Культурне життя в україні у другій половині 40-х – на початку 50-х рр. ХХ ст.

У розореній війною республіці кошти і трудові ресурси спрямовувалися насамперед на відбудову промисловості. Тягар піднесення з руїн навчальних і культурних закладів, особливо в сільській місцевості, держава звично переклала на плечі самого населення, всіляко пропагуючи так званий "метод народної будови". При цьому обов'язок безоплатної позаурочної роботи на розчищенні руїн і будівництві був покладений не лише на всіх дорослих, але й на дітей.

У 1944-1950 pp. було відбудовано й споруджено нових 1 669 шкіл на півмільйона учнівських місць. Хоча відновлена шкільна мережа у 1950 р. й досягла довоєнного рівня, проте вона вже не відповідала зрослим потребам, адже за парту тоді сідали не лише діти шкільного віку, але й мільйони так званих "переростків" - молоді, що впродовж війни була позбавлена можливості навчатися.

В Україні нараховувалося 6,8 млн. школярів, більшості з яких довелося навчатися у ледь пристосованих для занять приміщеннях, що не відповідали елементарним вимогам. Навіть через 10 років по війні третина шкіл республіки все ще працювала у дві, а то й три зміни. Хронічно бракувало шкільного обладнання, підручників, зошитів (у сільській місцевості для писання залюбки використовувалися незадруковані газетні береги). Особливої гостроти набула проблема забезпечення шкіл кваліфікованими вчительськими кадрами.

Війна негативно вплинула на фізичний і морально-психологічний стан дітей, зробивши багатьох із них сиротами, переважна більшість були свідками руйнувань, насильства, загибелі людей. Із настанням миру якість життя залишалася надзвичайно низькою. Голод, що охопив Україну у 1946-1947 pp., призвів до нових людських жертв. У 1947 р. в дитячих будинках перебувало близько 110 тис. сиріт.

Підлітки, здобувши тільки початкову освіту, внаслідок скрутних матеріальних умов часто змушені були думати не про навчання, а про шматок хліба й шли працювати в колгоспи, на фабрики й заводи.

Зростала мережа ремісничих училищ і шкіл фабрично-заводського навчання, куди набиралася молодь із початковою й неповною середньою освітою. Держава була зацікавлена в навчальних закладах саме такого типу, оскільки в них швидко (впродовж півроку, максимум - двох років) готувалися кадри робітників. Вихованцям забезпечувалося проживання в інтернатах, безкоштовне харчування і спецодяг, що приваблювало певну частину позбавлених батьківського піклування підлітків із розорених війною міст і сіл України.

Однак держава зобов'язувала випускників цих навчальних закладів працювати за призначенням на шахтах, фабриках і заводах, І розташованих назагал за межами України - на Уралі, в Сибіру й Далекому Сході. Вузька фахова підготовка, яку давали ремісничі училища й школи ФЗУ, позбавляла їхніх випускників можливості здобути вищу освіту. Приплив добровільних вступників був незначним, тому держава здійснювала примусову мобілізацію молоді до цих навчальних закладів.

Для навчання дорослих була створена широка мережа вечірніх шкіл, хоча освіту у них навряд чи можна було вважати повноцінною.

У 1953 р. в Україні було впроваджено обов'язкову семирічну освіту. Відновилася діяльність усіх вищих навчальних закладів. У 1950 р. їх нараховувалося 160, в тому числі 7 університетів, 52 педагогічних, 45 технічних,19 сільськогосподарських, 14 медичних, 9 мистецьких, 6 правничо-економічних інститутів. Число студентів зросло з 99 тис. у 1946 р. до 325 тис. у 1956 p., правда, близько половини із них навчалися на заочних та вечірніх відділеннях, котрі ніколи не давали якісної освіти.

Характерною рисою навчально-виховного процесу у загальноосвітніх і фахових школах та вузах була його заполітизованість і мілітаризація. Політичне виховання в дусі відданості партії більшовиків провадилося не тільки через піонерські та комсомольські організації, що охоплювали майже всю учнівську молодь, але й під час викладання всіх, в тому числі природничих і математичних дисциплін.

Найбільше ідеологічне навантаження було покладене на курс історії СРСР, що після війни набув відверто великодержавницько-шовіністичного російського забарвлення. До того ж, викладання у переважній більшості вузів республіки здійснювалося мовою панівної нацменшини - російською.

У вузах значну частину навчальних програм займало обов'язкове викладання марксизму-ленінізму на підставі сталінського "Короткого курсу історії ВКП (б)".

У 1950 р. кількість науково-дослідних установ в Україні становила 462, а чисельність працівників у них досягла 22,3 тис. чоловік. Головною науковою установою України залишалася Академія Наук УРСР, яку очолював біолог зі світовим іменем О. Палладій. У республіці в 1946р. було запущено перший в СРСР атомний реактор.

Завдяки подвижницьким зусиллям видатного українського вченого С. Лебедева, якого власті підозрювали в "буржуазній лженауковості", в Інституті електротехніки АН УРСР було створено лабораторію моделювання та обчислювальної техніки, що започаткувала дослідження в галузі кібернетики. У 1948-1951 pp. тут створюється перша в СРСР мала електронно-обчислювальна машина "МЕОМ", що на той час відповідала рівню світових стандартів.

Учені інституту електрозварювання АН УРСР удосконалили і запропонували для масового впровадження в практику автомати зварювання металу під флюсом. Цей метод, розроблений під керівництвом Є. Патона докорінно змінив технологію багатьох галузей виробництва, сприяв підвищенню продуктивності праці, збільшенню випуску металопродукції. Нова технологія була з успіхом застосована при спорудженні газопроводу Дашава-Київ, де 80% стиків труб було зварено автоматами під флюсом.

Існуюча в УРСР система керівництва наукою створювала умови для засилля посередностей, людей споживацького гатунку, корисливців, авантюристів. Унаслідок цього деякі перспективні напрями наукових досліджень, зокрема генетика, були оголошені ідеалістичними, "лженауковими". Так, на серпневій (1948) сесії Всесоюзної академії сільськогосподарських наук, підтриманий верхами, у тому числі й Сталіним, невіглас і шахрай Т. Лисенко після довгої боротьби, що почалася ще в 30-ті роки, здобув остаточну перемогу над своїми науковими опонентами.

Почалися переслідування і розправи, жертвами яких стали також вчені, що працювали на Україні. У Харкові були звільнені з роботи завідуючий кафедрою генетики і дарвінізму університету професор І. Поляков і професор сільськогосподарського інституту С. Делоне. Розгром генетики, що отримав назву "лисенківщина", став однією з ганебних сторінок в історії біологічної науки. Він спричинив відставання Радянського Союзу в цій галузі у наступні десятиліття.

По закінченню війни окремі письменники, в умовах певного послаблення контролю з боку режиму, спробували дещо відійти від партійних настанов в галузі літератури. Відновлення ідеологічного тиску на суспільство було довірено Андрію Жданову - секретарю з ідеології, близькому помічникові Й. Сталіна. Ідеологічна кампанія, що в сучасній історичній науці отримала назву "жданівщина", була спрямована насамперед проти тих, хто прагнув послаблення ідеологічного тиску з боку керівної комуністичної партії. Водночас ця кампанія мала на меті ще більше піднести значення російської культури і науки на противагу успіхам інших народів.

Протягом 1945-1948 pp. було прийнято чотири постанови ЦК ВКП (б) про спрямування розвитку літератури і мистецтва. У липні 1946 р. ЦК ВКП (б) звинуватив українських комуністів у неправильному доборі кадрів та їхній недостатній політико-ідеологічній підготовці в галузі науки, літератури і мистецтва, де "існує ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія" і "мають місце українські націоналістичні концепції".

Відповідно до рішень у Москві, ЦК КП (б) У ухвалив низку постанов, метою яких було "поставити на місце" українських радянських літераторів та митців: "Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури", Про журнал "Вітчизна", "Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення", "Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв'язку з постановою ЦК ВКП (б)"Про оперу "Велика дружба" В. Мураделі та ін. В критиці творів та їх авторів переважали обвинувачення у "буржуазному націоналізмі", ставилися вимоги "викривати ворогів народу".

Наприклад, праця "Нарис історії української літератури", на думку партійних керівників, мала суттєві "недоліки", бо її автори "перекрутили" марксистсько-ленінське розуміння історії української літератури і подали її начебто в буржуазно-націоналістичному дусі. Редакція журналу "Вітчизна", зокрема головний редактор Ю. Яновський і його заступник, звинувачувалися в тому, що "систематично надавала свої сторінки для пропаганди буржуазно-націоналістичної ідеології і сама опинилася в полоні буржуазно-націоналістичних поглядів".

Особливої жорсткості набуло полювання на реальних і удаваних українських націоналістів під час перебування в Україні Кагановича у 1947 році. На пленумі спілки письменників України, партійних зборах постійно критикувалися за націоналізм, всіляко цькувалися у пресі М. Рильський, А. Малишко, В. Сосюра, Ю. Яновський, І. Сенченко, П. Панч та інші.

Подібній критиці "за націоналізм" було піддано перший том "Історії України" за редакцією М. Петровського "за грубі політичні помилки і перекручення буржуазно-націоналістичного характеру".

У 1948 р. з ініціативи вищого партійного керівництва в СРСР розгорнулася боротьба з так званими "космополітами", яка поширилася і в Україні. Цього разу в поле зору партійних ідеологів потрапили літературні і театральні критики, євреї за національністю. У 1950 р. було ліквідовано кабінет єврейської історії Академії наук УРСР. Ще раніше, у 1949 р. заарештували його провідних співробітників. Протягом 1948-1952 pp. у зв'язку з так званою "Справою Єврейського Антифашистського Комітету" було репресовано 19 єврейських письменників України.