Спостереження: структура, техніка, норм.-прав. аспекти

СТРУКТУРА:
1. Визначення мети і задач спостереження (для чого спостерігати і з якою метою?).

2. Вибір об'єкта і предмету спостереження (що спостерігати?).

3. Вибір ситуації спостереження (у яких умовах спостерігати?).

4. Вибір способу (виду) спостереження (як спостерігати?).

5. Вибір способу реєстрації події, що спостерігається (як вести записи?).

6. Обробка й інтерпретація отриманої за допомогою спостереження інформації

ТЕХНІКА:
1. Вичленувати в програмі дослідження ті задачі і гіпотези, що будуть зважуватися й улаштовуватися даними спостереження.

2. Визначити в загальній програмі чи дослідження спостереження:

об'єкт спостереження;предмет спостереження, тобто сукупність цікавлячих спостерігача властивостей об'єкта; категорії спостереження, тобто конкретні ознаки з вище згаданої сукупності

3. Підготувати інструментарій спостереження, тобто:

щоденник спостереження, де будуть фіксуватися його результати а також дії спостерігача і реакції що спостерігаються;

картки для реєстрації одиниць спостереження в формалізованому і закодованому виді; протокол спостереження коефіцієнт стійкості спостереження; коефіцієнт згоди спостерігачів; аудіо візуальні технічні засоби фіксації одиниць спостереження;програму обробки даних спостереження.

4. Випробувати інструментарій.

5. Скласти план чи сітковий графік виконання спостереження (хто, де, коли його проводить).

6. Розробити інструкцію спостерігачам, провести інструктаж.

7. Здійснити комплекс операцій безпосереднього спостереження в повній відповідності з вище зазначеними вимогами.

Якщо явища несоціальної природи можуть не хвилювати спостерігача, то явища соціуму завжди викликають переживання і співпереживання, почуття, емоціїі бажання допомогти обстежуваним, а іноді і "підправити" результати спостереження. Справа в тім, що сам спостерігач є частиною соціального життя. Між ним і явищем що спостерігаються існує не тільки гносеологічне, але і соціально-психічна взаємодія, що іноді досить складно перебороти.

Об'єктивність СД складається не в тім, щоб виключити особистісні відносини, а в тім, щоб не підмінювати ними критерії наукового дослідження. Пафос особистісного відношення соціолога до обстежуваного повинний бути не розривно зв'язаний з пафосом строгого наукового і логічного підходу. У західних країнах досить спеціальних робіт, присвячених рекомендаціям що до поводження соціологічних досліджень. Ця проблема втрачає актуальність, якщо соціолог стоїть на позиціях чи гуманізму чи виражає інтереси самих обстежуваних.

 

 

Експериментальне вивчення явищ соціальної реальності; суть, специфіка, особливості.

Експеримент — загальнонауковий метод здобуття (в умовах, що контролюються й управляються) певних знань про причинно-наслідкові відносини між явищами і процесами соціальної дійсності для перевірки гіпотез щодо цих зв’язків.

Соціальний експеримент спрямовано на перевірку причинно-наслідкових зв’язків між параметрами різних сфер, видів, аспектів діяльності з метою виявлення закономірностей, що зумовлюють діяльність соціального суб’єкта в цілому.

Соціальний експеримент у соціології — метод збирання інформації про характер і специфіку змін показників соціальної діяльності та поведінки під впливом заданих і керованих чинників. Його проводять з метою перевірки дієвості запроваджуваних форм соціальної діяльності, нових засобів управління розвитком соціальних процесів, реальності здійснення та ефективності запропонованих заходів, розроблених на основі теоретичних ідей та набутого досвіду стосовно конкретних соціальних умов. Крім того, соціальний експеримент як ефективний метод вивчення соціальних явищ використовують у соціологічному дослідженні для розробки робочих гіпотез. Як дослідно-перетворювальна діяльність експеримент є формою практики і ґрунтується на розробці певної гіпотетичної моделі досліджуваного явища.

Соціальний експеримент як складова дослідження й управління має дві взаємозв’язані функції: прикладну — досягнення ефекту в практично-перетворювальній діяльності та теоретичну — перевірка наукових гіпотез, тобто вивчення функціонування і розвитку соціальних процесів і здобуття нових знань.

Соціальний експеримент включає кілька етапів:

· збирання емпіричних даних;

· визначення вихідного стану досліджуваного об’єкта;

· виявлення тенденцій його розвитку;

· розробка теоретичних концепцій та умов експериментування;

· створення експериментальної ситуації;

· контроль та спостереження за перебігом експериментальної ситуації;

· визначення й аналіз підсумків експерименту;

· запровадження висновків експерименту в життя.

Позитивним у соціальному експерименті є те, що реципієнт у ньому посідає активну позицію. Негативним у використанні соціального експерименту є те, що навмисно створені умови можуть порушити природність перебігу соціального явища, що досліджується.

 

Експеримент: приклади в історії соціологічної думки.

Експеримент — метод вивчення, який полягає у викликанні визначеного явища (чи його зміну) в штучно створених (лабораторних) умовах з метою дослідження і з'ясування процесу його розвитку. Це один з основних методів наукового дослідження, в якому вивчення явищ відбувається в доцільно вибраних або штучно створених умовах, що забезпечують появу тих процесів, спостереження яких необхідне для встановлення закономірних зв'язків між явищами. Важливими характеристиками експерименту є його надійність та валідність.

Зазвичай, експеримент проводиться в рамках наукового дослідження і слугує для перевірки гіпотези, встановлення причинно-наслідкових зв'язків між явищами. Експеримент є базою емпіричного підходу до знань.Експеримент — це науковий метод дослідження, який повторюється в описаних умовах необмежену кількість раз і дає ідентичні результати.

Приклади: реактивного ефекту: експеримент Е. Мейо,

Ф. Ретлісбергера і У. Діксона в Хоуторне;

експеримент з формування групових норм Музафера Шерифа.

експеримент Курта Левіна з вивчення типів лідерства.

 

Класифікація експериментів.

Експерименти можна класифікувати за різними критеріями, наприклад за характером об'єкта і предмета дослідження, за специфікою поставленого завдання, за характером експериментальної ситуації, за логічною структурою доведення гіпотези.

 

Так, за характером об'єкта та предмета дослідження експерименти поділяють на соціологічні, педагогічні, економічні та інші. За цим критерієм можна виділити реальні та уявні експерименти. Реальні експерименти проводять як на генеральній сукупності, так і на натуральній моделі (вибірці). Уявний експеримент здійснюють шляхом маніпулювання інформацією про реальні об'єкти без втручання в хід подій.

За специфікою поставленого завдання розрізняють наукові і прикладні експерименти. Перші націлені на одержання нових знань, другі є елементом управління.

За характером експериментальної ситуації бувають контрольовані і неконтрольовані експерименти. Перші здійснюють, як правило, в лабораторних умовах, оскільки в польовому експерименті проконтролювати змінні непросто, часом взагалі неможливо. Серед польових експериментів виділяють активно спрямовані і природні, коли дослідник займає позицію спостерігача і не втручається в хід подій.

За логічною структурою доведення гіпотези розрізняють лінійні та послідовн і експерименти. При проведенні лінійного експерименту аналізові піддається одна і та сама група. Доведення гіпотези опирається на порівняння стану досліджуваного об'єкта до і після впливу експериментального чинника. В паралельному експерименті одночасно задіяні дві групи: контрольна та експериментальна — ідентичні за своїми основними характеристиками. Доведення спираються на порівняння стану цих двох об'єктів спостереження в один і той самий час. Якщо в першій групі після введення експериментального чинника спостерігаються певні очікувані зміни, а в контрольній групі ні, то гіпотезу вважають підтвердженою.

Орієнтуючі експерименти досліджують маловідомі ситуації, ставлять нові проблеми, задають напрям теоретичним пошукам. Вони є підґрунтям нових гіпотез. Критичні експерименти застосовують щодо перевірки гіпотез. Вони переводять знання із вірогідного у достовірне. Методичні експерименти досліджують роль чинників, не відображених у предметній теорії, але здатних впливати на результати орієнтуючих і критичних експериментів, їх застосовують для оцінки якості та вдосконалення основних методик.