Функціональний і психофізіологічний стан

Поняття "функціональний стан" було введено, насамперед, для характеристики стану людини, пов'язаного з виконанням певної діяльності. Таким чином, це поняття було відокремлено від різних станів, які до виконання діяльності відношення не мають.

Поняття функціонального стану широко використовується у фізіології, нейрофізіології, психології, ергономіці та інших науках. Це зумовлено тим, що в різних сфера життєдіяльності людини успішність праці, навчання, творчості, фізичне і психічне здоров'я залежать від її функціонального стану. Функціональний стан є неодмінною складовою будь-якої діяльності. А ефективність діяльності завжди залежить від функціонального стану.

Функціональний стан є результатом динамічної взаємодії організму із зовнішнім середовищем, який характеризується проявами якостей і властивостей організму людини, які прямо або опосередковано визначають її діяльність. Цей стан залежить від багатьох факторів: мотивації, змісту праці, рівня сенсорного навантаження, вихідного рівня активності нервової системи, індивідуальних властивостей вищої нервової діяльності. Так, люди із сильною нервовою системою менш стійкі до монотонічної праці і в них раніше за слабких знижується рівень активності нервових процесів. На формування функціонального стану людини значно впливає адекватність виконуваної діяльності.

Існує декілька підходів до визначення функціонального стану. Функціональний стан визначають як:

♦ фізіологічний стан організму і його систем (будь-який стан є функціональним, тобто відбиває рівень функціонування організму в цілому чи окремих його системах, а також саме виконує функції адаптації до даних умов існування);

♦ фонову активність центральної нервової системи, що супроводжує ту чи іншу діяльність; при цьому зміни функціонального стану залежать не тільки від збудливості головного мозку, а й від його реактивності, лабільності та інших властивостей;

Останнє визначення можна конкретизувати за допомогою двох підходів:

1) функціональний стан визначається як комплекс взаємопов'язаних фізіологічних реакцій;

2) функціональний стан оцінюється за результатами трудової діяльності людини і розглядається як цілісна багатокомпонентна характеристика зовнішніх поведінкових та внутрішніх функцій організму людини, за допомогою яких можна оцінити властивий їй у даний момент рівень активності вищих психічних функцій та фізіологічних систем, що зумовлюють виконання трудової діяльності.

Дуже близьким із поняттям функціонального стану є поняття "психофізіологічний стан". На відміну від розуміння стану людини як простого комплексу чи сукупності показників, поняття психофізіологічного стану відразу почали розглядати вже як єдину систему, спираючись при цьому на методологічну базу теорії функціональних систем. Уявлення про системну організацію психофізіологічного стану знайшли своє підтвердження в експериментальних дослідженнях.

Психофізіологічний стан являє собою складну ієрархічну систему, що саморегулюється, і являє собою динамічну (за складом і в часі) єдність внутрішніх компонентів (біоенергетичного, фізіологічного, психічного, поведінкового, особистісного, соціально-психологічного), що організовані за принципом взаємоспівдії для забезпечення досягнення цілей діяльності, які формуються під впливом інтеріоризованих людиною як організмом, індивідом, особистістю, елементом соціуму зовнішніх компонентів - соціальних, фізико-хімічних факторів середовища і діяльності (А.М. Карпухіна). При цьому майбутнім результатом і системоутворювальним фактором функціональної системи ПФС є досягнення суб'єктом мети діяльності.

Можна навести і більш стислі визначення психофізіологічного стану, в яких він розуміється як цілісна реакція особистості на зовнішні та внутрішні стимули, спрямована на досягнення корисного результату (Є.П. Ільїн); чи система психофізіологічних та психічних функцій, що визначають продуктивність професійної діяльності і працездатність людини на даному відрізку часу (Л.Г. Дика).

Системна сутність психофізіологічного стану людини полягає у тому, що, з одного боку, він формується в процесі і під впливом конкретної діяльності, а з іншого, - зумовлює її ефективність. Подібне розуміння психофізіологічного стану повністю вбирає в себе і наведений вище зміст різних видів і визначень психічного та функціонального стану, створюючи передумови до розуміння стану людини в процесі діяльності як єдиної та взаємозумовленої системи. При такому підході виділені різними авторами види станів не відкидаються, а можуть розглядатись як компоненти та аспекти підсистем єдиного психофізіологічного стану.

 

46. [F00 F99] Розлади психіки та поведінки.

[F00 F09] Органічні, включаючи симптоматичні, психічні розлади

[F10 F19] Розлади психіки та поведінки внаслідок вживання психоактивних речовин

[F20 F29] Шизофренія, шизотипові стани та маячні розлади

[F30 F39] Розлади настрою (афективні розлади)

[F40 F49] Невротичні, пов'язані зі стресом та соматоформні розлади

[F50 F59] Поведінкові синдроми, пов'язані з фізіологічними розладами та фізичними факторами

[F60 F69] Розлади зрілої особистості та поведінкові розлади

[F70 F79] Розумова відсталість

[F80 F89] Розлади, пов'язані з психологічним розвитком

[F90 F98] Розлади поведінки та емоцій, які починаються здебільшого в дитячому та підлітковому віці

[F99 F99] Неуточнений психічний розлад

 

47. Пам’ять (мнемічні процеси) – це психічний процес, який полягає в закріпленні, збереженні та послідовному відтворенні досвіду людини

Пам’ять є підгрунтям психічного життя людини. Завдяки пам’яті людина може здобувати необхідні для діяльності знання, вміння та навички. Пам’ять — неодмінна умова психічного розвитку людини.

У пам’яті розрізняють такі основні процеси: запам’ятовування, зберігання, відтворення та забування.

ЗАПАМ´ЯТОВУВАННЯ - це утворення й закріплення тимчасових нервових зв´язків. Що складніший матеріал, то складніші й ті тимчасові зв´язки, які утворюють підґрунтя запам´ятовування.

Процес запам´ятовування - активний процес, під час якого з початковим матеріалом відбуваються певні дії. Процес запам´ятовування починається в короткотривалій пам´яті (КТП) і завершується в довготривалій пам´яті (ДТП). Розглянемо цю послідовність дій.

У короткотривалу пам´ять із сенсорної пам´яті потрапляє тільки той матеріал, який пізнано шляхом зіставлення актуального сенсорного образу з еталонами, що зберігаються в довготривалій пам´яті. Після того як зоровий або акустичний образ потрапив у короткотривалу пам´ять, його перекладають на звукову мову і він існує в цій пам´яті далі, здебільшого саме в такій формі. У процесі цього перетворення матеріал зазнає класифікації на основі смислових ознак і надходить у відповідну частину довготривалої пам´яті. Насправді цей процес ще складніший і являє собою встановлення смислових зв´язків між отриманим матеріалом і семантично спорідненими узагальненнями, що зберігаються в довготривалій пам´яті. При цьому відбувається трансформація не тільки наявного матеріалу, а й структур довготривалої пам´яті. Як тільки ці зв´язки встановлено й закріплено, матеріал залишається в довготривалій пам´яті «для вічного зберігання».

Отже, результативність збереження інформації в ДТП залежить від багатьох чинників, одні з яких є характеристиками попередніх процесів переробки, інші мають «локалізацію» в самій ДТП.

ЗБЕРІГАННЯ як процес пам´яті полягає у ступені збереження обсягу й змісту інформації впродовж тривалого часу. Для збереження потрібне періодичне повторення.

Збереження означає наявність інформації в довготривалій пам´яті (йтиметься саме про неї), що не завжди пов´язане з її доступністю для свідомості. Забування - неоднорідний процес, він може набувати найрізноманітніших форм. Людина, наприклад, не може згадати того, що відбувалося з нею в ранньому дитинстві, тому що до оволодіння мовою вона не могла передати на збереження в символічній формі те, що сприйняла у формі образної. Забування може означати також те, що людина «забуває» зробити щось із запланованого раніше, наприклад, щось купити в магазині. Забування може бути пов´язане і з фізичною черепно-мозковою травмою, а може з´явитися внаслідок так званого витіснення - мимовільного забування подій, що спричиняють біль. У зв´язку з цим під забуванням у психології розуміють усе те, що відбувається, коли матеріал, який колись запам´ятали і який потім потрібно відшукати, не вдається видобути з пам´яті.

ВІДТВОРЕННЯ -один з головних процесів пам´яті. Воно є показником міцності запам´ятовування й водночас наслідком цього процесу. Засадою для відтворення є активізація раніше утворених тимчасових нервових зв´язків у корі великих півкуль головного мозку.

Відтворення матеріалу, який зберігається в довготривалій пам´яті, полягає в переході його з довготривалої пам´яті в короткотривалу, тобто актуалізація його у свідомості. Відтворення залежить від процесів запам´ятовування і забування, але має також свої особливості та механізми. Відтворення може мати три форми - впізнавання, пригадування і спогади.

Простою формою відтворення є впізнавання. Впізнавання - це відтворення, що виникає під час повторного сприймання предметів. Впізнавання буває повним і неповним.

Під час повного впізнавання повторно сприйнятий предмет відразу ототожнюють з раніше відомим, повністю відновлюються час, місце та інші деталі попереднього стикання з ним. Повне впізнання наявне, якщо зустріли добре знайому людиною або коли йдемо добре відомими вулицями тощо.

Для неповного впізнання характерна невизначеність, труднощі співвіднесення об´єкта, який сприймаємо, з тим, що вже знайомий нам у попередньому досвіді.

Складнішою формою відтворення є згадування. Особливість згадування в тому, що воно відбувається без повторного сприйняття того, що відтворюється.

ЗАБУВАННЯ виявляється в тому, що втрачається чіткість запам´ятованого, зменшується його обсяг, виникають помилки у відтворенні, воно стає неможливим і, нарешті, унеможливлюється впізнання.

Блок забування також можна розглядати як відносно незалежний. Особливу проблему становить спонтанна динаміка сліду. Відомо, наприклад, що деякі події можуть «витіснятися», тоді як інші не вдається навмисно забути. Оцінюють темпоральні й точнісні характеристики забування залежно від стратегій, які було використано на попередніх етапах обробки, особливо під час запам´ятовування. І, звичайно, на забування впливає модальність завченого матеріалу (образний, вербальний тощо), його усвідомленість і звичність. Динаміка забування залежить також від функціонального й емоційного стану людини.

Забування - це згасання тимчасових нервових зв´язків, що впродовж тривалого часу не підкріплювалися. Якщо набуті знання протягом тривалого часу не використовують і не повторюють, вони поступово забуваються. Іншою причиною забування є недостатня міцність запам´ятовування. Отже, щоб запобігти забуванню, потрібно добре заучувати матеріал.

Основні види пам'яті. Класифікація окремих видів пам'яті; по характеру психічної активності, по характеру цілей діяльності, по тривалості закріплення і збереження матеріалу. Їх характеристика.

1.За змістом матеріалу: рухова пам’ять (запам’ятання та відтворення рухів, є основою рухових навичок), емоційна (зберігає переживання та почуття, пов’язані з подіями минулого), образна (зорові, слухові, нюхові, смакові, тактильні уявлення, які узагальнені в певні образи), словесно-логічна (пов’язана з мисленням та мовою, спрямована на запам’ятовування смислу, загального змісту інформації).

2. За характером мети діяльності: мимовільна (здійснюється без спеціальної мети, без вольового зусилля, вона є наслідком певної практичної діяльності), довільна (пам’ять, яка протікає з чітко поставленою метою щось запам’ятати, відтворити, для цього використовується спеціальні мнемотехнічні прийоми).

3. Час закріплення та збереження матеріалу:сенсорна пам’ять (фіксується в периферичних частинах аналізаторів, це миттєвий відбиток різної модальності); короткочасна (утримує та відтворює інформацію, яка надходить із сенсорної пам’яті. Швидке запам’ятання та нетривале збереження інформації – 20-30 секунд); тривала (зберігає людський досвід, забезпечує тривале збереження матеріалу), тривала пам’ять із свідомим доступом і закритим доступом; оперативна пам’ять (запам’ятання в процесі конкретної діяльності, включає елементи короткочасної і тривалої пам’яті); феноменальна пам’ять (відтворення без змін після тривалого зберігання).

4. За усвідомленістю: механічна (запам’ятання внаслідок декількох повторень); логічна (передбачає переробку та осмислення інформації).

 

Виріш міжособ конф

Конфлікт - зіткнення про-протилежної спрямованих цілей, інтересів, позицій, думок чи поглядів опонентів або суб'єктів взаємодії.

Міжособистісний конфлікт - важкорозв'язні протиріччя, що виникає між людьми і викликане несумісністю їхніх поглядів, інтересів, цілей, потреб.

Максименко С.Д. вказує, що при вирішенні конфліктів найбільш ефективними є такі засоби:

1) попередження розвитку і накопичення відмінностей у оцінках, поглядах, цілях членів колективу —

2) досягнення взаєморозуміння —Спочатку згода досягається лише у найбільш загальних чи навіть зовсім часткових мо­ментах, що не є принциповими та болючими для учас­ників конфлікту, а потім поширюється на інші питання;

3) переведення конфлікту з емоційного на інтелектуальний рівень —;

4) трансформація мотивів конфронтації (протиборства) у мотиви пошуку згоди — здійснюється за допомогою роз'яснення небажаних наслідків конфлікту для його учас­ників та оточення (родичів, близьких, колективу тощо), аморальності боротьби заради задоволення власних егоїс­тичних інтересів. Зміна позиції та пошук згоди не є про­явом слабкості чи поразки, це природний шлях врегулюван­ня взаємовідносин.

Ю.Л. Трофімов стверджує, що динаміка конфлікту значною мірою визначається тим, яка стратегія поведінки в конфліктній ситуації раніше сформувалась у його учасників:

а) співробітництво (висока наступальність і висока кооперативність) — дії спрямовані на пошук рішення, що задоволь­няє обидві сторони, спільне обговорення розбіжностей;

б) протиборство (висока наступальність і слабка кооперативність) — прагнення наполягти на своєму шляхом відкритої боротьби, застосування примусу та інших засобів тиску;

в) поступливість (слабка наступальність і висока кооперативність) — орієнтованість на повне задоволення вимог партнера;

г) уникнення (слабка наступальність і слабка кооперативність) — прагнення вийти з ситуації, не поступаючись, але й не наполягаючи на своєму, утримуючись від суперечок, від викладення своєї позиції, уникаючи відповідальності за прийняте рішення;

д) компроміс (середні значення наступальності і кооперативності) — прагнення врегулювати розбіжності, поступа­ючись у чомусь в обмін на поступки іншої сторони, прий­няття «середніх» рішень, що задовольняють обидві сторо­ни повною мірою.

Правильною може бути кожна зі стратегій, усе залежить від ситуації розвитку конфлікту. На жаль, люди мають тенден­цію користуватися однією стратегією, вважаючи протиборство єдиним засобом роз­в'язання конфлікту. Важливо зрозуміти, що кожний з названих стилів ефективний тільки за певних умов. Треба вміти адекватно використовувати кожен із них і робити свідомий вибір, враховуючи конкретні обставини. Найкращий підхід визначається конкретною ситуацією.

 

49. Психологічне консультування — сфера практичної професійної діяльності психолога, пов'язана з наданням допомоги потребуючим її людям у вигляді порад, рекомендацій щодо вирішення життєвих психологічних проблем. Психологічне консультування прийнято розглядати як одну з трьох можливих спеціалізацій психолога-практика, поруч із діагностикою та корекцією.

види консультування можна розрізнити за:

а) тривалістю роботи (разова консультація, короткострокове консультування, середньо тривале консультування);

б) орієнтованістю допомоги (на дорослого, дитину, сім'ю, батьків, учителів тощо);

в) характером допомоги (просвітницько-рекомендаційна, діагностична, власне психологічна).

Разова консультація

Вона проводиться у випадках, коли більш тривала робота з людиною з якихось причин виявляється недоцільною або неможливою. Тривалість консультації - 45-60 хвилин.

Короткотермінове консультування

Цей вид психологічної допомоги здійснюється упродовж трьох-чотирьох зустрічей, кожна з яких триває приблизно годину. В усіх цих випадках консультування будується на основі психодіагностичного обстеження клієнта, а інколи й оточуючих його осіб.

Середньотривале консультування

Цей вид психологічної допомоги включає 10-15 зустрічей. Як правило, продовження зустрічей з клієнтом і перехід від короткотермінового консультування до середньотривалого і далі означають, що розпочинається більш глибока психокорекційна чи психотерапевтична робота з людиною (групою). Детальніше про особливості такої роботи йтиметься у наступних розділах.

 

 

Теорії емоцій

Еволюційна теорія емоцій Ч. Дарвіна. Перші уявлення про мозкові механізми емоцій формувалися під впливом еволюційної теорії Ч. Дарвіна. Проведений ним аналіз показав, що емоції в поведінці ссавців відіграють регуляторну роль. Емоційні виразні рухи тварин (страху, погрози, радості, підкорення) є проявом інстинктивних дій і відіграють роль біологічно значущих сигналів для тварин як свого, так і інших видів. Багато емоційних реакцій є природженими і виявляються з моменту народження. При цьому в регуляції емоцій важливе значення відіграє зворотний зв'язок - посилення емоцій пов'язане з їх вільним зовнішнім виразом, а придушення зовнішніх ознак емоцій послабляє їхню силу.

Соматична теорія емоцій Джеймса-Ланге. У цій теорії була здійснена спроба пов'язати емоційні переживання і вегетативні зрушення в організмі людини, що їх супроводжують. Наприклад, дитина плаче, коли вона зазнає болю чи при неприємних почуттях; почервоніння шкіри обличчя в людини часто супроводжує хвилювання. У. Джеймс і К. Ланге запропонували вважати причиною виникнення емоцій саме ці і подібні до них соматичні реакції. Таким чином, згідно з цією теорією, людина сумує, тому що плаче, сердиться, тому що кричить, боїться, тому що тремтить чи тікає (а не навпаки).

Природно, що ця теорія неодноразово зазнавала заслуженої критики. Серед основних критичних аргументів можна назвати: наявність великої розбіжності між занадто малою швидкістю протікання зміни вісцеральних процесів у порівнянні зі швидкістю зміни емоцій; занадто неспецифічний характер фізіологічних зрушень, що не дозволяє визначати якісну своєрідність і специфіку емоційних переживань.

У психоаналітичній концепції 3. Фрейда в розумінні природи емоцій вирішальна роль приділяється механізму афекту: спочатку відбувається "заряд афекту" (як енергетичний компонент інстинктивного потягу), далі - процес "розрядки" (почуттєві компоненти цього процесу являють собою вираження емоції), і завершальний етап - сприйняття остаточної "розрядки" (саме воно являє собою відчуття чи переживання емоції).

У таламічній теорії Кенона-Барда роль центральної ланки емоційних переживань відводиться таламусу. При сприйнятті подій, що викликають емоції, нервові імпульси спочатку надходять у таламус. У таламусі відбувається їхній поділ: одна частина надходить у кору великих півкуль, де виникає суб'єктивне переживання емоції, а друга - у гіпоталамус, що відповідає за вегетативні зміни в організмі. Таким чином, у цій теорії суб'єктивне переживання емоцій виділене як самостійна ланка і пов'язане з діяльністю кори великих півкуль головного мозку.

Згідно із активаційною теорією Ліндслі, основна роль у забезпеченні емоцій належить активуючій ретикулярній формації, що знаходиться у стовбурі головного мозку. Емоційна реакція на певний стимул виникає в результаті активуючого збудження нейронів стовбура мозку, що надалі посилають імпульси до таламусу, гіпоталамусу і кори. При цьому корковий контроль за лімбічною системою послаблюється. Ці імпульси через активуючий механізм перетворюються в емоційну поведінку. Теорія Ліндслі, знову-таки, тільки частково пояснює фізіологічні механізми забезпечення емоцій.

У біологічній теорії П.К. Анохіна, так само, як і в теорії Дарвіна, емоціям відводиться еволюційно-пристосувальна роль регулятора адаптаційної поведінки. Згідно із цією теорією, позитивний емоційний стан (наприклад, задоволення певної потреби) виникає тільки тоді, коли зворотна інформація від результатів зробленої дії точно збігається з очікуваним результатом (акцептором дії). У силу цього емоція задоволення закріплює правильність будь-якого поведінкового акту в тому випадку, якщо його результат досягає мети, є корисним і забезпечує пристосування. У випадку розбіжності одержуваного результату з очікуваннями, виникає занепокоєння і пошук нового шляху до одержання потрібного результату і, як його наслідок, емоції задоволення.

Потребово-інформаційна теорія П.В. Симонова ґрунтується на тому, що емоції вищих тварин і людини визначаються, з одного боку, якою-небудь актуальною потребою (з урахуванням її якості і величини), а з іншого, - оцінкою на основі філогенетичного і індивідуального досвіду, можливості її задоволення. Низька імовірність задоволення потреби призводить до негативних емоцій, а висока - до позитивних.

Згідно із нейрокультурною теорією емоцій П. Екмана, експресивні прояви шести основних (базисних) емоцій (гніву, страху, суму, подиву, відрази, щастя) є універсальними і практично не чутливими до впливу факторів середовища. Так, усі люди відповідно до генетично детермінованої програми практично однаково використовують м'язи обличчя при переживанні основних емоцій. Але прийняті в суспільстві норми соціального контролю визначають правила прояву емоцій. Тому люди контролюють вираз обличчя відповідно до прийнятих норм і традицій виховання. Наприклад, японці зазвичай маскують свої негативні емоційні переживання, демонструючи більш позитивне ставлення до подій, ніж це є в реальності. В останні десятиліття стало прийнятим посміхатися при спілкуванні з незнайомими і малознайомими людьми й у країнах Західної Європи і США.

Існують і інші теорії емоцій. Але загальноприйнятої, єдиної логічно несуперечливої теорії емоцій поки що не існує. Кожна з теорій пояснює лише окремі сторони психофізіологічних механізмів функціонування емоційної сфери людини.

 

ТЕОРІЇ ТЕМПЕРАМЕНТУ

Темпера́мент — вроджена (біологічно зумовлена) і незмінна властивість людської психіки, що визначає реакції людини на інших людей та на обставини. Термін введено в ужиток Клавдієм Галеном, у перекладі з латини означає «належне співвідношення частин». Уперше описав темпераменти Гіппократ, який був переконаний, що відмінності між людьми зумовлені співвідношенням різних рідин в їхньому тілі: крові, жовтої і чорної жовчі, слизу (лімфи). За його твердженням, переважання жовчі робить людину імпульсивною, «гарячою» -холериком,переважання лімфи (робить людину спокійною й повільною — флегматиком,переважання крові робить людину рухливою й веселою — сангвініком,переважання чорної жовчі, мелена холе, «чорна жовч») робить людину сумною й боязкоюмеланхоліком. Темперамент, як зазначав Б. Ананьєв, належить до первинної форми вищого психічного синтезу, що характеризує особистість.. Узагальненими його властивостями є:

а)активність людини, яка проявляється в енергійності, пластичності, швидкості;

б)емоційність, що проявляється у виразності, силі, спрямованості емоцій і переживань;

в)здатність до контактування з іншими людьми (соціабельність), що виявляється у домінуванні, потребі в спілкуванні, покладанні відповідальності, локусі контролю тощо.

Конституційні теорії темпераменту (Кречмер, Шелдон та ін.) Головна його ідея полягала в тому, що люди з визначеним типом додавання мають визначені психічні особливості. була проведена безліч частин тіла, що дозволило йому виділити 4 конституціональних типи: лептосоматик, атлетик, диспластик. З названими типами тіла Кречмер співвідносить 3 виділених типи темпераменту, що називає: шизотимик, іксотимик циклотимик.

Теорія Кречмера була дуже поширена, а в США популярності набула концепція темпераменту У.Шелдона, сформульована в 40-х роках нашого сторіччя. В основі поглядів Шелдона також лежить припущення про те, що тіло і темперамент – це 2 параметри людини, зв'язаних собою. Структура тіла визначає темперамент, є його функцією. У.Шелдон виходив з гіпотези про існування основних типів статури, описуючи запозичав терміни з ембріології. виділені 3 типи: ендоморфний (з ендодерми утворяться переважно внутрішні органи); мезоморфний (з мезодерми утвориться м'язова тканина); ектоморфний (з ектодерми розвивається шкіра нервова тканина). За У. Шелдоном, цим типам статур відповідають визначені типи темпераментів, названі у залежності функцій визначених органів тіла: висцетронія, соматонія, церебротонія.

Генетична теорія.Конрад сформулював генетичну теорію типів, де статуру людини і тип особистості зводив до спільного знаменника - гена. Він запропонував розглядати будову людського тіла, виходячи з двополюсного сприйняття:

1) пропорцій тіла;2) повноти та зросту тіла.Первинними змінними, які розподілялися уздовж осі, де один полюс лептоморфія, інший - пікноморфія,Конрад позначив пропорції тіла. Співвідношення розмірів голови і всього тіла, а також пропорції кінцівок, профіль особистості дозволяли визначити лептоморфіка і пікноморфіка.Конрад підтверджує твердження Кречмера і співвідносить шизотиміка з лептоморфієй, а циклотиміка з пікноморфією. Зміни в зрості та повноті були названі Конрадом вторинними змінними, які також утворюють два полюси: гіпоплазія і гіперплазія. Гіперплазія відповідає атлетичному типу, за Кречмером, а гіпоплазія -астенічному типу. К.онрад надав вторинним змінним такі психічні характеристики: гіперпластичній формі відповідає віскозна структура психіки (повільність, знижена здібність до диференціювання) - це іксотиміки і епілептотиміки, за Е. Кречмером; - гіпопластичній формі відповідає спіритистична структура психіки (рухливість, легкість, інфантильність) - істеротиміки.К. Конрад виділив також змінні третього ряду: норма - патологія (на відміну від Е. Кречмера, який виділяв тільки психічну норму і патологічну конституцію). Він описав континуум: норма - ранні ознаки патології - виражені ознаки патології і довів, що кожній зміні в будові тіла відповідає перебудова у психічній структурі індивіда

Гуморальна теорія. Поняття "темперамент" ввів Гіппократ. Під темпераментом він розумів і анатомо-фізіологічні, й індивідуальні психологічні особливості людини. Гіпократ пояснював темперамент як особливості поведінки переважанням в організмі одного з «життєвих соків» (чотирьох елементів):

Холерик - переважання жовтої жовчі робить людину імпульсивною, «гарячою».

Флегматик - переважання лімфи робить людину спокійною й повільною.

Сангвінік - переважання крові робить людину рухливою й веселою.

Меланхолік - переважання чорної жовчі робить людину сумною й боязкою.В.Шелдон.

Енергетична теорія. вчені,які досл.тем-мент брали за основу енергію.Фульє у 1901р.зробив спробу пояснити природу тем-ту,виходячи із вчення про обмін речовин,він вважав,що холерик-швидкий,сильний розпад реч.,,флегм.-повільний і слабкий,сангвінік-віднов.процесів з налишком живлення, меланхоліки-відновл.процесів,але з недостатнім живленням і повільною трив. реакцією.В.Вунд-основопол.практ. експер. псих.,він відійшов від часто описового підходу до життів тем-нту,а провівши багаточисл.досл.,вчений виділив 2 ортогональні характ.:-силу відчуттів,-швидкість змішаних емоцій.Ця концепція домінувала до 20-х років,поки не зявилась плеяда вчених,що думала,що на поведінку впливає будова тіла.

 

ФІЛОГЕНЕЗ ПСИХІКИ

Найчастіше філогенез психіки (історичний її розвиток), розглядають за аналогією до філогенезу організмів (тому в дослідженні філогенезу йдеться про видовий розвиток психіки у тварин).

Допсихічною (біологічною) формою реакції організму на середовище є проста подразливість - здатність організму відповідати на життєво важливі впливи середовища.

Шляхом еволюції простої подразливості виникла чутливість -психічна форма реакції на середовище, яка передбачає подразливість щодо тих явищ середовища, які не мають життєвого значення, але орієнтують організм у середовищі, тобто виконують сигнальну функцію.

Філогенез психіки вивчають дві психологічні науки: загальна психологія та зоопсихологія. Усі психологи згодні з тим, що процес розвитку психіки тварин налічує три стадії: • елементарної сенсорної психіки; • перцептивної психіки; • тваринного інтелекту

Елементарну сенсорну психіку вважають нижчим рівнем розвитку психіки у філогенезі. Вона, за О.М. Леонтьєвим, наявна в багатоклітинних безхребетних організмів.

У процесі розвитку організму, який відповідає цій стадії, головними напрямами є диференціація органів відчуття, що впливає на краще розрізнення відчуттів, розвиток органів руху та розвиток нервової системи від дифузної до гангліозної.

До стадії перцептивної психіки належать хребетні тварини (за широким уявленням зоопсихологів, вищі безхребетні й хребетні). На цій стадії організми здатні розрізнювати не тільки окремі фактори середовища, а й цілісні предмети, речі. Відбуваються процеси не лише відчуття, а й сприйняття.

Стадію тваринного інтелекту пов'язують уже головним чином із людиноподібними приматами (хоча наявна і в дельфінів). Ці тварини здатні до наочно-дійового мислення. Поведінка цих тварин перетворюється на набір цілеспрямованих операцій. Отож, мислення (у наочно-дійовій формі) є головним психічним процесом на цій стадії.

На вищому щаблі філогенезу психіки перебуває людина. її звичайно розглядають окремо від попереднього матеріалу.