Організація основних робочих процесів та основні вимоги до організації виробничих процесів

 

Рослинництво є комплексною галуззю сільського виробництва, так як абезпечує населення країни продуктами харчування, а промисловість - сировиною.

Рослинництво як комплексна галузь, складається з декілька галузей: зерновиробництво, буряківництво, картоплярство, кормовиробництво, овочівництво, садівництво,

Важливими складовими елементами системи ведення господарства є система рослинництва, яка означає склад і співвідношення на підприємстві таких галузей.

Технологічною основою рослинництва є система землеробства, тобто комплекс організаційно-економічних та агротехнічних заходів щодо раціонального використання землі, збереження родючості ґрунту, підвищення врожайності.

Відомі такі системи землеробства:

Залового-перелогова – це така система землеробства, при якій відносно невелика частина земель кілька років обробляється і засівається частіше всього зерновими, потім ці ділянки лишаються перелогами і розорюються нові. Перелоги використовують як пасовище або сіножаті, поки зменшення забур’яненості і підвищення родючості грунту дадуть змогу знову пустити його в обробіток. Паровий обробіток при цій системі не застосовують і не вносять добрива.

Парова зернова – це така система землеробства, при якій посіви зернових чергуються з чистим паром.

Поліпшена парова зернова система – це така система землеробства, при якій на полях з зерновими злаковими висівають кормові і технічні культури.

Плодозмінна система землеробства характеризується більшим розширенням посівів кормових і технічних культур, скорочення зернових у посівах і ліквідацією пару, залученням в обробіток всіх придатних до цього земель.

Травопільна система землеробства – це така система, за якої у сівозмінах посіви злакових зернових культур чергується з посівами багаторічних трав. Ця система ефективна в районах середньої полоси та зволожених районах.

Система землеробства розробляється з урахуванням конкретних умов природно-економічної зони і включає наступні елементи:

- організація земельної території;

- систему удобрення;

- система сівозмін;

- систему насінництва;

- систему захисту рослин від шкідників, бур’янів і хвороб;

- систему обробітку ґрунту та догляд за рослинами;

- систему меліорації земель.

Всі ці елементи тісно пов’язані між собою і застосовуються в комплексі.

Організація земельної території і система сівозмін передбачають певний порядок використання землі для створення оптимальних умов росту й розвитку сільськогосподарських культур: використання кращих попередників, раціональна структура посівних площ господарства.

Система добрив передбачає кількість, способи і строки внесення органічних і мінеральних добрив під кожну культуру.

Система насінництва пов’язана із застосуванням високоврожайних районованих сортів сільськогосподарських культур відповідно до умов кожної природно-економічної зрони.

Система обробітку ґрунту і догляд за рослинами також тісно пов’язано з іншими елементами системи землеробства і застосовується з урахуванням ґрунтових та кліматичних особливостей зони розміщення господарства.

Система захисту рослин від шкідників, хвороб і бур’янів повинна включати різні біологічні, агротехнічні та хімічні заходи.

Система меліорації включає різні заходи регулювання водного режиму ґрунту: осушення, зрошення, гіпсування тощо.

Раціональна система землеробства має забезпечити як найповніше використання всіх її елементів, віддаючи перевагу тим із них, які найбільшою мірою сприяють ефективному використанню землі і умовах конкретного підприємства.

За послідовністю виконання технологічних операцій у процесі виробництва продукції рослинництва можна виділити чотири основних періоди:

1. основний обробіток ґрунту і внесення добрив;

2. передпосівний обробіток ґрунту і сівба;

3. догляд за посівами;

4. збирання врожаю.

Серед робіт по підготовці ґрунту найбільш енергомісткою є оранка. На неї припадає близько третини витрат енергетичних потужностей у рільництві. Від якості оранки залежить якість подальшого обробітку грунту: культивації, боронування, вирівнювання.

Організація процесу оранки передбачає: підготовку до роботи агрегату; регулювання всіх корпусів плуга і передплужника на однакову глибину; кріплення борін таким чином, щоб забезпечити перекриття плуга.

Оранка з одночасним боронуванням дозволяє поліпшувати якість обробітку, зберігає вологу. В практиці застосовується відвальний і безвідвальний обробі­ток грунту. Відвальна оранка виконується всклад і врозгін. Всклад - коли агрегат починає роботу із центру загінки і ру­хається за годинниковою стрілкою. Врозгін - коли перший прохід агрегату здійснюється з краю загінки з правої сторо­ни і з поворотом проти годинникової стрілки. Способи руху агрегатів вибирають залежно від конфігурації рельєфу і пло­щі ділянки. Основним способом оранки є петльовий або безпетльовий з чергуванням загонів. Для зменшення кількості звальних гребенів і роз'ємних борізд оранку непарних загінок проводять всклад, а парних - врозгін.

До оранки ставляться наступні вимоги:

· дотримання агротехнічних строків;

· забезпечення глибини оранки та її рівномірності;

· добре подрібнення скиби і прилягання стикових гребенів;

· прямолінійність борозен;

· добре загортання органічних добрив і пожнивних рештків;

· мінімальна кількість розгінних борозен і звальних гре­бенів;

· добре розорювання кінців гонів і поворотних смуг.

До початку оранки плуг необхідно підготувати і відрегулю­вати на відповідну глибину оранки. В процесі роботи необхід­но контролювати глибину оранки, її перевіряють у відкритій борозні борозноміром або двома лінійками з поділками. Також необхідно вести контроль якості загортання рослинних решток, пухкості і гребенистості грунту.

Технологічний процес підготовки і внесення добрив поєднує в собі три складових: технологію, систему машин і організацію процесу.

Організація технологічного процесу із підготовки і несення добрив залежить від видів добрив і способів їх внесення. Добрива за способом приготування поділяються на місцеві і промислові, за складом – на органічні і мінеральні.

Існують наступні способи внесення добрив:

– основне - внесення добрив перед сівбою або садінням культур;

– припосівне - внесення добрив одночасно із сівбою або садінням культур;

– підживлення - внесення добрив під час веге­тації рослин.

Крім цього внесення добрив може бути суцільне (розкидне), місцеве (локальне), а також поверхневе і глибоке.

Організація технологічного процесу з підготовки і внесення добрив ґрунтується на дотриманні агротехнічних вимог, направлених на раціональне і ефективне їх використання: найбільш повне зберігання поживних речовин; усунення втрат добрив; перетворення поживних речовин добрив на більш доступні для рослин форми; набування ними кращих фізико-механічних властивостей; найбільш рівномірний розподіл добрив тощо.

Агротехнічні вимоги до процесів приготування та внесення органічних добрив передбачають:

· зберігання гною холодним способом, при якому після видалення з тваринницьких приміщень його укладають і добре ущільнюють у гноєсховищах або закладають у великі ущільнені польові бурти;

· дотримання технології виготовлення торфогноєвих компостів;

· швидкому загортанні розкиданих органічних добрив на полі (в міру можливості у той же день);

· дотриманні норми внесення і рівномірності розкидання на полі.

Агротехнічні вимоги до процесів підготовки та внесення мінеральних добрив передбачають:

· забезпечення транспортування добрив без втрат у транс­портних засобах, що мають пристрій для захисту від опадів;

· зберігання добрив в окремих засіках за видами; укладання добрив, що злежуються в невисокі бурти; добрива в мішках ук­ладати в штабелі;

· для зберігання добрив використовувати сухі провітрювані приміщення; змішування добрив проводити за спеціально розробленими правилами;

· дотримуватись норми і рівномірності внесення добрив, глибини загортання.

Основними видами робіт при внесені мінеральних добрив є: подрібнення, навантаження у транспортні засоби, транспортування до місця внесення та внесення у грунт за допомогою різних розкидачів і сівалок. Заготівля, транспортування та внесення мінеральних і органічних добрив є складним і трудомістким процесом.

Передпосівний обробіток ґрунту - один із най важливих елементів ресурсоощадної технології. Основним завданням передпосівного обробітку ґрунту є створення структурно-агрегатного складу поверхневого шару ґрунту.

Передпосівний обробіток ґрунту:

- боронування – для розпушування поверхневого шару ґрунту;

- культивація – дає змогу розпушити та знищити сходи бур’янів, поліпшити водний та повітряний режим ґрунту

- дискування;

- коткування та інші прийоми його вирівнювання (виконують для ущільнення ґрунту і “підтягування” вологи до глибини залягання насіння).

Боронування і культивація часто поєднується в одному процесі; скорочуються затрати праці, зменшується ущільненість ґрунту, поліпшується якість обробітку.

Дискування, коткування здійснюються з метою запобігання висушуванню ґрунту після збирання врожаю, збереження в ньому вологи, знищення бур’янів, хвороб та шкідників.

Сівба – найвідповідальніший прийом. Її треба проводити в оптимальні і стислі строки, дотримуючись норми висіву насіння і глибини його загортання, прямолінійності сівби та стандартної ширини міжрядь.

Марку сівалки і склад агрегату вибирають з урахуванням зони використання, способу сівби, культури, періоду сівби.

При догляді за посівами залежно від їх стану проводять: розпушення ґрунту; підгортання; підживлення рослин, їх обприскування і обпилення (гербіциди – проти бур’янів, пестициди – шкідники, фунгіциди – хвороби, ретанданти – регулятори росту).

Збирання врожаю – найбільш відповідальний і напружений процес виробництва, необхідно виконати велику кількість різноманітних операцій в стислі строки. З метою запобігання втрат зернові культури необхідно зібрати за 8-12 днів.

Передзбиральні заходи: визначення строків і способів збирання; система машин; підготовка поля (обкошування, розбивка полів на загінки);

маршрути руху агрегату;обслуговування агрегатів та ін.

До комплексу робіт із збирання культур входять: комбайнове збирання, транспортування, збирання соломи і полови, лущення стерні, механічна доочістка.

Організація будь – якого трудового процесу передбачає дотримання агротехнічні, технологічні і організаційно – економічні вимоги.

До агротехнічних вимог відносяться: внесення добрив; впровадження нових сортів; застосування науково обґрунтованих сівозмін;застосування засобів захисту рослин.

Технологічні вимоги ґрунтуються на дотриманні певних кількісних та якісних показників при виконання робіт: глибини обробітку ґрунту; загортання насіння; ширини міжрядь; висоти зрізування хлібів; строків виконання робіт.

Організаційно – економічні вимоги ґрунтуються на необхідності високопродуктивного використання техніки при мінімальних витратах виробництва, але тут повинен бути встановлений тісний взаємозв’язок між дотриманням технологічних вимог і раціональним використанням засобів виробництва та робочої сили.

Важливими елементами забезпечення організаційно – економічних вимог є:

- виконання кожної операції здійснювати у відведений час і у єдиному виробничому темпі, визначеному на певній роботі базовою машиною, яка дає змогу раціонально використовувати всі інші допоміжні засоби;

- послідовність виконання операцій, на яких виконується кілька різнорідних взаємопов’язаних процесів, повинна забезпечуватися точно встановленим часом і простором, що дозволяє забезпечити єдність процесу і раціонально використати живу працю;

- правильне комплектування агрегатів, що забезпечує найвищу їх продуктивність;

- вибір режиму роботи, напрямів і способів руху агрегатів, встановлення послідовності виконання окремих операцій;

- при організації ручних робіт, необхідно забезпечити раціональне використання живої праці, її безперервність, оптимальні фізичні зусилля робітника, раціональні режими праці та відпочинку.

У процесі здійснення всіх робіт виконавці мають контролювати їх якість; через певні проміжки часу проводити заміри глибини обробітку ґрунту, загортання насіння, добрив, виявляти наявність чи відсутність втрат продукції при її збиранні.

 

2. Сівозміни та структура посівних площ

 

Структура посівних площ – це відсоткове співвідношення площ посіву окремих культур та їх груп в загальній площі посіву. Її вдосконалення направлено на збільшення виробництва сільськогосподарської продукції, а також зменшення трудових і матеріально-грошових затрат на виробництво одиниці продукції.

Вдосконалення структури посівних площ необхідно проводити двома шляхами:

- заміна менш врожайних культур і сортів більш врожайними;

- перебудови системи ведення господарства, а саме, поглиблення спеціалізації.

Основним елементом раціональної системи землеробства є правильна сівозміна. Сівозміна – це науково обґрунтоване чергування у часі і просторі вирощування сільськогосподарських культур на орних землях.

Впровадження сівозмін дає змогу підвищити урожайність культур, родючість ґрунту, більш раціонально використовувати поживні речовини ґрунту. Сукупність взаємопов’язаних сівозмін, об’єднаних планом розвитку галузей і організації території господарства, становлять систему сівозмін.

Наукова організація системи сівозмін передбачає:

- розміщення посівів сільськогосподарських культур після науково обґрунтованих попередників;

- створення умов для повного забезпечення тваринництва високоякісними кормами;

- розширення площ під багаторічними насадженнями за рахунок земель, які менше використовуються під посіви зернових і технічних культур;

- виконання організаційно – економічних та агротехнічних заходів щодо поліпшення малопродуктивних земель.

При чергуванні культур у сівозміні за визначеною схемою гинуть збудники багатьох хвороб рослин, так як вони спеціалізуються на певних культурах, зменшується забур’яненість полів.

Розрізняють типи сівозмін:

1. Польові (основні) сівозміни - використовують для вирощування продукції зернових, технічних та інших культур; можуть бути кількох видів: зернові, льонарські; бурякові та інші.

2.Кормові сівозміни (для виробництва високоякісних кормів для тваринництва). Вони поділяються:

- при фермерські (розміщують поблизу ферм, де висівають найбільш трудомісткі, мало транспортабельні культури);

- пасовищні;

- лукопасовищні сівозміни (створюють для використання природних або довготривалих культурних лук і пасовищ).

3. Спеціальні сівозміни – для вирощування трудомістких культур: (овочеві, коноплю, льон та інші).

4. Комплексні сівозміни об’єднують овочекормові культури.

Розробляючи сівозміни вивчають земельну територію господарства розміщення і площу земельних угідь, якість ґрунтів, шляхову мережу, водні джерела, розміщення населених пунктів, тваринницьких ферм. Потім за плановим обсягом виробництва окремих видів рослинницької продукції та плановою урожайністю визначають проектну структуру посівних площ відповідних культур. Після цього визначають типи сівозмін, їх кількість і розміщення. Потім вирішують питання про кількість полів у кожній сівозміні та схеми чергування культур в них.

У господарствах зустрічаються сівозміни з різною кількістю полів – від 4 до 10 і більше. Найбільш поширені 8-10 пільні.

При виборі найбільш економічно вигідних сівозмін та структури посівних площ для даної природно - кліматичної зони слід провести їх організаційно-економічну оцінку. Для цього використовують такі показники:

- обсяг валової продукції з усієї сівозмінної площі, яка може бути одержана за умов впровадження прогресивної технології, техніки і організації виробництва у вартісних і натуральних показниках та кормових одиницях;

- затрати праці на виробництво цієї продукції, люд.-год.;

- прямі виробничі витрати, грн. на 1000 грн. валової продукції;

- умовний чистий доход на 1 га сівозмінної площі, грн.;

- продуктивність праці (виробництво валової продукції на середньорічного робітника, грн.).

Здійснюють порівняння показників:

- виходу продукції у грошовому виразі на 100 га ріллі або на 1 люд.-год.;

- виходу кормів у кормових одиницях з одиниці площі;

- затрати праці на одиницю продукції.

 

3. Організація кормової бази

 

В загальній системі ведення господарства кормова база виступає зв'язуючою ланкою між галузями рослинництва і тва­ринництва. Тому розвиток кормової бази, її ефективність і виз­начають розвиток галузей рослинництва.

Під кормовою базою розуміють склад, кількість і якість кормових ресурсів, систему їх виробництва, заготівлі, збері­гання і використання. В дане поняття включають три основні взаємопов'язані системи: кормовиробництво, кормоприготування і використання кормів. Поняття кормової бази включає в себе зоотехнічну, агрономічну і організаційно-еко­номічну сторони.

Зоотехнічну сторону кормової бази характеризують склад і якість кормів. Агрономічна її сторона включає питання агро­техніки вирощування зернофуражних і кормових культур, роз­міщення їх у сівозмінах, заходи з підвищення їх урожайності, а також питання підвищення продуктивності природних кормо­вих угідь.

Організаційно-економічна сторона кормової бази включає розрахунки потреби в кормах і посівних площ культур, розроблення заходів щодо інтенсифікації кормови­робництва і здешевлення виробництва кормів, вибір найбільш вигідних кормів та встановлення ефективних типів і норм годів­лі тварин, організацію зберігання, приготування і згодовування кормових ресурсів.

Наукова організація кормової бази зумовлена вимогами нау­кової організації всього аграрного виробництва і зокрема тварин­ництва. Вона означає постійне вдосконалення системи виробниц­тва і підвищення ефективності використання кормів на основі досягнень науково-технічного прогресу з врахуванням зоотехніч­них, агрономічних та організаційно-економічних вимог.

Науковими основами організації кормової бази є:

- дані зоотехнічної науки про годівлю тварин;

- агрономічні та організаційні основи складання високопро­дуктивних польових і кормових сівозмін;

- наукові способи підвищення урожайності сільськогоспо­дарських культур і продуктивності кормових угідь та організації їх використання.

Для галузей тваринництва виробляють і використовують багато видів кормів, які об'єднують у групи: концентровані, грубі, соковиті, зелені, тваринного походження, мінеральні і синтетичні. Кожна з цих груп кормів включає декілька видів різних кормів.

Концентровані корми - це зерно, висівки, макуха, комбікор­ми та ін. Джерелами їх надходження є посіви зернофуражних культур, відходи переробки зернових і олійних культур, комбі­кормове виробництво.

Грубі корми - сіно, сінаж, солома, полова, сухі стебла куку­рудзи. Ці корми надходять з природних сіножатей, посівів одно­річних та багаторічних трав і як побічна продукція вирощування зернових культур.

Соковиті корми - силос, коренеплоди, картопля, жом, брага та ін. Джерелами їх надходження є посіви культур та відходи промислової переробки сільськогосподарської продукції (жом, брага та ін.).

Зелені корми використовують у літньо-пасовищний період. Джерелами їх надходження є сіяні трави, природні і культурні пасовища.

Корми тваринного походження – молоко і відходи його переробки, змінник незбираного молока, рибне і м’ясо-кісткове борошно та ін.

Мінеральні корми – кухонна сіль, крейда та інші, які виготовляють на промислових підприємствах. Їх включають у раціони годівлі тварин, щоб збалансувати нестачу окремих мінеральних елементів – фосфору, кальцію, натрію.

Харчові рештки громадських їдалень та інших підприємств харчування у великій кількості використовують для годівлі свиней.

Структурою кормових ресурсів - це відсоткове співвідношення окремих груп і видів кормів за поживністю у загальній їх кількості. Вона характеризує тип кормової бази, який визначають за переважаючим обсягом того чи іншого виду корму в загальному обсязі кормів.

 

Для різних видів тварин структура кормів неоднакова, а також має зональні відмінності. Наприклад, у кормах для ВРХ переважають соковиті, грубі і зелені корми, для птиці – концентровані. У районах стійлово-пасовищної і стійлової систем основними є корми сіяних культур.

Головним джерелом виробництва кормів є кормова площа, яка включає посіви зернофуражних і кормових культур та природних сіножатей і пасовищ.

До кормових ресурсів господарств належать корми власного виробництва та куповані.

В обсяг кормів власного виробництва включають:

- фактично виділене на корм зерно;

- врожай всіх кормових культур та природних угідь, в тому числі і зелену масу, використану під час випасання худоби;

- фактично виділену на корм картоплю; врожай проміжних, ущільнених, післяжнивних і міжрядних (у садах, лісосмугах) кормових посівів;

- побічну продукцію і відходи переробки продовольчих і технічних культур - солому (крім виділеної на підстилку та інші господарські потреби), полову, сухі стебла кукурудзи, гичку, висівки, жом, відходи переробки молока, фактично використані на корм молоко, фрукти, овочі та ін.

До купованих кормів належать комбікорми (крім вироблених у власних цехах); жом у господарствах, що не вирощують цукро­вих буряків; білково-вітамінні і мінеральні корми та кормові ре­човини. Уразі нестачі кормів господарства купують і такі корми, які самі виробляють (зерно, сіно, солому).

Вироблені корми господарства використовують для тварин­ництва, продають іншим господарствам. Тому стан кормової бази та рівень забезпеченості кормами тваринництва характе­ризує така система показників:

- загальний обсяг кормів (власних і купованих);

- кількість заготовлених кормів для тваринництва (в натурі і кормових одиницях) та вміст у них перетравного протеїну;

- кількість одержаних і заготовлених кормів у розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь і 1 умовну голову худоби і птиці в кормових одиницях та протеїні.

Не менш важливе значення, ніж кількість кормів, має їх якість (вміст протеїну та його повноцінність за амінокислотним складом, вміст мінеральних речовин - кальцію, фосфору та ін., вміст вітамінів, мікроелементів). Якщо в кормі мало якісних речовин, особливо про­тешу і потрібних амінокислот, то це спричиняє перевитрачання його на одиницю тваринницької продукції і, відповідно, знижен­ня ефективності виробництва (зростання собівартості одиниці продукції, зниження рентабельності виробництва).

Кормові культури за переліченими показниками не є рівно­цінні. Одні з них - високоврожайні, але малобілкові, інші - нав­паки. Крім цього у різних природно-еконо­мічних зонах ефективність окремих кормових культур теж не­однакова.

Отже, міцну і економічно ефективну кормову базу не можна створити за рахунок однієї-двох будь-яких культур, оскільки кожна з них не задовольняє всіх вимог - високої урожайності, низької собівартості та високої якості кормів. Тому необхідно правильно поєднувати вирощування різних культур, які в умо­вах господарства є ефективними за окремими показниками, вра­ховуючи при цьому найбільш вигідні типи годівлі тварин.

Для годівлі тварин використовують різні корми, які поєдну­ють у певних співвідношеннях. Ті корми, які мають найбільшу питому масу в раціонах тварин, визначають тип годівлі. Якщо, наприклад, у годівлі свиней концентровані корми складають більше половини спожитих кормових засобів, то це концентратний тип годівлі, а якщо переважають концентрати і коре­неплоди, то, залежно від їх співвідношення, тип годівлі є концентратно-коренеплідний або коренеплідно-концентратний.

Щоб вибрати найефективніші типи годівлі тварин, проводять їх зоотехнічну і економічну оцінку за системою показників:

- зоотехнічна цінність корму за вмістом протешу та інших якісних речовин;

- зоотехнічна оплата корму (виражається затратами корму в кормових одиницях на одиницю продукції тваринництва і, нав­паки, кількістю виробництва продукції тваринництва на кормо­ву одиницю корму);

- економічна оплата корму (виражається вартістю корму в розрахунку на одиницю продукції тваринництва або виходом її на 1 грн. вартості корму);

- ефективність використання землі характеризується поголів'ям тварин та кількістю виробленої продукції тварин­ництва на 1 або 100 га кормової площі, сільськогосподарських чи інших угідь, розміром кормової площі на 1 (фізичну чи умовну) голову тварин та одиницю їх продукції.

Результативну ефективність типів годівлі тварин характеризують такі показники, як кількість, собівартість і рен­табельність виробництва продукції тваринництва.

У зв'язку з різними зональними природно-економічними умо­вами господарств країни проблему організації кормової бази не­можливо розв'язати будь-яким одним способом. Тому необхідно розробляти системи кормовиробництва стосовно до цих умов.

Під системою кормовиробництва слід розуміти комплекс організаційно-економічних, агрономічних і зоотехнічних за­ходів, що забезпечують у певних природно-економічних умо­вах потрібний обсяг виробництва кормів відповідної якості при найменшому розмірі кормової площі і найменших витратах у розрахунку на кормову одиницю корму. Ланками системи кор­мовиробництва є: основне джерело надходження кормів, рівень інтенсивності кормовиробництва, організація і технологія ви­робництва кормів, організація заготівлі та зберігання кормів.

У різних зонах залежно від основного джерела надходження кормів можуть бути такі системи кормовиробництва: польового кормовиробництва (посівна); посівно-пасовищна і лукопасовищна, які зумовлюють відповідні системи тваринництва: стій­лову, стійлово-пасовищну і пасовищну.

Система польового кормовиробництва поширена у районах з великою розораністю земель і малими площами природних кор­мових угідь. Основне джерело кормів - посіви культур у польо­вих і кормових сівозмінах на орних землях, тому тут переважає стійлова система тваринництва.

Посівно-пасовищна (пасовищно-посівна) система кормови­робництва поширена в зоні Полісся і передгірських районах Кар­пат. Корми у великих кількостях надходять як з посівів, так і з природних угідь.

Луко-пасовищну систему кормовиробництва застосовують у гірських районах Карпат. Джерелами кормів тут є природні луки і пасовища, які забезпечують господарства кормами не тільки в літній період (зелена маса), а й узимку (сіно, сінаж, трав'яне бо­рошно).

Основою годівлі тварин про­тягом літнього періоду є зелені корми з посівів кормових куль­тур і природних кормових угідь. Ці корми дешеві і повноцінні за якістю. Для рівномірного забезпечення худоби зеленою масою протягом літнього (пасовищного) періоду в господарствах ор­ганізовується так званий зелений конвеєр. В тих господарствах, де мало природних кормових угідь або їх продуктивність невисока, роль зеленого конвеєра особливо велика. Зелений конвеєр передбачає надходження зеленої маси з природних кормових угідь (пасовищ, сіножатей та інших) і поповнення її недостат­ньої щоденної і декадної кількості за рахунок посівів однорічних і багаторічних трав на орних землях, інших кормових культур на орних землях, проміжних і повторних посівів, а також вико­ристання відходів рільництва на зелені корми.

Потребу в зелених кормах на кожен місяць літнього (пасовищ­ного) періоду розраховують на основі щомісячних оборотів стада тварин і відповідних норм потреби корму на голову худоби.

Після визначення потреби зелених кормів в розрізі декад за рахунок сіяних культур визначають їх площу посіву. При цьому користуються схемами зеленого конвеєру для різних природно-економічних зон, які рекомендують науково-дослідні установи.

Планування кормової бази в господарствах включає обчис­лення потреби в кормах, визначення кількості надходження їх з власних джерел і купівлі, планування розміру посівних площ фуражно-кормових культур і використання кормів, складання кормового балансу. При цьому має бути забезпечена потрібна якість корму за протеїном та іншими речовинами, а також яко­мога менші розмір кормової площі і собівартість корму.

Розрахунок потреби в кормах для тваринництва на певний пе­ріод називається планом потреби в кормах. Отже, кормовий план - це науково обгрунтований розрахунок потреби господарства в кормах на певний період з усіх видів кормів і у відповідності з наміченим поголів’ям і продуктивністю худоби. Його складають на рік, стійловий і пасовищний періоди, квартал, місяць. Основою для розрахунків потреби в кормах є дані про поголів'я тварин та обсяги виробництва їх продукції, норми годівлі тварин та норми витрат кормів на одиницю продукції.

Застосовують такі способи розрахунків потреби в кормах:

- за плановим поголів'ям худоби і птиці у фізичних головах
та нормами їх годівлі в натуральних кормах;

- за плановим поголів'ям худоби і птиці в умовних головах
та нормами потреби кормів на одну умовну голову в кормових
одиницях;

- за плановим обсягом виробництва продукції тваринниц­тва та нормами витрат корму (в кормових одиницях) на одиницю
різних видів продукції.

Річний план потреби в кормах є основою планування кормо­вої бази. Його складають на календарний і господарський роки.

На основі даних про потребу в кормах на господарський рік визначають площі посіву відповідних фуражно-кормових куль­тур, включаючи і насінні ділянки. Перед тим спочатку визнача­ють скільки кормів надійде з природних кормових угідь, кількість побічної кормової продукції рослинництва і купованих кормів.

План потреби в кормах та їх використання на окремі періо­ди року (півріччя, квартал, місяць, декаду) складають за даними поголів'я тварин на ці періоди та відповідними нормами годівлі.

Норми годівлі - це зоотехнічне і економічно обгрунтована потреба в поживних речовинах та видовий склад кормів для од­нієї голови тварин на певний період (день, місяць, рік).

Склад кормів, що забезпечує добову потребу їх, називають кормовим раціоном. Науково встановлені норми годівлі, а отже, і норми витрачання корму на одиницю продукції тваринництва є важливим вихідним елементом планування та організації кор­мової бази. За складом ці корми повинні відповідати біологічним особливостям тварин, бути повноцінними за поживними речо­винами і економічно ефективними.

Під кормовим балансом розуміють співставлення потреби в кормах з надходженням їх з різних джерел за видами і групами та ступінь забезпечення ними худоби. Основним є кормовий ба­ланс, складений за показниками потреби в кормах та їх надход­ження на господарський рік.

У балансі відображають:

- потребу в кормах;

- надходження кормів з різних джерел;

- надлишок чи нестачу кормів;

- джерела поповнення нестачі або спосіб реалізації (викорис­тання) надлишку.

 

4.Організація овочівництва.

 

Овочівництво – капіталомістка та трудомістка галузь сільського господарства. Овочі цінні та незамінні продукти харчування. Їх неможливо довго зберігати, значну частину переробляють: консервування, маринування, квашення. Овочівництво – складна галузь, в країні вирощується близько 120 овочевих культур.

Галузями овочівництва є: овочівництво відкритого грунту; овочівництво закритого грунту;

Галузь має такі особливості:

- низька транспортабельність;

- утруднена механізація окремих виробничих процесів, що вимагає значних затрат ручної праці;

- потреба у працівниках певної спеціалізації і відповідної техніці;

- неможливість рівномірно протягом року забезпечувати населення продукцією, а тому організація зберігання, консервування, сушіння, охолодження і швидкого заморожування овочів;

- велика трудомісткість робіт, що зумовлює високі сумарні затрати.

Вирощування овочів займаються різні виробничі типи господарств. Найбільша кількість товарної продукції виробляється у спеціалізованих овочівницьких господарств. Овочівництву властива чітка зональна спеціалізація.

Розрізняють такі зони вирощування овочів:

- приміська – (біля великих міст та промислових центрів) – поєднують овочівництво відкритого і закритого грунту. Завданням цих господарств є цілорічне забезпечення населення овочевою продукцією. Більшість її реалізують відразу після збирання врожаю, а решту закладають на зимове зберігання і використовують у міру потреби;

- сировинні зони переробної промисловості, в яких вирощують овочі на переробку (помідори, перець, баклажани, кабачки тощо). Кліматичні і грунтові умови тут сприятливі для вирощування 2-3 культур. Вирощену продукцію переробляють на власних овочеконсервних заводах або реалізують підприємствам;

- глибинні зони, овочівницькі господарства яких розміщені у сприятливих умовах для вирощування окремих овочів. Тут вони максимально дешеві і відзначаються високою якістю.

- зони, які історично склалися і спеціалізуються на вирощуванні окремих культур і навіть сортів завдяки сприятливому для них мікроклімату (Камянка-Дніпровка - на вирощуванні помідорів і огірків, Ніжин – огірки);

- насінницькі господарства, що спеціалізуються на виробництві насіння овочевих культур.

Поряд з овочівницькими господарствами вирощуванням овочів займаються сільськогосподарські підприємства інших напрямків спеціалізації. У них ця галузь розвивається як додаткова для забезпечення власних потреб.

В овочівництві необхідно поглиблювати спеціалізацію за такими напрямами:

- розсадні культури (капуста, помідори, цибуля на зелень);

- посівні культури (цибуля на ріпку, огірки, морква, столові буряки тощо);

- зелені культури (петрушка, щавель, редька, зелений горошок);

- інші овочеві культури (баклажани, перець солодкий, гіркий).

По всіх овочевих культурах обов’язково визначають:

- організацію робіт з обробітку грунту і внесення добрив;

- строки сівби і садіння розсади;

- організація догляду за рослинами (особливо полів);

- збирання врожаю.

Слід враховувати, що овочеві культури більш вологолюбні і не витримують пересихання грунту, більше терплять від бурянів. Тому обробіток грунту під овочеві має бути спрямований на нагромадження в ньому вологи і поживних речовин, забезпечення доброї аерації, швидке прогрівання його навесні та знищення бур’янів. Для запобігання втрати вологи проводять лущення грунту. Під ранні овочеві культури проводять глибоку оранку.

Овочеві культури дуже вимогливі до вмісту поживних речовин у грунті. Систему удобрення в овочевій сівозміні треба запроваджувати з урахуванням грунтово-кліматичних умов району, наявності добрив тощо.

Насінний матеріал в овочівництві має велике значення. Насіння має відповідати посівним якостям. Перед сівбою його намочують, пророщують, гранулюють, обігрівають.

Основні способи садіння та сівби овочевих та баштанних культур – рядковий та квадратно-гніздовий, стрічково-гніздовий. (широкі міжряддя -90-100 або 110 см чергуються з вузькими – 50-40 см. У ряду рослини розміщують гніздами на відстані 60-70 см одну від одної, це дає змогу проводити міжрядний обробіток грунту впоперек рядків). Для сівби використовують сівалки.

Широко застосовують розсадний метод вирощування овочевих культур. Розсаду висаджують вручну або механізовано.