Сталінська індустріалізація України.

Після зміцнення своєї влади більшовики розпочали докорінну пе­ребудову країни, що отримала назву «радянська модернізація».

Складові радянської модернізації України: індустріалізація, колек­тивізація, масові репресії, «культурна революція».

У грудні 1925 р. відбувся XIV з'їзд ВКП(б), який проголосив курс на індустріалізацію СРСР. Наступний, XV з'їзд, у 1927 р. визнав пріоритет державного плану над ринком, що означало згортання непу і зни­щення товарно-грошових відносин. На думку Сталіна, плани повин­ні були мати не прогнозуючий, а директивний характер, тобто бути обов'язковими для виконання. Передбачалося досягти 19 % щоріч­ного приросту промислової продукції, а в 1929 р. XVI конференція ВКП(б) затвердила ще вищі темпи розвитку. Противники надзвичай­них заходів були виключені з лав партії під час «чистки». На основі показників першого п'ятирічного плану на 1928/29—1932/33 рр. відповідно були розроблені плани економічного розвитку України, затверджені XI Всеукраїнським з'їздом Рад.

Перша п'ятирічка становила суму річних планів, які постійно кори­гувалися в бік збільшення. Фактично закріплювалася дореволюційна структура господарства, розрахована не на впровадження нових тех­нологій, а на використання енергетичних і сировинних ресурсів.

На тлі світової економічної кризи 1929—1933 рр. створювалося враження швидкого економічного прогресу в СРСР. Така «надіндустріалізація» не підкріплювалася реальними мож­ливостями. Окремі галузі економіки розвивалися з випередженням, інші відставали.

Джерела індустріалізації: доходи державного сектора економіки; доходи від державної монополії на зовнішню торгівлю, збільшен­ня експорту сировини і сільгосппродукції за кордон; «ножиці цін» між промисловою продукцією і сільгосппродукцією; націоналізація промисловості, ліквідація приватного сектора економіки (згортання непу); скасування конвертації червінців, інфляція; збільшення норм виробітку при збереженні існуючих зарплат; подовження робочого дня; колективізація, «розкуркулення»; примусові державні позики; праця в'язнів; трудовий ентузіазм, стаханівський рух; підвищення цін на винно-горілчані напої; продаж за кордон національно-культурних цінностей; антирелігійна кампанія, пограбування церков; збільшення прямих і непрямих податків; запровадження карткової системи роз­поділу продуктів і предметів першої необхідності, зниження життєвого рівня населення.

З'явилося таке поняття як «штурмівщина», коли плани капіталь­ного будівництва неодноразово переглядались, але кожен із них мав виконуватись.

У роки першої п'ятирічки в Україні будувалося близько 400 нових підприємств, у тому числі Дніпровська гідроелектростанція, «Дніпроспецсталь» у Запорожжі, Харківський тракторний завод, шахти в Донбасі. Велика промисловість Ук­раїни перейшла в підпорядкування загальносоюзних наркоматів. Таким чином, Україна, як й інші республіки, була позбавлена економічної самостійності. Адміністративно-директивні методи управління стали головними в розвитку радянської економіки.

Щоб довести тріумф першої п'ятирічки, Сталін маніпулював ста­тистичними показниками. Зрос­тання промислової продукції подавалося не в конкретному обчисленні, а в карбованцях. Отже, досить було встановити великі ціни на нову продукцію, як валові показники різко зростали. Це дало змогу оголо­сити про виконання першої п'ятирічки за 4 роки і 3 місяці.

У роки другої п'ятирічки 1933—1937 рр. в Україні стали до ладу гіганти металургійної промисловості — «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», а та­кож Новокраматорський завод важкого машинобудування — один із найбільших у Європі.

Виконання перших п'ятирічок потребувало надзвичайних зусиль народу СРСР. Причому п'ятирічки не були розраховані на підвищен­ня матеріального добробуту. Більше того, голод 1932—1933 рр. знищив мільйони людей, село запустіло, міста й новобудови поновлювалися дешевою робочою силою. «Шахтинська справа» (1928 р.) у Донбасі — суд над старими спеціалістами вугільної промисловості — започаткува­ла організоване цькування фахівців із дореволюційними дипломами.

Більшовики не надавали належного значення матеріальним стиму­лам праці. Карткова система давала можливість робітникам і служ­бовцям придбати мінімум товарів. Ігноруючи економічні важелі підви­щення продуктивності праці, керівники більшовицької партії та уряду намагалися скористатися ентузіазмом мас, а також неоплачуваною пра­цею мільйонів ув'язнених. Соціалістичне змагання (стаханівський рух) надовго стало головною формою боротьби за вищі показники праці.

Передбачене в більшовицьких планах витіснення капіталістичних елементів вилилося у фізичну ліквідацію значної частини економічно активного населення — так званого «куркульства» на селі та власників приватних підприємств у місті. Посилився товарний голод, оскільки зусилля в галузі важкої промисловості супроводжувалися хронічним занепадом соціальної сфери і легкої промисловості. Щоб зберегти тем­пи розвитку промисловості, робітників та інженерно-технічних праців­ників фактично прикріпили до підприємств і установ, а порушення дисципліни прирівнювалося до кримінального злочину.

Отже, позитивніш підсумком індустріалізації України стало зростан­ня підприємств важкої промисловості, будівництво нових шахт, електростанцій і, як результат, перетворення України на індустріально-аграрну країну, яка за рівнем окремих галузей промисло­вості випередила деякі європейські держави.

Негативні наслідки: під­рив розвитку сільського господарства, легкої і харчової промисловості; нераціональне й нерівномірне розміщення продуктивних сил; посиле­на централізація управління промисловістю; ігнорування економічних механізмів розвитку економіки; зниження життєвого рівня населення (поширення державних позик, торгівля алкогольними напоями, чер­ги, продовольчі картки, хронічний дефіцит товарів і послуг, житлові проблеми тощо. На основі евакуйованого з України та інших західних районів СРСР устаткування виникали й зростали сотні нових потужних підприємств на Уралі, в Сибіру, Казахстані та Середній Азії.

У колективи Карагандинського, Челябінського, Підмосковного вугільних басейнів влилося понад 54 тис. шахтарів Донбасу. Тисячі працівників господарських органів і спеціалістів очолили колективи шахт і відповідальні ділянки виробництва. У 1943 р. народне господарство одержало вугілля на 17,1 млн т більше, ніж у 1942 р.

Зростаючі темпи розвитку металургії у східних районах СРСР вимагали значного збільшення видобутку залізної та марганцевої РУД. За участю українських гірників відкривалися нові родовища руд. Українські майстри впровадили у галузі високоефективний метод багатозабійного буріння, що в декілька разів підвищував продуктивність праці.

Після пуску (20 вересня 1941 р.) листопрокатного стану Маріупольского заводу «Азовсталь» Магнітогорський комбінат першим з підприємств Уралу і Сибіру розпочав випуск броньової сталі. Наприкінці війни підприємство виплавляло високоякісної сталі у 7 разів більше, ніж у 1940 р.

Виробництво зброї, авіаційної техніки і боєприпасів вимагало значної кількості легованої сталі, яку до війни виплавляли переважно заводи України. У зв'язку з фашистською агресією за безпосередньої участі українських металургів розпочалася реконструкція заводів Уралу.

Значно посилили виробничі можливості енергетичної промисловості Уралу спеціалісти й обладнання з електростанцій України. Одними з перших почали випускати свою продукцію перебазовані з Дніпропетровська, Запоріжжя, Києва, Харкова підприємства авіаційної промисловості. У Новосибірську освоїло випуск бойових літаків підприємство, збудоване робітниками і спеціалістами Київського авіаційного заводу на базі власного обладнання. На Пермському авіаційному заводі було встановлено 10 тис. т обладнання з Дніпропетровська і Харкова.

За роки війни значний внесок у забезпечення продовольством Червоної армії та працівників тилу зробили хлібороби з України, евакуйовані у переважно Поволжя, Казахстан і Азербайджан.

В установах АН УРСР, що розмістилися в Уфі, працювало 578 науковців, серед них — 43 дійсні члени АН УРСР, 53 члени-кореспонденти і 325 наукових співробітників. Могутня промислова база, великий досвід організаційної та виробничої діяльності спеціалістів і робітників з України допомогли створенню в тилу потужного військово-промислового комплексу СРСР. На Уралі й у Сибіру виникли нові галузі виробництва:

-авіаційна

- танкова

- тракторна

- моторотурбобудівна

- електротехнічна промисловість

- вугледобувне і хімічне машинобудування

- металургія якісного металу

- труб і прокату

у Казахстані:

- чорна металургія

- машинобудування

- металообробна

- хімічна

- легка промисловість

у Киргизії:

- кольорова металургія

- енергетична,

- металообробна

- шкіряновзуттєва

- трикотажна

- швейна

у республіках Середньої Азії:

- чорна і кольорова металургія

- вугільна

- легка промисловість.

Народ України дав Збройним силам СРСР 6 млн бійців. Із численної армії партизанів і підпільників, які вели боротьбу з фашистами на території України, 59% були українцями. Багато українців брали активну участь у русі опору в західноєвропейських країнах. Одним із таких борців-антифашистів був колишній лейтенант Червоної армії Василь Порик, уродженець села Соломірки (тепер с.Порик) Вінницької області. Втікши з табору, він успішно керував діями створеного ним партизанського загону.

Серед учасників повітряних таранів — 55 льотчиків-українців та уродженців України. З 15 фронтів, що діяли в період радянсько-німецької

війни, більше половини очолювали маршали і генерали за походженням українці.

Із 11 603 воїнів, які в роки війни за бойові подвиги були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 2072 — українці, причому 32 із них удостоєні цього звання двічі, а один — І. Кожедуб — тричі. Із 7 млн нагород 2,5 Млн належать українцям. Партизани і підпільники України за самовіддану боротьбу проти фашистських окупантів одержали майже 63,5 тис. нагород із 152 тисяч.

Перемога СРСР і країн антигітлерівської коаліції над Німеччиною та її союзниками була здобута ціною неймовірних зусиль і величезних жертв. Точної кількості людських втрат у СРСР так і не опубліковано. Одні дослідники називають 7 млн осіб, інші — понад 40 млн, у тому числі 15— 20 млн загиблих на полі бою, померлих від ран, у концтаборах. Втрати мирного населення, в тому числі й демографічні, становлять більше 40 млн осіб.

Величезного горя і страждань, неймовірних втрат зазнав у цій війні український народ: Уже наприкінці 1941 р. Україна була окупована.

З чотирьох років німецько-радянської війни бойові дії тривали на українських землях три роки і чотири місяці. Весь цей час ворог здійснював політику нещадної економічної експлуатації та гноблення населення республіки. Знищення економіки, пограбування матеріальних і людських ресурсів було одним з найважливіших його завдань. Численні ешелони вивозили з України до Німеччини мільйони тонн сировини, продовольства, промислового обладнання, культурних цінностей.

На окупованій території було перетворено на руїни 714 міст та містечок.

Втрати цивільного населення України були ще більші, ніж її втрати на фронті. У 230 концтаборах і гетто, а також у 250 місцях масового знищення загинуло від рук окупантів 5,5 млн людей. Майже 2,5 млн полягло на фронтах. Втрати українського народу становили 40—44% від загальних втрат СРСР — понад 14 млн осіб.

Значними були також демографічні втрати України. Серед 3,28 млн осіб, яких гітлерівці вивезли до Німеччини з СРСР для роботи на промислових підприємствах і в сільському господарстві, майже 2,2 млн українці.

Масового винищення і страшного насильства зазнало населення західноукраїнських земель внаслідок суперечок СРСР із Польщею за кордони. У вересні 1944 р. в Любліні між Польським комітетом національного визволення та урядом Радянської України було укладено угоду про добровільне переселення українців з польської території в Україну, а поляків з УРСР — у Польщу. Тих, хто відмовлявся переселитися, знищували (або відправляли до концтаборів). Під час переселення було спалено і пограбовано понад 8 тис. українських господарств.

У 1947 р. Польща вирішила назавжди покінчити з українським питанням. Приводом до цього стало вбивство вояками УПА заступника міністра оборони країни, генерала Кароля Сверчевського.

У квітні 1947 р. підрозділи Війська Польського розпочали активну боротьбу із загонами УПА під кодовою назвою «Операція Вісла». Ліквідувавши основні підрозділи УПА та їх спільників, поляки приступили до насильницького переселення всіх українців, у тому числі лемків Центральних Карпат, на західні та північні землі Польщі. У 1950 р. були депортовані останні 32 сім'ї. Українське населення розпорошили по всій Польщі з метою якнайшвидшої його асиміляції.

Отже, у 1945 р. в Україні залишилось лише 27,4 млн осіб із 41,7 млн, що проживали у 1941 р. Важкі соціально-економічні та інші наслідки від цих втрат Україна відчуває й нині.