Українська національна культура як самобутній соціокультурний феномен, її характерні риси та ознаки.

Загальнолюдська культура об'єднує безліч національних культур, кожна з яких є самоцінною у власній унікальності, володіє власним образом світу, системою цінностей. Співвідношення світової і національної культур – одна з найскладніших проблем сучасної культурології.

Мудрість сучасної епохи полягає у визнані за кожною національною культурою її права на самостійне існування та розвиток, у відстоюванні принципу рівноправного співіснування культур, що виключає не тільки будь-який культуроцентризм (наприклад європоцентризм), але й взагалі претензію на культурне лідерство з боку окремої національної культури. Взаємозбагачуваний діалог, в межах якого існує повноцінна культура людства, – такий приоритетний умонастрій сучасності.

Ситуація культурного різномаїття підвищує інтерес до національних особливостей культури. Минуле нашого народу, корені його культури, пам'ятки давнини, витоки її духовних цінностей викликають у нас значну зацікавленість, яка зумовлена усвідомленням зв'язку між власною долею й долею культури свого народу: народ живий, поки живе його культура.

Перше ніж характеризувати історію українського народу та його культури, треба визначити межу між власне цією історією й, так би мовити, її передісторією, розмежувати культуру історичних предків українського народу та власне українців.

У другій половині ХIХ ст. перед українськими вченими, зокрема такими, як М.О. Максимович, М.І. Костомаров, В.Б. Антонович, стояло завдання обгрунтувати ідею безпосереднього спадкоємного зв'язку між населенням князівств Південної Русі та власне українцями.

На сьогоднішній день спадкоємний зв'язок між давньоруською та українською культурою сумнівів не викликає1. Щодо чіткості в розмежуванні історичних предків українського народу та його як такого, то її не існує (деякі вчені – М. Грушевський, Д. Дорошенко, І. Крип'якевич, Я. Дашкевич, М. Мличишин – ототожнювали антів з українцями; деякі – О. Субтельний, М. Байрачевський – взагалі уникають конкретної відповіді).2 Проте, це не заперечує глибинних, тисячолітніх, спадкоємних зв'язків між культурними традиціями генетично пов'язаних між собою етносів.За українцями ми бачимо русичів-русів княжої доби, давньослав'янські об'єднання раннього середньовіччя та часів Великого переселення народів, ще глибше у давнину – праслов'ян, попри їхній безпосередній зв'язок з іраномовними народами Причорноморських степів, скифів і сарматів та ін.

Річ у тім, що історичні передумови етногенезу (виникнення і подальше формування особливостей) українців визначаються у чітких культурно-географічних межах однієї й тієї самої території. Завдяки цьому, формування українського народу готувалось тисячоліттями. Адже. за данними археології, на цій території лишалась певна автохтонна основа, яка, хоч і не була слов'янською, проте сприяла безпосередній трансляції стародавньої культурної традиції.

Інакше кажучи, особливість процесу формування українського народу полягала в тому, що він живився не просто засвоєнням певних елементів світової культури та історичного досвіду, а характеризувався прямою естафетою передавання культурних цінностей та традицій у єдиному геокультурному руслі, яке дає змогу безпосередньо ввести в етнотворення українців тисячолітній досвід інших народів. Невипадково українська мова характеризується серед більшості слов'янських мов своєю наближеністю до індоєвропейської мовної єдності. А український орнамент успадковує орнаменти трипільської культури, не кажучи вже про її аграрні традиції. Не дивує в цьому контексті й те, що українська хата за всіма ознаками (аж до побіленої глини) сягає скифсько-сорматських часів.

Не можна не зауважити на проблемі розмежування понять "історія культури населення території сучасної України" та власне "історія української культури". Друге поняття включає розвиток культури українського народу протягом існування останнього як окремої, сталої етнічної спільності. Відповідно, перше значно ширше. Воно охоплює не лише історію власне української культури, а й культурний розвиток усіх інших етнічних спільностей, що в давні чи пізніші часи мешкали на сучасній території нашої держави. Серед них маємо розрізнити (хоча це розмежування є дуже умовним) культуру історичних предків українського народу (населення давньоруських князівств, давньослов'янських племінних княжінь, праслов'ян і їхніх пращурів у межах сучасної України та найближчих до неї територій) та етносів, що мешкали на сучасному терені нашої держави, але мали або опосередковане відношення до етногенезу українців та їх історичних предків (як, наприклад, кочові скіфи), або загалом не мали з ним майже ніякого зв'язку (як північно-причорноморські греки чи кримські таври). Так само в історію культури України входить культурний розвиток неукраїнського населення (єврейського, польського, вірменського та ін.) на її терені за часів, коли українці вже становили етно-соціо-культуний феномен. Отже, спираючись на загальноприйняту періодизацію історії української культури, стосовно різних часів ми маємо використовувати різні поняття: стосовно часів, що передували добі пізнього середньовіччя, ми маємо вести мову ще не про "українську культуру", а про "культуру історичних предків українського народу" та "культуру сусідів історичних предків українського народу".

Отже, коріння української культури стародавнє, але надзвичайно міцне. Як явище світової культури наша культура є оригінальним синтезом автохтонних (місцевих) попередніх культур і зовнішніх культурних взаємовпливів. Українська національна культура відбудовувалась хоч і не окремішно, але завжди на таких духовних домінантах, які надають цій культурі неповторні риси, зумовлюють її особливий тип.

Типологізація бідь-якої національної культури здійснюється через її ментальність, яка є особливою категорією культурології. Ментальність – це сукупність символів і образів, які відображують уявлення даного соціуму про навколишній світ, уявлення, що, в свою чергу, зумовлюють мотиви поведінки та вчинки людей, які закріплюються у свідомості людей у процесі спілкування. Ментальність народжується з природних даних та соціально зумовлених компонентів і розкриває картину світу, яка закріплює єдність культурної традиції певної культурної спільноти. Це своєрідне сприйняття світу формується в глибинах підсвідомості. Ментальність являє собою сукупність способів орієнтації у світі, яка при реалізації набуває автоматизму думок та дій. Образ світу, закарбований у ментальності, – стійке утворення і змінюється дуже повільно.

Генезис ментальності багато в чому залежить від природного середовища. Щодо України природа розпорядилася щедро, і навіть зверх того. М'який клімат, родюча земля, багаті природні надра, водні та лісові ресурси – все це було доброю передумовою для розвитку етносу. Природа справді наклала відбиток на формування багатьох рис національного характеру та менталітету українців. Плідний грунт завжди був тут у достатній кількості, що виключало конкурентну боротьбу за розподіл земельних ресурсів і формування замкнених соціальних груп із протилежними інтересами.

Таке ідилічне співіснування за умов повного достатку мали свої позитивні й негативні у ментальному аспекті моменти. Першим позитивом було те, що українство не приймало будь-яких автократичних та деспотичних форм правління, які запановують за умов максимальної ворожнечі в суспільстві. М'які природно-географічні умови ніби заклали фундамент волелюбності, спонтанності, автентичної емоційності та здорового індивідуалізму. Другим позитивом була мінімальна репресивність, а отже, й мінімум витіснення, заборон. Український селянин виявляв свої завойовницькі потенції лише тоді, коли допікало ззовні – "діставали" поляки, турки чи інші агресори, в мирних умовах він замикався на своїй суб'єктивності.

Але ця ж природа зробила його занадто ліричним для боротьби й занадто самоізольованим для соціуму. Якщо несприятливі природно-географічні умови викликають почуття самотності, страху, безсилля й одночасно стимулюють розгортання активності, волі до влади, то природно-географічна сприятливість розбещує, викликає соціальну пасивність.

Наслідки для українського менталітету мала і соціальна історія. Територія сучасної України зазнала безперервні навали різних за походженням агресорів (татарських, польських, російських, німецьких) та всіляки спроби акультурации ними українства. Крім цього негативно вплинули на українську ментальність постійні міграційні процеси. Міграція спричиняла неусталеність, постійне відчуття "переїжджої свахи" – маргінальність.

Також важливим фактором формування національної ментальності є специфіка міжсуб'єктних відносин, яка проявилася в постійній зраді українськими керманичами власного народу. В таких умовах формується комплекс меншовартості й почуття зайвості. Таким чином, закладається модель світосприйняття, з якої вилучено елемент соціальної комунікації заради досягнення спільної мети.

Своєрідність ментальних рис української національної культури визначають архетипи. Архетипи – це архаїчні культурні первісні образи, уявлення-символи про людину, її місце в світі та суспільстві; певні ціннісні орієнтації, які проростають через пласти історії і зберігають своє значення й сенс у сучасній культурі. Характерними рисами культурного архетипу є усталеність й неусвідомленість. Архетипи характеризують розвиток соціокультурних явищ: вони не заперечують соціального та культурного прогресу, а виступають показником фундаментальності його результатів.

Найвідомішими символами української культури є образи "Матір-земля", "Ненька-Україна", які символізують плодючість землі, м'якість краєвиду, мирне життя з природою, навколишнім середовищем. Даний архетип визначає шанобливе ставлення до жінки в українському суспільстві, визнання її особливої ролі як господарки і виховательки в родині, народжує відчуття доброзичливості, м'якості, працьовитості, душевної емоційності. Цей архетипійний мотив, як це завжди відбувається, знаходить відображення у фольклорі та літературній творчості українського народу. З творів Т. Шевченка добре відомий образ української дівчини, знедоленої бездушним москалем (образ пригнобленого стану України в Російській імперії). У Євгена Маланюка зустрічається образ України – "степової бранки", несилуваної кочовиком-монголом, у Миколи Бажана Україна – "повія ханів і царів", у Олександра Довженка – це "вічна удова".

Наступний архетипний мотив – рівність усіх синів однієї матері. Після смерті батька спадщина рівно розподілялась між синами і дочками. В Україні не було права майорату, приорітету старшинства. До цього архетипу в українській культурі сягають коріннями, з одного боку, ідеали соборності, демократизму, рівності, з іншого – відсутність в українському суспільстві настанови на лідерство, невміння утримати владу, анархія.

Образ батька в колективному несвідомому українців символізує грізну, караючи силу, владу. Щоправда, у свідомості українців існує і протилежний образ батька – доброго, лагідного, бтька-захісника, який асоціюється з феноменом "отаманщини". Отаман – це справжній дбайливий батько, який опікується своїми синами, їх справами, радиться з ними перед прийняттям рішення.

Цілком зрозуміло, що у несвідомому української психіки домінує материнсько-жіночий елемент над батьківсько-чоловічим. Це вплинуло на формування однієї з основних властивостей укранського менталітету – української екзекутивності. Само поняття екзекутивність не є абсолютним синонімом жіночості й жіночого начала, воно налаштовує інтелектуальні, емоційні, вольові особливості відповідним чином. Українська екзекутивність, як риса національного менталітету українців, містить в собі такі специфічні прояви. Передусім, екзекутивність асоціюється з репродуктивно-відтворювальним, імітативним, а не творчим началом. У будь-якій творчості має бути елемент ризику та новації, а екзекутивність, навпаки, є уникнення нестандартності, прагнення запобігати ризику, наслідування "від і до". Друга особливість екзекутивності полягає в тому, що вона виявляє себе через цілевиконання, виконавську, обслугову активність, центрується на поточних інтересах і потребах, примушує забувати про стратегічні інтереси.

Найважливішою характеристикою культурної ментальності є сприйняття часу. На відміну від західних народів, у яких переважає монохронна система часу, у східно-слов'янських народів, зокрема українців, поширене поліхронне сприйняття часу. Йдеться, по-перше, про так зване "селянське" відчуття часу, зумовлене астрономічно-біологічними та господарчими циклами і має циклічну конфігурацію. По-друге, християнське сприйняття часу, лінійне, в центрі якого знаходиться земне існування Христа, від якого й починається рахунок минулого і відкривається перспектива у майбутнє. Такий "часовий плюралізм" передбачає тягуче, спокійне життя, прагнення до ідеального, безконечного і недосяжного, на відміну від монохронної системи західних народів, яка передбачає майже матеріальне сприйняття часу, його цінність.

Перевага жіночого компоненту в ментальності українців визначає також характер їх уявлень про своє місце у світі. Лагідність, ніжність, м'якість, втеча від активного життя зумовили пріоритет малого гурту, родини. Найбільш комфортно чутлива, емоційна людина відчуває себе в оточенні близьких людей, а не у великих об'єднаннях згуртованих по типу спілки, громади, проникнутих єдиною метою чи волею.

Дзеркальним відображенням родинного типу життя українського народу є Запорозький кіш, що становив родинний колектив, де всі брати – рівні сини Матері-Січі та Батька-Великого Лугу.

У широкому історичному сенсі своє місце у світі український народ усвідомлював як життя на кордоні, на перехресті різних етничних, релігійних, політичних, культурних традицій. Нескінченні дискусії сучасних філософів, істориків, культурологів про місце України між "Сходом і Заходом", "Європою та Азією" є генетичним проявом свідомості "людини прикордоння".

Сприйняття часу і уявлення про своє місце в світі визначило типи поведінки українців: 1) авантюрно-козацький, орієнтований на боротьбу з ворогами, лицарські чесноти, оборону віри та кордонів, розваги, насолоду життя; 2) "притаємного існування", що характеризується відступом у себе. Факт існування двох типів поведінки являє собою прояв прикордонного життя та свідомості українця. Перший тип поведінки – екстравертована людина, для якої характерним є суто зовнішня активність. Другий тип – інтровертована особистість, для якої характерним є посилена робота думки, вироблення власних поглядів.

Різні типи соціальної поведінки зумовили й національні типи українців. Найбільш відомий і популярний тип козака-вояки, епікурейця, життєлюбного оптиміста. Другий тип – це так звана "сковородинівська людина", тобто людина, заглиблена у свій внутрішній свят, постійну працю над собою, особисте самовдосконалення.

Зазвичай інтровертивність дає як окремій людині так і народу великі переваги: поміркованість, послідовну наполегливість, врівноваженсть, спроможність змінювати себе і навколишній світ. На жаль, українська інтровертивність формувалась в історично складних умовах. Вона є реакцією закритості на зовнішні подразники, що тривалий час справляли травмуючий вплив на українську культуру. Інтровертивність як властивість української ментальності переходить у пасивізм, основним принципом якої – є прагнення прожити непомітно, тобто не торкатися зовнішньої проблемності. На інтровертивність української ментальності справляє вплив архетип домінування минулого над майбутнім. Величезна сила звички уповільнюють модернізацію українського суспільства і робить український народ пасивним щодо перспектив розвитку.

За часи тоталітарного режиму в Україні тип "прихованого існування" трансформуався у тип денаціоналізованого конформіста, людини, яка прагне запобігти участі у громадському життя, уникнути будь-якої відповідальності. Для кращих представників інтелігенції (не тільки представників українського народу) захисною реакцією слугувала так звана "внутрішня еміграція" (філософи, письменники, художники, музиканти ставали двірниками, кочегарами, "безробітними").

До властивостей української ментальності належить також індивідуалізм. Українському індивідуалізму притаманні специфічні риси. По-перше, цей індивідуалізм – не активний, не предметний, а споглядальний, інтроспективний, квієтичний. Частина цих характеристик наближує український індивідуалізм до східного, а частина – до американського різновиду індивідуалізму. Український індивідуалізм споріднює з американським сенсорна безпосередність: як для американця, так і для українця існувати – означає сприйматися, бути сприйнятим. Типово східною характеристикою українською індивідуалізму є споглядальність. Якщо індивідуалізм американця – активний, експансивний, то індивідуалізм українця за своїм змістом нагадує мрійливе забуття поета, який заглиблений у свої переживання і безсторонньо споглядає красу природи. Крім того, цей індивідуалізм, притаманний малим групам, вирізняється обмеженістю комунікації, її замкненістю найближчим оточенням. Його рефлексивне начало спрямоване на близьких, рідних, друзів, мале коло однодумців. Тобто, такий індивідуалізм формує самодостатність, яка спонукає не до виходу в суспільство, а до ізоляції від нього: зовнішній світ, який не стосується безпосередніх потреб та інтересів індивіда, не існує або не цікавить його. В цьому проявляється негатив українського індивідуалізму, причиною формування якого є постійне (в історичному аспекті) переслідування нації. Адже рятуватись від переслідування краще поодинці, ніж разом, що й проявляється кожного разу, коли доводиться приймати рішення: діяти разом чи поодинці. Навіть прогнозуючи неуспіх, українець обирає друге.

Підсумовуючи аналіз українського індивідуалізму слід дати ще важливу характеристику. Він – антидержавний: як у внутрішньому, та і в зовнішньому аспекті. Антидержавність у внутрішньому аспекті виявляє себе в органічному несприйнятті формально-інституційних відносин, передусім правових. Українець відчуває справжній дискомфорт, коли природна безпосередність стикається з жорсткими нормативними вимогами. Така абстрактна нормативність спонукає до втечі в неформальні структури з їхнім груповим егоїзмом. Корупція неминуче проникає в усі щілини управлінського апарату, а його рішення несуть на собі відбитки кланових та групових інтересів, а держава зазнає поразки. Антидержавність у зовнішньому аспекті пов'язана з політичним інфантилізмом правлячого прошарку українського суспільства. Українська політична еліта стає купкою "своїх" українців серед безлічі "чужих" співгромадян.

Домінантною ментальною рисою української культури є емоційність, естетичність, чуттєвість. В усьому світі українців, навіть на побутовому рівні вважають емоційними людьми. Мальовничі пейзажі України, її живописна природа пробуджують поетичне натхнення і ваблять уяву митця. Нескінченний краєвид степу, стрімки річки. затишні куточки лісів не залишають байдужими нікого. Така краса не могла позначитися на українцях. Всесвіт для українця – найближче, естетично привабливе довкілля, яке відображає його власну емоційність.

Подібні емоційно означені культури (такі як французька, італійська) завжди давали людству титанів мистецтва: музики, архітектури, поезії, драматургії. Не є винятком і Україна, де в кожному місті, містечку й селі можна зустріти піснярів, поетів, музикантів, природна обдарованість яких є недосяжною для європейського ratio.

Проте ця невичерпна емоційність, цей привабливий естетизм української людини мають свої вади, тому що, як і кожен, українець живе в світі, який потребує не пасивного споглядача, а активного діяча. Дослідники української культури також по-різному оцінюють це явище. Одні вбачають у емоційно-чуттєвості позитивні якості, інші – вади. Так, П. Юркевич емоційність українців розглядав як "прикмету національної вищості", Д. Чижевський також наголошував на позитивних рисах емоційності українців. В. Липинський, навпаки підкреслював негативні ознаки емоційно-чуттєвого чинника української вдачі, такі, як запальність і швидке охолодження, зосередженість на дрібницях, байдужість до важливих подій. З точки зору сучасної науки, сильно розвинута сфера емоцій у людині активізує альтруїстичні почуття, такі, як жаль до нещасних, радощі за чужі удачу, щастя, а також почуття обов'язку. Натомість в аналогічних випадках менш розвинуті протилежні почуття – прагнення до влади, користолюбство. Для емоційної натури особливо характерна така риса, як співчуття.

Специфічною ментальною ознакою української культури є її лінгвоцентризм. Зрозуміло, що "художній" стиль мислення найбільше відповідав емоційно-чуттєвий вдачі українця. Саме мова була протягом століть носієм культурної ідентичності українського народу. В культурному просторі українців мова виступала справжнім замінником філософії. Світосприйняття українців відбивалось не у філософських та природознавчих трактатах (як це було в Західній Європі), а в поезії, народній епіці, піснетворчості.

Для кожної національної культури мова уособлює її святощі, її національний скарб, вона, як важливіша національна ознака, віддзеркалює ступінь розвитку культури народу, національної свідомості. Глибокі думки щодо національної мови як феномена культури обстоював І. Огієнко у своїй свідомій праці "Українська культура", де він зазначав: "…І поки живе мова – житиме й народ, яко національність. Не стане мови – не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж другим народом".1 А про українську мову він писав: "А наша мова українська, чарівна наша мова, всім світом вже визнана за одну з найзвучніших, наймелодійніших мов… Зародившись десь на світанку суспільного слов'янського життя, мова наша витерпіла страшне лихоліття татарщини, пережила утиски Польщі, пережила наскоки Москви і, проте, перегорівши як криця, дійшла до нас чистою, свіжою, музичною, незаплямованою, справді щирослов'янською мовою…"1.

Ще однією якісною ментальною особливістю українського народу та його культури є те, що його життя підпорядковано одній головній ідеї – ідеї Волі, Правди, Долі. Воля розуміється як максимальна самореалізація на основі продуктивності, працездатності у сфері спорідненої діяльності, відповідності за її результати. Прагнення до Волі уособлює у собі рівність, значущість, цінність кожної особистості, що грунтується на самоповазі і шані будь-якої людини, і вона невідділена від української нації.

Слово "воля" в українській мові має два значення: воля як здатність, як "сила волі" і воля як вільність, свобода. Поєднавши в одному слові два значення, українська мова відобразила глибокий зв'язок між волею як силою волі й волею як свободою. Свобода не є свавілля, бо вона починається там, де людина переборює в собі примхливі бажання, природні потяги. Сила волі є силою духу. Формування людської волі неможливе без самопримусу, без самодисципліни.

Потреба у Волі пов'язана з потребою у Правді, що об'єднує істину і справедливість. Справедливість же, згідно з уявленнями українців, полягає в їх рівності (ми вже згадували про рівність синів однієї Матері-України). Йдеться про рівність для кожного, хто розпочинає життя, рівність однакових умов існування. Далі все залежить від конкретних людей, від їх природних та сформованих здібностей. Таким чином, самореалізація людей визначається їхніми особистісними бажаннями, волею, розумом, пов'язана з їхньою працею, яка це забезпечує.

Потребу у Волі, Правді український народ вважає невід'ємною від Долі. Українці вірять, що Доля, яка є в кожного, залежить від успадкованих та набутих можливостей. Щасливою Доля може бути тільки за умови поєднання Правди та Волі, а суть її проявляється в самоствердженні особистості завдяки улюбленій праці, результати якої належать сімейному колу, а лише потім опосередковано-громадському суспільству. В свою чергу, Правда і Воля не можуть бути здобуті без щасливої Долі. Доля всього народу є основою Волі, Правди і Долі кожної людини, і навпаки, Воля, Правда і Доля кожного визначає Волю, Правду і Долю усіх. Тобто, забезпечення Волі, Правди і Долі можливе лише в державі, лад якої не став перепоною для щастя окремої людини, а навпаки, створив умови для її широких прав і захищеності. Отже, державні і власні інтереси мають збігатися.

Ментальну рису української культури становить і її селянcкість, антеїзм (від імені давньогрецького героя Антея, який брав свою силу від Землі-Матері, і якого Геркулес зміг побороти, лише відірвавши від землі). Хліборобські ідеали випливали з родинного стилю життя і проймали свідомість всіх представників українського народу, і селянина, і інтелектуала. Природне відчуття близькості з народною стихією знайшло втілення в українському романтизмові, народництві і, як це не парадоксально, в державницькій ідеології: еліта не може існувати без народу, коли її знищували, або найбільш талановитих забирали з України, вона завжди відроджувалась саме з села.

Таким чином можна охарактеризувати узагальнений образ українця. Разом з тим треба звернути увагу на те, що українська ментальність була постійно піддана руйнуванню – позбавлення можливостей незалежного життя негативно позначилось на дотриманні таких якісних задатків, як гідність, честь, совістливість, прагнення до волі тощо, вимагало конформізму, приниження, слухняності, відмови від самостійності і т. ін. Однак, не зважаючи на всі випробування, що зазнав український народ, він, як народ, нація зберігся, отже залишилась живою його душа, ті якісні основи, що її наповнюють. Проте змушений жити в умовах, які перешкоджали розкрити себе, свої сили й можливості, українці змогли реалізувати свій духовний потенціал.

Доказом цього є багата, а разом з тим і складна історія української художньої культури. Вона зазнала важких випробувань, переживала часи руйнування і відродження. Українська художня культура жила в умовах асимілювання, її досягнення часто знецінювались чи присвоювались іншими культурами, вважались цінностями інших культур. Прагнення українського народу до збереження національної самобутності сприяло активному опору процесам розчинення українського художнього життя в інших художніх системах, заперечення його значущості. Українці зосереджували себе на розвитку, збереженні витоків і цінностей своєї художньої культури.

Україна з її стражденним народом та його багатою художньою культурою для багатьох постає загадкою, бо з наукової точки зору важко пояснити, як, завдяки чому через століття потрясінь, безчестя, знищення змогла пронести духовну естетичну суть, зберегти й утвердити в пам'яті поколінь кращі художні зразки, зробити їх основою художнього життя усіх часів.

Процеси "виживання" українства, ізоляції, асиміляції викликали реакцію концентрації духовності в художніх явищах, встановлення святого ставлення до традицій, самобутніх коренів художнього життя. Особливості ментальності українського народу, його життя, природні умови, в яких він жив, визначали головні якості його художньої культури. До них належать такі, як:

— висока духовність, що пронизує всі художні явища. Духовність українців поєднувала в собі духовні начала язичества та духовну основу християнства. Найповніше вона була втілена в художній системі Київської Русі, коли духовність виступала головним життєвим орієнтиром. Зосередженість на оспівуванні радощів і смутку людей, їх мужності і простоти, любові до світу, моральних чеснот, готовності постраждати за праве діло і т. п., тобто спрямованість до духовної досконалості визнається властивою рисою для українського життя всіх часів, відрізняє його зміст і напрям. При цьому митці відмовляються від залучення до художнього процесу всього того, що надмірно потворне, що є людською вадою, відштовхує, наповнене жорстокістю тощо. Вони акцентують увагу на пізнанні життя через кохання, на житті з любов'ю, затверджують благородство і високу мораль;

— дотримання в художній діяльності етичних ідеалів. Подібно до того, як у давньогрецькому понятті калогатії поєднювались уявлення про добро і красу, в українській художній культурі явища краси існували лише в проявах добра, любові, справедливості. Будь-який вид художньої творчості, все мистецтво і за змістом, і за формою пронизані високою мораллю, підпорядковані їй;

— порівняно довготривале збереження в художньому життя усного типу культури. Завдяки цьому українська художня система найбільш повно виявила себе в народних піснях і танцях та обрядах, у народній музиці та живопису і т. п. Крім того, усний тип культури характеризує анонімний суб'єкт. Він пов'язаний з тим, що у створенні художніх цінностей бере участь велика кількість людей. Усний тип культури базується на залучення в процес створення художніх цінностей практично кожної людини, реалізує себе в народній творчості;

— зосередженість художніх процесів у системі народного життя. Власне у сфері народної творчості найповніше й найяскравіше зосередився художній пафос нації, тут закріплені її головні художні досягнення. Професійна гілка мистецтва, що виникла за часів Київської Русі, довгий час розвивалася в руслі народного мистецтва, дотримуючись його форм і відповідаючи його вимогам. Лише на межі ХVII та XVIII ст.ст. остаточно відбулося виокремлення професійного та народного мистецтва, хоча українських художників-професіоналів відрізняв потяг до народних витоків, зосередженість на народних ідеалах.

Прагнення краси, прекрасного охоплювало всі сфери життя українців, з'являлося в усіх видах життєдіяльності. Історія свідчить про те, що майже всі життєві ситуації український народ намагався наповнити красою, її вищий прояв він вбачав у природі, вважав своїм ідеалом природну красу. Побутовий устрій теж підпорядковувався ідеалам природної краси.

Твори української художньої системи (і традиційного, і професійного мистецтва) насичені поетичністю та ліричністю. Поетичність у художній творчості обумовлена поетикою взаємовідносин українців з природою, відносин у сім'ї, взаємин між чоловіком та жінкою. В художніх творах завжди підкреслювали моральну чистоту, душевне благородство людини, зосереджували увагу на щирості. Ліричність, як одна з ознак української художньої культури, пов'язана з потребою українців відтворити будь-які події, будь-які явища у формі суб'єктивних переживань, надати їм інтимнішого забарвлення. Їх наявність робить твори мистецтва близькими та зрозумілими всім людям, забезпечує панування в них душевних, почуттєво-родинних основ, стверджує співпереживання й співчуття.

Неможна не зауважити на те, що твори української художньої культури сповнені трагізму, світлого смутку та героїзму, що виходять з самого життя українського народу. Волелюбство в умовах постійного гноблення, надія при майже повній безвихідності відрізняла українців, надавали навіть найдраматичнишим ситуаціям оптимістичного характеру. Тому стан смутку наповнювався світлом віри, надії, любові. Смуток і віра, героїзм і надія – начала, що визначають художнє життя в Україні.

Наголошені якості української художньої культури не вичерпують її багатогранність та глибину, хоча й дає уявлення про її самобутність, неповторність. Ці якості виявляються в усіх компонентах художнього процесу, але більш всього пов'язані з народною творчістю. Про це свідчать різні види мистецтва.

Художні прагнення народу, їх суттєвість і спрямованість втілені в такому невід'ємному компоненті національної культури, як свята та обряди. Особливістю українських свят та обрядів є їх насиченість піснями, танцями, підпорядкованість найскладнішим драматичним законам, пронизаність театралізованими діями. Українська обрядовість і святковість має яскраво виражену художню спрямованість, базується на вишуканих художніх образах, передбачає органічне включення людей в художню діяльність, котра забезпечує їх створення, тобто вимагає участь народу в таїнстві творіння свята чи обряду. Інакше кажучи, українські свята та обряди усували можливість їх пасивного використання, а планували активний процес їх створення кожною людиною.

Особливо варто зауважити на становище художника в Україні. Тут його здавна шанували, до його думок прислухалися, на його погляди орієнтувалися. Святими для українського народу стали Т. Шевченко та Г. Сковорода, портрети яких нерідко висіли на покутті сільської хати разом з образами, прикрашались рушниками, вшановувались поряд з іконами. Проте, долі художників не були легкими – вони, начебто, повторювали, віддзеркалювали долю свого народу. І бідність, і невизнаність, і звинувачення у вторинності – все це супроводжувало практично кожного митця на його шляху. Жорстка централізація художніх процесів з боку держав, що підпорядковували собі Україну, звужували поле діяльності майстрів, обмежували можливості реалізації творчих потенцій. Імена багатьох художників забувались, їх відкриття часто не визнавались або применшувались. Український художник, таким чином, частіше всього залишався невідомим як для світової художньої культури, так і для свого народу.

Попри все, ми можемо говорити про феномен української культури, який проявився в тому, що вона розвивалась в руслі світового культурного процесу. Українська художня культура виявила себе спроможною бути відкритою, переймати, пристосовувати, перетворювати й українізовувати різноманітні впливи, які відчув український народ протягом своєї історії. Поряд з цим, на терені України був створений такий культурний потенціал, що вона виступала донором інших культур, її "духовними соками" живились чужі панівні держави. Імпульси активного розвитку і розквіту чергувались з періодами гальмування, а то й руйнування. Так, доба княжої України дала чудову літературу й таку ж архітектуру; козацька доба прикметна неповторним у своїй красі козацьким бароко; в той час, коли східна Україна переживала драму Валуївського і Ємського указів, галицька Україна стала, до певної міри центром відродження української культури; на початку ХХ ст., коли Західна Україна в умовах польського затиску не могла розгорнути культурні потенції, на східно-українських землях знайшлось чимало діячів, які в умовах тоталітарного режиму піднесли культурний рух на вищий щабель, іноді заплативши за це своїм життям.

Отже, культурне життя на українських землях не переривалось ніде і ніколи, створюючи специфічну художню систему, яка віддзеркалювала сутність української ментальності, яка виявилась здатною проявити свої індивідуальні особливості у тісному зв'язку з європейською та загальнолюдською культурою.