Європейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод

 

Як підкреслюється в Преамбулі Конвенції, її учасники «...уряди європейських країн, що дотримуються єдиних думок і мають спільну спадщину в політичних традиціях, ідеалах, свободі і верховенстві права...» мають на меті «...зробити перші кроки для забезпечення колективного здійснення деяких з прав, проголошених в Загальній декларації...» [6]

За юридичною природою конвенційні права і свободи належать до категорії громадянських (особистих) та політичних прав і свобод.

Поняття громадянських прав і свобод пов’язується насамперед з природними правами і свободами, оскільки їхній характер зумовлюється самою сутністю людини як члена суспільства. Природні права – явище об’єктивне, вони не залежать від визнання чи ігнорування їх державою, визначаються самим фактом людського буття. Відповідно, вони є загальними, позанаціональними і позатериторіальними. Громадянські права є правами людини, вони належать всім – як власним громадянам держави, так і іноземцям та особам без громадянства [11, с. 34-35, 101].

Політичні права і свободи забезпечують людини вільну участь в управлінні державою, вирішенні важливих питань суспільного життя. Вони можуть реалізовуватися як індивідуально, так і колективно. Природних характер цих прав випливає з принципу народного суверенітету.

До первісного переліку конвенційних прав і свобод входять: право на життя (стаття 2 Конвенції); заборона катувань (стаття 3 Конвенції); заборона рабства та примусової праці (стаття 4 Конвенції); право на свободу та особисту недоторканість (стаття 5 Конвенції); право на справедливий суд (стаття 6 Конвенції); принцип застосування покарання на підставі закону (стаття 7 Конвенції); право на повагу до приватного та сімейного життя (стаття 8 Конвенції); свобода думки, совісті і релігії (стаття 9 Конвенції); свобода вираження поглядів (стаття 10); свобода зібрань та об’єднання (стаття 11); право на шлюб (стаття 12); право на ефективний засіб юридичного захисту (стаття 13); заборона дискримінації (стаття 14).

Згодом, із прийняттям Протоколів № 1, 4, 7 та 12 перелік конвенційних прав і свобод був розширений. До нього увійшли: право власності (стаття 1 Першого протоколу); право на освіту (стаття 2 Першого протоколу); право на вільні вибори (стаття 3 Першого протоколу); заборона ув’язнення за борг (стаття 1 Протоколу № 4); свобода пересування (стаття 2 Протоколу № 4); заборона вислання громадянина (стаття 3 Протоколу № 4); заборона колективного вислання іноземців (стаття 4 Протоколу № 4); процедурні гарантії, що стосуються вислання іноземців (стаття 1 Протоколу № 7); право на оскарження в кримінальних справах (стаття 2 Протоколу № 7); право на відшкодування у разі судової помилки (стаття 3 Протоколу № 7); право на бути притягненим до суду або покараним двічі (стаття 4 Протоколу № 7); принцип рівноправності кожного з подружжя (стаття 5 Протоколу № 7); загальна заборона дискримінації (стаття 1 Протоколу № 12) [17; 20; 23; 28].

Більшість прав і свобод, передбачених Конвенцією та протоколами до неї, не є абсолютними. Це, зокрема, стосується права на життя (стаття 2), права на свободу та особисту недоторканність (стаття 5), права на повагу до приватного і сімейного життя (стаття 8), свободи думки, совісті і релігії (стаття 9), свободи вираження поглядів (стаття 10), свободи зібрань та об’єднання (стаття 11 Конвенції) та інших.

Названі права і свободи підлягають певним обмеженням, що припускає можливість держави втручатися в процес їхньої реалізації з дотриманням встановлених вимог.

Обмеження прав і свобод, передбачені Конвенцією, мають спільні ознаки. По-перше, підстави та порядок втручання у здійснення прав повинні встановлюватися «законом» і бути «необхідними у демократичному суспільстві». По-друге, обмеження повинні переслідувати правомірну мету. Наприклад, право на життя підлягає обмеженням з метою захисту будь-якої особи від незаконного насильства, здійснення законного арешту, запобігання втечі особи, яку законно тримають під вартою, при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання (стаття 2);

обмеженням права на свободу є законне ув'язнення особи після засудження її компетентним судом; законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, встановленого законом; законний арешт або затримання особи, здійснене з метою припровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення; затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього з метою припровадження його до компетентного органу; законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг; законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в'їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції (стаття 5);

право на приватність може обмежуватися в інтересах «національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб» (стаття 8);

релігійна свобода – в інтересах «громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб» (стаття 9);

свобода слова – в інтересах «національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням і злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду» (стаття 10);

свобода зібрань та об’єднань – в інтересах «національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб» (стаття 11).

Більшість рішень Європейського суду, які стосуються порушень відносних прав, містять аналіз правомірності їхніх обмежень, правомірності втручань у процес їх реалізації. При цьому Європейський суд дотримується певної послідовності у розгляді фактичних обставин справи та аргументів сторін, досліджуючи їх за такими критеріями:

чи були дії влади, які означали втручання у здійснення права (свободи), передбачені законом;

чи переслідували вони правомірну мету, визначену у відповідних статтях Конвенції;

чи були обмеження, за даних обставин, необхідними у демократичному суспільстві;

чи були вони пропорційними, адекватними діям заявника.

Негативна відповідь хоча б на одне з цих питань означатиме наявність протиправного обмеження права (свободи) й, відповідно, порушення Конвенції.

Отже, щоб бути правомірним, обмеження права або свободи має бути передбачене законом.

У свою чергу, закон також повинен відповідати певним вимогам. По-перше, він має бути доступним, тобто забезпечувати громадянам можливість орієнтуватися в нормах, які підлягають застосуванню у даному випадку; по-друге, закон має бути однозначним, тобто містити чіткі правові приписи. Закон, який не відповідає зазначеним вимогам, не є правомірним. Відповідно, обмеження права або свободи на підставі такого закону буде порушенням Конвенції.

Критерій «втручання, необхідне у демократичному суспільстві», на думку Європейського суду, означає наявність «безпосередньої суспільної потреби».

Конвенційне формулювання «необхідний у демократичному суспільстві» залишає державам-учасницям певну свободу розсуду. Це стосується як внутрішнього законодавства, так і органів, у тому числі судових, які тлумачать і застосовують національне законодавство.

Проте, надана державам свобода розсуду не є безмежною. Європейський суд залишає за собою право остаточного рішення щодо того, наскільки те чи інше обмеження, встановлене державою, є сумісним із правом або свободою у тому вигляді, як вони гарантуються Конвенцією.

Таким чином, свобода розсуду держави обмежується європейським контролем, який поширюється як на закон, на якому ґрунтується рішення щодо обмеження права або свободи, так і на саме рішення, у тому числі, винесене незалежним судом. Відповідно, завдання Європейського суду полягає не в підміні національних судів, а у здійсненні контролю щодо того, чи відповідають рішення та дії держави-учасниці вимогам відповідних статей Конвенції.

Питання пропорційності й адекватності втручання з боку держави діям заявника вирішується у кожному окремому випадку з урахуванням усіх обставин справи.

Стаття 15 Конвенції передбачає право держав-учасниць відступати від зобов'язань під час надзвичайної ситуації:

«Під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, будь-яка Висока Договірна Сторона може вживати заходів, що відступають від її зобов'язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її зобов'язанням згідно з міжнародним правом».

Відповідно, відступ від зобов’язань є правомірним, по-перше, якщо відповідні заходи вживаються в умовах, які загрожують життю нації, по-друге, є пропорційними, по-третє, не порушують інших міжнародних зобов’язань держави. Разом із тим, Конвенція визначає кілька прав щодо яких держава не може відступити від конвенційних зобов’язань. Це – право на життя (крім випадків смерті внаслідок правомірних воєнних дій), заборона катувань, заборона рабства та принцип ніякого покарання без закону.

Використовуючи право на відступ від зобов'язань за Конвенцією, держава повинна у повному обсязі поінформувати Генерального секретаря Ради Європи про вжиті нею заходи і причини їх вжиття. Вона також повинна повідомити Генерального секретаря Ради Європи про час, коли такі заходи перестали застосовуватися, а положення Конвенції почали діяти у повному обсязі.

 

 

Ратифікація та денонсація