Особливості українського національно-культурного відродження (кінець хvііі – перша пол. Хіх ст. ).

Актуальність дослідження. Кінець ХVІІІ – початок ХХ ст. є періодом національно-культурного відродження на українських землях. Головним його моментом було формування і пробудження національної самосвідомості, активного політичного життя і модерної української культури. Розуміння цих загальнотеоретичних проблем, зокрема передумов, наслідків та значення національного відродження в західноукраїнських землях є одним з основних напрямків дослідження.

Питання історії національного відродження має безумовно важливе значення для цілісного розуміння історичного розвитку України в ХІХ – початку ХХ ст., культурної свідомості та на історії національних традицій. Сьогодні українські землі, які на протязі багатьох століть знаходились в різних соціокультурних системах, об’єднані спільною державою і національними кордонами. Це ставить перед нами потребу більш ґрунтовного вивчення особливостей культурно-політичного розвитку кожного з регіонів, передусім для запобігання регіонального розколу україни, культурного нігілізму, денаціоналізації та ігнорування національних традицій. Потрібно розуміти, що національне відродження ХІХ століття стало міцним імпульсом для державного відродження 1917-1920 рр., сформувавши платформу українського руху.

Пошук шляхів подолання кризових явищ в свідомості сучасного українства неминуче ставить питання про використання історичного досвіду національного пробудження. Не дивлячись на те, що тема національного відродження досить детально вивчена українською історіографією, потрібно ще раз звернутись до деяких як загальнотеоретичних проблем в Західній Україні – регіоні, з якого фактично починався український рух.

Об’єктом дослідження виступають соціально-політична та культурна діяльність української інтелігенції, західноукраїнський розвиток національної історії, мовознавства, літератури, науки, освіти, громадська робота перших політичних партій.

 

Первісна культура на території України: періодизація, головні пам’ятки, головні досягнення первісного мистецтва.

Первісна культура є рубежем, який відділяє світ людей від світу тварин. Первісну культуру слід вважати необхідним станом розвитку будь-якої земної культури.

Існує кілька періодизацій первісного суспільства: загальна (історична), археологічна, антропологічна та ін.

Загальна (історична) періодизація первісної історії була вперше дана в 1870р. видатним американським етнографом Л. Морганом.

Відносною хронологією є археологічна періодизація, в основу якої покладено матеріал, з якого виготовлені знаряддя праці. Відповідно до неї історія первісного суспільства починається з кам'яного віку, яка поділяється на три доби:

1. палеоліт (від грец. - старовинний і камінь),(Палеоліт датується приблизно періодом 3 млн. - 10 тисяч років тому. Це час появи людини і формування її сучасного фізичного типу. За палеоліту склалися основи первісного суспільства. На початку верхнього палеоліту (35-10 тисяч років тому) з'явилась розумна людина.)

2. мезоліт (від грец. - середній і камінь), (мезоліт - це час виникнення племен, хоч відоме інше твердження: племінна організація суспільства склалася пізніше. За підрахунками вчених, у мезоліті на Землі було приблизно 5 млн. чоловік).

3. неоліт (від грец. - новий і камінь).(Неоліт у країнах Стародавнього Сходу розпочався понад 5 тис. років тому, а окремі мідні вироби знаходять тут ще раніше. У межах території України неоліт датується 4-3 тис. до н. е)

Якщо вести мову про культуру первісного суспільства, то, насамперед, треба зазначити, що історично культура могла виникнути лише тоді, коли почалось практичне виділення людини з природи, яке здійснювалося суспільно, через трудову діяльність первісних родових колективів по освоєнню навколишньої дійсності. Освоєння світу здійснювалося лише суспільною людиною, колективом, об'єднаних спільною метою. Історично першою формою існування такої "суспільної людини" була родова община.

Вчені пов'язують виникнення культури з епохою первісної або родової общини; а "точніше", з верхнім палеолітом. Роблячи спробу дати узагальнюючу характеристику культури первісного суспільства, зазначимо, що це перший і найтриваліший історичний тип культури. Її витоки сягають верхнього палеоліту і завершуються добою раннього заліза.

Ця величезна культурно-історична смуга розпочалася з розвитку кам'яної, крем'яної і кісткової техніки й завершилася опануванням перших металів. Від найпростішого скребка через винайдення лука і стріл, кераміки, гончарної печі, ткацького верстату, колеса і гарби, парусних кораблів, приручення тварин - такий шлях розвитку знарядь виробництва. Повільно, але неухильно розширюються місця поселення стародавньої людини: від стоянки (стійбища), поселення, селища до городища і виникнення перших міст.

Паралельно розвивається суспільна організація, сімейно-шлюбні відносини, закладаються основи расових поділів людства, відбувається розселення людей на всіх континентах Землі, розпочинаються процеси переходу від колективної до приватної власності, зміни психології первісної людини, виділення професійної розумової праці. У процесі повсякденної трудової діяльності розвивається мова і мислення людини, складаються міфи, поширюються позитивні знання, вірування, звичаї і мистецтво.

Мезоліт - час значних змін у природі Європи. В мезоліті з'являється зброя дальної дії - лук і стріли. Другою важливою подією в історії культури стало приручення собаки. Триває вдосконалення обробки кременю. поява знарядь для обробки дерева - сокир і тесел. Основним соціальним осередком був рід. Міфологія- особливий тип світогляду і перша форма культури.

Людина володіла найпростішими раціональними прийомами залічування переломів, вивихів і ран, видалення зубів та інших нескладних хірургічних операцій, лікування укусів змії, простуди. Починаючи з мезоліту, стали відомі трансплантація черепа й ампутація пошкоджених кінцівок. У первісній медицині широко застосовувались як фізичні (масаж, холодні і гарячі компреси, парова баня, кровопускання), так і лікування засобами тваринного, рослинного і мінерального походження.

Види образотворчого мистецтва палеоліту досить різноманітні: петрогліфи (зображення тварин і людей, виконані на камені), гравюри на кістках і рогах, рельєфи, малюнки, глиняні і кам'яні скульптури.

Питання про шляхи становлення образотворчого мистецтва є складною науковою проблемою. Одні дослідники першим прагненням зобразити щось вважають смуги на наносному шарі глини на стінах печер (їх називають «макарони») і «відбитки» рук. Інші ж доводять, що найдавнішим було «натуральне» мистецтво — виготовлення опудал тварин, на цій основі виникла скульптура, а вже потім — рельєф, гравюра, малюнок.

Працювали давні художники при світлі смолоскипів або світильників з мохом. Рукою чи примітивними пензлями (жмут вовни, пучок трави) наносилися сажа, мінеральні фарби. Широко застосовували охру — природну червону фарбу різних відтінків — від жовтуватого до пурпурного, її компонентами є глина і сполуки заліза або марганцю. Охру спочатку знаходили в натуральному вигляді, а пізніше стали виготовляти, перепалюючи залізняк.

Зображували переважно тварин: зубрів, коней, оленів, мамонтів. Перші малюнки недосконалі, але згодом майстерність досягла вражаючого рівня. Фігури тварин стали малювати упевненою лінією, дотримувалися пропорції. З'явилася штриховка, суцільне розфарбування, застосування різних кольорів, що допомагало відображенню об'єму. Шедеври печерного живопису з печер Альтаміра (Іспанія), Ласко, Фон-де-Гом (Франція) передають тварин майже в натуральний зріст з великою життєвою переконливістю. Особливістю цих розписів є те, що між реалістично зображеними фігурами окремих тварин немає композиційного зв'язку, іноді вони навіть «находять» одне на одне.