Імідж політичної партії та специфіка його формування

Сьогодні в Україні функціонує більше, ніж 120 партій, але для населення вони практично нічим не відрізняються одна від одної. Винятком є КПУ, ПЗУ, дещо раніше був НРУ, а зараз, після розколу, громадяни ніяк не можуть зрозуміти, чим же костенківський Рух відрізняється від удовенківського, чим соціалісти Мороза відрізняються від проіресивних соціалістів Впренко. Деякі партії у іромадян на слуху тільки завдяки широкій знаності їх лідера. Усі інші є маловідмінними в своїй загальній кількості, а їх назви (і особливо програми, що в більшості майже ідентичні), абсолютно ні про що не говорять виборцям.

Очевидно, в такій ситуації першочерговим завданням для кожної партії стає формування її індивідуального іміджу. Уособлений, він має наочно продемонструвати виборцям, у чому специфіка та переваги цієї партії і чому саме їй слід віддати симпатії. Абстрактні роздуми про загальне благо вже не дають бажаного результату. Кожен виборець жадає відчути, в отриманні яких особистих вигід йому і його родині сприятиме прихід до влади цієї партії. Тому неефективним вже стають звернення політформувань до всього народу, час диктує орієнтацію на конкретну групу виборців і її інтереси.

Кожна політична партія повинна чітко показати виборцям, яким чином її ідеї змінять життя на краще, який взаємозв'язок між характеристиками й ідеями партії, з одного боку, та ії інтересами й прагненнями конкретного виборця, з іншого.

У радянські часи КПРС був обраний досить простий і на той час ефективний імідж – "розум, честь і совість нашої епохи, продовжувач справи великого Леніна". З крахом системи всім стало очевидно, що в носія цього іміджу суттєво не вистачає більшості з вказаних компонентів. А оскільки особистість Леніна значною мірою втратила популярність, то й справу продовжувати суспільство відмовилося, принаймні на деякий час.

Потім з'явилися нові продовжувачі, експропріатори експропріаторів, борці проти капіталізму, який вже, щоправда, не називають загниваючим, але їх імідж суттєво не доповнився. Заради справедливості слід визнати, що й такий імідж приносить ще чималі дивіденди, але вони поступово виявляють тенденцію до поступового зменшення.

У демократичних країнах, де функціонують дієві партії, напрацьована й практика створення їх іміджу. Досить часто вона ґрунтується на протиставленні, що заболочується наявністю правлячих партій, котрі несуть відповідальність за стан справ у державі, та опозиційних, які спеціалізуються на критиці та розробці альтернативних курсів.

Будь-яка правляча партія завжди акцентує увагу електорату на своїх досягненнях, які, мовляв, будуть ще більш значними в разі її переобрання, й переконує виборців у тому, що партія-конкурент, яка прагне влади, не в змозі змінити на краще все те негативне, до чого ще не дійшли руки правлячої партії.

Кожна партія воліє створити у виборців відчуття їх особистої причетності до великих звершень, до визначальних подій. Опозиційна політична сила завжди прагне створити негативний образ правлячої партії, показати невикористані нею можливості й нереалізовані шанси, звинуватити її в усіх негараздах.

Стратегія конструювання іміджу партії може базуватися на протесті: "Проти підвищення податків", "Проти послаблення обороноздатності", "Проти порушення прав людини" і т.д. Іншим варіантом є постановка мети: "За зміни", "Зробимо країну могутньою", "Подолаємо кризу". Як правило, стратегії будуються на збалансуванні турботи про необхідні суспільству зміни та компетенції партії в даних питаннях.

Найбільш яскраво й концентровано іміджеві характеристики виражені в гаслах, як, наприклад, у такому: "Життя краще з консерваторами".

Зазвичай, політичні партії використовують у виборчих кампаніях як позитивну, так і негативну інформацію, що дозволяє уникнути роздратованості виборців. Але при цьому вони намагаються дотримуватися певних рамок співвідношення позитиву й негативу. Фахівці рекомендують дотримуватись приблизно такого балансу: 60 відсотків позитивної інформації, 40 відсотків – негативної.

Щодо збору негативної інформації, то тут багатьма партіями західноєвропейських країн проводиться значна робота. Постійно аналізуються й обробляються матеріали друкованих відань, відеозаписи, аби отримати відомості про те, що говорили чи обіцяли лідери партії-конкуренга в недалекому чи навіть досить віддаленому минулому, скажімо, аж під час попередньої кампанії, і нагадати виборцям про невиконання якихось пунктів, та мати контраргументи на різні випадки тощо.

У сучасній політичній практиці майже не використовуються в реальній управлінській діяльності партійні програми та передвиборні обіцянки тієї чи іншої партії, в першу чергу з числа переможниць виборних перегонів, представники якої зайняли ключові позиції як у Верховній Раді, так і в органах місцевого самоврядування. Про партійні програми ж фактор політичної реклами згадується хіба що напередодні нових виборів, та й то стосовно виключно нових у них накреслень та нових передвиборних обіцянок. Практично відсутній аналіз виконання колишніх своїх (і чужих) передвиборних зобов'язань будь-якими партіями.

Дивно, що така могутня зброя, здатна в очах електорату поставити під сумнів владоспроможність цілої партії, досі не використовується в політичній боротьбі. Інтуїтивно всі відчувають, що мало які передвиборні програми втілюються в життя. Але на наших теренах феномен полягає в тому, що в Україні немає ані одної офіційно правлячої партії, тобто жодна з них не має змоги проводити власну політику в ранзі державної. Більше того, навіть партії "пропрезидентські", які мають певний доступ до влади, найчастіше перед новими виборами публічно дистанціюються (іноді досить незграбно) від неї.

Цей феномен розриву між ідентифікацією партії з її реальними діями можна пояснити як залишками традиційної "совкової подвійної моралі" (говоримо одне – робимо інше), так і відсутністю аналітики піарівських технологій. Хоча в Україні є фахівці й навіть цілі інститути, здатні зробити подібний аналіз, та попиту на них з боку партій немає. Партії ж бо не поспішають залучати аналітиків і з їх допомогою показувати виборцям реальне політичне обличчя опонентів, адже тоді доведеться показати й власне політичне обличчя, яке мало чим відрізняється від опонентівського, коли мова йде про декларації та реальні справи.

А це ж один з найголовніших законів демократії – донести людям всю інформацію суспільного й політичного звучання, продемонструвати виборцям вартість партійних обіцянок, вагу слова тих, хто вже мав доступ до влади й скористався нею (або не спромігся скористатися) для реалізації положень своїх програм та передвиборчих зобов'язань. Адже така реалізація є головною метою владної діяльності обраного кандидата, Люди мають право об'єктивно судити про ефективність роботи конкретного політика або партії. Тільки в такому разі буде обраний найгідніший.

Поки що це – біла пляма на українському політичному просторі. І та партія, яка зможе запропонувати співгромадянам неупереджений порівняльний політичний аналіз апріорі отримає під час виборних перегонів пріоритетні симпатії електорату.

Як показує досвід виборчих кампаній, громадяни віддають перевагу тій партії, яка демонструє внутрішню єдність. Постійні внутрішньопартійні сварки й розколи створюють негативний образ партії та її лідерів, котрі ніяк не можуть поділити владу і вплив. Консолідованість та згуртованість партії у переважної більшості українських виборців викликає до неї довіру й авторитет.

Особливості нинішньої ситуації в країні, пов'язані з поглибленням економічної кризи й постійним зниженням рівня добробуту населення, вимагають від партій та їх лідерів компетентності в економічних питаннях та визначення на цій основі конкретних шляхів вирішення нагальних проблем життя. В умовах, коли відсутня ідеологія розбудови державності, не сформульована мета суспільного розвитку, від партій якраз і вимагається формулювання цієї мети, чітке бачення майбутнього, визначення шляхів розвитку.

Жодна з українських партій сьогодні ще не продемонструвала бачення того, яким має бути суспільство. Коли читаємо партійні програми й заклики, складається враження, ніби нам пропонують: "Будуйте те, самі не знаємо що!" Підсилення позитивних іміджевих характеристик партії вимагає й рівнозначного підсилення негативних характеристик партій-конкурентів.

Президентські кампанії в Росії та на Україні яскраво продемонстрували методику нагнітання страху як владою, що виставляла опозицію руйнівною силою, що тягне в минуле, так і опозицією, що змальовувала владу як "антинародний режим".

Це проявлялося в антикомуністичних "походах " Єльцина й Кучми. У той же час комуністичні партії намагались у найтрагічніших кольорах змалювати всі наслідки "так званих демократичних реформ", намагаючись отримати політичний зиск від погіршення ситуації в країні та сприяючи погіршенню такої ситуації. Такі партії "гідно " продовжують більшовистську традицію, коли виборчі перегони виграються не за рахунок власних досягнень і звершень, а за рахунок помилок та поразок діючої влади. Цей принцип яскраво виражений відомим гаслом: "Чим гірше – тим краще". Ним керувалися більшовики ще на зорі свого становлення, закликаючи до поразки Росії у першій світовій війні, ним "вірні ленінці" керуються й тепер. Треба зауважити, що це є логічним наслідком ідеології партії. Оскільки вона апелює, насамперед, до люмпенів, маргиналів та знедолених, які є основною електоральною базою компартії, то об'єктивно вона зацікавлена, аби представників цих соціальних прошарків у країні було якомога більше.

Тому провідні ліві політичні формування розбудовують свою політику на тотальній критиці існуючого державного ладу та "антинародного режиму". При цьому підкреслюється необхідність радикальної зміни режиму – аж до поновлення порядків радянських часів без будь-якого визначення відповідальності конкретних політичних сил за наслідки подібних змін.

Отримання влади в умовах, коли іміджеве протистояння зводиться до формування "образу ворога", реалізується вже не як вибір переваг на шляху суспільного розвитку, а лише як засіб ведення політичної війни, зміни державного устрою поза конституційним полем.

Вожді лівих тим часом "забувають" сказати виборцям, що й вони також є яскравими представниками того самого режиму, проти якого так борються. Коли ж їх запитують, чому найбільша фракція Верховної Ради та найвпливовіша серед населення партія не спромоглася виконати бодай якусь частку своїх передвиборних обіцянок, у відповідь лунають лише пояснення того, через що це було неможливо зробити. Керманичі-ленінці несвідомо самі заганяють себе в пастку. Бо якщо партія не змогла зробити нічого путнього для народу, то або вона виявилася просто неспроможною скористатися владою, або ж на минулих виборах свідомо вводила громадян в оману, висуваючи передвиборні обіцянки, які неможливо втілити в реальному житті.