За 1 рік і 1 місяць Україна була повністю окупована до 22 липня 1942 року.

45. Фашистський окупаційний режим в Україні в 1941 – 44 рр. Голокост.

Фашистський окупаційний режим мав виконати 3 завдання:

1) забезпечити продовольство матеріальними і людськими ресурсами;

2) вивільнити від українського населення життєвий простір для австрійської раси;

Сприяти колонізації.

Територія України була розділена на 4 зони:

Рейхскомісаріат Україна»; 2) «Дистрикт Галичина»; 3) Трансністрія; 4) Прифронтова зона.

Новоутворені адміністративні одиниці очолили генерал-губернатори. Особливу ненависть до українців виявив рейхскомісар Еріх Кох, якого називали «коричневим царем України», „другим Сталіним”.

Після окупації України було встановлено нацистський «новий порядок», який означав масовий терор проти представників радянської влади, комуністів та взагалі проти «неповноцінних народів»: слов'ян, євреїв, циган.

На окупованих німцями землях панував терор. Повністю винищувалося єврейське і циганське населення, всі запідозрені у нелояльності. Сотні тисяч міських жителів померли з голоду, поскільки окупаційна адміністрація не піклувалася про постачання міст продовольством. У 230 таборах військовополонених загинули, в основному від голоду, 1366 тис. люду. На примусову працю до Німеччини було вивезено 2,4 млн т.зв. остарбайтерів. За опір окупантам було спалено 320 сіл разом із жителями.

У жовтні 1941 року Україна спізнала свою першу Хатинь: село Обухівку було спалено, а все населення розстріляне. За час окупації подібні варварські акції фашистами були проведені в 250 населених пунктах республіки.

В Україні діяли каральні органи нацистів: СС, СД, гестапо, що проводили нестримний терор мирного населення. План фізичного знищення євреїв на території усіх окупованих країн Європи був прийнятий німецьким командуванням у січні 1942 р. Така політика нацистів щодо євреїв одержала назву «Голокост» («Катастрофа», «Злочин проти людства»). Нацисти застосовували жахливі засоби страти: отруєння у газових камерах, спалення у крематоріях, голодомор, цькування собаками. Створювалися концентраційні табори і гетто для євреїв. Масове знищення євреїв було в Києві (Бабин Яр), Харкові (Дробицький Яр), а також у Львові, Бердичеві, Одесі.

Після окупації Києва німецька військова влада розклеїла по всьому місту оголошення: „Усі жиди міста Києва... мусять з'явитися 29 вересня 1941 р. до 8 години ранку на ріг Мельниковської та Дохтуровської... з документами, грошима, коштовними речами, теплим одягом, білизною... Хто не виконає цього розпорядження, буде розстріляний”.

У євреїв, які прийшли за наказом, відбирали речі, а їх самих розстрілювали. За три дні німці стратили 195 тис. київських євреїв у Бабиному Яру. (Існують інші дані про розстріляних у Бабиному Яру.)

Голокост забрав життя 6 млн європейських євреїв. Четверта частина цих жертв припадає на Україну. Ця трагедія примусила людство усвідомити необхідність створення єврейської держави та визнати у Загальній декларації прав людини (1948) людського життя як найбільшої цінності.

Терор фізичний супроводжувався моральним терором. На магазинах, ресторанах, перукарнях висіли написи: „Тільки для німців”, „Українцям вхід заборонено”. Мирному населенню міст заборонялося користуватися залізницею, міським транспортом, поштою, телеграфом, аптеками. Були зачинені школи й ВУЗи. Влаштовувалися публічні страти комуністів, комсомольців, представників радянської влади.

Окупаційна політика мала відверто колоніальний характер. Було введено примусову трудову повинність, людей силоміць вивозили на роботи до Німеччини. Почався безсоромний грабунок матеріальних і культурних цінностей України: були розграбовані сотні музеїв, бібліотек, будинків творчості. Експонати вивозилися до Німеччини, так само як чорнозем і фруктові дерева.

Окупаційна влада шукала опори в „благонадійних особах”, з-поміж яких призначалися бургомістри в містах, старости в селах, поліцаї.

46. Партизанський і підпільний рух в Україні в роки 2 Св.в.

З перших днів окупації на території України розгорнулась антифашистська боротьба. Існувало 2 основні течії руху опору:

1) комуністична (партизанські загони і радянські підпілля);

Націоналістична(ОУН-УПА).

Партизанські загони створювались з метою знищення фашистів та відновлення незалежності СРСР. Досить активно партизани проявляють себе з весни 1942 року. коли у Москві було створено Український штаб партизанського руху(Т.Строкач), який з допомогою авіацій надавав матеріальні підтримку партизанам. Найбільші партизанські з’єднання діяли під командуванням С. Ковпака (зробив рейд від Путивля до Карпат), О. Федорова (Чернігівщина), О. Сабурова (Сумська обл., Правобережна Україна), М. Наумова (Сумська обл.).

Історик А. Чаковський, визначаючи особливості партизанського й підпільного руху в Україні, писав, що в перший рік війни дії партизан і підпільників мали неорганізований характер, бракувало підготовлених командних кадрів і фахівців. У 1941 р. партизани мали на озброєнні тільки гвинтівки, карабіни, револьвери, пляшки з запалювальною сумішшю. Вибухівки й мін було мало. Більшість партизанів захоплювали зброю у ворога. У з'єднанні С. Ковпака трофейна зброя складала 80 % усього озброєння. У період 1941-1945р.р. у партизанських загонах і з'єднаннях налічувалося майже 180 тисю осіб, 30% з них загинули. За німецькими даними, радянські партизани відволікали до 10% сил вермахту на Східному фронті.

Партизанський рух активізувався у вирішальному 1943 р. Дії партизанів координувалися з діями Червоної Армії. У період Курської битви партизани провели операцію «Рейкова війна» - підрив ешелонів, залізничних і шосейних мостів. Восени 1943 р. було організовано операцію „Концерт”, підірвано комунікації супротивника і виведено з ладу залізниці. Партизани діяли активно, самовіддано, організовували диверсії, знищували окупантів, вели агітацію серед населення. Однак ефективності їхніх дій заважала позиція Й. Сталіна. Він не довіряв активним діям народних мас. ЦШПР кілька разів розформовували, а в січні 1944 р. його було повністю ліквідовано. Найбільший підйом партизанського руху припадає на початок 1944 р. у Вінницькій, Житомирській, Кам'янець-Подільській, Кіровоградській, Тернопільській і Чернівецькій областях.

У містах України діяло комуністичне й комсомольське підпілля („Молода гвардія”, Краснодон). Підпільники й партизани від імені народу знищували фашистських поплічників в Україні: помічника Коха - Функа, його радників - Вінтера і Шнайдера, віце-губернатора Галичини Бауера. У Харкові радіокерована міна висадила в повітря будинок гестапо. Відомі партизанські командири стали Героями Радянського Союзу: С. Ковпак, О. Федоров, О. Сабуров, М, Наумов.

47. Збройна боротьба ОУН-УПА в 1941 – 1944 рр.

Метою боротьби організації українських націоналістів стало відновлення незалежності України. Напередодні війни вона розкололася на дві ворогуючі між собою частини — ОУН-Б на чолі з С.Бандерою і ОУН-М, яку очолював А.Мельник. Мельниківці вели тісну співпрацю з Німеччиною в надії на рішення Гітлера про надання незалежності Україні (створення поліції з метою контролю захоплених фашистами українських територій). Бандерівці припинили тісну співпрацю з німцями після негативної реакції Гітлера на проголошення у Львові незалежності України(30 червня 1941 р.)

Спочатку ОУН намагалась боротися проти радянських військ за допомогою нацистів, але ті виступили проти ОУН через національні ідеї організації та її прагнення створити незалежну Україну. 14 жовтня 1942 р. ОУН створила військову організацію - Українську повстанську армію (УПА), яку очолив Р. Шухевич (Тарас Чупринка). УПА була найбільш організованим військовим об'єднанням українського націоналістичного руху. (Деякі сучасні історики вважають, що кількість членів УПА - 30-40 тис. чол.)

Радянізація викликала опір ОУН-УПА, основними етапами якого були:

Відкрите протистояння було здійснено більше 2 тис. повстань і проведено 10тис каральних операцій.

Підпільна боротьба(невеликими групами, саботаж, терористичні акти).