Та управління господарською сферою країни

Хоча всі рівні організації господарської діяльності необхідні, проте держав­ний має особливе значення, зумовлене роллю держави в суспільному житті.

Як відомо, однією з основних функцій держави є організація життя в суспіль­стві з метою забезпечення умов для його нормальної життєдіяльності. Це стосу­ється й сфери господарювання - економічної основи державного суверенітету, надзвичайно складної системи, що вимагає комплексного регулювання з ураху­ванням інтересів різних категорій осіб: суб'єктів господарювання, їх об'єднань, споживачів, найманих працівників, територіальних громад, держави, а також міжнародної спільноти (міжнародних організацій, до складу яких входить чи має намір увійти Україна). Комплексне та збалансоване врахування всіх цих інтересів спроможна забезпечити лише держава, використовуючи відповідні важелі.

Заінтересованість держави в чіткій організації господарського життя зумов­лена також наявністю у неї на праві власності значного масиву майна (насампе­ред засобів виробництва), ЩО, відповідно, вимагає від держави як власника за­безпечення управління державним сектором економіки. Крім того, у держави є потреба в забезпечення джерел поповнення державного бюджету для виконання нею функції організатора господарського життя в країні, зокрема для реалізації державних програм із залученням суб'єктів господарювання. Тому ГК України за­кріплює низку положень щодо форм реалізації державної економічної політики та її напрямів (статті 9-10 та ін.)

Державна економічна політика - це закріплені у відповідних економіко-правових документах (прогнозах, програмах, законодавчих актах) цілі і завдання, що ставить держава, забезпечуючи комплексне вирішення подвійного завдання: поєднання в економічному житті ринкових засад господарювання і соціальної спрямованості економіки, Ш° ґрунтується на оптимальному узгодженні інтересів суб'єктів господарювання, споживачів, суспільства в цілому та його різних верств. При цьому держава застосовує економічну стратегію та економічну тактику.

Економічна стратегія - обраний державою курс економічної політики, роз­рахований на тривалу перспективу і спрямований на вирішення крупномасштабних економічних і соціальних завдань, завдань культурного розвитку, забезпечен­ня економічної безпеки держави, збереження та примноження її економічного потенціалу й національного багатства, підвищення народного добробуту. Еконо­мічна стратегія включає визначення пріоритетних цілей народного господарства, засобів і способів їх реалізації, виходячи зі змісту об'єктивних процесів і тенден­цій, що мають місце в національному та світовому господарстві, та враховуючи законні інтереси суб'єктів господарювання (ч. 2 ст. 9 ГК України).

Економічна тактика - сукупність найближчих цілей, завдань, засобів і спо­собів їх досягнення для реалізації стратегічного курсу економічної політики в конкретних умовах, що складаються в поточному періоді розвитку народного гос­подарства (ч. З ст. 9 ГК України).

У ст. 10 ГК закріплені основні напрями економічної політики держави:

структурно-галузева політика, спрямована на здійснення державою про­гресивних змін у структурі народного господарства, вдосконалення міжгалузевих і внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення; складовими цієї політики є про­мислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких дер­жава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;

інвестиційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного й відповідального використання цих коштів і здійснення контролю за ним (регулюється ГК і законами України: від 18.09.1991 р. «Про інвестиційну діяльність», від 04.07.2002 р. «Про інноваційну діяльність»);

амортизаційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарю­вання найбільш сприятливих і рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-технологічній основі (регулюється Законом України від 22.05.1997 р. «Про оподаткування прибутку підприємств»: ст. 8 «Амортизація», ст. 9 «Амор­тизація витрат, пов'язаних з видобутком корисних копалин»);

політика інституційних перетворень, спрямована на формування раціо­нальної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм влас­ності та господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб'єктами госпо­дарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур (Закони України від 04.03.1992 р. «Про приватизацію державного майна» (в редакції Закону від 19.02.1997 p.); від 18.05.2000 р. «Про Державну програму приватизації» та ін.);

цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації наці­онального продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та ви­дами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових і роз­дрібних цін (основні положення містяться в гл. 21 ГК України та Законі У PCP від 03.12.1990 р. «Про ціни і ціноутворення»);

антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на створення опти­мального конкурентного середовища діяльності суб'єктів господарювання, за­безпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально орієнтованої економіки (визначається в главах 3 і 28 ГК України, Законі Украї­ни від 11.01.2001 р. «Про захист економічної конкуренції», Законі від 07.06.1996 р. «Про захист від недобросовісної конкуренції», трьох законах від 22.12.1998 р. щодо захисту вітчизняного товаровиробника: «Про захист національного товаро­виробника від демпінгового імпорту», «Про захист національного виробника від субсидованого імпорту», «Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну»);

бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціоналізацію фор­мування доходів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство, узгодження загаль­нодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі національного доходу (основні засади визначаються Бюджетним кодексом Укра­їни, затвердженим Законом України від 21.06.2001 p.);

податкова політика, спрямована на забезпечення економічно обґрунто­ваного податкового навантаження на суб'єктів господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб'єктів, а також дотримання прин­ципу соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їхніх доходів (Закони України: від 25.06.1991 р. «Про систему опо­даткування»; від 22.05.1997 р. «Про оподаткування прибутку підприємств»);

грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення народного госпо­дарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб'єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потре­би функціонування і розвитку економіки (закони України: від 20.03.1991 р. «Про банки і банківську діяльність» (в редакції Закону від 07.12.2000 р.); від 23.02.2006 р. «Про цінні папери та фондовий ринок»; від 15.03.2001 р. «Про інститути спіль­ного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)»; від 12.07.2001 р. «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»);

валютна політика, спрямована на встановлення та підтримання паритетно­го курсу національної валюти щодо іноземних валют, стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективне використання (Закон України від 23.09.1994 р. «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті»; Декрет КМ України від 19.02.1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»);

зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою від­носин суб'єктів господарювання з іноземними суб'єктами господарювання та за­хист національного ринку та вітчизняного товаровиробника (закони України: від 16.04.1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність»; від 19.03.1996 р. «Про ре­жим іноземного інвестування»; від 22.12.1998 р. «Про захист національного това­ровиробника від демпінгового імпорту»; від 22.12.1998 р. «Про захист національ­ного виробника від субсидованого імпорту»; від 22.12.1998 р. «Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну» та ін.).

У сфері господарювання держава також здійснює екологічну політику (за­безпечує раціональне використання та повноцінне відтворення природних ре­сурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення, що регулюється системою екологічного законодавства), та соціальну політику (щодо захисту прав споживачів, найманих працівників, працездатного безробітного населення, непрацездатних громадян тощо). Останній напрям регулюється системою трудо­вого законодавства та законодавства про соціальне забезпечення.

Здійснюючи економічну політику за вищезгаданими напрямами, держава за­стосовує різні правові форми.

Правові форми державного управління економікою - це врегульовані пра­вом, відмінні за конкретними цілями і способом здійснення види діяльності дер­жави (уповноважених державних органів, а також органів місцевого самоврядуван­ня - щодо делегованих державою повноважень) у сфері економіки. Розрізняють такі основні правові форми: нормативне регулювання, планування, управління поточними справами, контроль.

Нормативне регулювання (як правова форма державного управління еко­номікою) означає встановлення компетентними органами держави правил здій­снення господарської діяльності. Провідна роль у цьому належить Верховній Раді України, яка, відповідно до Конституції (ст. 92), регулює відносини власності, правові засади підприємництва, конкуренції, антимонопольне регулювання, у тому числі визначаючи у формі кодексів (Господарського, Цивільного, Господар­ського процесуального та ін.), низки законів:

• правовий статус суб'єктів господарювання;

• правовий режим їх майна;

• порядок укладання господарських договорів і виконання господарських операцій;

• порядок розгляду господарських спорів;

• правові механізми захисту прав і законних інтересів суб'єктів господар­ського життя.

Господарський кодекс (статті 12-17) визначає основні засоби державного ре­гулювання господарської діяльності: державне замовлення і державне завдання; ліцензування, патентування та квотування; сертифікація та стандартизація; за­стосування нормативів і лімітів; регулювання цін і тарифів; надання податкових, інвестиційних та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій і субсидій).

Закон України від 11.09.2003 р. «Про засади державної регуляторної політи­ки у сфері господарської діяльності» визначає основні принципи такої політи­ки, в тому числі збалансоване врахування інтересів різних категорій учасників господарських відносин - суб'єктів господарювання, громадян, держави (ст. 4), зміст державної регуляторної політики та напрями її забезпечення (статті 5-14), повноваження органів державної влади (в тому числі спеціально уповноважених) і місцевого самоврядування щодо здійснення державної регуляторної політики у сфері господарювання (статті 15-40).

Прогнозування та планування (як правова форма державного управління економікою) - це визначення за допомогою правових засобів основних напрямів і конкретних результатів діяльності країни, регіонів, галузей народного господар­ства, окремих суб'єктів господарювання. Ця форма державного управління еко­номікою регулюється Господарським кодексом (ст. 11 «Планування та прогнозу­вання економічного та соціального розвитку») та Законом України від 23.03.2000 р. «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного та соці­ального розвитку України».

Відповідно до ст. 1 цього Закону, державним прогнозуванням економічного та соціального розвитку визнається науково обґрунтоване передбачення напря­мів розвитку країни, окремих галузей економіки або окремих адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в май­бутньому, а також альтернативних шляхів і строків досягнення параметрів еконо­мічного та соціального розвитку. Прогноз економічного та соціального розвитку є засобом обґрунтування вибору тієї чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішень органами законодавчої та виконавчої влади, органами місцевого само­врядування щодо регулювання соціально-економічних процесів, а щодо суб'єктів господарювання - орієнтиром для розроблення власних прогнозів, виробничих планів, бізнес-планів, господарських зв'язків тощо.

Програмування економічного та соціального розвитку України - це визна­чення за допомогою правових засобів (у формі правового документа, що прийма­ється в установленому порядку) цілей і пріоритетів економічного та соціального розвитку, засобів і шляхів їх досягнення, формування взаємоузгодженої та комп­лексної системи заходів органів законодавчої і виконавчої влади, органів місце­вого самоврядування, спрямованих на ефективне розв'язання проблем економіч­ного та соціального розвитку, досягнення стабільного економічного зростання, а також характеристика очікуваних результатів у економіці та соціальній сфері.

Розрізняють директивне та індикативне планування. Перше є обов'язковим для всіх тих суб'єктів господарювання, котрим воно адресоване, і за сучасних умов застосовується переважно в державному секторі економіки; друге (індика­тивне) має рекомендаційний характер, передбачає заходи заохочення для вико­навців плану й у такий спосіб орієнтує їх на бажану для держави та суспільства поведінку у сфері господарювання.

Управління поточними справами (як правова форма державного управлін­ня економікою) означає прийняття компетентним органом юридично значущих рішень для суб'єктів господарювання з оперативних питань господарського жит­тя (здійснення державної реєстрація суб'єктів господарювання, окремих видів до­говорів та майна; видача ліцензій, патентів та інших дозволів; встановлення квот; затвердження стандартів і здійснення сертифікації продукції, робіт, послуг; вста­новлення лімітів на використання природних ресурсів тощо).

Контроль (як правова форма державного управління економікою) - визна­чення компетентними органами ступеня відповідності фактичних напрямків і результатів діяльності суб'єктів господарського життя встановленим держа­вою правилам, нормам і нормативам, а також виявлення порушень у діяльнос­ті цих суб'єктів, вжиття заходів щодо їх усунення, в тому числі застосування господарсько-правових санкцій. Ця правова форма державного управління еко­номікою регулюється Господарським кодексом (ст. 19 визначає основні засади державного контролю та нагляду за господарською діяльністю, в тому числі його напрями (сфери):

- збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб'єктами гос­подарських відносин - за станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності;

- фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податко­вих відносин - за додержанням суб'єктами господарювання кредитних зобов'язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням ви­мог валютного законодавства, податкової дисципліни;

- цін і ціноутворення - з питань додержання суб'єктами господарювання державних цін на продукцію, роботи і послуги;

- монополізму та конкуренції - з питань додержання антимонопольно-конкурентного законодавства;

- земельних відносин - за використанням і охороною земель; водних відно­син і лісового господарства - за використанням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів;

- виробництва і праці - за безпекою виробництва і праці, додержанням за­конодавства про працю; за пожежною, екологічною, санітарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням стандартів, норм і правил, якими встановлено обов'язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності;

- споживання - за якістю і безпечністю продукції та послуг;

- зовнішньоекономічної діяльності - з питань технологічної, економічної, екологічної та соціальної безпеки.

Ст. 19 ГК України встановлює також гарантії для суб'єктів господарювання при здійсненні державного контролю та нагляду з боку компетентних органів державної влади та їх посадових осіб, встановлюючи умови здійснення інспек­тування та контролю: на підставі закону; в межах компетенції зазначених орга­нів і посадових осіб; неупередженість, об'єктивність, оперативність проведення інспектування (перевірок) з дотриманням прав і законних інтересів суб'єктів гос­подарювання; інформування останніх про результати перевірок (інспектування); можливість оскарження суб'єктами господарювання дій і рішень державних орга­нів контролю та нагляду та їх посадових осіб.

Основні засади здійснення контролю (в тому числі уповноважені на це ор­гани) визначаються відповідними законами від 04.12.1990 р. «Про державну по­даткову службу»; від 26.11.1993 р. «Про Антимонопольний комітет України»; від 26.01.1993 р. «Про контрольно-ревізійну службу в Україні», «Про захист прав споживачів» (в редакції Закону від 01.12.2005 р.); від 14.10.1994 р. «Про відпо­відальність підприємств, установ та організацій за правопорушення у сфері міс­тобудування»; від 17.05.2001 р. «Про стандартизацію» та ін.

Порядок проведення контролю (в тому числі перевірок) регулюються підзаконними нормативно-правовими актами, в тому числі відомчими - тих централь­них органів державної влади, до сфери діяльності яких належить суб'єкт господа­рювання та/або до складу компетенції якого входить контроль за дотриманням положень відповідної гілки (інституту) господарського чи іншого законодавства (наприклад: Положення про порядок проведення перевірок додержання законо­давства про захист економічної конкуренції: затв. розпорядженням АМК України від 25.12.2001 р. № 182-р; Про затвердження Правил проведення перевірок діяль­ності емітентів та саморегулівних організацій на ринку цінних паперів: рішення ДКЦІІФР від 08.07.2003 р. № 302 та ін.).

Від форм державного управління економікою слід відрізняти методи держав­ного управління економікою.

Методи державного управління економікою - це передбачені законодав­ством способи впливу держави на поведінку суб'єктів господарського життя з ме­тою отримання необхідного для суспільства результату. Розрізняють адміністра­тивні та економічні методи.

Адміністративні методи - це такі способи впливу держави, коли необхід­ний суспільству результат досягається шляхом прямого наказу компетентного органу, що підлягає обов'язковому та однозначному виконанню суб'єктом госпо­дарювання. Ці методи мають як позитивні сторони (вони є швидкодіючими, тобто необхідний результат досягається через незначний проміжок часу), так і негатив­ні (не враховуються належним чином економічні інтереси виконавців). Прикла­дом таких методів є: державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності, деяких видів господарських договорів, ліцензування, встановлення податкових ставок та інших платежів тощо).

Економічні методи - це такі способи впливу держави, коли необхідний сус­пільству результат досягається через економічний інтерес виконавців. Останнє обумовлює надійність дії цих методів, що становить їх позитивну якість. Водночас економічні методи мають негативну сторону - повільність дії: бажаний для суспільства результат настає через значний проміжок часу. До економічних методів слід віднести:

• встановлення податкових пільг;

• державне кредитування суб'єктів господарювання;

• надання дотацій;

• застосування господарсько-правових санкцій за порушення встановленого державою порядку в сфері господарювання.

У сучасних умовах господарювання держава в комплексі застосовує еконо­мічні та адміністративні методи. При цьому домінування тих чи інших методів за­лежить від стану економіки, надзвичайних обставин (стихійне лихо, війна тощо), а також завдань, що стоять перед державою щодо вирішення тих чи інших питань суспільного життя.