Мова як суспільне явище. Мова і мовлення.

Білет 1

Мова як суспільне явище. Мова і мовлення.

Мова — явище суспільне. З одного боку, мову творить і розвиває суспільство, з дру гого — без мови не було б суспільства. І наука, і техніка, і релігія, і ідеологія, і культура не можливі без мови, бо мова забезпечує всі без винятку процеси життя і діяльності людини.Розвиток і функціонування мови значною мірою зумовлені станом суспільства. У мові відбиваються соціальна диференціація суспільства (класова, професійна, ста тева), демографічні процеси (зміни чисельності населення, міграція), рівень загальної освіти народу, розвиток науки тощо.Взаємозв’язок мови і суспільства розглядається і на таких рівнях, як мова і народ, мова й особа (індивід), мова й класи та соціальні групи людей. Мова — загальнонародне явище. Народ — творець і носій мови. Одна особа безсила будь-що змінити в мові, бо мова розвивається за своїми об’єктивними законами. Мова є однією з характерних ознак сучасної нації. Мова – слово багатозначне. Сучасний тлумачний словник так пояснює його основне значення: «Мова – це сукупність довільно відтворюваних загальноприйнятих у межах даного суспільства звукових знаків для об’єктивного існуючих явищ і понять, а також загальноприйнятих правил їх комбінування у процесі вираження думок».

Формою існування мови, свідченням її життєздатності є мовлення. Мовлення – це сукупність мовленнєвих дій, кожна з яких має власну мету, що випливає із загальної мети спілкування. Основу мови і мовлення становить мовленнєва діяльність.

 

Білет 2

Мова – невід’ємнаознака таких спільнот як рід, плем’я, народність, нація

Мова належить до так званих вторинних систем. Вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві, похідним від якого вона є. Водночас мова — один із факторів самоорганізації суспільства і невід'ємна ознака таких спільнот, як рід, плем'я, народність, нація. Вона є головною ознакою і символом нації. Через мову ми пізнаємо світ.
Мова — найважливіший засіб спілкування людей, тобто засіб вираження і передавання думок, почуттів, волевиявлень. Мова — явище суспільне. Вона виникає, розвивається, живе і функціонує в суспільстві. Між мовою і суспільством існує взаємний зв'язок: не тільки загибель суспільства призводить до загибелі мови, але й загибель мови веде до зникнення суспільства, що не вберегло свою мову.
Племя, нація утворюється на території з окремою мовою, традиціями. Якщо розвивається нація, той розвивається мова, а якщо ні, то вона втрачає свій сенс, і це веде до загибелі нації.

 

Білет 3

Функції та головні компоненти мови.

Мова виконує багато функцій, основними з яких є:

Комунікативна. Мова використовується для інформаційного зв’язку між членами суспільства. Ця функція є найважливішою.

Експресивна полягає в тому, що мова є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини.

Ідентифікаційна. Мова поєднує людей більше, ніж класова, партійна, релігійно-конфесійна належність, більше, ніж історія народу, навіть більше, ніж етнічне походження.

Гносеологічна. Мова є засобом пізнання світу. Пізнаючи мову, людина пізнає світ, причому світ у баченні саме цієї мовної спільноти.

Мислетворча. Мова є засобом формування думки – людина мислить у мовних формах.

Естетична. Фольклор, худ. література, театр, пісня – усе це дає підстави стверджувати, що мова – першоелемент культури. За допомогою мовних засобів відбувається акт «спілкування» митця з читачем.

Номінативна. Це функція називання. Усе пізнане людиною отримує свою назву і лише так існує у свідомості.

Головними компонентами мови є фонетика, лексика граматика.

Фонетика – це звуки та елементи, що їх супроводжують: наголос, інтонація.

Лексика – це сукупність слів мови. Ця сукупність внутрішньо організована, упорядкована.

Граматика найчастіше виявляє національний характер мови, її своєрідність. Це система правил поєднання слів у мовлення, їх змінюваності.

 

Білет 4.

Українська мова серед інших мов світу.

У світі налічується понад 5,5 тис. мов. Українська мова належить до східної підгрупи слов’янської гілки індоєвропейської мовної сім’ї (родини). Ця мовна сім’я – одна з найбільших у світі й поділяться на ряд груп, до яких входять споріднені живі й мертві мови. Серед усіх груп індоєвропейської мовної родини третя за чисельністю слов’янська. Словянськими мовами розмовляє понад 300 млн осіб. Окремі дослідники вважають українську мову однією з найдавніших мов Європи. Ця мова належить до давньописемних. Українська мова є однією з найкрасивіших мов світу. За милозвучністю її найчастіше ставлять нарівні з італійською.

Білет 5

Історія становлення та розвитку української мови.

Є різні взаємовиключні концепції історичного розвитку української мови. Основними сучасними гіпотезами є дві:

концепція вченого-мовознавця, славіста, доктора філософії академіка Юрія Шевельова — українська мова безпосередньо виділилася з праслов'янської мови. Після розпаду праслов'янської мови у «східних слов'ян» сформувалося п'ять діалектів, два з них — києво-поліський та галицько-подільський — утворили українську мову.

Історію української мови Шевельов поділив на шість періодів: протоукраїнський — VII-ХІ ст.,давньоукраїнський — ХІ-XIV ст.,ранньосередньоукраїнський — XV—XVI ст.,середньоукраїнський — середина XVI — перші роки XVIII ст.,пізньосередньоукраїнський — XVIII ст.,сучасний — від останніх років XVIII ст. до сьогодні.

o концепція російського мовознавця Олексія Шахматова (з українських учених близькі погляди на походження української мови мав Агатангел Кримський) — українська мова походить зі «спільноруської прамови», з якої походять й інші «руські мови» (північно-великоруська, південно-великоруська та білоруська). Попри це українська мова суттєво відрізняється від інших «руських мов» різноманітними фонетичними явищами та лексикою.

Новаторською гіпотезою походження української мови є концепція Олександра Царука — після поглиблення диференціації праслов'янського ареалу слов'янство розподілилося на дві великі групи: словенську й антську. До антської підгрупи належить антська прамова, а також українська, білоруська, польська, чеська, словацька, хорватська, верхньолужицька. До словенської підгрупи — словенська прамова, старослов'янська, російська, болгарська, македонська, сербська, нижньолужицька, кашубський і словінський діалекти польської мови, словенська. Дві «східнослов'янські» мови — українська й російська — на початку давнього періоду свого самостійного розвитку були двома найвіддаленішими слов'янськими мовами, які яскраво відображали у своїй структурі специфічні риси двох різних мовних підгруп.

 

Білет 6.

Мова і держава.

Перед кожною сучасною державою у той чи інший час поставало мовне питання, тобто питання вибору державної мови. У переважній більшості нею ставала мова корінного населення. Ця мова, формуючись протягом тривалого часу, удосконалювалась, збагачувалась, пристосовувалась до менталітету народу, стаючи його дорогоцінним надбанням.Надаючи українській мові статусу державної, уряд України керувався тими самими засадами, що й інші цивілізовані країни, тобто вирішальним стало те, що це мова корінного населення, яке історично (тисячоліття) проживає на території України, дало їй назву і становить більшість її населення. Крім того, в основу цього історичного рішення були покладені дані перепису населення 1989 року, за яким 40 399 897 громадян України (80 %) вказали, що вони вільно володіють українською мовою, і лише близько 20 % зазначили, що не володіють ні усною, ні писемною формами української мови, але розуміють її. За час існування незалежності України українська мова суттєво розширила свою функціональну площину, її державний статус закріплено Основним Законом України.Українська мова — одна з найрозвиненіших і найбагатших мов світу і може задовольнити потреби суспільства в різних галузях суспільного життя у спілкуванні, в розвитку науки, освіти, культури. Вона виступає важливим чинником повнокровного розвитку духовних творчих сил народу України, гарантування його суверенної дер­жавності, майбутності.

Білет 7

Білет 8.

Білет 9.

Білет 10

Білет 11.

Білет 12.

Норми української літературної мови:

- Акцентні – наголошування слів;

- Графічні – нормативна передача звуків на письмі;

- Лексичні – уживання слів у властивих їм визначеннях та правильне поєднання слів за змістом у реченні і словосполученні;

- Морфологічні – правильне вживання морфем, морфологічних форм та їх варіантів;

- Орфографічні – написання слів згідно з чинним правописом;

- Орфоепічні – нормативна вимова звуків і звукосполучень;

- Пунктуаційні – правильне вживання розділових знаків;

- Синтаксичні – керування, узгодження, поєднання та розміщення слів, речень;

- Стилістичні – відбір мовних засобів відповідно до умов спілкування;

- Фразеологічні – правильне вживання фразеологізмів.

Білет 13.

Білет 14.

Білет 15

Українські правописні системи. Четверте видання „Українського правопису”.

**Український правопис — система загальноприйнятих правил української мови, які визначають способи передавання мовлення на письмі.

Редакція українського правопису четвертого видання, яка вийшла в 1993 році, а також її неофіційні перевидання видавництвом «Наукова думка» (останнє вийшло в 2012 році), Кабінетом Міністрів України досі так і не були затверджені.

**Правопис кожної мови складається з трьох підсистем: графіки (літер), орфографії (способів поєднання звуків) і пунктуації (розділових знаків).

Українська графіка бере свій початок від старослов'янського письма. У нинішньому українському алфавіті є тільки дві літери, що їх не було в кирило-мефодіївській абетці — це ґ та ї. Слід ще згадати про специфікацію в українському правописі літер е, є, відсутню в інших кириличних правописах.

Графіка відтоді не переглядалася, якщо не брати до уваги, що з 1933 року й до нинішнього видання «Українського правопису» з неї було вилучено літеру ґ.

Орфографія ж постійно вдосконалювалась, охоплюючії написання тих слів, які раніше не регулювалися силою закону. Особливо це стосувалося слів іншомовного походження. Тому одні правила застосовуються до власної та давно запозиченої побутової лексики (типу вино, левада), інші — до так званих інтернаціоналізмів, тобто поширених у більшості європейських мов слів-термінів, слів на позначення багатьох абстрактних понять (типу авангард, ботулізм.

 

Білет 16.

Білет 17.

Функція, основне завдання, характерні ознаки наукового стилю, його підстилі.

Науковий стиль – це мова науки, техніки, освіти. Мета мовлення: - повідомлення про результати наукових досліджень. Основні ознаки: ясність(зрозумілість) і предметність тлумачень; логічна послідовність і доказовість викладу; об'єктивний аналіз; точність і лаконічність висловлювань; аргументація і переконливість тверджень; детальні висновки.

Основні мовні засоби наукового стилю спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються: використанням наукової термінології; наявністю схем, таблиць, графіків, систем математичних, фізичних, хімічних знаків і значків; залученням цитат і посилань на першоджерела; відсутністю індивідуальної авторської манери та емоційно-експресивної лексики; чіткою композиційною структурою тексту (поділ на розділи, частини, пункти, параграфи із застосуванням нумерації); окрім переважного вживання іменників та відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові; значну роль відіграють дієприкметниковий та дієприслівниковий звороти.

Форма реалізації наукового стилю – монолог.

Науковий стиль має такі підстилі: 1) власне науковий (монографія, рецензія, наукова доповідь, курсова й дипломна роботи, реферат, тези). Який у свою чергу поділяється на науково-технічні тексти та науково-гуманітарні; 2) науково-популярний, мета якого дохідливо і доступно викладати інформацію про наслідки наукових досліджень у журналах, книгах тощо; науково-навчальний – реалізується у навчальних підручниках, лекціях, бесідах і не виключає елементів емоційності.

Білет 18.

Білет 19.

Білет 20.

Основні вимоги до мовлення

Мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її зорієнтованості на бездоганне, взірцеве мовлення. Щоб бути зразковим, мовлення має характеризуватися такими найважливішими ознаками: *Правильністю, тобто відповідати літературним нормам, що діють у мовній системі (орфоепічним, орфографічним, лексичним, морфологічним, синтаксичним, стилістичним, пунктуаційним); *Змістовністю, яка передбачає глибоке осмислення теми і головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з наявною інформацією з певної теми; різнобічне та повне розкриття теми, уникнення зайвого; *Послідовністю, тобто логічністю та лаконічністю думок; багатством, яке передбачає використання різноманітних засобів вираження думок у межах відповідного стилю, уникнення невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень; *Точністю, яка великою мірою залежить від глибини знань та ерудиції особистості, а також від активного словникового запасу. Виражаючи власні думки, слід добирати слова, які найповніше відповідають висловлюваному змісту; *Виразністю. Щоб мовлення було виразним, слід наголошувати найважливіші місця свого висловлювання й виражати своє ставлення до предмета мовлення; *Доречністю та доцільністю, що залежать насамперед від того, наскільки повно й глибоко людина оцінює ситуацію спілкування, інтереси, стан, настрій адресата. Треба уникати того, що могло б уразити співрозмовника, викликати в нього роздратування. Вказувати на помилки слід у тактовній формі.

Отже, високу культуру мовлення людини визначає досконале володіння літературною мовою, її нормами.

 

Білет 21.

Структурно-функціональна характеристика офіційно-ділового публіцистичного, художнього, розмовно-побутового стилів.

** Офіційно-діловий стиль – це функціональний різновид мови, який використовується для спілкування у державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю. Офіційно-діловий стиль – це мова ділових паперів.

Риси ділового стилю:* 1. Виклад інформації в діловому тексті робиться відповідно до таких принципів: 1) об'єктивність змісту, 2) повнота інформації у стислій формі, 3) логічність і послідовність, 4) обґрунтованість, 5) нейтральний тон. *2. Наявність усталених мовних зворотів, певна стандартизація початків і закінчень речень (у зв'язку з, відповідно до, згідно з та ін.). *3. Наявність реквізитів, які мають певну черговість.* 4. Лексика нейтральна, вживається в прямому значені. *5. Для чіткої організації текст ділиться на параграфи, пункти, підпункти. *6. У текстах часто вживаються словосполучення з дієсловами у формі теперішнього часу.* 7.Найхарактерніші речення – прості поширені.

Офіційно-діловий стиль має такі функціональні підстилі: 1) законодавчий – використовується у законодавчій сфері, регламентує та обслуговує офіційно-ділові стосунки між приватними особами; 2) дипломатичний – використовується у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури.; 3) юридичний – використовується у юриспруденції (судочинство, дізнання, розслідування). Реалізується в актах, позовних заявах, протоколах, постановах, запитах, повідомленнях.

** Публіцистичний стиль. Сфера використання – громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно освітня діяльність, навчання.

Основне призначення:1. Інформаційно-пропагандистськими методами вирішувати актуальні, злободенні, суспільно-політичні проблеми. 2. Активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності.3. Пропаганда певних думок.

Основні ознаки: 1) доступність мови і формулювань;2) поєднання логічності доказів і полемічності викладу;3) висловлювання точних найменувань, дат, подій.4) наявність яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення.

Основні мовні засоби публіцистичного стилю: 1. Поєднання елементів наукового, офіційного, художнього й розмовного стилів.2. Лексика насичена суспільно-політичними, соціально-економічними термінами.3. Наявність багатозначної образної лексики, емоційно-оцінних слів, експресивних сталих словосполучень, перифрази.4. Уживання у переносному значенні термінів.5. Короткі прості речення, часто питального або окличного характеру, звертання.

Публіцистичний стиль поділяється на підстилі: 1) художньо-публіцистичний (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси);2) есе (короткі нариси вишуканої форми);3) науково-публіцистичний (літературно-критичні статті, огляди, рецензії).

** Художній стиль. Реалізується в художній літературі. Широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтв, у культурі й освіті.

Ознаки художнього стилю: образність (образ-персонаж, образ-колектив);естетика мовлення (можливість викликати у читачів почуття прекрасного);експресія, як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, ввічливе, пестливе мовлення); зображувальність (тропи: епітети, порівняння, метафори…)суб'єктивне розуміння.

Основні мовні засоби художнього стилю: 1)лексика найрізноманітніша (синоніми, антоніми, омоніми…); 2) уведення до творів із стилістичною метою історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів; 3) запровадження авторських новотворів; 4) широке використання різноманітних типів речень.

Художній стиль поділяється на підстилі: 1) епічні (прозові: казка, роман, байка, повість…)2) ліричні (поезія, поема, балада, пісня, епіграма)3) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама)4) комбіновані (ода, художня публіцистика, усмішка).

** Розмовний стиль. Обслуговує повсякденне усне спілкування людей у побуті та на виробництві. Розрізняють неформальне та формальне спілкування. Перше – нерегламентоване, його мета і характер визначаються особистими (суб'єктивними) стосунками мовців. Друге – обумовлене соціальними функціями мовців, регламентоване за формою і змістом.

Основні ознаки: 1) безпосередня участь у спілкуванні;2) усна форма спілкування;3) невимушеність спілкування;4) використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації);5) використання позамовних чинників (рухи, жести, міміка);6) емоційна реакція.

Основні мовні засоби: емоційно-експресивна лексика, прості, переважно короткі речення, часте використання займенників, фразеологізми, діалектизми, професійні та просторічні слова.

Розмовний стиль поділяється на: 1) розмовно-побутовий;2) розмовно-офіційний.

Розмовно-побутовий стиль мови й мовлення характеризують такі властиві йому ознаки:— залежність вислову від конкретної ситуації, контексту мовлення;— майже постійний і очевидний, достатньо усвідомлюваний мовцем і слухачем (адресантом і адресатом) вияв певної почуттєвості, емоційності співрозмовників;— інтонаційне оформлення висловлюваного в параметрах розмовно-побутового стилю, яке в поєднанні з конститутивністю й емоційністю також видозмінює зміст висловлюваного;

 

Білет 22.

Білет 23

Білет 24.

Довідково-інформаційні документи (довідки, доповідні та пояснювальні записки, протоколи, витяги з протоколу, плани роботи, звіти, акти, оголошення, службові листи). Типові мовні звороти, вживані в цих документах.

**Довідка — документ, який містить опис та підтвердження юридичних та біографічних фактів.

Доповідна записка – це документ, який направляється вищому керівництву будь-якої структури. Наприклад: міліції, супермаркету, компанії, тощо. В доповідній записці зазвичай вказується інформація про факти порушення, якісь події, або, наприклад, вказується, як просувається процес роботи.

Пояснювальна записка — документ, в якому: *офіційна (юридична) доповідь про певні дії в певний проміжок часу (на яку може даватись позитивна або негативна оцінка, якщо пояснювальна залишилась без відповіді — це адміністративне порушення керівництва); *міститься додаток чи доповнення до основного документа, в якому пояснюється зміст окремих його положень (мета, актуальність, структура, зміст призначення та ін. плану, звіту, проекту тощо).

Протокол – це документ, в якому фіксується хід обговорення питань і рішення, прийняті колегіальними органами на зборах, нарадах, конференціях тощо.Це первинний офіційний документ, на підставі якого керівництво має право вимагати від підлеглих виконання доручених їм завдань, видавати розпорядчі документи.

Витяг з протоколу – це частина протоколу, оформлена належним чином на загальному, спеціальному або чистому аркуші паперу.

План роботи — документ, який встановлює точний перелік намічених для виконання робіт чи заходів, їх послідовність, обсяг, тимчасові координати керівників і конкретних виконавців.

Звіт — це письмове повідомлення про виконання якоїсь роботи за певний період часу.

Акт — це документ правової чинності, складений однією або кількома особами на підтвердження певних подій чи фактів.

Оголошення — це короткі текстові повідомлення, котрі містять різну за призначенням інформацію. Переважно оголошення містять інформацію приватного рекламного характеру.

Службові листи — узагальнена назва різноманітних за змістом інформаційних документів, які виступають основним засобом спілкування й оперативного управління діяльністю установ, організацій, підприємств.

**Типові мовні звороти цих документів:: шлюбні стосунки (взаємини). бути вимушеним. мати намір збиратися. не мати права. стягнути з відповідача. володіти на правах особистої власності. під час мого перебування на. покласти витрати на. поновити на посаді. час перебування. у зв'язку.відповідно до викладеного. згідно з викладеним. власник (акцій). для огляду. договір про наймання житла. до досягнення. додаткові відомості. зацікавлена особа. укласти договір.

Білет 25.

Білет 26

Білет 27.

Особисті ділові папери та документи з кадрово-контрактових питань (автобіографія, доручення, заява, контракт, наказ, розписка, трудова угода).

Автобіографія — це документ, у якому особа, що складає його, подає опис свого життя та діяльності в хронологічній послідовності.

Автобіографія має бути вичерпною й лаконічною, може писатися від руки або з використанням технічних засобів. Залежно від призначення автобіографія може бути:- автобіографією-розповіддю (укладається в довільній формі);- автобіографією-документом (точно викладаються основні факти).

Доручення — письмове повідомлення, за яким організація чи окрема особа надає право іншій особі від її імені здійснювати певні юридичні чинності або отримувати матеріальні цінності.

Заява — це документ, у якому приватна чи посадова особа звертається з проханням тобто пропозицією на адресу установи чи посадової особи.

Заява може бути:— простою (викладається тільки прохання);— мотивованою (вказується мотивація прохання);— складною (заява містить додатки).

Контракт — це правовий документ, що засвідчує певну домовленість між партнерами (підприємством, установою та працівником) про засади спільної виробничої та творчої діяльності.

Наказ — це розпорядчий документ, який видається керівником установи (структурного підрозділу) на правах єдиноначальності та в межах своєї компетенції, обов'язковий для виконання підлеглими. Наказ набуває чинності з моменту його підписання, якщо інший термін не вказано в його тексті.

Розписка — це документ, який підтверджує передачу й одержання грошей, матеріальних цінностей, документів тощо від установи чи приватної особи.

Трудова угода — це документ, що укладається між організацією й працівником, який не входить до складу цієї організації, для виконання певних видів робіт, коли ці роботи не можуть бути виконані на договірних засадах із відповідними установами та підприємствами.

 

Білет 28

Білет 29.

Білет 30.

Білет 31.

Білет 32.

Білет 33

Білет 34.

Джерела медичних термінів.

Термінологія медицини – одна з найскладніших терміносистем сучасної науки. Загальна кількість медичних термінів невідома. В основі української медичної термінологій лежать два основних джерела: народна побутова мова та мова наукова.

Серед загальновживаних слів, зокрема побутового призначення, можна виділити кілька тематичних груп: назви речей хатнього вжитку: миска, таз (миска ниркова, таз). назви речей господарського призначення: мішок (сльозовий, ендолімфатичний, аневризматичний); назви частин будівель і будівельних пристроїв: поріг (виведення, видимості, відчуття); назви вживаних у побуті предметів: вінець (голівки); гребінці (шкіри); ландшафтні назви (долина мозочка, ямка скронева); реалії сільськогосподарських робіт (борозна барабанна); назви тварин (грудна жаба).

Наукова термінологічна лексика. З генетичного боку вони пов’язані з численними мовами-джерелами.

Грецизми – запозичення з грецької мови. Термометр, ізоляція, псевдопухлина, агрохімія, автотип, ізованілін, ізодіагностика, ізотоп, мікроб.

Латинізми. Основна маса латинізмів була запозичена українською мовою у ХV-ХVІ ст., коли латинську мову запроваджено в школах України, а також у зв’язку з захопленням українських земель Польщею, у якій до ХVІІ ст. літературною мовою була латинська.

з англійської мови: гайморит, дальтонізм, блокада; з німецької: шприц, штатив, бинт, пластир, лазарет, курорт, фельдшер; з французької: бюлетень, грип, бандаж,, коклюш, лосьйон, тюбик; з польської: мавпа, скарга, хвороба, ліжко, панцир; з арабської: алкоголь, халат, атлас.

 

Білет 35.

Білет 36.

Засоби милозвучності української мови. Основні чергування голосних і приголосних звуків.

Можна виділити три основні засоби милозвучності, які використовує українська мова.

1. Вільний рухомий основний наголос і побічні наголоси в слові. Вони ритмізують усне мовлення, надають йому співучості.

2. Уникання збігу однотипних за місцем і способом творення приголосних в одному слові або на стику слів.

3. Важливим засобом милозвучності є також уникання збігів голосних (насамперед) та збігів приголосних. Цим досягається плавність у вимові слів, словосполучень і речень.

Для цього використовуються: а) вставні та приставні голосні: вікно — вікон, весна — весен.б) фонетичні варіанти слів: прийменник з, із і зі; частки би, б, ж; варіанти частки -ся і -сь, варіанти префікса від- і од- тощо; в) чергування у—в, і—й.

4. Крім, так би мовити, природних, є й художні засоби милозвучності мови. Сюди належать, зокрема, асонанси, алітерації, анафори, епіфори.

Асонанс — повторення підряд чи близько однакових голосних звуків: Які вогні в височині! Свій зір туди зведи. Вони зрідні тобі й мені.

Алітерація — повторення підряд чи близько однакових приголосних звуків.

Анафора — повторення на початку речень або його частин однакових сполучень звуків, слів або поєднань слів: В вирі вирію вирла вирлаті вирують — просто вирла вирують високих вирлатих зірок.

Епіфора — повторення в кінці речень або його частин однакових сполучень звуків, слів або поєднань слів: Виють собаки, віщують недолю, і небачені птиці літають уночі над селом і віщують недолю. І реве худоба вночі і віщує недолю (О.Довженко).

Найпоширеніші випадки чергування голосних звуків: [е] - [о]: брести – бродити; [і] - [а]: лізти – лазити; [е] - [і]: гребти – вигрібати; [о] - [а]: допомогти – допомагати. [е] - [и] – нуль звука: беру – збирати – брати.

Найпоширеніші випадки чергування приголосних звуків *[г] - [ж] - [з]: друг – друже – друзі.[к] - [ч] - [ц]: ріка – річечка – у ріці.[х] - [ш] - [с]: цокотуха – цокотушин – цокотусі.*[г], [ж], [з] + -ськ-, -ств-= -зьк-, -зтв Прага – празький.[к], [ч], [ц] + -ськ-, -ств-= -цьк-, -цтв козак – козацький.[х] - [ш] - [с] + -ськ-, -ств-= -ськ-, -ств; чех – чеський.

Білет 37.

Білет 38

Білет 39.

Білет 40.

Білет 41.

Білет 43.

Білет 44.

Білет 45

Білет 46.

Білет 47.

З історії ораторського мистецтва. Види красномовства. Вимоги до оратора.

Ора́торське мисте́цтво — це здібність говорити до групи людей у структурований, виважений спосіб із наміром надати інформацію, вплинути, чи розважити слухачів. Ораторське мистецтво може ставити за мету широке коло результатів, починаючи із банальної передачі інформації, до мотивування людей до дій, чи до простої розповіді цікавої історії. Добрі оратори мають змогу керувати емоційним станом своїх слухачів, та використовувати це для досягнення певних цілей.

Розрізняють декілька видів красномовства: суспільно-політичне, академічне, судове, церковне, дипломатичне, військове, ділове.

Суспільно-політичне красномовство — це виступ оратора, що виражає інтереси тієї чи іншої партії (політичної сили) або роз’яснює якусь суспільно-політичну ситуацію.

Академічне красномовство — це ораторська діяльність науковця, викладача, що доповідає про результати дослідження, популяризує досягнення науки.

Судове (юридичне) красномовство — це ораторські виступи юристів, підсудного та цивільних осіб у процесі розгляду судової справи з позицій законодавства.

Церковне красномовство — це проповіді, бесіди, напуття, коментування Біблії в практиці різноманітних християнських конфесій.

 

Білет 48.

Білет 49.

Білет 50.

Білет 51.

Білет 52.

Білет 53.

Білет 54.

Технічні правила переносу

1. Не можна переносити прізвища, залишаючи в кінці попереднього рядка ініціяли або инші умовні скорочення, що до них належать. Якщо імена подаються повністю, то прізвища (а також по батькові) можна переносити.

2. Не можна відривати скорочені назви мір від цифр, до яких вони належать: 1917 р. Якщо назви мір подаються повністю, то їх можна переносити: 1917 // рік.

3. Граматичні закінчення, з’єднані з цифрами через дефіс, не можна відривати й переносити: 2-й (а не 2- // й).

4. Не можна розривати умовні (графічні) скорочення типу вид-во, і т. д., і т. ин., та ин., т-во тощо.

5. Не можна переносити в наступний рядок розділові знаки (крім тире), дужку або лапки, що закривають попередній рядок, а також залишати в попередньому рядку відкриту дужку або відкриті лапки.

 

Білет 55

Основні правила українського правопису. Вживання великої літери. Вживання апострофа. Позначення м’якості приголосних. Правопис префіксів. Спрощення груп приголосних. Подвоєння і подовження приголосних. Правопис часток. Частка не. Зміни приголосних при їх збігу. Чергування голосних. Чергування приголосних. Правопис складних слів. Правопис слів іншомовного походження. Правопис прислівників

** Правила вживання великої літери

З великої літери пишуться:— перше слово в тексті, реченні, після крапки, після трьох крапок, знака оклику і знака питання, якщо ними закінчується попереднє речення;— перше слово вірша в рядок (наприклад, при цитуванні), якщо у вірші кожен рядок писався з великої літери;— ремарки та посилання, взяті в дужки, що стоять після закінченого речення;— перше слово рубрик тексту (після двокрапки), які закінчуються крапкою (якщо рубрики (після двокрапки) закінчуються крапкою з комою, то перше слово в них пишеться з малої літери);— перше слово після двокрапки, якщо далі йде власне пряма мова.

З великої літери пишуться такі власні назви: — імена, імена по батькові, прізвища, псевдоніми, прізвиська людей.

 

** Вживаня апострофа

Апостроф ставиться перед я, ю, є, ї, що позначають два звуки [йа; йу; йе; йі], для позначення роздільної вимови твердих приголосних у таких випадках:

1. Після б, п, в, м, ф: б'є, в'ється, в'ялий.

2. Після твердого р у кінці складу: пір'я, сузір'я, матір'ю.

3. Після к в імені Лук'ян і похідних від нього словах: Лук'яненко.

4. Після префіксів та першої частини складних слів, що закінчуються на твердий приголосний: без'язикий, від'їхати, дит'ясла.

Апостроф не ставиться перед я, ю, є:

1. Після б, п, в, м, ф, якщо перед ним стоїть приголосний (крім р), який належить до кореня: дзвякнути, мавпячий, морквяний.

2. Після р на початку складу (я, ю, є позначають м'якість звука [р]): буря, буряк.

 

**Позначення м*якості приголосних

М'який знак пишеться:

1. Після букв д, т, з, с, ц, л, н у кінці та в середині слів перед буквами, що позначають тверді приголосні звуки: молодь, біль;

2. У середині складу перед о: льотчик, сьомий;

3. У прикметникових суфіксах -ськ(ий), -цьк(ий), -зьк(ий): український, ткацький;

4. Після букви н у суфіксах -еньк-, -оньк-, -есеньк_, -ісіньк-, -юсіньк-: серденько, тихесенький,;

5. У буквосполученнях льц, ньц, ньч, льч, що походять із льк, ньк: ляльці, ляльчин (лялька);;

6. Після букви л перед буквами, що позначають м'які приголосні звуки: рибальський, сільський.

М'який знак не пишеться:

1. Після букв, що позначають губні та шиплячі звуки: степ, плач;

2. Після р у кінці слова та складу: бібліотекар, календар (але Горький);

3. Між двома однаковими буквами, що позначають м'які подовжені приголосні: знання, стаття;

4. Між двома м'якими приголосними - м'якість першого з них виникає як результат впливу наступного м'якого приголосного: ніжність, майбутнє;

5. У буквосполученнях лц, нц, лч, нч, які походять від лк, нк: матінці (матінка), рибалці (рибалка);

6. Після н перед шиплячими та суфіксами -ськ(ий), -ств(о): менший, тонший, громадянство.

 

**Правопис префіксів

1. Префікс з перед глухими приголосними к, п, т, ф, х переходить у ссказати, спалахнути. Перед усіма іншими приголосними пишеться з- (іноді із-): збавити, звести. 1.1 Префікс з-(с-) виступає переважно в словах, корінь яких починається голосним звуком або сполученням приголосного й голосного: зекономити, з'єднувати, згаслий, змазати. 1.2 У тих випадках, коли корінь слова починається сполученням приголосних, як правило, пишеться префікс зі -: зібгати, зігнути. 1.3 Префікс зі - вживається також у словах із коренем, перший склад якого становить сполучення губного та йотованого звукосполучення: зів'ялий, зім'яти. 1.4 У деяких словах префікс зі- чергується з зо