Путівник філософською термінологією

Будь-яка галузь знання має власну систему понять, на яких вона базується і якими весь час оперує. Для вивчення філософії необхідно ознайомитися з основними поняттями та принципами, які постійно присутні у її викладі.

Одним з найбільш важливих, при тому найбільш складних є поняття метафізика. Часто воно вживається як синонім філософії, а прикметник «метафізичний» як синонім до «філософський», тому що метафізика вивчає найзагальніше й найголовніше, ставить перед собою глобальні питання і має грандіозні масштаби.

Сам термін «метафізика» грецького походження. Слово «фьюзис» (фізика) у перекладі означає «природа», причому у широкому сенсі як увесь світ, що нас оточує (довкілля). Префікс «мета» означає «над», «вище», «зверху». Таким чином фізика – це наука про природу, а метафізика – про те, що над нею, вище від неї. Фізика вивчає видимі речі та факти у всьому їх багатоманітні та відмінностях, метафізика досліджує невидимі причини всього, що відбувається, загальні зв’язки між речами, шукає найсуттєвіші риси всього сущого (того, що існує), намагається осягнути фундаментальні закони та принципи буття світу (тому поняття «метафізика» вживається і як синонім поняття «онтологія» (вчення про буття).

Якщо спробувати виділити зі світу, що нас оточує, найбільші царини, може вийти от що: нежива природа (різні фізичні тіла), жива природа (рослинний і тваринний світи) та розумна природа (людина). Це дозволяє провести два великих поділи (дихотомії): живе–неживе, живе–розумне. Який з них суттєвіший? Виникнення живої природи з неживої сучасна наука так чи інакше пояснює, а от виникнення розуму і досі є для людства нерозв’язаною загадкою. Тому можна припустити, що поділ світу по лінії живе (нерозумне) – розумне є головним. Таким чином, все, що існує, поділяється на дві великі частини: світ (жива та нежива природа) і людина (єдина, напевне, розумна істота у цьому світі).

Світ, що нас оточує, у філософії зазвичай називають об’єктом, а людину, що пізнає цей світ, суб’єктом. Та тут необхідно зауважити, що цей поділ, як і самі терміни, досить умовний, оскільки людина, наприклад, є частиною світу, відповідно, суб’єкт включено у обʼєкт; суворе розмежування відсутнє. Ці терміни, так би мовити, «робочі поняття», необхідні для розрізнення нерозумного (світу – об’єкту) від розумного (людини – суб’єкту). Те саме позначають і прикметники, утворені від даних термінів.

Об’єктивне означає те, що існує як таке, не залежить від людини. Наприклад, папірець, що лежить перед нами, об’єктивний, тому що він ­– предмет світу, і його існування від нас не залежить. Тут можна заперечити, що залежить, адже його можна, наприклад, спалити або ще як-небудь знищити. Але коли ми його спалимо, то замість аркушика буде попіл, а це означає, що ми не знищили предмет, а тільки надали йому іншої форми. Тобто, можна змінити форму існування об’єктивного, але не можна взагалі відмінити його існування, і саме в цьому сенсі ми стверджуємо, що об’єктивне не залежить від нас.

Суб’єктивне – це те, що існує в нас і залежить від нас, наприклад, наші думки, мрії або фантазії. Ми можемо довільно викликати у власній уяві ту чи іншу подію або предмет, змінювати їх як завгодно, або прибирати. Тому суб’єктивний світ ще називають внутрішнім духовним світом людини. Об’єктивний світ, що існує поза нами, навколо нас, часто називають зовнішнім світом.

Головна особливість світу довкола нас (об’єкта) полягає у тому, що він пізнається людиною (суб’єктом). Головна особливість суб’єкта полягає у пізнанні зовнішнього світу. Визначальне відношення світу та людини це пізнання, яке у філософії має ширше значення, ніж у буденних уявленнях. Як правило, пізнання для нас – це цілеспрямований процес вивчення чого-небудь. Пізнання у філософії – це загалом контакт людини зі світом. Ми щось бачимо, чуємо, торкаємося до чогось, відповідно отримуємо певну інформацію про світ, що нас оточує. Будь-який вплив на нас з боку зовнішнього світу є пізнавальним. Тому існування людини уже є пізнанням.

Контакт людини зі світом може бути довільним або навмисним, неусвідомленим або свідомим, стихійним або спеціально організованим, але в кожному випадку цей контакт буде пізнанням, якого не уникнути людині, що існує у світі.

Крім того, пізнання не має меж, оскільки зовнішній світ, на який воно спрямоване, швидше за все теж не має меж у часі і просторі, у своїх виявах та властивостях. Тут доцільно згадати одну притчу.

Якось до філософа прийшов юнак і попросив взяти його учнем. Учитель накреслив на піску коло і сказав: «Всередині кола – те, що ти знаєш, а поза колом – те, чого не знаєш. Припустімо, що я навчив тебе багато чому, і твоє знання збільшилося». З цими словами він накреслив ще одне коло, більше за попереднє.

 

Непізнане межа між

знанням й

Непізнаним

 

«Тепер ти знаєш незрівнянно більше, ніж раніше, та подивись, як збільшилася межа доторку твого знання до незнання, тобто тепер ти не знаєш у рази більше, ніж не знав до цього».

Вийшов парадокс: чим більше ми дізнаємося, тим більшим виявляється те, що необхідно пізнати. Знаменитий грецький філософ Сократ часто говорив:

Я знаю тільки те, що нічого не знаю (Сократ)

Як підсумок, пізнання – вічна гонитва за обрієм, що швидко віддаляється.

Отже, дійсність можна уявити поділеною на суб’єкт і обʼєкт, між якими лежить пізнання. Тому філософія, як знання про все, складається з трьох великих розділів. Перший називається онтологія (від грецького онтос – суще, логос – вчення) і досліджує буття (тобто умовно це вчення про світ). Другий розділ – це гносеологія (від грецького, гнозис – пізнання, логос – вчення), займається проблемами пізнання. Третій – антропологія (антропос – людина, логос ­ вчення) – вчення про людину. Будь-який філософський роздум або філософська побудова (система) обов’язково рухається по цих пунктах. Яким є зовнішній світ (онтологічне питання)? Як мені ставитись до нього, як взаємодіяти з ним (гносеологічне питання)? Звідси випливає питання, що мені робити, як поводитися (антропологічне)? Три основних розділи філософії, таким чином, мають тісний взаємозв’язок й утворюють єдине ціле. Вони доповнюють та обумовлюють один одне.

Тепер розглянемо ще два філософських поняття: матеріальне та ідеальне. В принципі з розумінням матеріального особливих проблем не виникає, буденне уявлення майже збігається з філософським. Матеріальне – це те, що має фізичні параметри та характеристики (вагу, розмір, колір) й те, що можна сприйняти за допомогою органів відчуття (зору, слуху, доторку, нюху, смаку) – побачити, доторкнутися тощо. Будь-який чуттєво (за допомогою органів відчуття) сприйнятий предмет довкілля є матеріальним. Тому у філософії зовнішній світ часто називають фізичним, матеріальним або чуттєвим. Сукупність всього матеріального називається матерією, це так би мовити «світова речовина», величезна сума всіх речей та предметів, що існують. Зрозуміло, що матерія існує не як визначений предмет, а я безліч різних форм, у різноманітних видах та виявах (планети й зірки, материки й океани, повітря, каміння, рослини, тварини, енергія тощо).

Протилежне матеріальному – ідеальне. Філософське поняття ідеального зовсім відмінне від буденного. Ми звикли думати, що ідеальний – це досконалий, дуже хороший, взірцевий. Ідеальне у філософії – це те, що не сприймається органами чуття (не можна побачити, почути й т.д.) та не має фізичних параметрів (не можна зважити, виміряти, охолодити, нагріти й т.д.). Наприклад, ідеальними є наші думки та уявлення, поняття й числа, а також, якщо в це вірити, явища вищого, невидимого світу ­– Бог, безсмертні душі. Якщо сукупність матеріального називається матерією, то сукупність всього ідеального – певний ідеальний Абсолют, який називають по-різному: Бог, або Світовий Розум, або Світова Душа тощо.

Тут відразу виникає питання – як можна впевнено говорити про Бога, коли хтось визнає його існування, а дехто – ні. В будь-якому випадку дане питання – одне з найскладніших й досі нерозв’язане, причому немає жодної упевненості що воно принаймні колись буде закрите. Річ у тім, що однією з основних тем у філософії є проблема природи або походження всього, що існує. Чим є все, що існує? Воно може бути світовою речовиною, а наш мозок, теж різновид матерії, просто створив уявлення про Бога, душу та про все інше ідеальне; або воно може бути утворене насправді реальним Ідеальним Абсолютом (Богом, Світовим Розумом тощо), тоді увесь фізичний світ має духовну або ідеальну природу.

У першому випадку реально та споконвічно (первинно) існує лише матеріальне, а ідеальне як його породження вторинне, похідне, у другому випадку – навпаки. Перший погляд називається матеріалізмом, другий – ідеалізмом. Який з них ближче до істини й дотепер невідомо. Але кожен філософ свідомо або стихійно безпосередньо чи опосередковано, як правило, дотримується одного з них. Було багато спроб знайти компроміс. Тоді припускалося, що матеріальне та ідеальне існують паралельно і незалежно одне від одного, що вони тотожні і між ними немає суперечності, або ж що не існує ні першого, ні другого, а є дещо третє… В будь-якому випадку ця проблема відкрита.

Як же тоді можлива філософія ­– наука про все довкола, якщо для декого воно одне, для когось – щось інше? Хтось думає, що світ – це реальна сума усіх матеріальних речей, а інший вважає його нереальною тінню божественного задуму. Припустімо, що деякі вчені хочуть дослідити якийсь предмет, причому один назве його водою, інший вогнем, третій – каменем. Чи змогли б вони взагалі вивчати його? Важко собі уявити філософією суворим відстороненим знанням. Вона завжди містить певний елемент суб’єктивності.

Люди філософствують вже більше як 2500 років, і все, про що вони думали, називається історією філософії. І якщо філософія як строга наука сумнівна, то історія філософії – здійснений факт. Тому філософія взагалі можлива перш за все як історія філософії, яка фіксувала і фіксує й дуже давні, й сучасні думки людей про світобудову, питання, що їх прагнули і прагнуть розв’язати, проблеми, що хочуть вирішити. До того ж, і питання, і проблеми були багато в чому схожими, оскільки людину завжди оточував – у будь-якому місці та історичному просторі – той самий світ. Давній індус, середньовічний європеєць, ми з вами бачимо те саме небо, те саме сонце, спостерігаємо зміну зими весною, а літа осінню. Спостерігаємо народження і смерть. І завжди всюди люди раділи й сумували. Любили й ненавиділи, прагнули щастя, впадали у відчай, і добро завжди боролося зі злом.