Культура кіммерійців, скіфів та сарматів на території україни: періодизація, пам’ятки, особливості світогляду.

Кіммерійці розселилися у степах Північного Причорномор'я наприкінці II —на початку І тис. до н.е. Це найдавніший народ на території України, назву якого донесли до нас писемні джерела. Геродот (V ст. до н.е.), зокрема, повідомляє про те, що території, зайняті скіфами, належали раніше кіммерійцям.

Етнічність кіммерійців остаточно не з'ясована. Є певні підстави стверджувати, що вони належали до однієї з груп іраномовного населення. Провідною галуззю їхнього господарства було дуже високо ефективне кочове скотарство. Кіммерійці першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотяних руд, а також металообробку, яка допомогла кардинально поліпшити озброєння кінних дружин. Поряд з економічними в кіммерійському середовищі відбувалися важливі суспільно-політичні процеси. Спостерігався перехід від військової демократії до станово-класового суспільства на базі рабовласницького способу виробництва.

Кіммерійські пам'ятки представлено лише похованнями, зазвичай курганними, відомі й безкурганні поховання. Поширені вони від Дунаю (Істру) до Волги (Араксу). Виділено два ступені культури: чорногорівський та новочеркаський. На першому ступені ховали в простих прямокутних та овальних ямах, іноді з дерев'яним перекриттям (іноді — з підбоями) у скорченому на боці положенні.

Чоловіків супроводжували зброя, а жінок — золоті та бронзові пронизки, намистини, глиняний посуд.

Згодом змінився поховальний обряд: з'явилися глибокі ями, відомі прямокутні ями з дерев'яним дахом,. Предмети почали класти і на перекриття. Поширилася цільнозалізна зброя. У посуді стали переважати кубки, подібні до жаботинських (прикрашені геометричним орнаментом). Важливою рисою культури кіммерійців є стели, які хоча й не мають виразно відтвореної голови людини, але містять зображення одягу та озброєння (подібні до стел бронзового віку України).

Військово-політичне об'єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до н.е. і розпалося під натиском скіфських племен.

У середині VII ст. до н.е. у південноукраїнських степах з'явилися іраномовні племена скіфів, витіснивши звідси, а частково асимілювавши кіммерійців.

Свого письма скіфи не мали. Кочова (точніше - напівкочової) скотарська культура.

У середині V ст. до н.е., після підкорення лісостепу і вздовж Дніпра вже мешкали напівскіфські етноси - скіфи-орачі та скіфи-землероби. Різниця між ними полягала в тому, що перші культивували злаки для власного споживання, а другі на продаж.

На формування синкретичного характеру скіфської культури вплинули контакти цих племен з грецькими містами-державами, що з'являються в VII ст. до н.е. в Північному Причорномор'ї, а також з Китаєм і Персією.

Третя чверть V - кінець IV ст. до н.е. - період розквіту скіфської держави, що тривав майже століття і закінчився наприкінці IV ст. до н.е. глибокою кризою.

Основним заняттям царських скіфів було кочове скотарство. Розводили коней, велику та дрібну рогату худобу. Внаслідок цього, стаціонарних будівель у скіфів не було. Геродот писав, що житла у них на візках.

Вже на початку IV ст. до н.е., на поселеннях степового Подніпров'я фіксуються постійні житла. Це двокамерні напівземлянки з округлими приміщеннями, де розміщувалося відкрите вогнище та земляні лави по периметру.

У деяких поселеннях Подніпров'я зафіксовані прямокутні в плані землянки (поселення біля с. Первомаївка на Херсонщині та Лиса Гора біля м. Василівка Запорізької обл.). Основним матеріалом для виготовлення цих будівель були глина і дерево.

До наших днів дійшли відомості про одяг скіфів. Чоловіки носили куртку з поясом та штани на взірець шаровар, м'які чобітки, шапки з гострим верхом.

Жінки - широку довгу білу сорочку, яка доповнювалася різними деталями.

Прикраси - браслети, перстні, гривни, оздоблені пояси носили не тільки жінки, але й чоловіки.

Вірування скіфів відносились до політеїзму, тобто існувала віра в багатьох богів.

Високого рівня у скіфів досягло ювелірне мистецтво. На парадному посуді, кінському спорядженні, головних уборах та одязі бачимо характерні зображення тварин - ведмедя, рисі, бика, коня чи кози. Часто це символ-мітка: ратиця хижака, пильне око або потужне крило птаха, гостре ікло або пазур хижака. Саме зображення тварин чи характерних для них частин тіла, дало назву особливій течії в декоративно-прикладному мистецтві " звіриний стиль".

До шедеврів світового мистецтва належить золотий гребінь із кургану Солоха (Запорізька область). Верхня частина гребня прикрашена динамічною батальною сценою за участю трьох воїнів ймовірно скіфських воєначальників. Дослідники припускають, що автор цього твору був вихідцем із грецького місцевого середовища і, прекрасно оволодівши художніми засобами античного мистецтва, знав і степову атмосферу життя кочівників.

До відомих у світі шедеврів скіфського золотарського мистецтва належить кубок із кургану Куль-Оба - виготовлена із сплава золота з сріблом ваза. На верхній частині вази зображені сцени з життя скіфів, нижня частина заповнена вертикальними жолобками у вигляді вузьких пелюстків.

Сьогодні чи не найвідомішим у світі зразком мистецтва скіфів є золота пектораль із кургану Товста Могила - нагрудна прикраса ритуального характеру. Розділена на три смуги - зооморфну, рослинну і антропоморфну пектораль є яскравим прикладом греко-скіфського ювелірного мистецтва. Особливо майстерно виконана композиція із зображенням двох напівроздягнутих скіфів, котрі стоять на колінах і тримають сорочку з овечого хутра - золоте руно.

Знайдені в Неаполі Скіфському (столиця скіфської держави) терракотові статуетки і бронзові фігурки грецьких богів (Деметра, Кора, Афродіта, Гермес, Зевс) належать до предметів імпорту, але деякі з них, імовірно, виготовлялися на місці за античними зразками. Відомі й примітивні зооморфні та антропоморфні фігурки, ритуальні "хлібці", які свідчать про поширення місцевих землеробсько-скотарських культів.

Собака- це слово скіфів.

Сармати (грец. Σαρμάται) — це загальна назва споріднених зі скіфами кочових іраномовних племен скотарів, що вживалася еллінськими й римськими істориками. Сарматські племена (роксолани, язиги, алани й ін.) домінували на території України з ІІІ ст. до н. е. по ІІІ ст. н. е. Прийшли вони з південно-уральських степів, облаштувалися на північному сході від скіфів. У середині ІІІ ст. н. е. їх змели германські племена (готи). Частина сарматів ввійшла до складу готської держави Германаріха, частина "попросила притулку" у праслов'ян Черняхівської культури, інші відійшли за Дон. Остаточно зім'яли сарматів гуни: кого змогли – винищили, інших – асимілювали.

У релігійних поглядах сарматів панівними були культи сонця й вогню. Вже згодом вони перейняли від скіфів традицію поклоніння мечу.

І, як і скіфи, мали свої аналоги грецьких богів. Складалося святилище з валу й жертовника. Відомостей про людські жертвоприношення немає. Безсумнівно, у цих святилищах, крім принесення в жертву богині Кохання тварин, сармати проводили еротичні культові ритуали. Як греки біля вівтарів храмів Афродіти.

Сармати полюбляли користуватися гарним посудом – амфорами, червонолаковими глечиками, розмальованими тарелями, кубками. Цей посуд їм постачали греки – адже їхні власні керамічні вироби були досить примітивні.

Сармати обожнювали ювелірні прикраси. Оскільки невід’ємною складовою частиною життя цих кочівників була тварина, це позначилося на їхній культурі – сарматські золоті й срібні вироби виконані в так званому звіриному стилі: на зброї, речах домашнього вжитку, кінській упряжі є багато зображень барсів, пантер, вовків, ведмедів, оленів, козлів, кабанів, орлів, баранів, коней. Фігурки стилізовані, повні динаміки й експресії. Розповсюдженими сюжетами були сутички диких тварин.

Своєї писемності сармати не мали. Так само як і чужої.

Своєї писемності сармати не мали. Так само як і чужої.