У 1954 р. почалося освоєння цілинних земель у Казахстані, Поволжі, на Уралі, Північному Кавказі, куди поїхали добровольцями 500 тис. чоловік. Серед них було багато мешканців України.

Однак ці заходи мали екстенсивний характер розвитку сільського господарства за рахунок освоєння нових земель. Спочатку освоєння цілини дало добрі результати, але до початку 60-х рр. земля, що постійно видувається вітрами, перестала давати великі врожаї.

Після візиту до Америки (1959) М. С. Хрущов дійшов висновку, що розв'язати зернову проблему можна за допомогою широкої культивації кукурудзи. Як правило, за рахунок скорочення посівів інших культур почалося розширення посівів кукурудзи навіть у регіонах, не придатних для вирощування цієї теплолюбної культури. У результаті часто не було не тільки кукурудзи, але й вівса та жита. Незабаром було висунено «новий план» - наздогнати й перегнати Америку за виробництвом молока, масла та м'яса, для цього необхідно було збільшити їхнє виробництво в 3 рази.

В умовах адміністративної чехарди широкого розповсюдження набула практика приписок, липових звітів про «виконання й перевиконання плану».

На початку 60-х рр. сільське господарство опинилося на межі кризи. З 1962 р. стали зростати ціни на м'ясо й масло, почалися серйозні перебої з хлібом.

Піднесення соціального статусу селянства.

М. Хрущов зважився на нове реформування економіки. Були створені комітети з нової техніки, відроджені міністерства, створена Вища рада народного господарства, що зосередила у себе всі важелі керівництва промисловістю та будівництвом на території СРСР.

Водночас за Хрущова відбувся підйом життєвого рівня народу:

- скоротився до 7 годин робочий день,

- зросла заробітна плата,

- був скасований випуск обов'язкових облігацій держпозик,

- почалося масове житлове будівництво. Родини стали одержувати окремі квартири, (18 млн осіб одержали чи збудували житло);

- продовжувалася газифікація міст,

- колгоспники одержали паспорти і право вільного пересування країною.

Висновок. Економічні реформи наприкінці 50-х - у першій половині 60-х рр. передбачали вступ країни до епохи НТР. Реформа мала короткочасний успіх, оскільки збереглися принципи соціалістичного господарювання: тверде планування, централізація, адміністрування. Лише соціальна політика мала позитивні результати.

55. Зовнішня політика незалежної України, її міжнародні зв’язки.

Базовим документом зовнішньої політики є Основні напрямки зов­нішньої політики (липень 1993 р.),

Україна й НАТО. Співробітництву з НАТО Україна приділяє особливу увагу. Кількість щорічних заходів, проведених Україною в рамках натовської програми «Партнерство заради миру» або дво­стороннього військового співробітництва з членами блоку, плано­мірно зростає (від 50 у 1995 р. до 119 у 1999 р.). У липні 1997 р. у Миариді була підписана Хартія про особливе партнерство НАТО й України, у ній передбачений так званий «механізм консультацій у випадку кризи», що дозволяє Україні «погоджувати свої дії» у тому випадку, якщо остання відчує «пряму або непряму загрозу» своїй безпеці. Крім того, у країні реалізується Державна програма співро­бітництва Україна — НАТО, що була підписана в листопаді 1998 р. У квітні 1999 р. у Києві відкрилася місія НАТО. У 2000 р. Київ відвідали генсек НАТО Джордж Робертсон (двічі) і головнокоман­дувач сил НАТО в Європі Уеслі Кларк.

Україна й США. Стосунки «Україна — США» розвиваються до­сить динамічно, оскільки США мають на меті недопущення збли­ження України і Росії. Останнім часом у політиці США щодо рес­публіки позначився поворот від прямого тиску й прагнення деста­білізувати ситуацію шляхом зсуву Л. Кучми до тактики лавіруван­ня між Президентом України й опозицією.

Україна та ЄС. Західноєвропейський напрямок є стратегічним у зовнішній політиці України. Орієнтація республіки на інтегра­цію в Європу в цілому підтримується ЄС, тому що Україна має особливе геополітичне значення.

Відносини з країнами Східної та Центральної Європи. Розвиток зовнішньої політики в цьому напрямку українські лідери розгля­дають як додатковий інструмент для інтеграції республіки в ЄС і фактор ослаблення Росії. Одночасно східноєвропейські сусіди не відразу виявили зацікавленість щодо України. Як наслідок у 1992— 1993 рр. Київ знаходився в дипломатичній ізоляції, незважаючи на те, що договори про дружбу й співробітництво були укладені в 1992 р. з Польщею, а в 1993 р. — з Угорщиною та Словаччиною. З 1997 р. ситуація почала дещо змінюватися. Так, помітно зросли масштаби співробітництва України з Польщею. У травні 1997 р. був утворений Балто-Чорноморський альянс (Україна, Польща, Лат­вія, Естонія, Литва).

Україна й Росія. Цей напрямок зовнішньої політики України обумовлюється як її геополітичним положенням, так і історич­ним взаємозв'язком двох держав. Росія об'єктивно є найважливі­шим стратегічним партнером України, насамперед в економічно­му аспекті; протягом усіх років незалежності вона міцно утримує перше місце серед основних зовнішньоекономічних партнерів.

56. Дисидентський рух в Україні та його значення.

Бурхливе, суперечливе, динамічне „хрущовське” десятиріччя підштовхнуло об'єктивно визрівший процес оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60-70 х роках у радянському суспільстві виникає нова форма духовної опозиції - дисидентство, яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства - соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалася у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві.

Дисиденти (у перекладі з лат. «незгодні») - люди, які дотримуються відмінних від державної ідеології поглядів на найважливіші суспільно-політичні. економічні й культурні проблеми держави

Дисидентський рух мав три основні течії

Правозахисне, або демократичне, дисидентство, репрезентоване в Росії А. Сахаровим, О Солженщиним та їхніми однодумцями, а в нашій республіці - Українською Гельсінською Групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Хельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР 1975 р УГГ була утворена в листопаді 1976 р. в Києві, її очолив письменник М. Руденко. До складу входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, М. Маринович та інші, всього 37 осіб. Вона підтримувала зв'язок з московськими правозахисниками А Сахаровим, Ю. Орловим та ін Загалом УГГ визначила собі широке коло завдань: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення владою прав людини, -національних прав в Україні, застосування політики етно- і лінгвоциду та насильницького насаджування русифікації домагатися безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. Це була єдина з усіх правозахисних організацій, яка не розпалася. Проте ні певна поміркованість УГГ, ні легальні форми роботи, ні міжнародна громадська думка не перешкодили радянським властям розпочати гоніння. До 1980 р. майже три чверті Української Гельсінської групи отримали терміни ув'язнення від 10 до 15 років. Решті дозволено було емігрувати.

Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найяскравішими представниками цієї течи були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й Тереля.

Національна орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.

Характерною рисою усіх трьох напрямів дисидентства була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне залучення до сфери своєї діяльності національного чинника. Специфіка дисидентського руху в історії суспільних рухів полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єднань), ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Україні був надзвичайно широким: від марксистської платформи (П. Григоренко) до націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї - аж до платформи, близької інтегральному націоналізму Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз).

У 60-і рр. в Україні було створено такі дисидентські організації: Український національний комітет, Український національний фронт, Союз української молоді Галичини. Дисиденти видавали «самвидав» - незалежну від офіційних структур пресу. Її гаслом стали слова: «Сам пишу, сам рецензую, сам видаю й поширюю, і тоді сам за це відсиджую строк у в'язниці».

Вже на початку брежнєвського періоду з метою придушення дисидентства в зародку у вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів: v Києві, Одесі, Феодосії та ін. містах. За вільнодумство були заарештовані більше 20 чоловік. Проти цього необгрунтованого акту виступили І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл, Драч, М. Стельмах та інші. Багато хто з них був звільнений із роботи. У 1970-1972 рр. в Україні видається «Український вісник», заснований Чорноволом. У ньому друкується інформація про порушення свободи слова, прав особи й нації, гарантованих Конституцією, про судові й позасудові репресії в Україні, про різні акції протесту.

Національно-визвольний рух особливо активізувався в другій половині 70-х рр., коли у відповідь на утиски офіційної влади привселюдно стали гнати протести проти нехтування правами людини. Всім інакодумцям інкримінувалася антирадянська націоналістична діяльність.