Політика – як суспільне явище.

Щоб вивчати сферу політики, треба насамперед виокремити політичні відносини із взаємовідносин суспільства. Суспільство можна розглядати як своєрідну систему, що складається із взаємопов'язаних, але все ж самостійних підсистем. Такими підсистемами є сфери суспільного життя: виробнича (господарсько-економічна), соціальна, духовна, політична та сфера родинного життя. їх розмежування у рамках наукового аналізу має до певної міри умовний характер, але воно диктується необхідністю забезпечити більш детальне вивчення кожної з них.

Названі підсистеми, так само, як і суспільство загалом, характеризу­ються певною структурою, функціями, цінностями, нормами, дійовими особами (суб'єктами) і т.д. Виробнича (господарсько-економічна) підсистема забезпечує матеріальну основу життя суспільства. Соціальна і духовна підсистеми сприяють формуванню і відтворенню людини як повноправного члена суспільства, є сферою функціонування різних соціальних інститутів, у рамках яких відбуваються ці процеси. Політична підсистема створює сприятливі умови для функціонування усіх ланок суспільної системи, для повноцінного самовияву і самореалізації суспільних об'єктів, узгоджує їхні інтереси, регулює взаємовідносини. Політика — це своєрідний компонент у системі суспільних зв'язків, що служать засобом регулювання економічних, соціальних і духовних відносин за допомогою державної влади. Це та ділянка суспільного життя, в якій формуються і з якої виходять головні імпульси управління соціальним організмом. її призначення полягає у тому, щоб орієнтувати життя суспільства і його розвиток у певному напрямі, забезпечувати стабільне й ефективне функціонування усіх його підсистем, зосереджувати зусилля людей на досягненні загальних (спільних) цілей.

Політика співвідноситься з іншими суспільними систе­мами — економікою, правом, мораллю і релігією. Співвідно­шення політики й економіки зводиться до того, що закони еко­номічного розвитку визначають зміст і соціальний вектор по­літики через економічні інтереси соціальних груп, зміну структури виробництва і споживання, технологічні інновації, а політика, якщо вона враховує об'єктивні економічні закони, може забезпечити стабільність й ефективність економічної системи. Що стосується співвідношення політики і моралі, то треба зазначити що «моральність» політики залежить, по-пер­ше від ефективності соціального контролю над владними структурами, по-друге, — від умов політичної конкуренції, по-третє, — від рівня політичної культури в суспільстві. Взаємодія політики і права зводиться до того, що цивілізована політика здатна забезпечити ефективність правового регулювання, з одного боку, а з іншого — політика може плідно впливати на суспільні процеси лише в рамках сучасної цивілізованої право­вої системи. Зіставляючи релігію й політику, треба зазначити, що використання церкви у політичних цілях, а також втру­чання церкви у державні справи недопустиме з точки зору де­мократичного розвитку суспільства. Держава покликана за­безпечити правові гарантії свободи людини, безпеки нації, а церква — умови для внутрішньої свободи людини, морального відродження народу.

Протя­гом історичного розвитку по­літичної думки сформу­валось декілька підходів до визначення політики. Термін політика походить від грецького слова polis (місто-держава), polites (громадянин), politico (державний діяч), і вперше було застосовано Арістотелем. Він ж і запропонував перший підхід до розуміння політики – комунікативний.

Комунікативний підхід розглядає політику як засіб спілкування, задоволення власних інтересів, розроблення спільних правил поведінки, визначення інтересів та мети спільноти, та спрямована на взаєморозуміння та співпрацю громадян.

Директивний підхід стверджує, що політика — постійне змагання одних за панування над іншими і мистецтво володарювання. У такому розумінні політика — це завжди конфлікт, боротьба, в якій ті, що отримують владу, забезпечують собі контроль над суспільством. Таке визначення означає, що більшість людей, які беруть участь у політиці, прагне влади, а політика є постійним змаганням, що має на меті панування над іншими людьми, володарю­вання.

Функціональний підхід. Сутність політики в такому розумінні — у розподілі обов'язків і повноважень за умови їх узгодження, а також у забезпеченні ефектив­ності держави і цілісності політичної співдружності.

Існування різноманітність підходів до розуміння політики й зумовило те, що політику розглядають як багатовимірну, багатоаспектну структуру

Політика має, по-перше, інституціональний аспект. Він проявляє­ться через конституцію, правовий порядок, політичні традиції. Домінант­ними в цьому вимірі є інститути влади. Під політикою розуміють усі відносини з приводу суспільної влади. Уряди, парламенти, суди, комітети та відомства, школи та корпорації — усе це інститути, що пов'язані з існуванням певного конституційного, правового порядку. Засади політичного волевиявлення також реалізуються через інститути: вибори, право на свободу думки, партій і спілок.

По-друге, політика має нормативний аспект. Домінантними в ньому є цілі, завдання і об'єкти політики, їх формування залежить від інтересів, які існують у суспільстві, і є надзвичайно різноманітними, суперечливими.

По-третє, політика має процесуальний аспект, що виокремлює політику з різноманітних видів управлінської діяльності. В політиці концентрується підтримка існуючого ладу і способу життя однією частиною населення, нейтральність чи й незадоволеність іншої частини. Тому політикою є не стільки функціонування державного апарату як такого, скільки розв'язання ним конкретних суспільних проблем у тій чи іншій формі: через нормотворчість, діяльність щодо підтримання або зміни відносин, досягнення загальної згоди. Процес прийняття рішень із найрізноманітніших питань життя суспільства є домінантою цього аспекту політики.

Отже, політика — це багатовимірна суспільна практика, що характеризується наявністю багатьох підходів до визначення її суті, але так чи інакше, в усіх своїх аспектах вона пов'язана з феноменом влади: боротьбою за її здобуття чи за вплив на неї, функціонуванням владних інституцій, регулюванням за їх допомогою суспільних відносин і розв'язанням найрізноманітніших проблем, що виникають у суспільстві, за допомогою владних рішень.

З огляду на вище вказане, визначення політики, можено дати наступне:

Політика — це суспільна діяльність, що передбачає суперництво і співробітництво при здобутті і здійсненні влади. Суттю цієї діяльності є прийняття і виконання владних рішень щодо різних суспільних груп і суспільства загалом.

Метою політики є забезпечення панування одних соці­альних груп над іншими (як це має місце в примітивних сус­пільствах) або узгодження соціальних інтересів, створення ме­ханізму реалізації спільної волі і спільного інтересу.

Засобами політики є сила, право і мораль, які повинні розумно поєднуватися. В іншому випадку вони не виражати­муть інтегрованого суспільного інтересу.

Політику треба розуміти як форму суспільної діяльності, спрямовану на здобуття, використання, підтримку і повалення державної влади, реалізацію інтересів особи, соціальних груп на державному рівні. В широкому розумінні політика охоплює всю суспільну діяльність, яка спрямована на розв'язання сус­пільних проблем на державному рівні.

Політологія — це наука про закономірності і тенденції функціонування й розвитку політики, політичних систем і ок­ремих політичних інститутів, їх взаємодію з різними підсисте­мами суспільства.

Завдання політичної науки полягає у тому, щоб розкрити зміст політики, класифікувати її, запропонувати ідеалізовану концепцію "оптимальної держави", орієнтувати владу, розкрити фактори ефективного управління суспільством, виробити певні загальні концепції політичної взаємодії.

Політичні закономірності є результатом історичного до­свіду і дій політичних сил у конкретній історичній ситуації. Во­ни відображають певні необхідні і стійкі зв'язки між політич­ними явищами, процесами і подіями. Розуміння політичних закономірностей та використання на користь чи на шкоду сус­пільству залежить від розуму, волі та інтересів тих політичних сил, які домінують у суспільстві.

Політологію необхідно вивчати всім, хто хоче бути свідомим грома­дянином української держави, в якій сьогодні відбуваютьс яскладні і суперечливі процеси утвердження незалежності і становлення демократичних форм правління. Державотворчі процеси вимагають радикального розширення і поглиблення політологічних досліджень, подолання відставання української політології від світового рівня.

Вивчення природи та структури влади, аналіз механізмів прийняття політичних рішень, розробка різних моделей взаємодії політичних та соціальних сил — все це актуальні завдання політичної науки в Україні, виконання яких сприятиме зміцненню і ефективному функціонуванню демократичних інститутів державної влади.

 

Таблиця 1.1.