Договір на перевезення вантажів

Відповідно до ч. 1 ст. 307 та ч. 1 ст. 909 ЦК України договором перевезення вантажу є договір, за яким одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту призна­чення в установлений законодавством чи договором строк та видати його упо­вноваженій на одержання вантажу особі (одержувачеві), а вантажовідправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

Цей вид договорів укладається, як і інші господарські договори, в письмовій формі, до якої ставляться спеціальні вимоги. Так, згідно з ч. 2 ст. 307 ГК та ч. З ст. 909 ЦК України, укладення договору перевезення вантажу підтверджується скла­денням транспортної накладної (коносамента або іншого документа, встановле­ного транспортними кодексами (статутами). Перевізник зобов'язаний забезпечу­вати вантажовідправників бланками перевізних документів згідно з правилами здійснення відповідних перевезень.

Сторони договору: перевізник і відправник, проте участь у виконанні договір­них зобов'язань (однією із зобов'язаних сторін) є отримувач вантажу - особа ви­значена відправником, яка може і не брати участі в укладенні договору перевезен­ня вантажу, проте повинна мати договірні відносини з відправником (скажімо, бути покупцем за договором поставки, укладеним з відправником).

Договір про перевезення вантажу є реальним (він вважається укладеним у момент здачі вантажу транспортній організації для перевезення), оплатним і дво­стороннім.

Особливості цього виду договору полягають не лише в його предметі, а й у на­явності інших специфічних ознак. Насамперед це особливий суб'єктний склад -однією зі сторін договору, яка виконує обов'язки перевізника, виступає особа (юридична, в окремих випадках - фізична) зі спеціальною правосуб'єктністю, що випливає із Закону України від 10 листопада 1994 року «Про транспорт». Відповідно до статті 6 цього Закону перевезення вантажів, надання інших тран­спортних послуг, експлуатація і ремонт шляхів сполучення здійснюються заліз­ницями, пароплавствами, портами (пристанями), автомобільними, авіаційними, дорожніми підприємствами та організаціями, якщо це передбачено їх статутами. Господарська діяльність суб'єкта з надання послуг виробничого характеру має ту особливість, що надання перелічених послуг складає зміст такої діяльності, є невіддільним від цієї діяльності. Таким чином, перевізником зазвичай є орган транспорту (залізниця, пароплавство, порт (пристань), автомобільне, авіаційне, дорожнє підприємство та організація), якому транспортними статутами та кодек­сами надано право укладати договори перевезення безпосередньо або через свої підрозділи. Ліцензії на здійснення транспортної діяльності видаються Міністер­ством транспорту та зв'язку України, іншими уповноваженими на це органами в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Правові основи ліцензування перевезення вантажів визначено ст. ст. 12, 14 Господарського кодексу України, Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». Умови та порядок ліцензування окремих видів вантажних перевезень регулюються:

• Ліцензійними умовами провадження господарської діяльності з надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом загального користування (крім надання послуг з перевезення пасажирів та їхнього багажу на таксі), затвердженими наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерством транспорту України від 18.12.2003 р. № 136/985;

• Ліцензійними умовами провадження господарської діяльності з надання послуг з перевезення пасажирів, вантажів повітряним транспортом, за­твердженими наказом Державного комітету України з питань регулятор­ної політики та підприємництва, Міністерством транспорту України від 07.12.2001 р.№ ЮЮ/6201;

• Ліцензійними умовами провадження господарської діяльності з надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів річковим, морським транспор­том, затвердженими наказом Державного комітету України з питань регу­ляторної політики та підприємництва, Міністерством транспорту України від 30.01.2002 № 11/50;

• Ліцензійними умовами провадження господарської діяльності щодо на­дання послуг з перевезення пасажирів, вантажів залізничним транспортом, затвердженими наказом Державного комітету України з питань регулятор­ної політики та підприємництва, Міністерством транспорту України від 08.06.2001 №85/363;

• Ліцензійними умовами провадження розроблення, випробування, ви­робництва, експлуатації ракет-носіїв, космічних апаратів та їх складових частин, наземної космічної інфраструктури та її складових частин, облад­нання, що входить до складу космічного сегмента супутникових систем, за­твердженими наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Національного космічного агентства України від 19.12.2000 №79/215;

• іншими нормативно-правовими актами.

Здійснення перевезень (окремими видами транспорту) можливе й індивіду­альними підприємцями, які отримали відповідні ліцензії, сертифікати та дозволи (хоча перевезення значних вантажів на систематичній основі, на значні відстані та з використанням кількох видів транспорту більше відповідає можливостям тран­спортних підприємств, ніж індивідуальних підприємців, що пов'язано зі складніс­тю організації перевезень).

Транспортні кодекси та статути встановлюють специфічні вимоги до переві­зників на залізничному, повітряному, морському та внутрішньому водному тран­спорті, аналіз положень яких дозволяє визначити особливість правового статусу цих перевізників:

• повітряним вантажним перевізником є такий суб'єкт господарювання, влас­ник або судновласник повітряного судна, який здійснює експлуатацію пові­тряного судна для вантажних перевезень на підставі ліцензії, сертифікату експлуатанта та дозволу, що регулює доступ на ринок авіаційних перевезень;

• перевізниками на залізничному транспорті вантажів є залізниці - статутні територіально-галузеві об'єднання, до складу яких входять підприємства, установи та організації залізничного транспорту і які, при централізова­ному управлінні здійснюють перевезення пасажирів і вантажів у визначе­ному регіоні транспортної мережі (ст. 1 Закону України «Про залізничний транспорт» від 04.07.1996 р.); в Україні функціонує 6 залізниць: Південно-Західна, Придніпровська, Донецька, Львівська, Одеська, Південна;

• вантажним перевізником на морському та внутрішньому водному тран­спорті є такий суб'єкт господарювання, судновласник або власник морсько­го судна/судна внутрішнього плавання, який здійснює експлуатацію цьо­го судна для вантажних перевезень морськими або внутрішніми водними шляхами на підставі ліцензії;

• вантажним перевізником на автомобільному транспорті є суб'єкт господа­рювання (автотранспортне підприємство, індивідуальний підприємець), який на підставі отриманих ліцензій здійснює експлуатацію власних та/ або орендованих транспортних засобів (автомобілів) з метою перевезення вантажів.

Відправником вантажу є зазначена у документі на перевезення вантажу (на­кладній) юридична чи фізична особа, яка довіряє вантаж органу транспорту для його перевезення і якій цей вантаж належить на законних підставах.

Якщо перевезення відбуваються у прямому або прямому змішаному сполу­ченні, договір перевезення укладає та організація, яка сама або через свої підроз­діли приймає вантаж у пункті відправлення.

У відносинах перевезення беруть участь також одержувачі вантажу - зазначе­ні у документі на перевезення вантажу юридичні чи фізичні особи, які за доручен­ням вантажовідправника отримують вантаж. Як правило, такі особи перебувають у договірних відносинах із відправником вантажу (купівлі-продажу, контрактації, поставки тощо).

Якщо у відносинах перевезення бере участь одержувач вантажу, договір на перевезення вантажу є договором на користь третьої особи, для якої виникають певні права (зокрема, вимагати видачі вантажу) та обов'язки (зокрема, прийняти вантаж).

Договори перевезення вантажу на певному виді транспорту можуть бути різ­них різновидів, що пов'язано з технологією перевезень тим чи іншим видом тран­спорту. Так, відповідно до Положення про порядок підготовки та надання інфор­мації про вантаж для його безпечного морського перевезення (затверджено нака­зом Мінтрансу України від 14.12.1998 р. № 497), договори морського перевезення вантажу залежно від виду останнього (вантажу) поділяються на такі різновиди:

• договори перевезення генеральних вантажів;

• договори перевезення навалочних вантажів;

• договори перевезення небезпечних вантажів;

• договори на ліхтерні перевезення;

• договори перевезення контейнерів.

Кодекс торговельного мореплавства України (статті 131, 132) розрізняє види Договорів за критерієм сфери перевезень (всередині країни чи за її межі) на:

• договори на каботажні перевезення (перевезення вантажів між портами України);

• договори на міжнародні перевезення (перевезення вантажів між портами України та іноземними портами).

Умови договору перевезення вантажу поділяються на універсальні (прита­манні для перевезень будь-яким видом транспорту) та специфічні (характерні Для перевезень певним видом транспорту).

Універсальні умови визначаються Господарським і Цивільним кодексами України, а специфічні - транспортними кодексами (статутами) чи на їх підставі договором.

Умовами договору перевезень є:

предмет договору - надання послуг перевезення вантажу, для чого переві­зник зобов'язаний надати транспортні засоби під завантаження у передбачений договором строк (ч. 1 ст. 917 ЦК України), а відправник повинен пред'явити у встановлений строк призначений для перевезення вантаж у належній тарі та/або упаковці, замаркований відповідно до встановлених вимог (ч. 2 ст. 917 ЦК Укра­їни). Порушення однією зі сторін своїх зобов'язань щодо предмета договору (на­дання перевізником непридатних транспортних засобів для перевезення вантажу;

надання відправником вантажу в тарі та/або упаковці, що не відповідає встанов­леним вимогам, а також у разі відсутності або неналежного маркування вантажу) інша сторона вправі відмовитися від виконання свого зобов'язання (перевізник - від прийняття вантажу без відповідного пакування та маркування; відправник - від непридатного для перевезення транспортного засобу);

умови перевезення вантажу зазвичай є специфічними (передбачаються тран­спортними кодексами (статутами) чи на їх підставі - договором; зміна цих умов вантажовідправником можлива з дотриманням встановленого згаданими право­вими документами порядку (ч. 1 ст. 309 ГК України); проте перевізник (незалеж­но від виду транспортного засобу) зобов'язаний повідомити одержувача про при­буття вантажу на його адресу; одержувач зобов'язаний прийняти вантаж, який прибув на його адресу (ч. 1 ст. 310 ГК України);

провізна плата (ст. 916 ГК України) встановлюється за погодженням сторін, якщо інше не встановлено актами законодавства; перевезення вантажу транспор­том загального користування зазвичай здійснюється за встановленими тарифами. Робота чи послуги, що виконуються на вимогу власника (володільця) вантажу і не передбачені тарифами, оплачуються додатково за домовленістю сторін;

завантаження та вивантаження вантажу (ст. 918 ЦК України) здійснюється відправником чи перевізником відповідно до домовленості сторін, якщо інше не пе­редбачено транспортними кодексами та статутами; розподіл зазначених обов'язків між сторонами може здійснюватися відповідно до моделей договору на реалізацію майна (правила ІНКОТЕРМС), які застосовуються у відповідному договорі між відправником та одержувачем; строки завантаження та вивантаження встановлю­ються договором, якщо інше не встановлено актами законодавства; про прийняття вантажу до перевезення перевізник видає вантажовідправнику в пункті відправ­лення належним чином оформлений документ (ч. 5 ст. 308 ГК України);

строки доставки вантажу передбачаються в договорі за домовленістю сторін, якщо інше не передбачено актами законодавства (в тому числі транспортними статутами та кодексами); якщо договором, актами законодавства не встановлені строки доставки, то вантаж має бути доставлений у розумний термін (ч. 1 ст. 919 ЦК України);

відповідальність за порушення сторонами договірних зобов'язань:

• відшкодування збитків (ст. 224-229 ГК України, статті 923, 924. 1166 ЦК України); при цьому розмір заподіяної шкоди визначається за правилами ч. З ст. 314: а) у разі втрати або нестачі вантажу - у розмірі вартості втраченого вантажу (втраченої частини вантажу); б) у разі пошкодження вантажу - у розмірі суми, на яку зменшилась його вартість; в) у разі втрати вантажу, зда­ного для перевезення з оголошенням цінності, - у розмірі оголошеної ціннос­ті, якщо не буде доведено, що вона є нижчою від дійсної вартості вантажу;

• штрафні санкції/неустойка, передбачені законом (ч. 2 ст. 231 ГК України, інші акти законодавства) та договором перевезення вантажу (встановлю­ються за домовленістю сторін);

• оперативно-господарські санкції (притримання перевізником переданих йому для перевезення вантажів для забезпечення внесення провізної плати та інших платежів - ч. 4 ст. 916 ЦК; відмова відправника від наданого тран­спортного засобу, якщо він є непридатним для перевезення, а також відмо­ва перевізника від прийняття вантажу, що подається у невідповідній тарі/ упаковці та/або не відповідає вимогам щодо маркування - ч. 1 і 3 ст. 917 ЦК України; відмова вантажоодержувача від прийняття вантажу, що був по­шкоджений під час перевезення або втратив свою якість, - ч. 4 ст. 314 ГК. Порядок вирішення спорів, що виникають з перевезень, має свої особливості (ст. 315 ГК України; ст. 925 ЦК України):

• обов'язковість претензійного порядку врегулювання такого спору - ч. 1 ст. 315 ГК, ч. 1 ст. 925 ЦК;

• строки пред'явлення претензій: за загальним правилом - протягом б міся­ців, а претензії щодо сплати штрафів і премій - протягом 45 днів;

• строки для відповіді перевізником на претензію вантажовідправника: за загальним правилом - протягом 3 місяців; щодо претензій з перевезення у прямому змішаному сполучення - протягом 6 місяців; щодо претензій про сплату штрафу чи премії - 45 днів (ч. З ст. 315 ГК України); щодо пре­тензій з міждержавних перевезень - протягом строків, встановлених тран­спортними кодексами/статутами чи міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України;

• строки для звернення до суду: за позовом до перевізника (загальне прави­ло) - протягом 6 місяців з дня одержання відповіді на претензію або закін­чення строку для відповіді; для пред'явлення перевізником до вантажовід­правників та вантажоодержувачів позовів, що випливають з перевезення, - протягом 6 місяців; щодо спорів, пов'язаних з міждержавними перевезен­нями вантажів, - протягом строків, встановлених транспортними кодекса­ми/статутами чи міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Транспортні кодекси та статути також містять низку положень про відпові­дальність сторін за неналежне виконання договорів перевезення вантажів, які значною мірою збігаються з регулюванням договірних відносин з перевезення вантажів відповідно до Господарського кодексу України, проте містять і деякі спе­ціальні норми.

Згідно з ст. 13 Закону «Про транспорт», підприємства транспорту відповіда­ють за втрату, нестачу, псування і пошкодження прийнятих для перевезення ван­тажу та багажу у розмірі фактичної шкоди, якщо вони не доведуть, що втрата, нестача, псування або пошкодження сталися не з їх вини.

Розміри відповідальності перевізника за втрату, нестачу або пошкодження вантажу детально врегульовано транспортними статутами та кодексами, а стосов­но автомобільного транспорту - статтею 924 ЦК.

Так, відповідно до Статуту залізниць України залізниця відшкодовує фактич­ні збитки, що виникли з її вини під час перевезення вантажу, а саме: а) за втрату чи недостачу - у розмірі дійсної вартості втраченого вантажу чи його недостачі; б) за втрату вантажу, який здано до перевезення з оголошеною вартістю, - у розмірі оголошеної вартості, а якщо залізниця доведе, що оголошена вартість перевищує дійсну, - у розмірах дійсної вартості; в) за псування і пошкодження - у розмірах тієї суми, на яку було знижено його вартість.

Загальна сума відшкодування збитку за незбережений вантаж у всіх випад­ках не може перевищувати суми, яка сплачується за повністю втрачений вантаж.

Поряд із відшкодуванням збитків у разі втрати вантажу залізниця відшкодовує стягнуту за цей вантаж провізну плату, якщо вона не включається у вартість втра­ченого вантажу.

За незабезпечення залізницею подачі вагонів і контейнерів для виконання плану перевезень та за невикористання вантажовідправником поданих вагонів і контейнерів чи відмову від вагонів і контейнерів для виконання плану перевезень сплачується штраф у розмірах, встановлених ст. 106 Статуту залізниць.

Перевізник несе відповідальність за прострочення доставки вантажу, якщо не доведе, що воно сталося не з його вини.

Слід мати на увазі, що законодавством визначено підстави звільнення пере­візника від відповідальності. Зокрема, Статутом залізниць України передбачено, що залізниця звільняється від сплати штрафу за невиконання планів перевезень у разі, зокрема, стихійного лиха (замети, смерч, повінь, пожежа, землетрус тощо), внаслідок якого було неможливо подати вагони (контейнери) під завантаження; незабезпечення подачі вагонів (контейнерів) через неплатоспроможність відправ­ника; виконання плану перевезень власними (приватними) або орендованими ва­гонами (контейнерами); незавантаження відправником вагонів, поданих йому в меншій кількості, ніж заплановано, та ін. (ст. 108).

Відповідно до ст. 111 Статуту залізниць залізниця звільняється від відпові­дальності за втрату, недостачу, псування або пошкодження вантажу в разі, коли, зокрема, вантаж надійшов у непошкодженому вагоні (контейнері) з непошкодженими пломбами відправника чи без пломб, коли таке перевезення дозволено Правилами, а також якщо вантаж прибув у непошкодженому відкритому рухо­мому складі, завантаженому засобами відправника, якщо немає ознак втрати, псування або пошкодження вантажу під час перевезення; недостача, псування або пошкодження сталися внаслідок дії природних причин, пов'язаних з пере­везенням вантажу на відкритому рухомому складі; вантаж перевозився у супро­воді провідника відправника чи одержувача; стихійного лиха та інших обставин, які залізниця не могла передбачити й усунення яких від неї не залежало, та ін­ших випадках.

Транспортними статутами та кодексами передбачена відповідальність ван­тажовідправників і вантажоодержувачів за неналежне виконання договорів пе­ревезення вантажів. Так, відповідно до ст. 118 Статуту залізниць України за пред'явлення вантажу, який заборонено до перевезень або який потребує під час перевезення особливих заходів безпеки, та з неправильним зазначенням його на­йменування або властивостей з відправника, крім заподіяних залізниці збитків і витрат, стягується штраф у розмірі п'ятикратної провізної плати за всю відстань перевезення. За неправильно зазначені у накладній масу, кількість місць вантажу, його назву, код та адресу одержувача з відправника, порту стягується штраф у розмірі п'ятикратної провізної плати за всю відстань перевезення. За пошкоджен­ня і втрату вагонів, контейнерів під час навантаження або вивантаження засобами відправника або одержувача на станції відправник, одержувач несуть матеріальну відповідальність перед залізницею у розмірі фактично заподіяної шкоди, а також відшкодовують залізниці збитки, завдані внаслідок пошкодження рухомого скла­ду, перевантаження, неправильного навантаження, застосування неякісної упа­ковки або неправильного кріплення вантажу.

Після прибуття на станцію призначення вантажу всю відповідальність перед залізницею щодо цього перевезення несе одержувач.

Порядок пред'явлення претензій і позовів, передбачений Господарським (ст. 315) та Цивільними кодексами (ст. 925) в основному віддзеркалює анало­гічні норми транспортних кодексів (статутів). Так, відповідно до статей 386, 387 Кодексу торговельного мореплавства претензії до перевізника, що випли­вають з договору перевезення вантажу, пасажирів і багажу, можуть бути заяв­лені протягом перших шести місяців строку позовної давності, незалежно від того, здійснювалось перевезення у каботажному чи закордонному сполученні. Перевізник зобов'язаний розглянути заявлену претензію протягом трьох міся­ців і сповістити заявника про задоволення чи відхилення її, а претензії, що ви­пливають з перевезення у змішаному сполученні, - протягом шести місяців. З дня заявлення перевізнику претензії перебіг терміну позовної давності при­зупиняється до одержання відповіді на претензію або закінчення терміну, вста­новленого для відповіді.

Відповідно до статей 165,166 Статуту автомобільного транспорту Української PCP претензії автотранспортному підприємству або організації можуть бути пред'явлені протягом шести місяців, а претензії про сплату штрафів - протягом 45 днів. Автотранспортне підприємство або організація зобов'язані розглянути заявлену претензію і повідомити заявника про задоволення або відхилення її у такі строки з дня одержання претензії:

а) протягом 3 місяців - по претензіях, що виникли з перевезень в автомобільному сполученні;

б) протягом 6 місяців - по претензіях, що виникли з перевезень у прямому змішаному сполученні (тобто у взаємодії з іншими видами транспорту автомобільно-залізничних,автомобільно-водних,автомобільно-водно-залізничних, автомобільно-повітряних та інших сполучень);

в) протягом 45 днів - по претензіях про сплату штрафів.
Аналогічні норми містяться в Статуті залізниць України.

Своєрідним транспортним договором, що застосовується на морському тран­спорті, є букінговий договір, який забезпечує перевезення вантажу (власне є різ­новидом договору морського перевезення). З договором морського перевезення букінговий договір поєднує предмет - надання послуг щодо перевезення вантажу, проте він має низку кваліфікуючих ознак, що дозволяють його виділити в окре­мий різновид договору морського перевезення, а саме:

• договір морського перевезення є реальним (договірні зобов'язання переві­зника виникають з моменту надання вантажу для перевезення), а букінго­вий договір - консенсуальним (договірні зобов'язання виникають з момен­ту укладення договору);

• якщо договір морського перевезення є тристороннім (вантажовідправник, перевізник, вантоодержувач), то букінговий договір - двостороннім (за участю відправника або його агента та перевізника);

• особливість процедури укладення та форми букінг-договору (відправник направляє запит перевізникові про можливість відправки визначеного ван­тажу на судні перевізника; згода перевізника на здійснення перевезення оформляється у вигляді спеціального документа - букінг-ноти, в якій за­значаються усі суттєві умови договору, хоча укладення договору може здій­снюватися шляхом обміну листами, факсограмами тощо);

• застосування букінгового договору зумовлено специфікою мореплавства, зокрема лінійним мореплавством (за заздалегідь визначеними маршрутами відповідно до затвердженого транспортною організацією графіку).

Особливості має перевезення вантажу в прямому змішаному сполученні (ст. 312 ГК України, ст. 913 ЦК України). За цим договором перевезення здійснюється від вантажовідправника до вантажоодержувача двома або більше перевізниками різних видів транспорту за єдиними перевізним документом. До цих договорів застосовуються положення ГК та ЦК щодо договорів перевезення вантажу, якщо інше не передбачено транспортними кодексами та статутами. Відносини між пе­ревізниками під час перевезення вантажу в прямому змішаному сполученні ре­гулюються вузловими угодами, порядок укладення яких встановлюється тран­спортними кодексами та статутами.

Різновидом транспортного договору, що поєднує в собі і перевезення, і оренду транспортного засобу (його частини), є договір чартеру (фрахтування), відпо­відно до якого одна сторона (фрахтівник) зобов'язується надати другій стороні (фрахтувальникові) за плату всю або частину місткості в одному чи кількох тран­спортних засобах на один або кілька рейсів для перевезення вантажу, пасажирів (груп туристів, наприклад), пошти або з іншою метою, що не суперечить зако­нодавству (ст. 912 ЦК України). Цей договір найчастіше застосовується на мор­ському та внутрішньому водному транспорті і є комплексним (містить елементи перевезення та оренди транспортного засобу).

Документами, що підтверджують наявність і зміст договору морського пере­везення вантажу, є:

1) рейсовий чартер - якщо договір передбачає умову надання для перевезення всього судна, його частини або окремих суднових приміщень;

2)коносамент - якщо договір не передбачає вищезгаданої умови;

3)інші письмові докази.

Поширеною (проте вельми спірною) точкою зору щодо природи договору фрахтування (віддзеркалена у вищезгаданих положеннях ГК та ЦК України) є ототожнення його з договором перевезення, хоча і з наявністю другорядних ква­ліфікуючих ознак.

Договори фрахтування можуть відрізнятися за комплексом ознак (предметом договору, його спрямованістю, видом документа, що підтверджує його укладен­ня). Так розрізняють:

договір фрахтування судна по чартеру (є власне договором перевезення, оскіль­ки передбачає обов'язок фрахтувальника подати фрахтівнику вантаж для переве­зення, а фрахтівник зобов'язується перевезти його на зафрахтованому судні);

договір фрахтування судна по тайм-чартеру (в цьому випадку перевезення вантажу є не предметом, а метою договору; перевізником вантажу в даному ви­падку виступає не фрахтівник, а фрахтувальник, відносини якого з відправни­ком та одержувачем вантажу мають оформлятися договором перевезення; відтак, договір фрахтування на умовах тайм-чартеру містить переважно ознаки оренди транспортного засобу, що має використовуватися з певною метою і з дотриман­ням правил, встановлених на морському транспорті).

Чартер (фрахтування) застосовується і при повітряних перевезеннях ван­тажів. Відповідно до статті 61 Повітряного кодексу за договором чартера фрах­тівник зобов'язується надати фрахтувальнику за плату всю місткість одного чи кількох повітряних суден на один або кілька рейсів для повітряного перевезення вантажів.