Боротьба за владу в 1919-1920 рр. Утвердження радянської влади в Україні.

Причини поразки, історичне значення та уроки Української національно-демократичної революції

Причини поразки революції

Причини поразки Української революції, яка увібрала в себе і національні, і соціальні проблеми, зумовлені низкою об’єктивних і суб’єктивних факторів, аналітичне висвітлення яких було здійснено в працях М. Грушевського, В. Винниченка, П. Христюка, М. Шаповала, С. Петлюри, Д. Дорошенка, І. Мазепи та ін.. Спираючись на їх досвід, сучасна історіографія визначає основні причини поразки Української революції:

1. Соціальна структура української нації потенційно не відповідала завданням, що їх мала розв’язати національно-демократична революція.

2. Політичні розбіжності між партіями, які очолювали визвольний рух.

3. Гетьманський режим, який сприяв успіху більшовицької пропаганди, призвів до розвалу єдиного національного фронту, що склався за Центральної Ради.

4. Отаманщина.

5. Розбіжності, суперництво всередині українського проводу, відсутність чіткої революційної програми, брак підготовлених кадрів.

6. Регіональна роз’єднаність України, намагання керівництва різних державних утворень без погодження з іншими йти до мети.

7. Відсутність належної уваги до релігійно-церковних питань.

8. Згубний вплив зовнішнього чинника, всуціль вороже оточення УНР, перманентні військові втручання тощо.

9. Небажання і невміння керманичів революції створити регулярні збройні сили, інші силові ефективні й дієздатні структури держави.

Історичне значення Української революції

Надзвичайно критично оцінюючи досвід 1917-1920рр., політичні діячі революційної доби не були схильні перекреслювати значення Української революції. Вони зовсім не вважали боротьбу марною або такою, в якій українці продемонстрували лише свою «мізерність».

Ще на політичній нараді 26 листопада 1919р. С. Петлюра зазначав: «Наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими буквами… Ми виступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісовою, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свободу й державну незалежність. Ті, що легковажили наш дух, тепер побачили, що ми така сила, якої не можна не брати на увагу… За час двохлітньої нашої боротьби ми створили українську націю, яка й надалі активно боротиметься за свої права, за право самостійно й ні від кого незалежно порядкувати на своїй землі».

Великим завоюванням революційної боротьби було зростання національної свідомості мас, повернення інтелігенції до лона українського народу, відродження ідеї соборності українського народу, вкорінення її у масову свідомість.

Уроки революції 1917-1920 рр.

1. В Україні бракувало політичних сил, здатних втілювати ідеологію консенсусу. Натомість політичні табори, зайнявши діаметрально протилежні позиції, почали діяти на самознищення. Ціною такої боротьби стала втрата Україною шансу стати незалежною демократичною державою.

2. Будь-яка політична сила, насамперед демократична, яка бере владу і бере на себе відповідальність перед народом, мусить діяти наступально, послідовно, ініціативно. Ці кроки мають збігатися з настроями та сподіваннями значних верств суспільства.

3. Якою б не була вага зовнішніх чинників та сил у державотворчому процесі, опору завжди слід шукати всередині країни.

Отже, Українська національно-демократична революція завершилася поразкою. Перемогли започатковані більшовиками процеси соціальної перебудови суспільства, в якій національним аспектам відводилась другорядна роль.

Формування культу особи Сталіна. Утвердження тоталітарної системи у 20-30-ті роки.

Починаючи з 1929 р., особливо після помпезного відзначення 50-річчя Сталіна, його почали називати найвеличні-шим і наймудрішим, батьком усіх часів і народів. Культ особи й утвердження тоталітарної системи у СРСР — єдиний процес, пов'язаний із репресіями. Починаючи із 1929 p., масові репресії трьома великими хвилями прокотилися по Україні:1. примусова колективізація, розкуркулення.2. Голодомор.3. «великий терор» (1936—1938 pp.).. Головними наслідками масових репресій стали фізичне винищення активної та інтелектуальної частини нації і моральне розтління тих, кого терор не зачепив. За масштабами винищення населення власної країни сталінський терор не знав собі рівних у всьому світі. Тому в пам'яті людей він ще залишився під назвою «великого терору». Сталін позбувся суперників і дістав підставу розпочати терор проти міфічних «ворогів народу», переслідуючи єдину мету — утриматися при владі й зміцнювати свою особисту диктатуру. Репресії переросли у масові, особливо після лютого-березня 1937 p., коли Сталін на пленумі ЦК ВКП(б) заявив, що країна в небезпечному становищі через підступи ворогів.

 

Українські землі під владою Польщі у 1920-1930 рр.

Згідно з ризьким мирним договором (1921), рішенням ради послів великих держав Заходу (1923) Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя, Галичина були включені до складу Польщі. Влада провадила щодо українського населення політику експлуатації, колонізації, асиміляції, нехтування правами і свободами. Населені українцями землі польська адміністрація тримала на становищі недорозвиненої аграрної окраїни, яка постачала у польські воєводства дешеву сировину, купуючи натомість дорогі готові вироби. Постійно дискримінувалась українська мова, освіта, вся культура. В державних установах та органах самоврядування дозволялося вживати тільки польську мову, українська була під забороною. Українців польська влада намагалася штучно поділити на окремі групи (бойки, лемки, гуцули поліщуки, русичі) з метою полегшення їхньої асиміляції. Майже повсюдно було ліквідовано початкове навчання рідною українською мовою. Значно погіршилися українсько-польські відносини під час великої депресії 1929-1933 pp. За цих умов посилилось невдоволення серед українців краю, яке вилилося в масові виступи. У відповідь на це польський уряд удався до жорстоких силових дій. З вересня 1930 р. було проведено кампанію пацифікації ("утихомирення"): закриття українських громад, переслідування та арешти лідерів українського руху, арешти українських депутатів польського Сейму. Галичина залишилася аграрно-сировинним додатком Польщі у міжвоєнний період. Суспільно-політичне життя краю характеризувалося наростанням конфронтації між корінним українським населенням краю та польською владою, що провадила жорстку колонізаційну політику.

 

Закарпаття під владою Чехословаччини у 20-30 рр.

Закарпаття входило до складу Чехословаччини, найдемократичнішої держави Східної Європи, яка не провадила такої відкритої дискримінації та асиміляції щодо українства, як Польща та Румунія.Після Мюнхенської угоди 1938 р. Чехословаччина 10 жовтня 1938 р. надала крайові самоврядування. Уряд А.Волошина негайно приступив до перетворення Карпато-Україну на автономну українську державу. Тоді ж було сформовано військову організацію - Карпатську Січ. У момент створення уряду 15 березня Сейм Закарпаття проголосив самостійну республіку - Карпатську Україну - на чолі з президентом А. Волошиним. Державною мовою було визнано українську, гербом - тризуб, затверджено державний прапор - жовто-синій.В цей час Угорщина почала окуповувати частину краю за таємним пактом 1989р.18 березня опір Карпатської Січі було зламаноНаприкшщ 30-х років в умовах розгортання масштабної світової війни та агресивної політики Німеччини на чолі з А. Гітлером Західна Україна потрапила до сфери геополітичних інтересів великих держав.

Хрущовська «відлига».

Після смерті Сталіна до влади в партії і державі стала група найближчих його соратників. Так зване колективне керівництво очолив М. Хрущов. Саме з його діяльністю пов'язані перші спроби демократизації суспільства, що дістали назву хрущовської «відлиги». Підняв питання «культу особи Сталіна». Осуд зовнішніх форм тоталітаризму (культу особи Сталіна) і найбільш вражаючих випадків зловживання владою (масових репресій) сколихнув суспільство і поклав початок тривалого процесу розладу радянської політичної системи. Заслугою М. Хрущова як політичного діяча була відмова від використання терористичних методів у політиці. Порушувалося питання чистоти української мови. Висувалися вимоги щодо реабілітації діячів культури. Боротьба з тоталітарним режимом почалася і в політичній сфері. На хвилі національно-культурного процесу 1956— 1959 pp. звучали не тільки критика культу особи, радянської політики в національному питанні, а й протести проти придушення радянськими військами у 1956 р. національно-демократичного руху в Угорщині (В. Швець, А. Малишко). Цей процес став небезпечним для комуністичної системи. Тому в 1959 р. відновлюється традиційна дискримінаційна політика щодо неросійських народів.

 

Україна і держави СНД.

Підписання 8 грудня 1991 р. угоди про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД) констатувало факт розпаду СРСР як суб'єкта міжнародного права і перехід зовнішньополітичних питань виключно до юрисдикції колишніх союзних республік. Україна активно приступила до налагодження добросусідських взаємин між державами Співдружності, її делегація виступила з низкою важливих пропозицій на зустрічах керівників глав держав і урядів, що відбулися 1992 р. Але, насамперед з ініціативи Росії, з'явилися тенденції до перетворення СНД у наддержавну політичну структуру чи навіть державу. Пробним каменем стала ідея про створення об'єднаних збройних сил, від якої Україна рішуче відмовилася, сконцентрувавши головну увагу на створенні власної армії. У 1992-1993 рр. надії на краще, пов'язані зі співдружністю, стали розвіюватися. Негативну роль у цьому відіграла позиція Росії щодо енергоносіїв (нафти, газу тощо) та її ставлення до проблеми Чорноморського флоту і майбутнього Криму. Питання про Крим стало однією з причин загострення відносин між Україною та Росією. Ситуація стала особливо вибухонебезпечною після 21—22 травня 1992 р. у зв'язку з постановою і заявою Верховної Ради Російської Федерації, що фактично проголошувала відторгнення Севастополя від України. Лише виважена позиція керівництва України забезпечила вихід з гострої політичної кризи. Істотну роль відіграла й підтримка України з боку ООН, західних держав.

Проблема розподілу Чорноморського флоту залишалась наріжним каменем українсько-російських відносин аж до підписання в 1997 р. широкомасштабного українсько-російського договору. 31 травня цей договір підписали у Києві Президент Росії Б. Єльцин та Президент України Л. Кучма. Сторони визнали непорушність існуючих між ними кордонів та розділили Чорноморський флот. Одночасно Росія брала в 20-річну оренду базу в Севастополі.

Як і раніше, у нинішній період співробітництво з Росією та країнами СНД має для України стратегічний характер, в першу чергу в економічній сфері. З обранням Президентом Росії В. Путіна двосторонні українсько-російські відносини стали набувати характеру жорсткого прагматизму. В той же час наша держава не відкидає ідею інтеграції української економіки в СНД. Разом з тим, вона враховує той очевидний факт, що як цивілізована економічна структура типу Євросоюзу (ЄС), СНД ще не утвердився. А тому пріоритет Україна віддає двосторонній співпраці з державами, що входять до його складу.

Сучасні етапи розвитку України:

Забезпечення подальшого зростання економіки

Сприяння зростанню життєвого рівня населення

Унеможливлення фінансових криз зразка 1998 р.

Реформування системи пенсійного і соціального забезпечення

Вирішення проблеми диверсифікації джерел постачання енергоносіїв

Реконструкція паливно-енергетичного комплексу, особливо вуглевидобувної галузі (за період вересня 1991 р. — липня 2002 р. загинуло 3700 гірників)

Створення сприятливих умов для іноземних інвестицій

Остаточне розв'язання проблеми зовнішньої заборгованості

Зміцнення банківської системи

Сприяння розв'язанню проблеми зайнятості населення, особливо в деяких регіонах. Зупинення нелегальної міграції робочої сили за кордон

Створення умов для легалізації тіньового капіталу, який на сьогодні складає майже половину

Зменшення податкового тиску на всі категорії громадян і суб'єкти господарської діяльності

Сприяння подальшій структурній перебудові економіки

Завершення земельної реформи і загалом реформування аграрного сектору економіки

Сприяння розвитку зовнішньої торгівлі. Забезпечення позитивного зовнішньоекономічного сальдо

Вирішення проблеми фінансування освіти, науки і системи охорони здоров'я. Завершення освітньої реформи

Погашення заборгованостей перед населенням

Здійснення політичної і адміністративної реформ. Забезпечення подальшої демократизації суспільства

Боротьба за владу в 1919-1920 рр. Утвердження радянської влади в Україні.

У 1919 – 1920 рр. революційні змагання трансформувалися у збройну боротьбу за владу в Україні.

Після переїзду Тимчасового робітничо-селянського уряду в Україну (до Харкова) 4 січня 1919р. з більшовицьких військ, повстанських загонів (Махна, Григор’єва та ін.) та українських частин, які перейшли на бік Червоної армії, було створено Український фронт. Військові частини цього фронту вели боротьбу з армією УНР, з денікінцями та військами Антанти.

Декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду від 6 січня 1919р. Україну було проголошено Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР). На чолі реорганізованого наприкінці січня 1919р. радянського уряду – Ради народних комісарів – став Х. Раковський.

Розвиваючи наступ, Червона армія 5 лютого захопила Київ. У лютому—березні 1919 р. більшовицький уряд посилив військові дії проти Директорії і змусив її на переїзд з Вінниці до Проскурова (нині — Хмельницький), а згодом — до Кам'янця-Подільського. Сили Директорії танули, посилилося дезертирство, слабшала підтримка населення. Командування Антанти, не надаючи реальної допомоги, висувало нові вимоги: вивід з Директорії Петлюри та Андрієвського, передача Антанті контролю над внутрішньою діяльністю Директорії, об'єднання її армії з армією Денікіна.
19 березня 1919 р. червоноармійські частини зайняли Жмеринку і відрізали весь Південно-Західний фронт, внаслідок чого армія Директорії була поділена на Північну, Південну і Проскурівську частини. В Проскурові відбулося останнє засідання Директорії в повному складі. Після цього Петрушевич і Андрієвський переїхали до Станіслава, а Петлюра, Швець і Макаренко — до Рівного. Тут було реорганізовано Директорію і 9 квітня сформовано новий соціалістичний уряд, що свідчило про крах проантантів-ської орієнтації. Головою його став Б. Мартос (УСДРП), міністрами — І. Мазепа, А. Лівицький, М. Ковалевський і Г. Сиротенко. Цей уряд звернувся до народу з декларацією, в якій закликав до боротьби проти двох ворогів — польського панства і російського комуністичного більшовицького війська. Тепер ставку було зроблено на власні сили. Уряд передбачав встановлення контролю за діяльністю владних структур з боку робітничо-селянських трудових рад, проведення демократичної земельної реформи, відновлення роботи підприємств, вільне функціонування профспілок тощо.
До травня 1919 р. війська Директорії зазнали поразки на всіх ділянках фронту. Частини Червоної армії підійшли до колишнього російсько-австрійського кордону, а на півдні України зіткнулися з військами інтервентів, які саме тут вирішили завдати більшовицьким військам головного удару. У здійсненні цього плану країни Антанти робили ставку на Добровольчу армію Денікіна. Втративши власну територію, Директорія (9 травня 1919 р. її головою було обрано С. Петлюру) і уряд УНР із залишками армії мусили шукати порятунку на території ЗОУНР, спочатку в Красному, Золочеві, потім Тернополі, ст. Богданівка. Тому влітку 1919 р. в Україні постали три протиборчі сили: Червона армія, війська Директорії, поповнені галицькими січовиками, та армія Денікіна.
6—10 березня 1919 р. відбувся III з'їзд рад, який прийняв першу Конституцію УСРР, розроблену на основі конституційної моделі РСФРР, яка передбачала «здійснити перехід від буржуазного ладу до соціалізму...». В цьому основному законі були вміщені «Декларація прав і обов'язків трудящого і експлуатованого народу України» та інші конституційні статті. З'їзд обрав ЦВК і його Президію, яку очолив Г. Петровський.
На підвладній радам території України, згідно з рішенням III з'їзду, запроваджувалася політика «воєнного комунізму», встановлювалася державна монополія на заготівлю хліба та інших продовольчих продуктів. Для здійснення продовольчої диктатури створювалися комітети незаможних селян, формувалися продзагони для примусової хлібозаготівлі. Форсувався «перехід від одноосібного господарства до товариського і державного землеробства». У 1919 р. в Україні було створено 1685 радгоспів, 283 колгоспи і 204 комуни.
На початку 1919 р. для боротьби з «контрреволюцією», спекуляцією та посадовими злочинами була організована Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК) — своєрідний політичний каральний орган з широкими повноваженнями, в тому числі правом «негайно приймати рішення від імені уряду Української республіки».
Політика «воєнного комунізму» і вибух повстанської боротьби негативно вплинули на боєздатність частин Червоної армії. Це, в свою чергу, дало змогу денікінцям перейти наприкінці травня 1919 р. до активного наступу.
Боротьба проти денікінщини в Україні
Отримавши допомогу з боку Антанти, генерал Денікін очолив наступ Добровольчої армії на східні райони України. 4 травня 1919 р. денікінці захопили Луганськ, а через 2 тижні почали наступ на Харків. З липня генерал Денікін підписав «Московську директиву» — наказ про наступ на Москву, складовою частиною якого був план оволодіння Україною.
З метою ліквідації денікінської загрози уряди радянських республік прийняли рішення укласти воєнно-політичний союз. 1 червня 1919 р. Всеросійський ЦВК видав Декрет «Про об'єднання Радянських соціалістичних республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії та Криму для боротьби проти імперіалістів».
У травні 1919 р. армії УНР довелося вести боротьбу на Волині та Поділлі як проти наступу польських військ генерала Ю. Галлера, так і проти нового більшовицького наступу. Укладене 24 травня перемир'я з поляками дало змогу Українській армії провести переорганізацію в чотири армійські групи: Січових стрільців, Запорізьку, Волинську і Південно-Східну і здійснити контрнаступ проти більшовиків.

У червні 1919 р. уряд УНР переїхав до Кам'янця-Подільського, який на деякий час став столицею УНР. Тут перебували обидва уряди — УНР і ЗУНР. До складу Директорії входили: С Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко та Є. Петрушевич, який керував тільки справами Галичини.
У період наступу денікінської армії наприкінці липня 1919 р. розпочався спільний похід військ УНР і Української Галицької армії (УГА) на Київ і Одесу. Для відсічі наступу Петлюри радянське військове командування зняло з фронту війська і направило їх на Поділля. Ослаблення Південного фронту дало змогу Денікіну 23 серпня захопити Одесу. 30 серпня комбінованими діями військ Денікіна і Петлюри було захоплено м. Київ.
На осінь 1919 р. майже вся Україна і кілька центральних губерній Росії потрапили під контроль Денікіна. Радянська влада в Україні впала вдруге.
Уряди УНР і ЗОУНР вирішили прийти на допомогу повстанському рухові й 24 вересня оголосили війну Денікіну. Запеклі бої на Правобережжі армії УНР проти білогвардійців на чолі з генералом Я. Слащовим змушували денікінців перекинути на український фронт частину своїх військ з головного для них фронту — радянського. Однак в жовтні—листопаді 1919 р. Українська армія (до 40 тис. бійців), ведучи боротьбу на 2 фронти з білою (майже 40 тис. осіб) і червоною (20 тис. бійців і великими можливостями поповнення) арміями, втрачала боєздатність через поширення епідемії тифу, відсутність зброї та амуніції, недостатню підготовку армії й загальну слабкість державного апарату.
Драматизм ситуації поглиблювався діями галичан. 6 листопада за вказівкою командувача УГА генерала Тар-навського було укладено з денікінцями перемир'я. Ця сепаратна угода диктатором ЗОУНР була скасована, а генерал Тарнавський постав перед судом. Але новий командувач УГА генерал Микитка після від'їзду до Відня Є. Петрушевича і уряду ЗОУНР уклав нову угоду з денікінцями, за якою УГА переходила до денікінських «Збройних сил Півдня Росії». 16 листопада Кам'янець-Подільський зайняли польські війська.
З жовтня 1919 р. радянські війська почали тіснити армію Денікіна, захопили стратегічну ініціативу, 6 листопада 1919 р. зайняли Чернігів, а 16 грудня— Київ. До середини лютого 1920 р. більшовики витіснили білогвардійців з України. Залишки розбитої Добровольчої армії відійшли з України і РСФРР в Крим.
Радянська влада встановлюється в Україні втретє. За рішенням ЦК РКП(б) 11 грудня 1919 р. було створено тимчасовий орган радянської влади — Всеукраїнський революційний комітет (Г. Петровський — голова, В. Затонський, Д. Мануїльський, М. Владимиров, В. Чубар), а в лютому 1920 р. — Раду народних комісарів України. Проте з перших днів своєї діяльності радянські владні органи України фактично були лише структурою радянської влади Росії, виконували її державні, політичні та економічні рішення — переносили військові методи на сферу виробництва, проводили націоналізацію, створювали українську трудову армію та впроваджували інші заходи воєнного комунізму.
Українсько-польське військово-політичне зближення. Завершення Української революції
З розгромом денікінських військ у Наддніпрянській Україні було відновлено радянську владу. Західну Україну окупували польські війська.
В окупованому поляками Кам'янці-Подільському у грудні 1919 р. було засновано Українську національну раду, яку очолив есер М. Корчинський. Вона була в опозиції до Директорії, виступала за її ліквідацію і реорганізацію уряду, вважаючи їх винуватцями катастрофи.
24 грудня 1919 р. у Вінниці було досягнуто домовленості про злуку Наддніпрянської і Галицької армій під командуванням М. Омеляновича-Павленка. Представники Галицької армії 1 січня 1920 р. уклали угоду з більшовиками про перехід УГА під радянське командування.
29 січня 1920 р. в Кам'янці-Подільському відбулася нарада ЦК УСДРП, яка не увійшла до Національної ради, з участю голови уряду УНР І. Мазепи. Отримавши підтримку при обговоренні поточних питань, уряд УНР 14 лютого ухвалив «Тимчасовий закон про державний устрій і порядок законодавства УНР», який заклав засади скликання передпарламенту.
Тим часом Українська дипломатична місія у Варшаві на чолі з А. Лівицьким продовжувала переговори з поляками. У грудні 1919 р. було ухвалено декларацію, згідно з якою кордон між Україною і Польщею мав проходити по колишньому російсько-австрійському кордону. У березні такі переговори були відновлені. Наприкінці квітня 1920 р. уряд Польщі уклав з Директорією УНР угоду — «Варшавський договір». Він містив підписані 21 і 24 квітня 1920 р. політичну та воєнну конвенції. За цією угодою Польща визнавала Директорію УНР верховною владою в Україні на чолі з С Петлюрою, а Директорія погоджувалася передати Польщі західноукраїнські землі до річок Збруч і Горинь (кордон Польської держави 1772 р.), а також відновити права польських землевласників у межах самої УНР. Цей договір було підписано без погодження з урядом УНР, що спричинило урядову кризу. У травні 1920 р. І. Мазепа відмовився формувати новий Кабінет міністрів. Проти цього договору виступили уряд ЗОУНР, політичні діячі — М. Грушевський, В. Вин-ниченко, М. Шаповал та ін. Укладаючи договір з Польщею, С. Петлюра й А. Лівицький вважали союз з поляками тимчасовим, тактичним, антимосковським.
25 квітня 1920 р. почався об'єднаний похід в Україну польсько-петлюрівських військ, які 6 травня зайняли Київ. Однак 14 травня війська Південно-Західного і Західного фронтів (командувачі М. Тухачевський, С. Будьонний та ін.) перейшли до контрнаступу, розраховуючи перетворити його на початок «світової революції». Польсько-петлюрівські війська мусили залишити Київ та відступити в Західну Україну за р.Збруч. Після поразки радянських військ під Варшавою у вересні 1920 р. почався польсько-український контрнаступ, а коли Червона армія стабілізувала фронт, Польща пішла на переговори з нею. 12 жовтня 1920 р. було укладено договір про перемир'я, що поставило українські війська у важке становище. Українська армія, поступаючись Червоній армії озброєнням, 10 і 21 листопада зазнала нищівних ударів. Того ж 21 листопада 1920 р. рештки українського війська переправились через Збруч у районі Волочиська. Цими подіями закінчується Українська революція.
18 березня 1921 р. було укладено Ризький мирний договір між РСФРР, УСРР і Польщею, яким завершується доба УНР. За умовами цієї угоди до Польщі відійшли західноукраїнські землі, Польща офіційно визнала Радянську Україну з кордоном по р. Збруч і зобов'язалася заборонити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких організацій, в тому числі уряду УНР.

Отже, у виснажливій збройній боротьбі 1919—1920 pp. на декількох фронтах революційним українським силам не вдалося одержати перемогу. Однією з головних причин цього були суперечності всередині українського табору. Воєнно-політичне зближення з Польщею, спільна військова кампанія 1920 р. також не привели до мети. Хоча Українська революція закінчилася в листопаді 1920 р. й в Україні владу захопили більшовики, але українська визвольна ідея залишалася живучою і надалі.