Наслідком 2 універсалу став збройний виступ самостійників в ніч з 4 на 5 липня.

7 листопада 1917 рік – третій універсал ЦР:

1. Проголошення Української Народної Республіки (УНР) у складі 9 укра­їнських губерній. 2. Збереження федеративного зв'язку УНР із небільшовицькою Росією. 3. Утримання влади до скликання Українських Установчих зборів УЦР і Генеральним секретаріатом. 4. Ліквідування приватної власності на землю, передача землі трудовому народові без викупу. 5. Можливість підписання миру з Німеччиною та її союзниками. 6. Підтвердження демократичних свобод (слова, преси, зборів). 7. Запровадження 8-годинного робочого дня, гарантія зарплатні й вирі­шення трудових конфліктів через профспілку. 8. Гарантія національно-культурних прав національних меншин. 9. Майбутні здійснення судової реформи й ліквідація смертної кари.

Історичне значення III Універсалу: проголошення української державності у формі УНР; окреслення соціально-економічних перетворень.

9 січня 1918 р. УЦР прийняла IV Універсал – УНР проголошувалася незалежною, вільною, суверенною державою українського народу, УНР установлювала мирні взаємини із сусідніми державами - Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною. УЦР виступала від імені народу України до скликання українських Установчих зборів. Генеральний Секретаріат (уряд) був перейменований на Раду Народних Міністрів. Урядові доручалося закінчити мирні переговори з Німеччиною та її союзниками, укласти з ними мир. Передбачалися демобілізація армії та створення міліції, запровадження суворого контролю над банками, навесні - роздача землі селянам без викупу.

Прорахунки УЦР:

ЦР так і не зуміла: налагодити ефективне керівництво в Україні, забезпечити міста продовольством, домогтись порядку і законності. Не пішла на зустріч прагненням селянства негайно розпочати аграрну реформу. У вирішальний час влада втратила підтримку військ.

31. Внутрішня і зовнішня політика Української держави. П. Скоропадський.

Загострення суспільно-політичної ситуації в УНР навесні 1918 р., присутність більшовицьких військ і вторгнення окупаційних німецько-австрійських військ призвели до кризи влади та падіння УЦР. З 29 на 30 квітня 1918 р. відбувся державний переворот: УЦР й уряд було розпущено, владу захопив Павло Скоропадський (1873-1945). Його предки походили з давнього козацького роду. Закінчив Пажеський корпус у Петербурзі. У роки Першої світової війни був командиром лейб-гвардійського полку, потім командував кавалерійською дивізією й армійським корпусом. Став генералом. Був обраний почесним отаманом Вільного козацтва України. П. Скоропадський спирався на консервативні політичні кола (Українська демократична хліборобська партія), великих землевласників (Союз земельних власників), військових (Українська Народна Громада) й окупаційні австро-німецькі війська.

Політика державної розбудови почалася зі зміни назви держави: УНР було перейменовано на Українську Державу. Міністрів було звільнено. Центральну Раду розпущено. Державний лад повинен був затвердити новий парламент - сейм. Гетьманові належала законодавча (видавав закони-універсали) й виконавча (формував і контролював уряд - Раду міністрів) влада, він же призначав Генерального суддю. Було організовано гетьманську варту (поліцію). Побудувати державну владу на основі рівноправної участі всіх суспільних верств у політичному житті не вдалося.

Аграрна політика: відновлювалася приватна власність на землю, землю тепер можна було продавати й купувати. Передбачалося передання землі великих землевласників малоземельним хліборобам, але за викуп. Майно й земля поверталися поміщикам які мали право використовувати примусову працю селян та їхні знаряддя праці під час збору врожаю; організаторів страйків на полях могли ув'язнити.

Політика уряду стосовно робітників виявилася невдалою. Власники підприємств одержали право збільшувати робочий день до 12 годин, знижувати й нерегулярно видавати зарплатню, не виконувати умов трудових договорів, проводити локаути (звільнення працівників без попередження і новий набір працівників за меншу зарплатню). Функції профспілок обмежувалися, страйки заборонялися.

Гетьманському урядові на якийсь час удалося відновити свободу торгівлі й підприємницької ініціативи. Збут товарів за кордон збагачував промисловців і торговців. Було відновлено роботу залізниць.

Фінансова реформа була спрямована на введення гривні й розміщення українських капіталів у німецьких банках.

Метою військової реформи було створення національної армії з 300 тис. чоловік і реформування військових частин Запорізької та Сердюцької дивізій, полку січових стрільців. Але створити багатотисячну армію не вдалося, так само як і флот.

Національна політика гетьмана почалася з прийняття законів про поширення громадянських прав на всіх, хто на той момент проживав в Україні, за умови прийняття клятви на вірність Українській Державі. Православна віра проголошувалася державною.

Найбільш вдалою та послідовною була політика в сфері культури. Було прийнято закон про обов'язкове вивчення української мови, історії та географії України. Почався процес масового відкриття українських шкіл; у Києві та Кам'янці-Подільському відкрилися українські університети. В університетах Києва, Харкова, Одеси було відкрито кафедри української мови, літератури, культури, історії та права. Гетьман затвердив іменні стипендії для бідних учнів гімназій. Відкрилися Українська Академія наук на чолі з В. Вернадським, Національна бібліотека. Національний архів. Національна галерея мистецтв. Національний театр (П. Саксаганський), історичний музей.

Зовнішня політика була спрямована на підтримку дипломатичних відносин із Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Польщею, Фінляндією, а восени 1918 р.- з Великою Британією та Францією. Однак вирішити бессарабське і кримське питання не вдалося, а Підляшшя та Холмщина продовжували входити до складу Польщі.В умовах державно-політичної кризи 14 листопада 1918 р. гетьман проголосив федерацію з небільшовицькою Росією, що остаточно скомпрометувало його уряд.

32. Директорія УНР, її зовнішня і внутрішня політика.

Директорія, що стала надзвичайним органом влади в Україні, була створена в ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. блоком партій із соціалістичною орієнтацією - Українським Національним союзом. Директорія складалася з 5 чоловік: А.Андрієвський, В.Винниченко, А.Макаренко, С.Петлюра, Ф.Швець. Після повалення влади гетьмана П. Скоропадського Директорія набула диктаторських функцій. У внутрішній політиці Директорія проголосила: поновлення УНР, але без влади Української Центральної Ради, демократичні свободи.

1) поновлення УНР, але без влади Української Центральної Ради;

2) проведення аграрної реформи, ліквідацію приватної власності на землю;

3) запровадження державного контролю над виробництвом і розподілом продукції;

4) поновлення 8-годинного робочого дня;

5) право на діяльність профспілок і проведення страйків;

Поновлення чинності закону УНР про національно-персональну автономію.

В УНР почалося формування органів влади і було утворено новий уряд - Раду Міністрів. Передбачалося, що влада на місцях перейде до трудових Рад селян, робітників та інтелігенції.

Січня 1919 р. у Києві відбулося засідання Трудового Конгресу - законодавчого органу влади в УНР. Ніяких життєво важливих рішень, однак, прийнято не було, Конгрес припинив свою роботу.

У зовнішній політиці Директорія орієнтувалася на країни Антанти (Велика Британія, Франція). Але Антанта відмовилася визнати Директорію й розпочала військову інтервенцію (вторгнення) на півдні України. Представники Антанти вимагали реорганізувати Директорію, вивести з Її складу С. Петлюру, а натомість обіцяли надати допомогу в боротьбі з більшовиками.

У 1919-1920 рр. УНР опинилася в «трикутнику смерті»: на півночі - війська більшовиків; на півдні - війська Антанти й генерала Денікіна, який виступав за єдину й неподільну Росію і нехтував українським національним питанням; на заході - польська армія.

Причини поразки Директорії:

Не мала боєздатної армії. Солдати, які були вихідцями з селян, після повалення гетьманського режиму або розійшлися по домівках, або, легко піддаючись агітації більшовиків, переходили на їхній бік. В армії набула поширення отаманщина (отамани відмовлялися виконувати накази й діяли свавільно).

В. Винниченко про отаманщину в Україні:

«Отамани не тільки військові справи вирішували, а й усі політичні, соціальні й національні. Уся верховна, тобто реальна влада була в руках отаманів. Вони вводили стан облоги, встановлювали цензуру, забороняли збори. Це була група молодих, енергійних, до фанатизму пройнятих національним почуттям людей».

2. У рядах керівників Директорії не було єдності в погляді на перспективу національно-державної розбудови. Голова уряду В. Чехівський виступав за введення радянської системи влади, але без більшовицьких диктаторських методів. Його супротивники (В. Винниченко) відстоювали парламентську систему. Пошук компромісів вів до нескінченного з'ясування стосунків між партіями й окремими політичними діячами (Б. Винниченко і С. Петлюра).