ТОП 10:

Головною метою ОУН було встановлення незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території.



Ця мета мала досягатися через національну революцію та встановлення диктатури.

Економіка держави планувалася як поєднання приватної, націоналізованої та кооперативної форм власності. ОУН відкидала будь-який партійний чи класовий поділ та представляла себе як домінуючу силу українського суспільного життя як вдома, так і за кордоном.

Звинувачуючи соціалістичний та ліберальний табори у поразці Української Народної Республіки 1917-20, ОУН наголошувала на важливості формування сильної політичної еліти, національної солідарності та опори на «свої сили».

Сучасні українські історики відзначають, що «ОУН сприймала терор і насильство як політичний інструмент проти зовнішніх та внутрішніх ворогів».[3] Крайовий провід ОУН тлумачив терор як засіб, що мав призвести до загального антипольського повстання. Терористичні акти разом з відповідними діями польської влади мали довести українське населення до стану постійного революційного кипіння, щоб у слушний момент взятися за зброю і стати до остаточної розправи з ворогом.[4]

За даними сучасних українських істориків «ОУН здійснила в Галичині й на Волині сотні акцій саботажу, включно із підпалами маєтків польських землевласників, бойкотів державних шкіл та польської тютюнової й горілчаної монополії, десятки експропріаційних нападів на урядові установи з метою здобуття капіталів для своєї діяльності, а також більше 60 вбивств»[3]

Терор ОУН був спрямований не тільки проти зовнішнього, але й проти внутрішнього ворога, у першу чергу — проти тих, хто виступив за нормалізацію стосунків з польським урядом. Сучасний український історик Я.Грицак відзначає, що «всього націоналістичне підпілля провело 63 замахи.

Терористичними акціями ОУН спровокувала поляків на репресії проти мирного населення (так звана «Пацифікація» 1930 року), тільки за підозру у приналежності до ОУН українця могли ув'язнити до 5 років (спеціально для ув'язнення українських патріотів було відкрито концтабір «Береза Картузька») та поставили у скрутне становище партії леґального сектору. Українське політичне життя опинилося перед загрозою повністю бути загнаним у підпілля.

1934 року польська поліція заарештувала декількох провідних діячів ОУН, у тому числі Степана Бандеру і протримала їх в ув'язненні до початку Другої світової війни.

1938 - після утворення у Чехословаччині української автономії на території сучасного Закарпаття ОУН охопила своїми впливами її політичне, економічне, культурне життя. ОУН створила в краї воєнізоване формування «Карпатська Січ» - фактично збройні сили автономії. У лютому 1939 р. на виборах до Сойму Карпатської України перемогла коаліція самостійницьких сил, яку підтримувала ОУН. 15 березня 1939 року було проголошено державну незалежність Карпатської України, після чого (за потурання Німеччини) на її терен увійшли угорські війська. «Карпатська Січ» вела боротьбу з окупантами, проте сили були нерівними і новостворену державу було ліквідовано.

Після подій у Карпатській Україні, що виявили справжнє ставлення німців до українського питання, Провід українських націоналістів (ПУН) зайняв чітку і виразну позицію щодо політики гітлерівської Німеччини, яка стала виразно антинімецькою . У постановах Римського Збору відзначалося: «Українські визвольні змагання цілковито підметні в своїй основі й незалежні від кожночасного укладу міжнародних сил. Ніколи і ні в якій ситуації не піде український націоналізм на компроміси із займанцями України… Тільки з тими народами, що респектують ідею українського державного і соборницького визволення». ОУН самостійно почала готуватися до можливої війни [Джерело?], розраховуючи на власні сили і готуючись до протистояння з двома окупантами: німецьким нацизмом і російським більшовизмом.

Сталінський режим був стурбований наростанням активності ОУН і організував вбивство лідера організації Євгена Коновальця в Роттердамі у 1938.

Смерть Коновальця призвела спочатку до кризи, а згодом до розколу ОУН. Вона викрила фундаментальні розбіжності між членами ОУН у Західній Україні та членами ПУН, як жили за кордоном. Краєві кадри прагнули відстоювали авторитарні ідеї та методи під сильним впливом ідей Д.Донцова, який пропагував культ сили. Старші провідники ОУН хоча і не цурались терору, були більш поміркованими.

Після смерті Євгена Коновальця ПУН очолив полковник Андрій Мельник. 27 серпня 1938 р. в Римі відбувся Другий Великий Збір Українських Націоналістів, який офіційно затвердив Андрія Мельника на посаді Голови ПУН і надав йому титул «вождя», проголосивши його відповідальним лише «перед Богом, нацією і своїм власним сумлінням».[3]

Група молодих націоналістів на чолі з Степаном Бандерою, яка після окупації Польщі Німеччиною повернулася з тюрем, домагалася від ПУН та його голови А.Мельника зміни тактики ОУН, а також усунення з ПУН кількох його членів (Ярослава Барановського, Олекси Сеника та Сидора Чучмана). Конфлікт набрав гострих форм і призвів до розколу. Прихильники Бандери в лютому 1940 року утворили «Революційний Провід ОУН» й перебрало собі назву ОУН(б) (пізніше — ОУН(сд), ОУН(р)).

Члени цього крила ОУН стали називати себе «бандерівцями», членів же другого крила - «мельниківцями» або ОУН(м).

Друга світова війна

ОУН сподівалася використати неминучий конфлікт між Німеччиною та СРСР для встановлення незалежної української держави шляхом союзу з націонал-соціалістичною Німеччиною. Передача Адольфом Гітлером Карпатської України угорцям у 1939 році викликала певну кризу у відносинах з Німеччиною.

ОУН посилала похідні групи в Україну. Їхня чисельність становила близько 2000 чол.

Похідна група, яка досягнула у вересні 1941 року Києва, налагодила випуск газети «Українське Слово», функціонування Спілки українських письменників, низки інших громадських установ, сформувала Українську Національну Раду (на чолі з М. Величківським), що складалася переважно зі східних українців. Після заборони діяльності УНРади, її представники підписали акт злуки з Національною Радою у Львові, до цього акту долучився Сейм Карпатської України, таким чином навесні 1944 р. постала Всеукраїнська Національна Рада. Членів київської УНРади було заарештовано у грудні 1941 року, й більше 40 з них, включно з Оленою Телігою та їхнім лідером Олегом Ольжичем, були знищені.

Андрія Мельника тримали під домашнім арештом у Берліні до січня 1944 року, коли разом з іншими заарештованими головними діячами ОУН його відправили у концентраційний табір Заксенгаузен.

Антигітлерівський рух Опору розпочався з формуванням «Поліськоі Січі», очоленої Т. Боровцем, який контактував і з ОУН. Восени 1942 року обидві фракції утворили збройні загони на Волині і Поліссі для боротьби з німцями і радянськими партизанами.

У 1943 ОУН(б) захопила контроль в УПА.

Навесні 1944 року у Львові ОУН заснувала Всеукраїнську Національну Раду.

У кінці війни Андрій Мельник знову очолив ОУН.

ОУН після війни розвивала консервативну корпоративну ідеологію. Третій Великий Збір 30 серпня 1947 року обмежив владу лідера, зробивши його відповідальним перед Збором, що мав скликатися кожних три роки, та запровадивши у програму принципи рівності перед законом, незалежності суду, свободи совісті, слова, преси та політичної опозиції.

Післявоєнний період

Суперечка між двома фракціями ОУН продовжувалась у Німеччині відразу після війни: вони боролися за домінуючий вплив у таборах переміщених осіб та в еміграційній Українській Національній Раді.

ОУН та її союзники здобули контроль над Радою. ОУН і ОУН(р) мали вирішальний вплив на еміграційну українську громаду. Радянська пропаганда прагнула дискредитувати ОУН та ОУН(р) як нацистських колаборантів та наймитів західних розвідувальних служб. Претендуючи на авангардну роль у боротьбі проти російського імперіалізму, ОУН(р) намагалася стати домінуючою силою емігрантського життя.

Після смерті Андрія Мельника у 1964 році ОУН очолювали О. Штуль-Жданович, Д. Квітковський (1977-79) та Микола Плав'юк (з 1981).

Суперництво між оунівцями та «революційниками» тривалий час розділяло й виснажувало сили еміграційних організацій, що служили їхнім прикриттям. З метою примирення націоналістичних угрупувань різних напрямків СКВУ мав пожертвувати принципом більшості голосів і ефективної процедури прийняття рішень.

У 1980 ОУН(р) перебрала контроль над Українським Конгресовим Комітетом Америки; таким чином останній перестав представляти українську громаду в цілому. Сила та вплив ОУН і ОУН(р) занепадають внаслідок асиміляційного тиску, ідеологічних розходжень з західними ліберально-демократичними цінностями.

Сучасний етап

Зі здобуттям Україною незалежності ОУН починає переносити свої структури до Києва та відновлювати організаційну мережу по країні. З 1992 року ОУН легалізувалася як громадська організація, фактично при тому зберігши статус понадпартійної центральної формації. ОУН починає розбудову фасадних організацій, таких як: Фундація імені Олега Ольжича, Бібліотека імені Олега Ольжича, Видавництво імені Олени Теліги, ВУЖТ імені Олени Теліги, ОСМ «Зарево» тощо. Офіційний часопис — газета «Українське Слово», існує офіційний сайт Голови ПУН ОУН Миколи Плав'юка, а також територіальних структур організації.







Последнее изменение этой страницы: 2016-08-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.175.120.174 (0.021 с.)