Абсолютна і монопольна земельна рента

Абсолютна і монопольна земельна рента

Земе́льна ре́нта — дохід, який отримують землевласники, реалізуючи власність на землю. Причиною виникнення визнається існування монополії на землю як об'єкт господарювання. Земельна рента — нетрудовий тип приватної власності на засоби виробництва.

Розрізняють такі форми земельної ренти:

· диференційна рента І-го роду — диференціація земель за їх якістю;

· диференційна рента ІІ-го роду виникає при послідовних вкладеннях капіталу та праці в одну і ту ж ділянку землі;

· абсолютна рента утримується власником землі з орендарів незалежно від родючості земель і їх місцезнаходження;

· монопольна рента виступає у вигляді додаткового доходу, який утворюється внаслідок перевищення ціни товару над його вартістю, коли даний товар вироблений у сприятливих умовах, що дають можливість виробляти рідкісні види продукції й за рахунок цього встановлюють на них монопольно високі ціни.

Абсолютна земельна рента.

Абсолютна рента утворюється на всіх земельних ділянках як надлишок суспільної вартості сільськогосподарської продукції над ціною виробництва (затрати виробництва плюс середній прибуток).

 

Джерелом абсолютної ренти є додатковий продукт, який створюється не лише в сільському господарстві, а і в інших галузях виробництва — промисловості, торгівлі, будівництві тощо.

 

У процесі переходу України до ринкової системи економіки, коли створюються умови для функціонування різних типів господарств, що ґрунтуються на різних формах власності, реально з’являється основа і для абсолютної ренти як економічної форми реалізації власності на землю. Та частина орендної плати, яка виключає плату за кредит, процент на капітал, амортизацію та певною мірою податок, є абсолютною рентою. А.Р. повинна надходити в розпорядження держави як власника землі

Монопольна земельна рента.

Умовами її утворення є обмеженість і невідтворюваність земель особливої якості чи певні кліматичні умови. Це виявляється в тому, що лише на певних землях, лише в певних природно-кліматичних умовах можливе виробництво сільськогосподарських продуктів з особливими якісними характеристиками (наприклад, винограду, чаю, тютюну).

 

Оскільки виробництво такої продукції не може бути збільшене за рахунок залучення до сільськогосподарського обороту нових земель, а постійний і досить високий попит на цю продукцію не задовольняється, виникає можливість реалізувати її за монопольно високими цінами.

 

Різниця між монопольно високою ціною продукту та економічними витратами і становитиме монопольну ренту, яка надходить у розпорядження землевласника.

 

Джерело монопольної ренти, як і абсолютної, є поза сільським господарством.

Як правило, це доходи, створені в інших галузях виробництва, що надходять землевласнику на основі перерозподілу. Це не означає, що власник землі обов’язково фізично відділений від землі як засобу виробництва. Рента привласнюється і тоді, коли і власник, і землекористувач об’єднані в одній юридичній особі.

 

Орендна плата. Земельна рента за умов ринкової економіки виступає у формі орендної плати і процента за іпотечною заборгованістю.
Орендна плата включає ренту, процент на вкладений землевласником капітал та амортизаційні нарахування на цей капітал.
Частина земельної ренти у формі процента за іпотечною заборгованістю привласнюється банками, страховими компаніями, іншими фінансовими закладами. Їх право, як і право землевласника, на отримання ренти може продаватись, і земля в цьому разі набуває форми товару.

Ціна землі. Розглядаючи ціну землі, слід розрізняти ціну землі як продукту праці і як продукту природи. Ціна землі як продукту праці включає витрати на обробіток ґрунту та його покращання, тобто набуває нової якості, виступаючи вже, з одного боку, як продукт праці землероба, а з іншого — як результат функціонування таких факторів виробництва, як капітал та підприємницькі здібності. Ціна ж землі як продукту природи — поняття ірраціональне, оскільки, як зазначалося, земля не є продуктом людської праці. Водночас вона може використовуватись як засіб виробництва та предмет праці і приносити її власникові дохід у вигляді
ренти. Економічними формами землі-капіталу виступає форма позичкового процента, а землі-матерії — земельна рента.

Теоретично ціна землі включає грошовий еквівалент витрат власника на її покращання і величину ренти. Фактично ціна землі коливатиметься залежно від вартості заходів щодо її поліпшення, маси ренти, норми позичкового процента, співвідношення попиту і пропонування, очікуваної політики з регулювання аграрного сектору економіки тощо.

Антимонопольне регулювання

Антимонопольне регулювання – це комплекс економічних, адміністративних і законодавчих заходів, здійснюваних державою і спрямованих на те, щоб забезпечити умови для ринкової конкуренції і не допустити надмірної монополізації ринку, загрозливою нормальному функціонуванню ринкового механізму.

 

Антимонопольне законодавство спрямовано проти нагромадження фірмами небезпечної для суспільства монопольної влади. Антимонопольне законодавство можна розглядати по-різному: -воно спрямовано проти чистих монополій і великих олігополій, які володіють надмірною монопольною владою, а також на відвернення "нечесних" дій, які порушують загальноприйняті норми ділового спілкування. –воно спрямовано проти усіх форм монопольної влади, будь-яких форм монопольної поведінки.

 

Сучасне антимонопольне регулювання з боку державних органів можна звести до трьох груп заходів:

1) адміністративно-правовий вплив:

· заборона монополії в якій галузі господарства;

· розпуск існуючих монополістичних об'єднань;

· розчленування монополій на ряд самостійних виробництв.

2) адміністративно-економічний вплив:

· переслідування державою торговців, що здійснюють цінову дискримінацію (завищення цін, не обумовлений витратами виробництва);

· переслідування торговців, що здійснюють фальсифікацію товарів шляхом використання реклами;

· заборона позаекономічного впливу на контрагентів.

3) економічний вплив, проведене державою:

· використання різних прийомів ведення податкової політики, які змушують монополію призначати ціни на продукцію, що випускається, близькі до умов вільної конкуренції;

· заохочення випуску товарів-замінників. Різноманітність товарів особистого і продуктивного споживання знижує попит на товари монопольного виробництва;

· розширення ринку за рахунок встановлення міжнародних економічних зв'язків і збільшення імпорту; поширення наукових і технологічних знань.

 

Об’єктами антимонопольної політики є: монополізований ринок в цілому та його окремі елементи; суб’єкти господарювання, які займають монопольне становище; державні організаційні структури монопольного типу; центральні органи державної виконавчої влади. А метою для антимонопольного регулювання слугує захист інтересів споживачів і суспільства в цілому від негативних ефектів монопольної діяльності окремих суб’єктів господарювання.

 

Методами антимонопольного регулювання є:

· законодавче регулювання;

· o адміністративне регулювання (штрафи, судові рішення, дозволи, заборони, примус);

· o фінансово-економічне стимулювання розвитку конкурентного середовища.

До конкретних засобів антимонопольного регулювання в Україні також належать:

· o обмеження на встановлення вищого рівня цін і тарифів;

· o декларування зміни цін;

· o установлення стандартів і показників якості для товарів та послуг монополістів;

· o врегулювання місткості ринку;

· o розподіл ринків;

· o використання держзамовлень та контрактів;

· o тарифне регулювання експорту та імпорту товарів.

 

Таким чином, антимонопольна політика і антимонопольне законодавство спрямовані передусім на недопущення утворення економічних монополій, їх влади над ринком. Антимонопольне регулювання ринкової економічної системи необхідне для відновлення можливостей ринкового конкурентного механізму в сучасних умовах недосконалої конкуренції. Цей процес береться під строгий контроль держави.

 

Висновки. Таким чином, можна сказати, що антимонопольне регулювання посідає важливе місце в економіці України. Проте, на сьогоднішній день існують певні недоліки в процесі її діяльності. Тому потрібно прикласти максимум зусиль, щоб вдосконалювати антимонопольне регулювання. На мою думку, українським законодавцям треба працювати, враховуючи іноземний досвід, а також розробити свої нові методи боротьби зі споживанням монопольним становищем.

Власність та її типи

Власність – володіння, користування, розпорядження

Види: приватна, індивідуальна, сімейна, колективна, державна, комунальна (муніципальна), змішана.

Індивід. вл. концентрує такі ознаки, як управління, праця, розпорядження майном і доходом, в одному суб’єкті.

Приватна вл. Вона відрізняється від інд.вл. тим, що розпоряджаються майном і доходом одні, а трудяться інші.

Сімейна вл. — власність, що належить на загальних підставах членам сім'ї і є одним із різновидів приватної трудової власності.

Колективна вл. – привласнення об'єктів власності (засобів виробництва, цінних паперів, патентів, ліцензій тощо) колективом фізичних або юридичних осіб.

Державна вл. — привласнення державою (як суб’єктом власності) засобів виробництва, робочої сили, частки національного доходу та інших об’єктів власності.

Муніципальна вл. -. це також, як і держ., різновид публічної власн. Верховний розпорядник майном – органи місц. влади.

Поняття Змішаних видів вл. означає, що всередині різних форм можуть формуватися інші.

Гроші та грошовий обіг

Гро́ші — особливий товар, що є загальною еквівалентною формою вартості інших товарів та послуг. Гроші виконують функції мірила вартості та засобу обігу. Крім того, вони є засобами нагромадження та платежу. З утворенням світового ринку, деякі національні гроші виконують функції світових.

Рух грошей при виконанні ними своїх функцій являє собою грошовий обіг. Гроші знаходяться в стані постійного руху між трьома групами суб'єктів економіки: фізичними особами, господарствами (фірмами), установами та органами державної влади.

Грошовий обіг - це відносно незалежний рух грошей у процесах виробництва, розподілу, обміну і споживання національного продукту, це сукупність усіх грошових платежів і розрахунків, що відбуваються в народному господарстві.

Гроші опосередковують обіг та обмін усього суспільного продукту, включаючи доходи різних соціальних груп. Вони обслуговують також кругообіг капіталу, рух позичкового та фіктивного капіталів.

Об'єктивною основою грошового обігу є товарне виробництво, в якому товарний світ поділився на товари та гроші. Це зумовлює двоякий вираз руху сукупного валового продукту - натурально-речовий та грошовий. Рух вартості в цих двох виразах сукупного валового продукту в процесі відтворення проявляється як рух продуктів і рух грошей.

Рух грошей має реальний економічний зміст, бо обслуговує в процесі відтворення рух товарів у їхньому натурально-речовому виразі. Окремі грошові операції суб'єктів економічних відносин спричинюють відповідне переміщення між ними реальної вартості. Оскільки процес суспільного відтворення як макроекономічне явище відбувається безперервно, то безперервним є й рух грошей, що його обслуговує.

У розвинутому ринковому господарстві грошовий обіг не може здійснюватись без участі і активної ролі банків. Банки стають посередниками у взаємних виплатах і розрахунках між підприємствами, організаціями, установами, фізичними особами. Вони цілеспрямовано регулюють грошові потоки в народному господарстві, справляють безпосередній вплив на масу і структуру грошей, що знаходяться в обігу.

Диференціальна рента 2

Диференційною рентою ІІ називається рента, яка виникає внаслідок того, що збільшення плодючості в результаті додаткових затрат капіталу неоднакове на різних землях, а суспільна ціна виробництва регулюється найменш продуктивними затратами капіталу. При додаткових вкладеннях капіталу в кращі та середні ділянки виробляється додаткова продукція, індивідуальна ціна виробництва якої нижча, ніж на гірших ділянках, котрі регулюють суспільну ціну виробництва. В результаті утворюється додатковий прибуток і, відповідно, диференційна рента ІІ на кращих і середніх ділянках.

Диференціальна рента II утворюється внаслідок додаткових вкладень підприємцем-орендарем коштів у одну і ту ж ділянку землі. Це сприяє збільшенню врожайності, підвищенню продуктивності праці.

Пов'язана з економічною родючістю. Землекористувач здійснює додаткові затрати, що дозволяють збільшувати виробництво продукції, не змінюючи розмір земельних ділянок. Відбувається процес інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, в результаті чого середні витрати виробництва на таких ділянках зменшуються, і створюється надприбуток.

Він набуває форми диференціальної ренти II. Однак тут є особливість. Якщо землекористувач здійснює додаткові капіталовкладення, які приносять надприбуток у період після укладення договору оренди земельної ділянки, в якому було визначено розмір земельної ренти, то одержаний надприбуток присвоюється самим землекористувачем. Він набуває форми диференціальної ренти II після того, як буде укладатися новий договір оренди, бо тоді землевласник включить його до плати за користування землею. Тому між землевласниками і землекористувачами завжди відбувається боротьба за строки оренди: землевласники прагнуть встановлювати їх якомога коротшими, а землекористувачі - якомога довшими.

Закон грошового обігу

Сутність закону грошового обігу. Виконуючи функцію засобу обігу, гроші безперервно переміщуються від одного суб’єкта економіки до іншого. Такий рух грошей прямо чи опосередковано обслуговує купівлю-продаж товарів і послуг, тобто реалізацію створеного суспільного продукту. Процес руху грошей, що обслуговує реалізацію суспільного продукту, називається грошовим обігом.
Між процесами реалізації суспільного продукту та грошовим обігом існує внутрішній зв’язок, який дістав назву законів грошового обігу. Ці закони визначають кількість грошей, необхідну для реалізації суспільного продукту за різних умов. Так, за умов нерозвинутості кредитних відносин сутність закону грошового обігу полягає в тому, що кількість грошей, які є в обігу, визначається сумою цін усіх товарів і послуг, що підлягають реалізації, поділеною на швидкість обігу грошової одиниці. Цей зв’язок можна виразити формулою:

де М _гр — кількість грошей, які перебувають в обігу;
Т — кількість товарів;
Ц — ціни товарів;
Ш — швидкість обігу грошової одиниці.

Класична політична економія

Найвидатнішими представниками класичної політекономії були англійські економісти Сміт і Рікардо. Основою переходу до неї було те, що капітал із сфери обігу інтенсивно проникає у сферу виробництва. Класики політичної економії стверджували, що джерелом багатства є не обмін, а вся сфера матеріального виробництва. Тим самим вони започаткували теорію трудової вартості, згідно з якою людська діяльність у виробничій сфері є джерелом багатства. Тому предметом економічної теорії вважали відносини між людьми у цій сфері. Класична політична економія вперше поставила проблему економічних законів: їх об'єктивного характеру, необхідності використання у господарській практиці та політиці. Так, Д.Рікардо доводив, що ця наука вивчає закони розподілу багатства, сформулював закон обернено-пропорційної залежності між заробітною платою і прибутком. Єдиним джерелом вартості він вважав працю робітника, яка лежить в основі доходів інших класів. Оскільки Англія на той період була найрозвинутішою країною світу, класики політичної економії виступали проти політики протекціонізму, за вільну конкуренцію. Зміцнілій буржуазії непотрібне було активне втручання держави в економіку, тому А. Сміт і Д. Рікардо виступали за державу, здебільшого як за захисника приватної власності, вільної конкуренції, суб'єкта, що створює загальні умови виробництва.

24. Конкуренція і монополія у ринковій економіці
Конкуренція — важливий елемент механізму саморегулювання ринкової економіки і водночас конкретна форма її функціонування.

Розрізняють такі головні види конкурентної боротьби: конкуренція продавців(1); конкуренція покупців(2); конкуренція продавців і покупців(3); внутрішньогалузева(4) і міжгалузева конкуренція(5); досконала конкуренція(6), недосконала конкуренція(7) тощо.

(1)Метою кожного виробника є отримання прибутку, а отже, розширення масштабів економічної діяльності. Це спонукає виробників до суперництва за найвигідніші умови виробництва, найкращу позицію на ринку, смаки і переваги споживачів тощо. Вони є конкурентами один щодо одного.
(2) Якщо попит на товар більший, ніж пропозиція певного товару, то конкурують покупці. Вони виборють між собою право придбати якісний товар за низькою ціною.
(3) У результаті такої боротьби встановлюється загальна ціна на однорідні товари.
(4)Це суперництво між підприємцями, які виробляють і реалізують однаковий продукт або продукт-замінник.

(5) виявляється у суперництві між підприємцями, що вклали свої капітали в галузі, які виробляють різні продукти.
(6) тип ринкової структури, за якої на ринку працює велика кількість продавців і покупців, які не можуть впливати на ринкові ціни окремо один від одного, відсутні бар'єри для входу та виходу з ринку; існує вільний доступ до ринку інформації; блага, що реалізуються є одноманітними.
(7) Це конкуренція, яка пов'язана з певним обмеженням вільного підприємництва.

Монополія — окремі наймогутніші підприємства або об'єднання декількох підприємств, які виробляють переважну кількість певної продукції, завдяки чому впливають на процес ціноутворення і привласнюють високі прибутки.

Монополія, використовуючи фактор масового виробництва, сприяє економії на витратах факторів виробництва, забезпечує споживачів дешевими та якісними товарами.

Монополії здебільшого є крупними підприємствами з найвищою ефективністю і найнижчими виробничими витратами. Монополії, реалізуючі переваги крупного виробництва, забезпечують економію суспільних витрат виробництва й обігу.

Монополії встановлюють надто високі ціни порівняно з цінами, що утворюються на основі суспільних граничних витрат.

Монополія веде до гальмування науково-технічного прогресу. Послабивши конкуренцію, монополія створює тенденції до стримування запровадження технологічних новинок, уповільнення нововведень.

Монополія зумовлює загнивання господарського механізму, паралізує конкуренцію, загрожує нормальному ринку.

 

Кругообіг та обіг капіталу.

Кругообіг капіталу - послідовний рух, протягом якого капітал проходить три стадії (обіг, виробництво, обіг), набуває трьох функціональних форм (грошової, виробничої і товарної) і виконує певні функції.

Стадії обігу капіталу:

1. Рух капіталу починається зі стадії обігу, на які й капітал виступає у грошовій формі і виконує ф-ю забезпечення виробництва засобами виробництва та роб. силою; тобто змістом цієї стадії є створення передумов виробництва додаткової вартості

2. Після того як уже створенні умови для початку виробництва, починається рух капіталу на стадії виробництва. На цьому етапі капітал виступає у виробничій (або продуктивній) формі і виконує ф-ю виробництва товарів і створення вартості, невід'ємною частиною якої повинна бути додаткова вартість.

3. Одержання підприємцем вартості та додаткової вартості неможливе, якщо капітал, тепер уже у новій функціональній формі - товарній, знову, як і на першій стадії, не пройде сфери обігу. Основною функцією капіталу в товарній формі є реалізація виробленого товару й отримання певної суми грошей.

Кругообіг відбувається нормально лише за умови, якщо його різні стадії без затримок переходять одна в одну.

Капітал, основний, оборотний

Міжнародна торгівля

Однією з найдавніших і найважливіших форм реалізації міжнародного поділу праці і світогосподарських процесів є міжнародна торгівля. В рамках міжнародного поділу праці відбувається регулярний обмін товарами та послугами між різними країнами, що здійснюється через специфічну форму міжнародних економічних відносин, якою є міжнародна торгівля. Це будь-яка міждержавна обмінна діяльність товарами, послугами та іншими результатами людської праці або елементами природи. Вона є сукупністю зовнішньої торгівлі всіх країн світового господарства і становить сферу міжнародних торгово-грошових відносин.

Міжн. торг. складається з експорту та імпорту товарів і послуг.

Міжн. торг. здійснюється двома основними напрямами: напряму і через посередників. При торгівлі напряму немає комісійних витрат на послуги посередників, що скорочує трансакційні витрати і прискорює торгівлю.

Важливим елементом міжнар. торгівлі є світова ціна, або ціна світового ринку. Це грошове вираження інтернаціональної вартості товару відповідної якості.

Розвиток міжн. торг.і має суперечливий характер. Йому притаманні дві взаємопов'язані тенденції: 1) прагнення до лібералізації торгівлі, зниження торгових бар'єрів і 2) посилення протекціонізму

Підприємства та їх види.

Підприємство - це організаційно відокремлена і ек. самостійна ланка виробн.сфери народного госп., що спеціалізм. на виготовленні продукції, виконанні робіт і наданні послуг.

При здійсненні будь-якого виду діяльності суб'єктом господарювання на ринку великого значення набувають такі його ознаки як форма власності, правовий статус і обрана сфера господарювання, галузева приналежність, розмір, а також мета і характер діяльності з урахуванням територіальної цілісності.

Види:

-приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

-підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

-комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

-державне підприємство, що діє на основі державної власності;

-підприємство засноване на змішаній формі власності (на основі об'єднання майна різних форм власності).

Монопольна земельна рента.

Умовами її утворення є обмеженість і невідтворюваність земель особливої якості чи певні кліматичні умови

 

Сучасні економічні теорії

Основні напрямки сучасної економічної думки сформувалися наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., період становлення індустріального суспільства, характерний виникненням і ростом монополій, активним втручанням держави в економіку.

Основні напрямки сучасної економічної думки:

1) неокласична політекономія виникла на базі клас.політ.ек., є основною теорією ринкового господарювання.
Теорія виступає за обмеження державного втручання в економіку, за вільну конкуренцію. Представники неокласичної економіки також висунули теорію загальної економічної рівноваги, згідно з якою механізм вільної конкуренції забезпечує «справедливу винагороду кожного з факторів виробництва і повне використання економічних ресурсів».
Нині неокласична теорія поділяється на дві течії:

-монетаризм - теорія, яка виступає за обмежене втручання держави в економіку. згідно з цією теорією головну роль в економічній діяльності країни відіграє стан грошового обігу (кількість грошей, їх реальна купівельна спроможність).

.- неолібералізм - теорія, яка заперечує активну роль держави в економіці, пропонує повернення до «вільного» саморегульованого ринку.

2) інституціоналізм - виник на базі історичної школи. Засновниками інституціоналізму були вчені Веблен, Коммонс, та інші.

Рушійною силою розвитку ця теорія вважає соціально-правові, психологічні фактори.

-кейнсіанство

Засновник –Кейнс, автор праці «Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей».
Він обґрунтував макроекономічний підхід до аналізу соціально-економічних процесів..Кейнс доводив необхідність державного регулювання економіки. Розширення функцій держави необхідне для боротьби із зростанням безробіття, кризами, для раціонального розподілу трудових ресурсів.
- теорія Великого Неокласичного Синтезу

Американські вчені на чолі з Самуелсоном зробили спробу поєднати макроекономіку Кейнса, з мікроекономікою неокласичної школи та інституціоналізмом. Так виникла нова універсальна економічна теорія, яка поєднувала найбільш прогресивні погляди економістів ХХ сторіччя.

 

 

Товар і його властивості

Товар - це продукт праці, який виробляється для обміну шляхом купівлі-продажу.

Кожний товар має дві властивості: по-перше, задовольняє певну потребу людини, по-друге, здатний обмінюватись на інші блага в певних пропорціях. Тобто йому властиві споживна вартість і вартість. Товаром може бути як матеріальне, так і нематеріальне благо, в тому числі й послуга.

Послуга - це економічне благо, що немає товарної форми, її надають людям, котрим вона потрібна, у формі цілеспрямованої корисної дії чи обслуговування.

Споживна вартість - здатність речі задовольнити певну потребу людини. Причому тут йдеться про задоволення потреб не самого товаровиробника, а інших осіб, тобто ця властивість виявляється як суспільна споживна вартість.

З'ясування природи другої властивості товару - вартості - є більш складним. Вартість, на відміну від споживної вартості, не лежить на поверхні явищ. Вартість - це внутрішня властивість товару, зовнішньою формою прояву якої є мінова вартість.

Вартість - уречевлена в товарі суспільно-необхідна праця, що затрачена на виготовлення даного товару.

Споживна вартість і вартість товару зумовлені двоїстим характером праці, втіленої у ньому.

 

Відносини Укр.з ЄС у сучасній зовнішньо- і внутрішньо політичній ситуації мають для неї винятково важливе значення: Можливість здійснення Україною стратегічного вибору на перспективу, від якого залежатимуть місце і роль нашої держави у новій системі між нар.відносин, у тому числі економічних і валютно-фінансових.

Абсолютна і монопольна земельна рента

Земе́льна ре́нта — дохід, який отримують землевласники, реалізуючи власність на землю. Причиною виникнення визнається існування монополії на землю як об'єкт господарювання. Земельна рента — нетрудовий тип приватної власності на засоби виробництва.

Розрізняють такі форми земельної ренти:

· диференційна рента І-го роду — диференціація земель за їх якістю;

· диференційна рента ІІ-го роду виникає при послідовних вкладеннях капіталу та праці в одну і ту ж ділянку землі;

· абсолютна рента утримується власником землі з орендарів незалежно від родючості земель і їх місцезнаходження;

· монопольна рента виступає у вигляді додаткового доходу, який утворюється внаслідок перевищення ціни товару над його вартістю, коли даний товар вироблений у сприятливих умовах, що дають можливість виробляти рідкісні види продукції й за рахунок цього встановлюють на них монопольно високі ціни.

Абсолютна земельна рента.

Абсолютна рента утворюється на всіх земельних ділянках як надлишок суспільної вартості сільськогосподарської продукції над ціною виробництва (затрати виробництва плюс середній прибуток).

 

Джерелом абсолютної ренти є додатковий продукт, який створюється не лише в сільському господарстві, а і в інших галузях виробництва — промисловості, торгівлі, будівництві тощо.

 

У процесі переходу України до ринкової системи економіки, коли створюються умови для функціонування різних типів господарств, що ґрунтуються на різних формах власності, реально з’являється основа і для абсолютної ренти як економічної форми реалізації власності на землю. Та частина орендної плати, яка виключає плату за кредит, процент на капітал, амортизацію та певною мірою податок, є абсолютною рентою. А.Р. повинна надходити в розпорядження держави як власника землі

Монопольна земельна рента.

Умовами її утворення є обмеженість і невідтворюваність земель особливої якості чи певні кліматичні умови. Це виявляється в тому, що лише на певних землях, лише в певних природно-кліматичних умовах можливе виробництво сільськогосподарських продуктів з особливими якісними характеристиками (наприклад, винограду, чаю, тютюну).

 

Оскільки виробництво такої продукції не може бути збільшене за рахунок залучення до сільськогосподарського обороту нових земель, а постійний і досить високий попит на цю продукцію не задовольняється, виникає можливість реалізувати її за монопольно високими цінами.

 

Різниця між монопольно високою ціною продукту та економічними витратами і становитиме монопольну ренту, яка надходить у розпорядження землевласника.

 

Джерело монопольної ренти, як і абсолютної, є поза сільським господарством.

Як правило, це доходи, створені в інших галузях виробництва, що надходять землевласнику на основі перерозподілу. Це не означає, що власник землі обов’язково фізично відділений від землі як засобу виробництва. Рента привласнюється і тоді, коли і власник, і землекористувач об’єднані в одній юридичній особі.

 

Орендна плата. Земельна рента за умов ринкової економіки виступає у формі орендної плати і процента за іпотечною заборгованістю.
Орендна плата включає ренту, процент на вкладений землевласником капітал та амортизаційні нарахування на цей капітал.
Частина земельної ренти у формі процента за іпотечною заборгованістю привласнюється банками, страховими компаніями, іншими фінансовими закладами. Їх право, як і право землевласника, на отримання ренти може продаватись, і земля в цьому разі набуває форми товару.

Ціна землі. Розглядаючи ціну землі, слід розрізняти ціну землі як продукту праці і як продукту природи. Ціна землі як продукту праці включає витрати на обробіток ґрунту та його покращання, тобто набуває нової якості, виступаючи вже, з одного боку, як продукт праці землероба, а з іншого — як результат функціонування таких факторів виробництва, як капітал та підприємницькі здібності. Ціна ж землі як продукту природи — поняття ірраціональне, оскільки, як зазначалося, земля не є продуктом людської праці. Водночас вона може використовуватись як засіб виробництва та предмет праці і приносити її власникові дохід у вигляді
ренти. Економічними формами землі-капіталу виступає форма позичкового процента, а землі-матерії — земельна рента.

Теоретично ціна землі включає грошовий еквівалент витрат власника на її покращання і величину ренти. Фактично ціна землі коливатиметься залежно від вартості заходів щодо її поліпшення, маси ренти, норми позичкового процента, співвідношення попиту і пропонування, очікуваної політики з регулювання аграрного сектору економіки тощо.

Антимонопольне регулювання

Антимонопольне регулювання – це комплекс економічних, адміністративних і законодавчих заходів, здійснюваних державою і спрямованих на те, щоб забезпечити умови для ринкової конкуренції і не допустити надмірної монополізації ринку, загрозливою нормальному функціонуванню ринкового механізму.

 

Антимонопольне законодавство спрямовано проти нагромадження фірмами небезпечної для суспільства монопольної влади. Антимонопольне законодавство можна розглядати по-різному: -воно спрямовано проти чистих монополій і великих олігополій, які володіють надмірною монопольною владою, а також на відвернення "нечесних" дій, які порушують загальноприйняті норми ділового спілкування. –воно спрямовано проти усіх форм монопольної влади, будь-яких форм монопольної поведінки.

 

Сучасне антимонопольне регулювання з боку державних органів можна звести до трьох груп заходів:

1) адміністративно-правовий вплив:

· заборона монополії в якій галузі господарства;

· розпуск існуючих монополістичних об'єднань;

· розчленування монополій на ряд самостійних виробництв.

2) адміністративно-економічний вплив:

· переслідування державою торговців, що здійснюють цінову дискримінацію (завищення цін, не обумовлений витратами виробництва);

· переслідування торговців, що здійснюють фальсифікацію товарів шляхом використання реклами;

· заборона позаекономічного впливу на контрагентів.

3) економічний вплив, проведене державою:

· використання різних прийомів ведення податкової політики, які змушують монополію призначати ціни на продукцію, що випускається, близькі до умов вільної конкуренції;

· заохочення випуску товарів-замінників. Різноманітність товарів особистого і продуктивного споживання знижує попит на товари монопольного виробництва;

· розширення ринку за рахунок встановлення міжнародних економічних зв'язків і збільшення імпорту; поширення наукових і технологічних знань.

 

Об’єктами антимонопольної політики є: монополізований ринок в цілому та його окремі елементи; суб’єкти господарювання, які займають монопольне становище; державні організаційні структури монопольного типу; центральні органи державної виконавчої влади. А метою для антимонопольного регулювання слугує захист інтересів споживачів і суспільства в цілому від негативних ефектів монопольної діяльності окремих суб’єктів господарювання.

 

Методами антимонопольного регулювання є:

· законодавче регулювання;

· o адміністративне регулювання (штрафи, судові рішення, дозволи, заборони, примус);

· o фінансово-економічне стимулювання розвитку конкурентного середовища.

До конкретних засобів антимонопольного регулювання в Україні також належать:

· o обмеження на встановлення вищого рівня цін і тарифів;

· o декларування зміни цін;

· o установлення стандартів і показників якості для товарів та послуг монополістів;

· o врегулювання місткості ринку;

· o розподіл ринків;

· o використання держзамовлень та контрактів;

· o тарифне регулювання експорту та імпорту товарів.

 

Таким чином, антимонопольна політика і антимонопольне законодавство спрямовані передусім на недопущення утворення економічних монополій, їх влади над ринком. Антимонопольне регулювання ринкової економічної системи необхідне для відновлення можливостей ринкового конкурентного механізму в сучасних умовах недосконалої конкуренції. Цей процес береться під строгий контроль держави.

 

Висновки. Таким чином, можна сказати, що а