Поняття кримінального права як самостійної галузі права, галузі законодавства та науки

ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА ЯК САМОСТІЙНОЇ ГАЛУЗІ ПРАВА, ГАЛУЗІ ЗАКОНОДАВСТВА ТА НАУКИ

Поняття «кримінальне право", зазвичай, в теорії розглядається в таких його значеннях:

1) кримінальне право як галузь права;

2) кримінальне право як галузь законодавства;

3) кримінальне право як галузь юридичної науки;

Кримінальне право як галузь права – це сукупність кримінально-правових норм, які визначають злочинність і караність діяння. Отже, кримінальне право як сукупність правових норм встановлює:

- які порушення закону визнаються злочинами;

- які види покарання призначаються за їх вчинення;

- що є підставою кримінальної відповідальності;

- умови, підстави та порядок призначення покарання;

- умови, підстави та порядок звільнення від покарання.

Кримінальне право як галузь законодавства – це сукупність кримінально-правових норм, сформульованих і прийнятих, зазвичай, парламентом України як законів, які визначають підстави та принципи кримінальної відповідальності, а також те, які суспільно небезпечні діяння є злочинними і які покарання слід застосовувати до осіб, що їх вчинили.

Предмет кримінального права як галузі законодавства – відносини, що виникають у результаті вчинення злочину та застосування відповідного покарання за його вчинення.

Завдання кримінального права як галузі законодавства викладено в ст. 1 КК: правове забезпечення охорони прав і свобод людини та громадянина, власності, громадського порядку й громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру та безпеки людства, а також запобігання злочинам.

Кримінальне право як наука – це певна система поглядів, ідей, концепцій щодо теорії кримінального закону, практики його застосування та шляхів реформування, ґенези кримінального права.

Основними завданнями наукикримінального права є:

1) розробка фундаментальних проблем теорії кримінального права;

2) вироблення рекомендацій щодо вдосконалення КК і практики його застосування;

3) подальше вивчення всіх інститутів кримінального права з метою визначення їх ефективності;

4) зміцнення тісних зв'язків з правотворчими та практичними органами,

5) подальше вдосконалення всієї науково-педагогічної діяльності для підготовки висококваліфікованих фахівців-правознавців;

6) вивчення кримінального законодавства та практики його застосування в країнах близького й далекого зарубіжжя.

КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО І СУМІЖНІ ГАЛУЗІ ПРАВА.

Кримінальне право, перебуваючи у системі права України, тісно пов'язане з іншими його галузями. Цей зв'язок виражається насамперед у тому, що кримінальне право, як вже зазначалося, виконує щодо інших галузей права охоронну функцію. Здійснюючи охоронну функцію, кримінальне право опосередковано бере участь у регулюванні тих суспільних відносин, що становлять предмет інших галузей права.

1. Кримінальне і конституційне право. Конституційне право має основоположне значення для кримінального права. Норми кримінального права повинні цілком відповідати положенням Конституції. Якщо ж яка-небудь норма суперечить приписам Конституції, вона не може бути застосована. Далі, при прийнятті нових кримінальних законів останні повинні бути співвіднесені з приписами Конституції і не можуть мати з ними розбіжностей. Більш того, норми Конституції є нормами прямої дії і тим самим можуть застосовуватися й при вирішенні кримінальних справ.

Для кримінального права мають вирішальне значення такі положення Конституції: заборона зворотної дії в часі законів та інших нормативних актів (ч. 1 ст. 58); ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення (ч. 2 ст. 58); ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ст. 61) та ін.

Отже, кримінальне право щодо права конституційного знаходиться в субординаційній залежності і повинно цілком відповідати Основному Закону держави.

2. Кримінальне і адміністративне право. Тісний зв'язок між ними спостерігається в тій частині адміністративного права, що встановлює адміністративну відповідальність за різні правопорушення. У цій своїй частині адміністративне право виконує охоронну функцію, захищаючи правопорядок від адміністративних правопорушень. Однак кримінальне право охороняє правопорядок від більш небезпечних посягань - злочинів, а адміністративне право - від менш небезпечних правопорушень - адміністративних деліктів. Саме ступінь суспільної небезпечності відрізняє адміністративний делікт від злочину Ось чому злочин тягне кримінальне покарання, а адміністративний делікт - заходи адміністративного стягнення.

3. Кримінальне і кримінально-процесуальне право. Кримінальне право визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання можуть бути призначені особам, винним у вчиненні цих злочинів. З метою правильного з'ясування питання про винність особи у вчиненні злочину і застосування до неї покарання встановлена особлива процесуальна процедура, яка полягає в розслідуванні і розгляді кримінальних справ. Ця процесуальна процедура регулюється нормами кримінально-процесуального права, зосередженими в Кримінально-процесуальному кодексі України. Таким чином, зв'язок між кримінальним (матеріальним) правом і кримінально-процесуальним правом проявляється насамперед у тому, що вони співвідносяться між собою як зміст і форма.

4. Кримінальне і кримінально-виконавче право. Кримінально-виконавче право являє собою сукупність юридичних норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають у процесі виконання покарань, визначених у вироку суду. Тісний зв'язок кримінально-виконавчого права з кримінальним правом визначається насамперед тим, що перше ґрунтується на нормах другого. Кримінальне право визначає підстави, межі, умови і порядок призначення покарань. Сам же порядок і умови виконання (відбування) таких покарань регулюються нормами кримінально-виконавчого права, зосередженими у Виправно-трудовому кодексі України.

СИСТЕМА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

Кримінальне право структурно поділяється на Загальну й Особливу частини.

Загальна частина об'єднує норми, що визначають завдання, принципи й основні інститути кримінального права. Вони закріплюють підстави кримінальної відповідальності; чинність кримінального закону в просторі й часі; поняття злочину та його види; осудність і неосудність; форми вини; співучасть; покарання та його види; порядок застосування деяких видів покарання, правила їх призначення; регулюють інститути, пов'язані зі звільненням від кримінальної відповідальності й покарання, погашенням і зняттям судимості; визначають особливості відповідальності неповнолітніх.

Особлива частина конкретизує обсяг і зміст кримінальної відповідальності щодо кожного складу злочину. Між нормами обох частин кримінального права існує тісний і нерозривний зв'язок, тому що практично неможливо застосувати норми Особливої частини без правил, закріплених у Загальній частині. Їхня нерозривність визначена єдністю змісту.

Перш за все, норми Особливої частини базуються на нормах Загальної частини. Тому неможливо розкрити дійсний зміст норм Особливої частини, не звертаючись до частини Загальної. Разом з тим, всі інститути Загальної частини в своїй основі узагальнюють ті ознаки, що властиві усім злочинам, передбаченим Особливою частиною. Неможливе також застосування окремих видів покарань за злочини, передбачені Особливою частиною, без урахування положень, закріплених у Загальній частині, щодо мети, видів, меж і порядку призначення всіх покарань.

Кримінальний кодекс України в обох своїх частинах юридично закріплює елементи кримінального права – кримінально-правові інститути. П равовий інститут – це заснована на законі сукупність норм, яка повинна забезпечити регулювання в межах предмета цієї галузі права певне, відносно самостійне суспільне відношення, а також, пов'язані з ним, похідні відносини.

ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ ЗЛОЧИНУ

Злочин – це передбачене КК суспільно небез­печне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.

Ознаки: суспільна небезпечність діяння, винність, передбаченість у законі КК, караність.

Суспільна небезпека як ознака злочину полягає в тому, що злочин заподіює або створює загрозу заподіяння шкоди суспільним відносинам які є об’єктам кримінально-правової охорони.

Винність діяння означає, що воно вчинене умисно або з необережності. Діяння, вчинене за відсутності вини, тобто за відсутності психічного ставлення особи до дії чи бездіяльності, не може визнаватися злочином.

П ередбаченість діяння кримінальним законом - означає, що злочин має місце лише тоді, коли те чи інше діяння безпосередньо передбачено статтею Особливої частини Кодексу.

Караність – означає, що за вчинення злочину в КК завжди передбачене покарання.

КЛАСИФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ

Під класифікацією злочинів розуміють поділ їх на групи за певним критерієм.
Можна виділити такі основні види злочинів:

1)за ознаками та видами об'єкта злочину (щонайменше 20 видів за розділами Особливої частини КК: злочини проти життя та здоров'я особи, злочини проти власності й ін);

2) за наявністю чи відсутністю предмета злочину (предметні (ст. 185) та безпредметні (ст. 296);

3) заформами вини (умисні, необережні та злочини з подвійною формою вини);

4) за мотивами вчинення (з корисливих мотивів, хуліганських, з інших особистих мотивів та ін.);

5) за суб'єктом (злочини із загальним суб'єктом і спеціальним);

6) за ступенем тяжкості наслідків та ін.

Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на:

Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання за винятком основного покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше п'яти років.

Тяжким злочином є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше двадцяти п'яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше десяти років.

Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад двадцять п'ять тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.

ПОНЯТТЯ ОБ’ЄКТА ЗЛОЧИНУ

Об’єктом злочину є суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом, у сфері яких завдається шкода чи створюється загроза її заподіяння.

До структури об’єкта злочину належать такі ознаки:

1. Суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом та у сфері яких завдається шкода чи створюється загроза її заподіяння.

2. Предмет злочину.

3. Потерпілий від злочину.

Значення: є критерієм для класифікації, визначає характер і ступінь сусп. небезпеки злочину. відмежовує суміжні сусп. небезпечні злочини.

Класифікація “по вертикалі”:

• Загальний об’єкт злочинів – це вся сукупність суспільних відносин, які охороняє кримінальне законодавство.

• Р одовий об’єкт злочинів – це суспільні відносини, на які посягає певна група злочинів.

• Безпосередній об’єкт –– це суспільні відносини, на які посягає конкретне злочинне діяння.

Безпосередній об’єкт злочину поділяється на 2 види:

• Основний безпосередній об’єкт – це суспільні відносини, порушення яких становить соціальну сутність злочину.

• Додатковий обов’язковий безпосередній об’єкт злочину – це суспільні відносини, посягання на які не є суттю цього злочину, та вони порушуються або ставляться під загрозу порушення поряд з основним безпосереднім об’єктом.

• Додатковим факультативним безпосереднім об’єктом зло­чину визнаються суспільні відносини, що їх цей злочин в деяких випадках порушує, а в інших не порушує.

Предмет злочину – це речі матеріального світу з приводу яких чи у зв’язку з якими вчинюється злочин.

Потерпілий злочину – це фізична особа, якій злочином заподіяна шкода.

ПОНЯТТЯ СУБ’ЄКТА ЗЛОЧИНУ

Суб'єктом злочину, згідно з ч. 1 ст. 18 КК, "є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до Кримінального кодексу може наставати кримінальна відповідальність".

Ознаками суб'єкта злочину є: фізична особа, осудність і вік.

Фізична особа - це завжди людина, яка володіє не тільки всіма названими обов'язковими ознаками, а й іншими якостями, які можуть мати певне кримінально-правове значення.

Осудність - це психічний стан особи, який полягає в її здатності за станом психічного здоров'я, за рівнем соціально-психологічного розвитку і соціалізації, а також за віком усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій, керувати ними під час скоєння злочину і нести у зв'язку з цим кримінальну відповідальність.

Вік особи - це такий календарний період психофізіологічного розвитку особи, з яким зв'язані біологічні, соціально-психологічні та правові наслідки для юридичного статусу особи.

Суб'єкти злочинів поділяються на загальні та спеціальні.

Спеціальний суб'єкт - це особа, що крім обов'язкових загальних ознак має додаткові спеціальні ознаки, передбачені в статті Особливої частини КК для суб'єкта конкретного складу злочину.

ПОНЯТТЯ ВИНИ ТА ЇЇ ЗНАЧЕННЯ

Вина – це психічне ставлення осудної особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння та до його наслідків у формі умислу чи необережності (ст. 23). У ст. 62 КУ закріплено один із найважливіших принципів кримінального права – можливість відповідальності лише за наявності вини: “Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду”.

УМИСЕЛ І ЙОГО ВИДИ

Умисел є найбільш поширеною формою вини: переважна більшість злочинів вчиняються умисно. Умисел поділяється на два види — прямий і непрямий (евентуальний).

Законодавче визначення прямого і непрямого умислу містить три ознаки, які характеризують психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння і його наслідків:

· усвідомлення особою суспільної небезпеки свого діяння;

· передбачення його суспільно небезпечних наслідків;

· бажання настання таких наслідків або свідоме припущення їх настання.

Умисел поділяється на прямий і непрямий.

Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки та бажала їх настання (ч. 1 ст. 24).

Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки й хоча не бажала, та свідомо припускала їх настання (ч. 2 ст. 24).

НЕОБЕРЕЖНІСТЬ ТА ЇЇ ВИДИ

Необережність поділяється на злочинну самовпевненість і злочинну недбалість.

Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, та легковажно розраховувала на їх відвернення (ч. 2 ст. 25).

Інтелектуальний елемент злочинної самовпевненості. У законі він відображений вказівкою на ставлення суб’єкта до суспільно небезпечних наслідків. Особа, здійснюючи певний вчинок і усвідомлюючи фактичний бік власного діяння, не оцінює свою поведінку як суспільно небезпечну. При цьому суб’єкт передбачає, що діяння, подібні вчиненому ним, взагалі призводять до суспільно небезпечних наслідків, однак саме вчинена ним дія (бездіяльність) таких наслідків не повинна спричинити.

Вольовий елемент злочинної самовпевненості полягає в тому, що особа легковажно розраховує на відвернення суспільно небезпечних наслідків. При цьому особа розраховує на цілком реальні обставини, котрі за своїми властивостями дійсно здатні відвернути настання наслідків.

Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча повинна була й могла їх передбачити (ч. 3 ст. 25).

Інтелектуальний елемент злочинної недбалості. Непередбачення особою наслідків свідчить про зневажливе ставлення до суспільних інтересів, недостатню передбачливість у здійсненні службових обов’язків, виконанні спеціальних правил, які регулюють певну діяльність.

Вольовий момент злочинної недбалості означає обов’язок особи передбачити можливість настання суспільно небезпечних наслідків за дотримання обов’язкових для цієї особи запобіжних заходів (об’єктивний критерій); при цьому особа, маючи реальну можливість передбачити суспільно небезпечні наслідки своєї поведінки, не мобілізує свої психічні здібності для того, щоби здійснити вольові дії, необхідні для запобігання таких наслідків (суб’єктивний критерій).

ЮРИДИЧНА ПОМИЛКА, ЇЇ ВИДИ І ВПЛИВ НА РІШЕННЯ ПИТАННЯ ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Юридична помилка - це неправильне уявлення особи про юридичну природу вчиненого діяння, його правову оцінку та наслідки.

Доцільно виділити чотири види таких помилок:

ФАКТИЧНА ПОМИЛКА, ЇЇ ВИДИ І ВПЛИВ НА РІШЕННЯ ПИТАННЯ ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Фактична помилка - це неправильне уявлення особи про обставини, що утворюють об'єктивні ознаки конкретного складу злочину.

У теорії кримінального права переважно виділяють такі види фактичних помилок: помилка в ознаках об'єкта злочину (помилка в суспільних відносинах, помилка в предметі злочину, помилка в потерпілому від злочину);помилка в ознаках об'єктивної сторони злочину (помилка в засобах вчинення злочину, помилка в розвитку причинного зв'язку, помилка в суспільно небезпечних наслідках, помилка при "відхиленні в дії").

Помилка в предметі має такі види:

1) помилка в предметі в межах однорідного посягання. Така помилка на кваліфікацію не впливає.

2) помилка в предметі в межах різнорідного посягання. То дії слід кваліфікувати як замах на злочин, який прагнула вчинити.

3) помилка на відсутній предмет. Такі дії кваліфікуються як замах на злочин, який прагнула вчинити особа.

Помилка в потерпілому полягає в тому, що суб'єкт, бажаючи заподіяти шкоду одній особі, у результаті помилки заподіює шкоду іншій особі. Такого роду помилка не впливає на кваліфікацію, тому що не стосується обставин, що були ознаками складу злочину.

Можна виділити 2 підвиди помилок вчинення злочину з непридатними засобами:

1) вчинення злочину з абсолютно непридатними засобами. Абсолютно непридатними вважаються засоби, використання яких за будь-яких умов (обставин) не може привести до закінчення злочину. При цьому особа через свою повну неосвіченість не розуміє, що ці засоби не можуть завдати шкоди іншій особі і тому вона не може бути притягнута до кримінальної відповідальності.

2) вчинення злочину з відносно непридатними засобами. Відносно непридатні ті засоби, які лише за даних конкретних обставин не можуть привести до виконання задуманого. В таких ситуаціях дії особи слід кваліфікувати як замах на злочин.

Під помилкою у розвитку причинового зв'язку слід розуміти неправильне уявлення винної особи про дійсний розвиток причинового зв'язку між суспільно небезпечним діянням та злочинними наслідками.

Помилка особи саме в деталях розвитку причинового зв'язку на кваліфікацію не впливає.

Помилка особи в загальних рисах причинового зв'язку впливає на кваліфікацію злочину.

Помилка особи щодо кількісної характеристики наслідків на кваліфікацію вчиненого не впливає, якщо ця помилка не виходить за встановлені законодавцем межі при вчиненні певного злочину.

ПОНЯТТЯ НЕОБХІДНОЇ ОБОРОНИ

Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Правомірність необхідної оборони визначається умовами, що їх звичайно ділять на дві групи:

До умов, яким має відповідати посягання, від котрого особи можуть захищатися, спричиняючи шкоду особі, що посягає, належать:

- суспільна небезпечність посягання;

- його наявність, тобто існувати в межах, які поширюються від безпосередньої загрози посягання та до моменту його переривання;

- його реальність, тобто таким, що реально існує, а не в уяві особи, яка захищається.

Також існують умови правомірності необхідної оборони стосовно захисту:

- визначене законодавцем коло інтересів, які можна захищати;

- заподіяння шкоди тільки особі, що посягає;

- неперевищення меж необхідної оборони - заподіяння злочинцю тяжкої шкоди, що явно не відповідає небезпечності посягання.

КК визначає випадки, у яких перевищення меж необхідної оборони можливе в будь-якому випадку - це застосування зброї чи будь-яких засобів або предметів для захисту: від нападу озброєної особи; групи осіб; для відвернення протиправного насильницького вторгнення в житло чи інше приміщення.

ГОТУВАННЯ ДО ЗЛОЧИНУ

Готування до злочину – це підшукування чи пристосування засобів або знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину.

З об'єктивної сторони готування до злочину може проявлятися в різноманітних діяннях, що передбачають створення умов для вчинення закінченого злочину. Із суб'єктивної сторони готування до злочину можливе лише з прямим умислом.

У кримінально-правовій науці пропонуються різні ознаки готування до злочину. Так основні об'єктивні ознаки:

1) підготовчі діяння передують безпосередньому вчиненню злочинного діяння;

2) підготовчі діяння є суспільно небезпечними, тому що створюють умови для заподіяння шкоди суспільним відносинам;

3) підготовчі діяння віддалені в часі від безпосереднього вчинення злочину;

4) підготовчі діяння віддалені, зазвичай, і в просторі від безпосереднього вчинення злочину;

5) підготовчі діяння не охоплюються об'єктивною стороною задуманого злочину;

6) підготовчі діяння утворюють лише умови для настання суспільно небезпечних наслідків;

Готування до злочинумає такі основні суб'єктивні ознаки:

1) підготовчі діяння завжди вчиняються умисно;

2) наявність в особи при вчиненні підготовчого діяння найближчої мети - створення можливості вчинення злочину та кінцевої мети - вчинення надалі певного злочину;

Підшукування засобів або знарядь для вчинення злочину –це будь-які дії з придбання, отримання, тимчасового позичення, купівлі, пошуку засобів або знарядь для вчинення злочину тощо.

Знаряддя вчинення злочину – це предмети, призначені для безпосереднього виконання дій, що утворюють об’єктивну сторону складу закінченого злочину (наприклад, зброя, відмички тощо).

Пристосування засобів або знарядь для вчинення злочину – це будь-які дії з виготовлення чи зміни предметів, унаслідок яких вони стають придатними, більш зручними або більш ефективними для відповідного застосування.

Підшукування співучасників – це будь-які дії з притягнення, залучення до вчинення злочину інших осіб: виконавця (співвиконавця), організатора, підбурювача чи пособника.

Змова на вчинення злочину – це згода двох або більшої кількості осіб на спільне вчинення злочину.

Усунення перешкод – це усунення перепон, які заважають вчиненню злочину.

ОРГАНІЗАТОР ЗЛОЧИНУ

Організатором є особа, що організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням. Організатором також є особа, що утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, чи особа, що забезпечувала фінансування або організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.

Дії організаційного характеру полягають в об’єднанні дій інших співучасників і спрямуванні їх на вчинення одного чи декількох злочинів або в координації поведінки цих осіб.

Організація вчинення злочину (злочинів) може полягати в залученні співучасників усіх видів (виконавців, пособників, підбурювачів, інших організаторів) або лише одного з них (наприклад, виконавців) і здійснюватися у формі наказу, угоди, прохання, підкупу, доручення, замовлення тощо. Мета зберегти єдність співучасників для подальшої злочинної діяльності при цьому не ставиться.

СПЕЦІАЛЬНІ ПИТАННЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ СПІВУЧАСНИКІВ

Крім розглянутих загальних виникає ціла низка, так званих спеціальних питань відповідальності за співучасть. До них належать:

Посереднє виконавство –виконавець особисто не виконує дій, що утворюють об’єктивну сторону злочину чи особисто виконує лише частину таких дій. Іншу частину дій вчиняє особа, яка через малолітство, розумову відсталість, психічну хворобу та з інших причин не могла розуміти характер та значення дій, що нею вчинялися.

Співвиконавство у злочинах зі спеціальним суб’єктом можливе тільки як спільна протиправна діяльність декількох спеціальних суб’єктів. Якщо ж поряд з указаним у законі виконавцем об’єктивну сторону цього злочину виконує інша особа, що не відповідає ознакам спеціального суб’єкта, то вона вважається пособником. Тобто виконавцем цих злочинів може бути тільки спеціальний суб’єкт, а організаторами, підбурювачами, пособниками можуть бути й інші особи, не наділені ознаками спеціального суб’єкта.

Провокацією злочину визнається ситуація, коли особа підбурює (провокує) виконавця чи інших співучасників на вчинення злочину з метою його подальшого викриття.

Отже, провокація злочину розглядається як співучасть у спровокованому злочині, оскільки різниця в мотивах у провокатора та інших співучасників не має значення для притягнення їх до відповідальності.

Ексцес виконавця наявний, якщо інші співучасники не передбачали, не бажали та не припускали вчинення тих злочинних дій, що їх вчинив виконавець.

Щоб співучасник був притягнутий до відповідальності за злочин, вчинений виконавцем, він має бути обізнаний про злочинні наміри виконавця. При ексцесі виконавця, тобто коли один із співучасників вийшов за межі домовленості щодо обсягу злочинних дій і вчинив більш тяжкий або інший злочин, за цей злочин повинен відповідати лише його виконавець, а інші особи - за злочини, вчинені ними в межах домовленості.

Про невдале підбурювання говорять, якщо можливий виконавець відхиляє пропозицію вчинити злочин, яка може виходити від підбурювача, пособника чи навіть організатора. У таких ситуаціях потенційний виконавець кримінальної відповідальності не несе, а інші співучасники відповідають за готування до злочину, що його вони бажали вчинити, оскільки їхня діяльність із підшуковування співучасників є готування до злочину

У разі добровільної відмови від вчинення злочину виконавець (співвиконавець) не підлягає кримінальній відповідальності. У такому разі інші співучасники підлягають кримінальній відповідальності за готування до того злочину чи замах на той злочин, від вчинення якого добровільно відмовився виконавець.

Таким чином, добровільна відмова організатора, підбурювача, пособника включає необхідність:

а) або своєчасно повідомити про підготовлюваний злочин в правоохоронні органи;

б) або повідомити про нього потерпілого або інших осіб, здатних припинити (не допустити) протиправне діяння виконавця.

ПРОВОКАЦІЯ ЗЛОЧИНУ

Провокацією злочину визнається ситуація, коли особа підбурює (провокує) виконавця чи інших співучасників на вчинення злочину з метою його подальшого викриття.

При скоєнні такого злочину мотиви у співучасників одного й того ж злочину можуть бути різними — кожний з них може керуватися різними спонуканнями і це не виключає їх співучасті в цьому злочині. Отже, провокація злочину розглядається як співучасть у спровокованому злочині, оскільки різниця в мотивах у провокатора та інших співучасників не має значення для притягнення їх до відповідальності.

БЕЗНАСЛІДКОВА СПІВУЧАСТЬ

Безнаслідкова співучасть має місце там, де виконавцю не вдалося вчинити закінчений злочин і він вчинив лише готування або замах, на яких його злочинна діяльність була припинена (перервана). У таких ситуаціях виконавець несе відповідальність за готування до злочину або замах на злочин. Інші ж співучасники відповідають за співучасть у готуванні до злочину або за співучасть у замаху на злочин, залежно від того, на якій з цих стадій була припинена (перервана) злочинна діяльність виконавця.

ДОВІЧНЕ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

Довічне позбавлення волі (ст. 64 КК) є найсуворішим з усіх видів покарань, встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується судом тільки у разі, якщо воно вказане в санкції статті Особливої частини КК і суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк.

Довічне позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його до спеціальної кримінально-виконавчої установи пожиттєво. Особлива частина КК містить лише 12 санкцій, які передбачають довічне позбавлення волі.

Не застосовується довічне позбавлення волі до таких категорій осіб:

1) осіб, ще вчинили злочин у віці до 18 років;

2) осіб, що вчинили злочин у віці понад 65 років;

3) жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину;

4) жінок, що були в стані вагітності на момент постановлення вироку.

До засуджених до довічного позбавлення золі не застосовується звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 75), а до засуджених, які відбувають це покарання – умовно-дострокове звільнення від його відбування (ст. 81). До них не застосовується заміна невідбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82).

Довічне позбавлення волі не має абсолютного характеру. Актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п'яти років.

Особа, яка відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі, за втечу з місця позбавлення волі або з-під варти підлягає кримінальній відповідальності за ст. 393.

ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА ЯК САМОСТІЙНОЇ ГАЛУЗІ ПРАВА, ГАЛУЗІ ЗАКОНОДАВСТВА ТА НАУКИ

Поняття «кримінальне право", зазвичай, в теорії розглядається в таких його значеннях:

1) кримінальне право як галузь права;

2) кримінальне право як галузь законодавства;

3) кримінальне право як галузь юридичної науки;

Кримінальне право як галузь права – це сукупність кримінально-правових норм, які визначають злочинність і караність діяння. Отже, кримінальне право як сукупність правових норм встановлює:

- які порушення закону визнаються злочинами;

- які види покарання призначаються за їх вчинення;

- що є підставою кримінальної відповідальності;

- умови, підстави та порядок призначення покарання;

- умови, підстави та порядок звільнення від покарання.

Кримінальне право як галузь законодавства – це сукупність кримінально-правових норм, сформульованих і прийнятих, зазвичай, парламентом України як законів, які визначають підстави та принципи кримінальної відповідальності, а також те, які суспільно небезпечні діяння є злочинними і які покарання слід застосовувати до осіб, що їх вчинили.

Предмет кримінального права як галузі законодавства – відносини, що виникають у результаті вчинення злочину та застосування відповідного покарання за його вчинення.

Завдання кримінального права як галузі законодавства викладено в ст. 1 КК: правове забезпечення охорони прав і свобод людини та громадянина, власності, громадського порядку й громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру та безпеки людства, а також запобігання злочинам.

Кримінальне право як наука – це певна система поглядів, ідей, концепцій щодо теорії кримінального закону, практики його застосування та шляхів реформування, ґенези кримінального права.

Основними завданнями наукикримінального права є:

1) розробка фундаментальних проблем теорії кримінального права;

2) вироблення рекомендацій щодо вдосконалення КК і практики його застосування;

3) подальше вивчення всіх інститутів кримінального права з метою визначення їх ефективності;

4) зміцнення тісних зв'язків з правотворчими та практичними органами,

5) подальше вдосконалення всієї науково-педагогічної діяльності для підготовки висококваліфікованих фахівців-правознавців;

6) вивчення кримінального законодавства та практики його застосування в країнах близького й далекого зарубіжжя.