Основи правового статусу суб'єктів господарювання 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Основи правового статусу суб'єктів господарювання



Відповідно до ч. 1 ст. 55. Господарського кодексу України, суб'єктами госпо­дарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють госпо­дарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господар­ських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених за­конодавством.

Ч. 2 ст. 55 ГК розрізняє такі категорії суб'єктів:

1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивіль­ного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відпо­відно до ГК України, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Проте в цій статті не враховані суб'єкти господарювання, яких важко відне­сти до зазначених категорій, зокрема: пайові інвестиційні фонди, які створюються на договірних засадах і не мають статусу юридичної особи (Закон України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)»; особисте селянське господарство, яке може реалізовувати надлишки сільськогос­подарської продукції та надавати послуги зеленого туризму на платних засадах, проте не визнається юридичною особою і суб'єктом підприємництва та, відповід­но, не підлягає державній реєстрації, а лише обліку, що здійснюється сільськими, селищними, міськими радами за місцем розташування земельної ділянки (пра­вове становище визначається Законом України від 15.05.2003 р. «Про особисте селянське господарство»).

Ст. 56 Господарського кодексу України визначає загальні засади створення суб'єкта господарювання, в тому числі правову підставу, форми створення, необ­хідність додержання вимог чинного законодавства.

Правовою підставою створення суб'єкта господарювання є рішення влас­ника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, ор­ганізацій і громадян. При цьому можуть застосовуватися різні шляхи (способи) створення - заснування нового чи реорганізації (злиття, виділення, поділ, пере­творення) діючого (діючих) суб'єкта (суб'єктів) господарювання. Суб'єкт госпо­дарювання може бути утворений шляхом примусового поділу (виділення) діючо­го суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відпо­відно до антимонопольно-конкурентного законодавства України (частини 3-5 ст. 40 ГК; ст. 53 Закону України «Про захист економічної конкуренції»).

Створення суб'єкта господарювання має здійснюватися з обов'язковим додержанням вимог господарського законодавства, включаючи антимонопольно-конкурентне (статті 25-41, 126, 251-257 ГК України, Закон від 10.01.2001 р. «Про захист економічної конкуренції» та ін.) щодо запобігання економічній концентрації.

При створенні суб'єкта господарювання його засновники (ініціатори) мають виконати низку дій відповідно до вимог закону, враховуючи при цьому власні можливості та інтереси, спосіб створення - заснування чи реорганізація.

Суб'єкт господарювання створюється і діє на підставі установчих докумен­тів (документа), які мають відповідати встановленим вимогам. Загальні вимоги до установчих документів визначаються ст. 57 Господарського кодексу України, а спеціальні - в законах, які визначають особливості правового статусу суб'єктів господарювання з виключними видами діяльності: «Про банки і банківську ді­яльність» (статті 17-18, 22); «Про цінні папери та фондовий ринок» (ст. 22); «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» (пункти 13-14 ч. 2 ст. 7); «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» - статті 9, 23-24, «Про страхування» (статті 2, ЗО, 31) та ін. Загальні вимоги щодо установчих документів стосуються: • видів установчих документів: рішення про утворення суб'єкта господарю­вання (приймається при створенні господарської організації унітарного типу), засновницький договір (укладається у разі заснування суб'єкта госпо­дарювання двома і більше особами), статут (приймається в передбачених законом випадках - при створенні: підприємств; господарських товариств, що належать до об'єднань капіталів; виробничих кооперативів), положення (щодо філій, представництв, інших відокремлених підрозділів господар­ських організацій як суб'єктів внутрішньогосподарських відносин; щодо органів виконавчої влади як суб'єктів організаційно-господарських повно­важень);

• змісту установчих документів (в них повинні бути зазначені найменуван­ня та місцезнаходження суб'єкта господарювання, мета і предмет госпо­дарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків і збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом);

• спеціальні вимоги до засновницького договору, статуту, положення: у за­сновницькому договорі засновники зобов'язуються утворити суб'єкт гос­подарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утво­рення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умо­ви діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону; статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про його найменуван­ня і місцезнаходження, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утво­рення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганіза­ції та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передба­чені законодавством); положенням визначається господарська компетен­ція органів державної влади (галузевих і функціональних міністерств та відомств), управлінь і відділів виконкомів органів місцевого самовряду­вання, а також суб'єктів внутрішньогосподарських відносин - відокремле­них підрозділів (в тому числі філій, представництв) господарських органі­зацій - юридичних осіб. Порядок державної реєстрації суб'єктів господарювання закріплюється в За­коні України від 15.03.2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фі­зичних осіб-підприємців». Зазначений Закон досить ґрунтовно в своїх 53 статтях регулює більшість питань, пов'язаних з державною реєстрацією зазначених осіб: визначає поняття та етапи державної реєстрації (ст. 4); місце проведення держав­ної реєстрації - у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи - підприємця (ст. 5); особливості правового становища державного реєстратора як особи, що здійснює таку реєстрацію (ст. 6); спеціально уповноважений орган з пи­тань державної реєстрації (ст. 7); вимоги до оформлення документів, які подають­ся державному реєстратору (ст. 8); вимоги до Державного реєстру та порядок його ведення (статті 16-22); особливості державної реєстрації юридичних осіб (статті 23-32) та підприємців громадян (статті 42-45); порядок державної реєстрації при­пинення юридичної особи (статті 33-41) та підприємницької діяльності фізич­ної особи-підприємця (статті 46-52). Спеціальний порядок державної реєстрації може бути основним (Закон «Про банки і банківську діяльність» (статті 17-18, 22) або додатковим (Закон «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» (пункти 13-14 ч. 2 ст. 7); Закон «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» - щодо корпоративних інвестицій­них фондів передбачає загальну (ст. 8) та спеціальну (ст. 11) реєстрацію, а щодо пайових інвестиційних фондів - лише спеціальну (ст. 23).

Обсяг правосуб'єктності (прав та обов'язків) суб'єктів господарювання за­лежить від низки чинників, у тому числі від правового титулу майна (право власності, право господарського відання, право оперативного управління, пра­во довірчої власності), від основного виду діяльності та, відповідно, можливос­ті чи неможливості здійснювати інші види господарської діяльності (спеціальна правосуб'єктність і, відповідно, можливість здійснювати лише окремі види діяль­ності характерна, наприклад, для інститутів спільного інвестування, комерційних банків, страхових компаній, інших фінансових установ).

Права та обов'язки суб'єктів господарювання можна поділити на дві категорії - загальні права та обов'язки, які притаманні всім суб'єктам господарювання, і спеціальні - характерні лише для певних видів суб'єктів господарювання.

Обсяг загальних прав залежить від правового титулу майна суб'єкта господа­рювання. Право власності забезпечує суб'єкту господарювання максимальний об­сяг прав, серед яких: право вибору видів господарської діяльності (з дотриманням вимог закону); право вибору контрагентів та укладення з ними господарських дого­ворів; право розпорядження отриманим прибутком та іншим майном, що належить суб'єкту господарювання на праві власності; право на визначення внутрішньої структури господарської організації та створення філій, представництв, інших від­окремлених підрозділів та ін. Суб'єкти господарювання, за якими майно закріплено на праві господарського відання або оперативного управління, мають право вико­ристовувати таке майно та отриманий прибуток у межах, встановлених власником. Так само власник встановлює для таких суб'єктів межі договірної свободи, порядок використання закріпленого за ними майна, органи управління та контролю. Проте будь-який суб'єкт господарювання повинен мати широкий спектр прав при здій­сненні оперативно-господарської діяльності (щодо забезпечення виробництва не­обхідними матеріальними та трудовими ресурсами, щодо відвантаження/реалізації продукції, робіт, послуг відповідно до укладених договорів, щодо захисту своїх прав і законних інтересів у разі їх порушення іншими особами).

Спеціальні права необхідні суб'єктам господарювання з виключними вида­ми діяльності (банківські операції, страхування, спільне інвестування, біржові операції) і передбачаються у відповідних законах: «Про банки і банківську ді­яльність» (ст. 9 - право комерційних банків створювати та брати участь у бан­ківському об'єднанні, ст. 47 - право здійснювати на підставі банківської ліцензії банківські операції та ін.), «Про страхування» (статті 3,10-11 - право страховиків здійснювати на договірних засадах страхування, співстрахування, перестрахуван­ня; ст. 12 - право створювати та брати участь в об'єднаннях страховиків; ст. 14 -право здійснювати страхування через страхових посередників (страхових агентів і страхових брокерів).

Загальні обов'язки суб'єктів господарювання досить численні, а саме:

1. Отримати дозволи ліцензії для здійснення тих видів господарської діяль­ності, щодо яких закон передбачає необхідність отримання спеціальних дозволів (ліцензій) у порядку, визначеному Законом України від 01.06.2000 р. «Про ліцен­зування певних видів господарської діяльності». Для отримання ліцензії суб'єкт підприємницької діяльності подає органу, що визначається Кабінетом Міністрів України (постанова Кабінету Міністрів України від 14.11.2000 р. № 1698 «Про затвердження переліку органів ліцензування»), такі документи: заяву про видачу ліцензії, в якій зазначаються: відомості про суб'єкта господарювання - заявника; найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код - для юридичної особи; прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані (серія, номер пас­порта, ким і коли виданий, місце проживання), ідентифікаційний номер фізичної особи - платника податків та інших обов'язкових платежів - для фізичної особи; вид господарської діяльності, на провадження якого заявник має намір одержати ліцензію. До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа, інші документи від­повідно до переліку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.07.2001 р.№756.

Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову в її видачі (що може мати місце у разі виявлення недостовірних даних у поданих за­явником документах, а також у разі неможливості здійснення заявником певного виду діяльності відповідно до ліцензійних умов) у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що до­даються до заяви, якщо спеціальним законом, що регулює відносини у певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії на окремі види діяльності. Так, ст. 4 Закону України від 30.10.1996 р. «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» передбачений 30-денний - як мак­симальний термін для прийняття рішення Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку щодо ліцензування (надання ліцензії або відмови в її надан­ні) професійних учасників ринку цінних паперів.

2. Для здійснення окремих видів підприємницької діяльності (роздрібна та оптова торгівля за грошові кошти, за винятком сільськогосподарських товаровиробників - платників фіксованого сільськогосподарського податку, гральний бізнес, валютні операції, надання побутових послуг за готівку) законодавством України (Закон від 23.03.1996 р. «Про патентування деяких видів підприєм­ницької діяльності») передбачається необхідність отримання торгового патен­ту - дозволу на торгівлю, що видається за плату суб'єктам підприємницької діяльності, в тому числі індивідуальним підприємцям) державними податкови­ми органами за місцезнаходженням цих суб'єктів (за місцезнаходженням пунк­ту продажу товарів або пункту з надання побутових послуг), а при застосуванні пересувної торговельної мережі - за місцем реєстрації суб'єктів підприємниць­кої діяльності. Порядок надання торгового патенту встановлюються згаданим законом.

Суб'єкти господарювання повинні також:

• вести бухгалтерський облік і надавати статистичну та іншу звітність;

• дотримуватися вимог антимонопольно-конкурентного законодавства;

• сплачувати податки та інші обов'язкові платежі;

• дотримуватися безпеки виробництва (пожежної, радіаційної, санітарно-епідеміологічної та ін.);

• додержуватися вимог трудового законодавства - у разі використання на­йманої праці;

• виконувати договірні зобов'язання;

• не порушувати права та законні інтереси інших осіб, утримуватися від зло­вживання своїми правами;

• нести відповідальність у разі порушення вимог законодавства, договірної дисципліна та/або завдання шкоди іншим особам.

Спеціальні обов'язки закріплені за суб'єктами господарювання, що спеці­алізуються на певних видах господарської діяльності (фінансовій, зокрема), здійснюють певні операції (щодо інвестування, наприклад), діють на тери­торіях зі спеціальним правовим режимом (державного кордону, Чорнобиль­ської зони, виключної морської зони) чи в специфічних умовах (надзвичай­ного стану).

Основні засади припинення діяльності суб'єктів господарювання визна­чаються Господарським кодексом України (статті 59-61), Цивільним кодексом України (щодо юридичних осіб - статті 104-112), Законом «Про державну реє­страцію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (статті 33-41, 46-52), а спеціальні - законами, що визначаються особливості правового статусу суб'єктів господарювання зі спеціальним (виключним) видом діяльності.

Основні засади, закріплені в Господарському кодексі України, передбачають:

• форми припинення (реорганізація шляхом злиття, приєднання, поділу, пе­ретворення) чи ліквідація;

• підстави припинення діяльності, відповідно до яких розрізняють: добро­вільне припинення - ліквідацію чи реорганізацію (за рішенням власника чи уповноваженого ним органу або вищого органу управління суб'єкта господарювання, яким зазвичай є загальні збори учасників (акціонерів, членів кооперативу), у зв'язку із закінченням строку, на який створювався суб'єкт господарювання, чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено) та примусове припинення (за рішенням антимонопольних органів чи суду в передбачених законом випадках, у тому числі у разі визна­ння суб'єкта господарювання в установленому порядку банкрутом; у разі скасування його державної реєстрації у передбачених законом випадках); добровільно-вимушене припинення (підставою для виділення такого при­пинення є положення ЦК - ч. 4 ст. 144, ч. 4 ст. 151, ч. З ст. 155, відповідно до яких господарське товариство/ТОВ, ТДВ, АТ припиняється шляхом ліквідації, якщо після закінчення другого та кожного наступного фінансо­вого року вартість чистих активів товариства стає меншою від мінімаль­ного розміру статутного капіталу, встановленого законом); закон надає можливість товариству добровільно прийняти рішення про ліквідацію (в особі загальних зборів учасників/акціонерів), аби уникнути примусової ліквідації; подібна ситуація виникає і в інших випадках (зокрема, коли ви­явлена контролюючими органами невідповідність виробництва вимогам щодо його екологічної безпеки не може бути усунена і суб'єкт господарю­вання стоїть перед вибором: самостійно прийняти рішення про ліквідацію чи чекати рішення суду);

• принцип публічності прийняття рішення про припинення діяльності суб'єкта господарювання (оголошення про реорганізацію чи ліквідацію господарської організації або припинення діяльності індивідуального під­приємця підлягає опублікуванню реєструючим органом у спеціальному (призначеному для публікації відомостей державної реєстрації) офіційно­му друкованому органі преси);

• форми захисту інтересів кредиторів (щодо реорганізації - визначення правонаступників суб'єкта господарювання, який припиняє свою діяль­ність у результаті реорганізації; щодо ліквідації - встановлення поряд­ку ліквідації та задоволення вимог кредиторів (задоволення претензій кредиторів з майна суб'єкта господарювання, що ліквідується; повер­нення майна, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, його власникові (учасникам суб'єкта господарювання, що ліквідується). Стаття 112 ЦК ґрунтовніше регулює питання задоволення вимог кре­диторів, встановлюючи черговість (чотири черги). Спеціальні порядки черговості встановлюються законами: «Про відновлення платоспромож­ності боржника або визнання його банкрутом» (ст. 31); «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» (частини 2-4 ст. 21).

Питання припинення діяльності суб'єктів господарювання, крім статей 59-61 Господарського кодексу, регулюються Цивільним кодексом (стосовно юридичних осіб - статті 104-112), а також низкою законів: «Про банки і бан­ківську діяльність» (статті 26, 28, 87-98); «Про цінні папери та фондовий ри­нок» (ч. 4 ст. 21); «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпора­тивні інвестиційні фонди)» (статті 20-21); «Про страхування»; «Про віднов­лення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (статті 22-34) та ін.





Последнее изменение этой страницы: 2016-06-26; просмотров: 92; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.172.135.8 (0.009 с.)