦ).

Релігійне життя

— Відверто антицерковна, войовничо-атеїстична політика радян­ської влади.

— Арешти, переслідування та розстріли представників духовенства та віруючих.

— Вилучення церковних цінностей для закупівлі зерна за кордоном' під час голоду 1921^1923 рр.

— Створення та організаційне оформлення УАПЦ на чолі з митро­политом В. Липківським.

УАПЦ — Українська автокефальна православна церква, утворення якої у 1921 р. було поступкою радянській владі в процесі україніПостійний тиск радянського керівництва на УАПЦ при формаль­ному виявленні лояльного ставлення до неї.

— Намагання радянської влади внести розкол між різними кон­фесіями, підтримка різних сект, що підривало єдність церкв

Неосталінізм.

У соціальній сфері України намітилися і поглибилися негативні тенденції:

 

1. Уповільнення темпів зростання реальних доходів населення. Якщо у дев'ятій п'ятирічці в Україні вони становили 20%, у десятій — 17%, то в одинадцятій — лише 14%.

 

2. Збереження і поглиблення відставання від країн Заходу щодо рівня споживання на душу населення.. за рівнем споживання на душу населення Радянський Союз займав у цей час лише 77 місце у світі.

 

3. Загострення житлової проблеми. В Україні кількість осіб, що поліпшили свої житлові умови, із п'ятирічки у п'ятирічку зменшувалася: у восьмій їх налічувалося 8,9 млн. осіб, в дев'ятій — 8,6 млн., в десятій — 7,8 млн., в одинадцятій — 7,7 млн. осіб. За 1981—1985 pp. у республіці черга, що налічувала 1,5 млн. осіб, не зменшилася, і на обліку за станом на 1987 р. перебувало понад 2 млн. сімей, які потребували поліпшення житлових умов.

 

4. Зниження рівня охорони здоров'я. У цій сфері склалася парадоксальна ситуація: з одного боку, за період від 1970 до 1985 р. число лікарів у республіці в розрахунку на 10 тис. населення збільшилося з 27,7 до 41,4, тобто майже на 67%, кількість лікарняних ліжок — на третину. Проте загострення екологічної ситуації, відставання якісних показників від кількісних у процесі підготовки лікарів, наростаюче зменшення частки видатків на охорону здоров'я і фізичну культуру в структурі державного бюджету (1970 р. — 12,3%, 1985 р. — 9%) та інші причини зумовили те, що за період 1970—1985 pp. показники смертності зросли з 8,8 до 12,1 випадків на 1 тис. громадян, а природний приріст населення України зменшився у 2,2 раза.

 

Неосталінізм.Якщо в галузі економіки принаймні декларувалися деякі реформи, то в політичній сфері брежнєвське керівництво намагалося зберегти існуючий режим, не втратити спадкоємність з владними інститутами попередніх десятиріч. Головними елементами цієї спадкоємності були:

- ігнорування принципу розподілу влади,

- збереження декоративного характеру органів народного самоуправління,

- зміцнення політичного монополізму КПРС.

 

Курс на «стабілізацію», а надалі — консервацію існуючого режиму особливо посилився після серпневого втручання у внутрішні справи Чехословаччини 1968 р.

 

Характерними рисами реалізації цього курсу були:

 

1. Підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудівників у радах, обмеження їхньої реальної влади. З одного боку, ніби демонструючи торжество народовладдя і демократії, невпинно зростала кількість народних обранців у владних структурах,а з іншого — вибори проходили безальтернативно, на основі завчасно підготовлених списків.

 

Створені в такий спосіб органи державної влади республіки виконували декоративну роль і серйозної реальної влади не мали. Достатньо сказати, що місцеві ради відали підприємствами, які давали лише 3—4% продукції промислового виробництва.

 

2. Зростання масштабів бюрократичного апарату, узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою. Щорічно апарат управління країни збільшувався на 300—500 тис. осіб, сягнувши у 80-х роках 18 млн. Лише за 1975—1985 pp. кількість союзно-республіканських і союзних міністерств, відомств і державних комітетів в УРСР зросла майже на 20%. Численний виконавчий апарат нарощує випуск інструкцій, наказів та інших підзаконних актів. Наприкінці 70-х років тільки в управлінні господарством їх накопичилося до 200 тис. Досить часто ці документи суперечили один одному, не давали змоги працювати господарським керівникам, утворюючи клубок міжвідомчих, міжрегіональних, суспільних протиріч.

 

3. Зведення нанівець самостійності громадських організацій, їхнє фактичне одержавлення. Вони поряд із радами покликані були не управляти країною, а створити «демократичний фасад» народовладдя. Це стимулювало, з одного боку, падіння політичної активності, а з іншого — появу «неформальних» організацій та груп.

 

4. Згортання гласності. Якщо 1960 р. у республіці виходило 3280 газет, то 1985 р. — лише 1799. Характерно, що в цей період кількість республіканських та обласних газет навіть трохи зросла, а місцевих та районних — зменшилася. Отже, набирає силу тенденція монополії на інформації.

 

5. Перетворення КПРС на стрижень державної структури і зосередження у її руках усієї повноти влади. Комуністичну партію України в брежнєвський період очолювали два лідери, які обстоювали різні моделі розвитку республіки: П. Шелест (1963—1972) — автономізаційну, В. Щербицький (1972—1989) — централістську, тобто орієнтовану на центр.

 

Боротьба цих протилежних тенденцій лягла в основу протистояння «харківського» і «дніпропетровського» політичних кланів. Липневий Пленум ЦК КПУ 1963 р. визнав повну перемогу харків'ян: першим секретарем республіканської парторганізації було обрано П. Шелеста, другим став М. Соболь.

 

П. Шелест активно підтримував хрущовські реформи, особливо створення раднаргоспів, виношував плани республіканського госпрозрахунку, більшої незалежності республіканських структур у господарчих питаннях. Проте після приходу до влади Л. Брежнєва, особливо після «Празької весни» 1968 p., коли помітно посилюється ідеологічний диктат, зростає нетерпимість до інакомислення в будь-якій формі і сфері, а тим більше у партійній верхівці, автономістська модель П. Шелеста і його заяви на засіданні Політбюро ЦК КПРС типу: «Українська партійна організація не підтримає це рішення» — дедалі більше вступали в протиріччя з новими реаліями.

 

У 1972 р. П. Шелеста усувають з посади. Формальна підстава — переведення на роботу до Москви, а реальна була висловлена під час особистої зустрічі з Л. Брежнєвим, який сказав П. Шелесту: «Ти працюєш першим секретарем ЦК КПУ вже майже 10 років. Напевне, тобі вже набридло, та й ти набрид усім... Потрібно дати дорогу молодим товаришам, потримався за владу, дай іншим потриматися». Звинувачений у ліберальному ставленні до націоналістичних проявів, у потуранні економічному місництву, в ігноруванні Москви П. Шелест 1973 р. виходить на пенсію і остаточно сходить з політичної арени. У 1972 р. лідером комуністів республіки став В. Щербицький — сімнадцятий за рахунком керівник КПУ.

У 1976 р. В. Щербицький остаточно зміцнює свої позиції, усунувши останніх своїх противників на головних посадах. На XXV з'їзді КПУ із десяти членів Політбюро ЦК КПУ, обраних у 1971 p., залишилося в новообраному складі лише п'ять, а з п'яти кандидатів у члени Політбюро КПУ — один. Така ротація була нечуваною для брежнєвських часів, але вона закономірна, адже служила основній меті — «стабілізації». Значною мірою саме ці кроки сприяли політичному довголіттю В. Щербицького, який сімнадцять років очолював партійну організацію республіки, 32 роки незмінно був членом Політбюро ЦК КПУ, 17 років — членом Політбюро ЦК КПРС. Єдине, що, очевидно, лишалося незмінним — це його орієнтація на центр і персонально на Л. Брежнєва.

 

«Команда» Щербицького не зуміла дати своєчасного критичного аналізу ситуації в республіці, не змогла зупинити наростаючих негативних тенденцій. Значною мірою це пояснюється тим, що вона діяла в межах старого економічного механізму за його законами і правилами, суттю яких були надмірна централізація і регламентація, орієнтація на екстенсивні форми і методи ведення господарства. Проте чим більше загострювалися соціально-економічні та політичні проблеми, тим більше посилювався монополізм КПРС у всіх сферах суспільного життя.

 

У брежнєвський період інтенсивно йде процес злиття функцій партійного і державного апарату, підміни держави та її органів партією. Ще П. Шелест наголошував: «Партійний орган зобов'язаний керувати всіма ділянками господарського і культурного будівництва». За В. Щербицького зазначені процеси отримують новий імпульс, посилюється «зрощення» партійних і державних структур. У 1985 р. комуністи становили 68,3% складу народних депутатів Верховної Ради УРСР, а 1987 р. — 43,7% складу місцевих Рад республіки. З іншого боку, майже 47,5% складу міських і районних виборних партійних органів УРСР 1985 p. становили управлінські кадри — голови колгоспів, директори підприємств, працівники радянських установ і т. п. Тобто, відбувалося взаємопроникнення, яке дедалі більше посилювало монополію КПРС на владу. Якщо в перші роки радянської влади партійний курс у Радах проводився через комуністів, які входили до їхнього складу, то у брежнєвський період зникає навіть тінь самостійності Рад у їхньому ставленні до партійних комітетів. Останні ж поступово засвоїли стиль прямого і безпосереднього командування не тільки Радами, органами державного управління, а й профспілками, комсомолом, суспільними організаціями. Поглибленню цих процесів сприяло те, що комуністи становили значний відсоток керівного складу суспільних організацій. Так, 1977 р. майже третину складу виборних профспілкових органів УРСР становили члени КПУ.

 

Березневі статті 1654 року.

Юридично оформили рішення Переяславської угоди і визначили відносне автономне, політичне і правове становище України в складі Російської держави, так звані "Березневі статті". Вони були одним з найважливіших правових документів в українській історії. Цей акт було створено в березні 1654 року під час перебування у Москві українського посольства на чолі з генеральним суддею С. Богдановичем-Зарудним та переяславським полковником П. Тетерею. Посольство подало 14 березня 1654 року царським чиновникам свій варіант договірних умов, який складався з 23 пунктів (статей) і дістав у літературі назву "Просительські статті". В ході переговорів українська сторона змушена була переформулювати свої вимоги і 21 березня 1654 року подати новий текст, власне "Березневі сатті", який складався вже лише з 11 пунктів. Ці умови, які були оформлені у вигляді прохань-челобитних до царя, дістали схвалення царя і бояр. В них передбачалося:

1. право українців обирати старших із свого гурту

2. розміри платні від царського уряду козацькій старшині та рядовим козакам;

3. пожалування козацькій старшині млинів "для прогодовання";

4. розміри витрат казни на козацьку артилерію;

5. право Війська Запорізького мати дипломатичні зносини з іншими державами, крім Туреччини і Польщі;

6. затвердження маєтків київського митрополита;

7. надіслання російських військ під Смоленськ і на польский кордон;

10. наказ донським козакам не порушувати миру з Кримським Ханством, доки воно буде союзником Війська Запорізького;

11. забезпечення порохом і провіянтом козацький залог у фортеці Кодан і у Запорізькій Січі.

Окремо після всіх статей визначався реєстр козаків у 60 тисяч осіб, а також, що українці самі між собою розбір зроблять: хто буде козак, а хто буде мужик.

Разом із затвердженням "Березневих статей" російський цар 27 березня 1654 року видав українським послам жалувані грамоти:

12. про прийняття України до складу Російської держави, підтверження прав і вольностей її населення, відпуск із Москви українських послів і посилку гетьману військової печатки;

13. про збереження прав і вольностей гетьмана Богдана Хмельницького і всього Війська Запорізького;

14. про передачу Чигиринського староства на гетьманську булаву.

 

В цих трьох грамотах було задоволено майже всі вимоги, що містились у "Просительських статтях", але не увійшли у "Березневі статті". Зокрема було передбачено непорушність "давніх прав", збереження на Україні власного судоустрою, право козаків самостійно обирати гетьмана по давньому звичаю, закріплення за козаками і ії нащадками належних ії маєтків, тощо. "Березневі статті" і доповнюючі їх царські грамоти разом розглядаються як договір України з Росією. Оригінали всіх зазначених документів не збереглися, але зміст їх не викликає сумніву, оскільки до нас дійшло ряд

перекладів, чорнеток, робочих записів московських чиновників та інших джерел.

 

Договір передбачав збереження недоторканими суспільного ладу України і попереднього порядку управління і суду та прав, привілеїв і вольностей. Главою України залишався виборний гетьман, проте вимагалось повідомляти царю про результати виборів та присягати йому на “підданство і вірність” і отримувати від нього клейноди – символи гетьманської влади. ”Статті Б.Хмельницького” містили прохання визнати за Україною право зовнішніх зносин, право приймати послів інших держав, натомість Україна зобов`язувалась повідомляти царський уряд про ці зв`язки, щоб вони йому не зашкодили. Однак, царський уряд обмежив це право, - підтверджуючи обов`язок України повідомляти про характер зовнішніх зносин, він наказав затримувати тих послів, які приїздили з ворожою Росії метою, та заборонив вести переговори з Польщею і Туреччиною без відома і дозволу царя; а Жалувана грамота наказувала гетьману і Війську Запорізькому надавати військову допомогу Росії у боротьбі з її ворогами. Україна, як і бажала, отримала право мати власне військо у 60 тис. реєстрових козаків, але вирішення питання про плату за військову службу було відкладено до з`ясування фінансового стану України, а до того військо отримувало жалування з царської казни. Україна мала сплачувати у царську скарбницю податки, які збирали місцеві урядовці і передавали російським урядовцям; тобто, фінансові справи залишались у віданні України. “Березневі статті” підтвердили колишні права і вольності українських феодалів, передусім спадкове право на землю і прибутки з неї, а також право на оплату посадових осіб апарату управління і суду. Головним положенням Переяславського договору була обіцянка царя захищати Україну від посягань Польщі. Тож основне завдання народно-визвольної війни було вирішене – Україна вийшла з-під влади Польщі та увійшла у союз з Росією як незалежна держава з козацьким устроєм.

 

Документи, укладені під час українсько-московськ







Последнее изменение этой страницы: 2016-08-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.94.202.6 (0.035 с.)