Правовий статус біженців, вимушених переселенців та осіб, яким надано політичний притулок.

Під терміном " біженець " слід розуміти іноземця (або особу без громадянства), який внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками расової, національної належності, ставлення до релігії або громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань вимушений покинути територію держави, громадянином якої він є (або на території якої він постійно проживає), і не може або не бажає користуватися захистом цієї держави внаслідок вказаних побоювань.

До цієї категорії осіб не належать так звані економічні біженці, які залишають свою країну у пошуках кращої економічної долі.

Найчастіше біженці з'являються внаслідок міжнародних або внутрішніх військових конфліктів. У міжнародному праві термін "біженці" з'явився після Першої світової війни. В ООН на основі резолюції Генеральної Асамблеї 428 (V) від 14 грудня 1950 р. було створено Управління Верховного комісара у справах біженців (УВКБ), а в 1951 р. була укладена багатостороння Конвенція про статус біженців. Згідно з Конвенцією під терміном "біженець" мається на увазі особа, яка розглядалася як біженець через ряд угод, укладених у період між двома світовими війнами, а також у результаті подій, що відбулися до 1 січня 1951 р. У 1967 р. був прийнятий Протокол про статус біженців, відповідно до якого Конвенція 1951 р. поширювалася на осіб, що стали біженцями після 1951 р. Для впорядкування діяльності УВКБ у 1954 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Статут УВКБ, на основі якого Управління повинне здійснювати свою діяльність.

У вирішенні проблем біженців важливу роль покликане відігравати не тільки міжнародне право, а й національне законодавство держав, оскільки біженці, залишаючи свої країни, поселяються на території певних держав. Є біженці і в Україні. У зв'язку з цим у 2001 р. Україна прийняла Закон "Про біженців", який регламентує процедуру отримання статусу біженця в Україні і визначає сам статус. Завдяки наявності цього статусу біженці можуть отримувати певну допомогу (грошові виплати і пенсії, отримання освіти, охорону здоров'я, відправлення релігійних культів, судовий захист і т. ін.) від держави, що надала такий статус.

На пострадянському просторі є сотні тисяч біженців, що стали жертвами військових конфліктів у Нагірному Карабаху, Придністров'ї, Таджикистані, Чечні, Абхазії, Південній Осетії. Багато з них приїжджають в Україну, сподіваючись отримати статус біженця. 8гідно зі ст. 1 Закону "Про біженців" під терміном "біженець" розуміється особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань та щодо якого в порядку та за умов, визначених цим Законом, прийнято рішення про надання йому статусу біженця.

4. Особистий закон фізичної особи.

(lex personalis) — колізійний принцип у міжнародному приватному праві, згідно з яким визначається правопорядок, компетентний регулювати правовідносини, пов'язані з питаннями особистого статусу особи фізичної: її дієздатність, виникнення та припинення правоздатності, визнання безвісно відсутнюю або оголошення померлою, ім'я фіз. особи, питання опіки та піклування. Коліз. питання, що вирішуються шляхом прикріплення до особистого закону, слід відрізняти від матеріальних питань правоздатності, яка надається іноземцям за т. з. національним режимом. За О. з. ф. о. визначаються не права та обов'язки особи, а компетентний закон, який повинен застосовуватися до тієї чи ін. групи питань, пов'язаних з фіз. особами, що беруть участь у приватних (цивільних, сімейних, трудових) правовідносинах, ускладнених іноз. елементом. О. з. ф. о. традиційно визначається за допомогою двох типів коліз. прив'язок: до закону громадянства (lex patria) та до закону місця проживання (lex domicilii) фіз. особи. Встановлення у зак-ві того чи ін. критерію залежить від заг. політики д-ви щодо визначення прав та обов'язків власних гр-н та іноземців. Критерій lex patria запроваджується з метою поширення дії нац. законів на власних гр-н, що перебувають за кордоном. Критерій lex domicilii має за мету підпорядкування законам даної д-ви іноземців, які перебувають на її території. У деяких країнах діє «змішана» система коліз. прив'язок — lex patria та lex domicilii. Застосування коліз. прив'язки lex patria притаманне передусім країнам конт. Європи. В Україні цив. дієздатність іноз. гр-нина визначається за законом країни, гр-нином якої він є (ч. 1 ст. 566і ЦивК). Прив'язка lex domicilii, яка застосовується переважно у країнах англо-амер. сім'ї права, дедалі частіше дістає відображення у зак-ві й ін. країн: держав з федерат, устроєм (Швейцарія) та множинністю прав, систем (Китай). Особистий закон особи без громадянства (апатрида) визначається здебільшого як право країни, в якій особа має пост, місце проживання або звичайне місце перебування; особистий закон біженця — як право країни, в якій він має звичайне місце перебування. За наявності в особи двох і більше громадянств її особистим законом може вважатися право країни, в якій ця особа постійно проживає або з якою вона має тісніший зв'язок. З принципу особистого закону в міжнар. приват, праві існує кілька винятків. Так, діє правило, згідно з яким особа не може посилатися на свою недієздатність за законом країни громадянства для обгрунтування недійсності угоди, укладеної нею за кордоном, якщо ця особа є дієздатною за законом місця укладення угоди. Дане правило має сприяти збереженню чинності угод. З цією ж метою зак-во деяких держав дає можливість відступати від принципу особистого закону та застосовувати закон суду. Крім того, в багатьох сучасних кодифікац. актах з питань міжнар. приват, права проведено принцип, відповідно до якого компетентний закон, визначений згідно з місц. коліз. нормами (в тому числі О. с. ф. о.), як виняток, не повинен застосовуватися, якщо за всіма обставинами справи очевидно, що вона перебуває у більш тісному зв'язку з ін. правопорядком.

1. Визначення державної приналежності юридичної особи

У практиці міжнародного приватного права є три основні способи визначення національності юридичної особи, які враховують різні критерії.
У першому способі найважливішим критерієм для визначення національності юридичної особи є місце його установи; тобто закон тієї держави, де юридична особа створено і де створено його статут, буде особистим законом юридичної особи. Цей спосіб застосовується у праві США і Великобританії. Англійські автори називають його принципом інкорпорації. Отже, якщо юридична особа засновано у Великобританії і там зареєстрований його статут, то вважається, що це юридична особа, відповідно до принципу інкорпорації, англійського права.
Другий спосіб - встановлення національності юридичної особи за місцем його перебування. Під місцем знаходження юридичної особи в цьому випадку розуміється те місце, де знаходиться його правління. Такий принцип використовується в деяких континентальних країнах Західної Європи, зокрема - у Франції і ФРН.
Третій спосіб визначення національності юридичної особи висуває як основного критерію місце діяльності суспільства / організації /. Цей спосіб прийнятий у законодавстві Італії і розповсюджений у практиці держав, що розвиваються.

2. Діяльність українських юридичних осіб за кордоном

Відповідно до вітчизняного законодавства діяльність юридичних осіб України може бути спрямована на встановлення, зміну чи припинення правовідносин з "іноземним елементом" як на території України, так і за кордоном.

Питання, пов'язані з правовим регулюванням юридичних осіб України, вирішує, зокрема, Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" від 15 травня 2003 р.

Юридична особа може мати відокремлені підрозділи. За законодавством України ними визнаються філії, інші підрозділи, що знаходяться поза місцезнаходженням юридичної особи та виробляють продукцію, виконують роботи або операції, надають послуги від імені юридичної особи. Відокремленим підрозділом визнається представництво, що здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи. Якщо відокремлені підрозділи розташовані за межами України, їхня діяльність регулюється законодавством України та іноземної держави.

Юридичні особи України мають право здійснювати свою діяльність, яка виходить за межі України, відповідно до: 1) законодавства України; 2) статутних завдань; 3) законодавства іноземної держави; 4) міжнародних угод; 5) правових звичаїв.

3. Діяльність іноземних юридичних осіб в Україні

Діяльність іноземних юридичних осіб на території будь-якої держави вимагає екстериторіального визнання їх правосуб'єктності. Підставою такого визнання є норми внутрішнього законодавства та міжнародних договорів за участю цієї держави. Допуск іноземних юридичних осіб до здійснення підприємницької діяльності в межах цієї держави, умови такого допуску, обмеження щодо видів діяльності та порядку їх здійснення - всі ці питання належать до сфери національно-правового регулювання "держави перебування" іноземної юридичної особи, яка визначає правовий режим такої діяльності. Водночас у доктрині МПрП вже давно говориться про те, що іноземні юридичні особи повинні брати участь у міжнародному цивільному обігу незалежно від попереднього їх визнання юридичними особами місцевим законодавством (А. Брун).

Як правило, іноземним юридичним особам на основі міжнародних угод надається режим найбільшого сприяння чи національний режим. Перший з них означає, що такі особи на території певної держави повинні мати однаковий обсяг прав або принаймні не менший, за той, який мають особи будь-якої іншої держави походження. Режим найбільшого сприяння є практичним втіленням принципу недискримінації стосовно іноземців. Національний режим як правило, надається у визначених сферах діяльності і означає надання не меншого обсягу прав, ніж той, яким користуються національні юридичні особи (див. главу б).

Свою діяльність іноземні юридичні особи здійснюють через філії, представництва чи дочірні компанії. Філії і представництва, на відміну від дочірніх компаній, не є юридичними особами, не мають самостійної цивільної правосуб'єктності, а виступають як відокремлені підрозділи юридичної особи, представляють і захищають її інтереси. Дочірні компанії, натомість, мають усі ознаки юридичних осіб, однак є підконтрольними материнській компанії, яка здійснює контроль, як правило, завдяки володінню материнською компанією істотним обсягом корпоративних прав (паїв, часток, акцій) в дочірніх компаніях.

Правовий статус іноземних юридичних осіб та режим їх діяльності на території України визначають національним законодавством України, включаючи і міжнародні договори за участю України. Серед двосторонніх міжнародних договорів за участю України, які визначають статус іноземних юридичних осіб, що діють на її території, слід виділити договори з питань торговельно-економічного співробітництва, заохочення та взаємного захисту інвестицій, запобігання подвійному оподаткуванню, міжнародного перевезення вантажів тощо. Так, ст. 4 Угоди між Урядом України і Урядом Саудівської Аравії про сприяння та взаємний захист інвестицій 2008 р. дає інвесторам будь-якої Договірної Сторони можливість користування режимом найбільшого сприяння на території іншої Договірної Сторони.

4. Правовий статус підприємств з іноземними інвестиціями

Правовий статус і порядок діяльності підприємств з іноземними інвестиціями визначаються Господарським кодексом.

Розділ 2 (ст. 55-131), Глава 11 (ст.. 113-117)

Стаття 116. Підприємство з іноземними інвестиціями

Підприємство, створене відповідно до вимог цього Кодексу, в статутному фонді якого не менш як десять відсотків становить іноземна інвестиція, визнається підприєм­ством з іноземними інвестиціями. Підприємство набуває статусу підприємства з іно­земними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс. 2. Іноземною інвестицією є цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до Законодавства України з метою отри­мання прибутку або досягнення соціального ефекту. 3. Іноземні інвестиції можуть вкладатися в об'єкти, інвестування в які не заборонено законами України. 4. Підприємства з іноземними інвестиціями мають право бути засновниками дочір­ніх підприємств, створювати філії і представництва на території України і за її межами з додержанням вимог законодавства України та законодавства відповідних держав. 5. Законом можуть бути визначені галузі господарювання та/або території, в яких встановлюється загальний розмір участі іноземного інвестора, а також території, на яких діяльність підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забороняєть­ся, виходячи з вимог забезпечення національної безпеки. 6. Правовий статус і порядок діяльності підприємств з іноземними інвестиціями ви­значаються цим Кодексом, законом про режим іноземного інвестування в Україні, інши­ми законодавчими актами.

5. Транснаціональні корпорації

Глобальні тенденції інтернаціоналізації виробництва і капіталу, приватизації, стратегічних альянсів і лібералізації зовнішньої торгівлі поставили в центр світового економічного розвитку транснаціональні корпорації (ТНК). Якраз ТНК є основним структурним елементом економіки більшості країн, основною силою їхнього розвитку та підвищення ефективності. Враховуючи можливості подальшого перерозподілу світових ринків та сфер впливу спеціалісти прогнозують можливість появи міжнародних суперкорпорацій шляхом злиття, поглинання або об'єднання найбільших корпорацій світу.

ТНК - це найбільші компанії, які мають (за класифікацією ООН) щорічний оборот не менше 100 млн дол США, філії - не менше, ніж в 6 країнах світу, частку активів за кордоном - не менше 25%. ТНК стали панівною формою міжнародних корпорацій після Другої світової війни, прийшовши на зміну міжнародним картелям. Свого часу закордонні підприємства в міжнародних картелях створювалися як самостійні, технологічно відособлені одиниці, продукція яких призначалася для реалізації в країні базування монополії. Зростання суспільного характеру виробництва, його інтернаціоналізація привели до трансформації міжнародних компаній, до виникнення ТНК.

У межах сучасних ТНК склалися міжнародні виробничі комплекси, які об'єднані численними виробничими, фінансовими і управлінськими зв'язками і базуються на внутрішньо-фірмовому поділі праці. Відповідно до такої організації виробництва філії однієї корпорації в різних країнах спеціалізуються на випуску окремих вузлів, деталей, здійсненні окремих операцій, спільно випускаючи готову продукцію. Так, ТНК, які працюють у радіоелектронній галузі, перенесли за межі країн базування (в основному в південну Корею, Сингапур, Тайвань) найбільш трудомістку частину виробничого циклу і, таким чином, знизили витрати за рахунок використання більш дешевої робочої сили, оскільки в розвинутих країнах і країнах, що розвиваються, існує значний розрив у рівні заробітної плати.

6. Правовий статус міжнародних організацій

Міжнародна організація - це об'єднання держав, створене відповідно до міжнародного права і на основі міжнародного договору для співробітництва в політичній, економічній, культурній, науково-технічній, правовій та інших сферах, що має необхідну для цього систему органів і відповідний правовий статус.

Про визнання за міжнародними організаціями якості суб'єкта міжнародного права свідчить чимало фактів. Це, зокрема, їх участь у діяльності інших міжнародних організацій; право на участь у створенні норм міжнародного права (правотворчий процес у рамках міжнародної організації); укладання між собою угод загального (про співробітництво) або конкретного характеру (про виконання окремих заходів). Це можуть бути угоди публічно-правового, приватно-правового або змішаного характеру. Право на укладання таких міжнародних договорів передбачено ст. 6 Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року.

Як зазначалося раніше, таке право (здатність створення норм міжнародного права) належить до головних критеріїв міжнародної правосуб'єктності, є однією з характерних рис суб'єкта міжнародного права і в той же час необхідне для виконання функцій і досягнення цілей міжнародних організацій.

п'ять ознак (елементів), що становлять поняття міжнародної організації:

a. договірна основа;

b. наявність визначених цілей;

c. відповідна організаційна структура;

d. самостійні права та обов'язки;

е. заснування і діяльність відповідно до міжнародного права тощо.

членство трьох і більше держав. За наявності меншої кількості держав виникає їх спілка, об'єднання, але не міжнародна організація, що створюється з метою колективного вирішення певних завдань;

- повага суверенітету держав-членів організації і невтручання у внутрішні справи. Ця ознака є основною функціональною ознакою міжнародної організації тому, що в процесі її діяльності всі держави, що є членами організації, мають рівні права і несуть рівні обов'язки в якості суб'єктів міжнародного права незалежно від розміру своєї території, кількості населення, рівня економічного розвитку й інших характеристик держави. Втручання у внутрішні справи держави-члена організації не допускається, за винятком випадків, коли такою державою порушені міжнародні зобов'язання, взяті в рамках цієї організації відповідно до її статутних положень;

- створення відповідно до міжнародного права. Ця ознака має конституююче значення тому, що будь-яка міжнародна організація повинна бути створена на правомірній основі. Це означає, насамперед, що установчий документ організації повинен відповідати загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права, і насамперед принципам jus cogens. Якщо міжнародна організація створена неправомірно або її діяльність суперечить міжнародному праву, то установчий акт такої організації повинен бути визнаний неправомірним і дія його припинена в найкоротший термін;

- створення на основі міжнародного договору. Зазвичай, міжнародні організації створюються на основі міжнародного договору (статуту, конвенції, угоди, протоколу і т.д.). Об'єктом такого договору є поведінка сторін договору, самої міжнародної організації. Сторонами установчого акту міжнародної організації є суверенні держави, хоча в останні роки повноправними учасниками міжнародних організацій є також і міжурядові організації. Загалом установчий акт організації, правила процедури, фінансові правила й інші документи у сукупності складають внутрішнє право міжнародної організації;

- наявність визначених цілей. Міжнародні організації створюються для координації зусиль держав у тій або іншій профільній галузі, наприклад у політичній (ОБСЄ), військовій (НАТО), науково-технічній (Європейська організація ядерних досліджень), економічній (Європейський Союз), валютно-фінансовій (Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Міжнародний валютний фонд), соціальній (Міжнародна організація праці), у сфері медицини (Всесвітня організація охорони здоров'я) й інших сферах. Водночас на міжнародній арені є організації, що уповноважені координувати діяльність держав практично в усіх сферах, наприклад ООН та ін. Таким чином, міжнародні організації поряд з іншими формами міжнародного спілкування (багатосторонні консультації, конференції, наради, семінари і т.д.) виступають у якості органу співробітництва зі специфічних проблем міжнародних відносин;

- відповідна організаційна структура (постійні органи і штаб-квартира). Ця ознака, що характеризує інституціональну будову міжнародної організації, ніби демонструє та підтверджує постійний характер організації і відрізняє її від численних інших форм міжнародного співробітництва. На практиці ця ознака виявляється в тому, що міжурядові організації мають штаб-квартири, членів в особі суверенних держав і необхідну систему головних (основних) і допоміжних органів. Зазвичай вищим органом організації є сесія (асамблея, конгрес), що скликається один раз у рік (іноді один раз у два роки). У якості виконавчих органів виступають ради, адміністративний апарат очолюється виконавчим секретарем (генеральним директором) організації. Практично всі організації мають постійні або тимчасові виконавчі органи з різноманітним правовим статусом і компетенцією;

- наявність прав і обов'язків організації. Особливістю компетенції міжнародної організації є те, що її права й обов' язки похідні від прав і обов'язків держав-членів. Таким чином, жодна організація без згоди держав-членів не може вдатися до дій, що стосуються інтересів своїх членів. Права й обов'язки будь-якої організації в загальній формі закріплюються в її установчому акті, резолюціях вищих і виконавчих органів, угодах між організаціями. Ці документи встановлюють і закріплюють наміри держав-членів і їх волю щодо меж і сфер діяльності міжнародної організації, що надалі повинні бути нею реалізовані. Держави також вправі заборонити організації вдаватись до тих або інших дій, і організація не може перевищити свої повноваження;

- самостійні міжнародні права й обов'язки організації. Незважаючи на те, що міжнародна організація наділяється державами-членами правами й обов'язками, у процесій діяльності вона набуває свої, відмінні від інших, права й обов'язки. Таким чином, мова йде про виникнення в міжнародної організації автономної волі, відмінної від волі держав-членів;

- установлення порядку прийняття рішень і їх юридичної чинності. Ця ознака свідчить про те, що в рамках міжнародної організації характерним є прийняття рішень за спеціально розробленою процедурою. Кожна з міжнародних міжурядових організацій має свої правила процедури. Окрім того, юридичну чинність рішень, прийнятих у рамках міжнародної організації, встановлюють самі держави-члени міжнародної організації.