Особливості правового регулювання господарських відносин.

1.Співвідношення понять «учасники господарських правовідносин» та «суб’єкти господарювання»: теоретичний та законодавчий аспекти. Суб'єкти господар. правовід. діють або як власники основних засобів виробництва (наприклад, кооперативи, господарські товариства), або як господарюючі суб'єкти, засновані власниками (наприклад, державне підприємство, приватне підприємство, підприємство, засноване кооперативом). Управлінські організації — міністерства, відомства- законом визначені як уповноважені власником (власниками) органи. Отже, суб'єкти господарських правовід. - це організації, які на основі юридично відокремленого майна в межах своєї господарської компетенції безпосередньо здійснюють господарську діяльність і використання її результатів або управлінську діяльність в економіці. Суб'єктами господар правовіднос є: • господарські організації, створені для безпосередньої господарської діяльності і зареєстровані як юридичні особи; • державні і недержавні органи, які здійснюють управління економікою (міністерства, держкомітети, господарські об'єднання, управління тощо); •структурні підрозділи господарських організацій, наділені компетенцією щодо здійснення господарської діяльності; •фізичні особи, офіційно зареєстровані у статусі підприємців; • державні і громадські установи та організації, що є споживачами продукції (товарів), робіт, послуг.Особливим суб'єктом господарських відносин є держава, від імені якої діють її органи. Суб’єкти господарювання. Суб'єкт господарювання - ЮО незалежно від організаційно-правової форми та форми власності чи ФО, яка займається діяльністю з виробництва, реалізації, придбання товарів, іншою госп-кою діяльністю; будь-яка ЮО або ФО, яка здійснює контроль над суб'єктами господарювання, група суб'єктів господарювання, якщо один або декілька з них здійснюють контроль над іншими. Суб'єктами господ-ння визнаються також органи державної влади, органи місцевого самов-ння, а також органи адмін-господарського упр-ння та контролю в частині їх діяльності з виробництва, реалізації, придбання товарів чи іншої господарської діяльності. До учасників відносин у сфері госп-ння можна віднести також гром-н, гром-кі та ін. Орг-ції, які є засновниками суб*єктів госп-ння чи здійснюють щодо них орг-госп повн-ння на основі відносин власності. Під організаційно-господарськими відносинами розуміються відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організ-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю. Суб'єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку, додержуючись вимог законодавства. Майно(осн-ні та оборотні засоби, оборотні кошти, ін.майнові цінності) суб*єктів госп-ння фактично відокремлене від майна ін. суб*єктів госп-ння. Обов*язковим є наявність самостійного балансу. Коло суб*єктів госп-ння:1.гр-ни У, іноземці, особи б\гУ, які здійснюють госп-ку діял-сть і зареєсровані в установленому законом порядку;2.госп-кі орг-ції(ЮО, створені відповідно до ЦК:тов-ва(підпр-кі, непідпр-кі, установи, ін. ЮО, сворені відповідно до цього закону;3.дер-ні та комун-ні під-ва, створені відповідно до ГК; 4. інші ЮО які здіс-ть госп-ку діял-сть та зареєстр-ні в уст-му законом порядку; 5. філії, предст-ва, ін відокр-ні підрозділи госп-ких орг-цій, які утворені ними для здійснення госп-ї діяльності.

2.Порядок та особливості державної реєстрації юридичної особи. Стаття 89. Державна реєстрація юридичної особи ЦК: 1. Юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення. 2. Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів закону є підставою для відмови у державній реєстрації юридичної особи. Відмова у державній реєстрації з інших мотивів (недоцільність тощо) не допускається. 3. Відмова у державній реєстрації, а також зволікання з її проведенням можуть бути оскаржені до суду. 4. До єдиного державного реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, встановлені законом.5. Зміни до установчих документів юридичної особи набирають чинності для третіх осіб з дня їх державної реєстрації, а у випадках, встановлених законом, - з моменту повідомлення органу, що здійснює державну реєстрацію, про такі зміни. Юридичні особи та їх учасники не мають права посилатися на відсутність державної реєстрації таких змін у відносинах із третіми особами, які діяли з урахуванням цих змін.

3. Поняття та функції господарського договору. Господарський договір — це угода суб'єктів господарювання, що спрямована на встановлення, зміну або припинення між ними господарських зобов'язань і передбачає їх співробітництво в досягненні визначених нею господарських (комерційних) результатів. Господарський договір являє собою правовий документ, у якому фіксується факт угоди та зміст зобов'язань сторін. Різноманітність господарської діяльності обумовлює широке коло господарських договорів. Тому їх класифікують за кількома критеріями.За суб'єктним складом: двосторонні (наприклад, поставка продукції, купівля-продаж); ^ багатосторонні договори (наприклад, договір лізингу); Залежно від розподілу прав і обов'язків: односторонньо зобов'язуючі — тільки одна сторона зобов'язана вчинити певні дії на користь іншої, а остання має лише права (наприклад, договір позики); двосторонньо зобов'язуючі - обидві сторони пов'язані взаємними правами та обов'язками (наприклад, договір купівлі-продажу);Залежно від характеру переміщення матеріальних благ: відплатні - дія однієї сторони обов'язково потребує відповідної майнової дії з боку іншої (наприклад, купівля-продаж, поставка); безоплатні — надання майна здійснюється лише однією стороною без одержання зустрічних дій з боку іншої сторони (наприклад, договір безоплатного користування майном);Залежно від юридичної підстави укладення договору: лановані — укладаються на підставі державних замовлень, обов'язкових для прийняття певними господарськими суб'єктами, наприклад державними підприємствами, підприємствами-монопо-лістами; вільнорегульовані — укладаються на підставі господарських намірів сторін, юридично виражених суттєвими умовами договорів;Залежно від способу та часу виникнення правовідносин: консенсуальні — для їх укладення необхідне узгодження волі сторін за усіма суттєвими умовами (наприклад, договір купівлі-про-дажу, поставки); реальні - для їх укладення необхідне не тільки узгодження волі сторін, ай виконання певних дій: передача речі — об'єктадоговору (наприклад, договір позики, договір перевезення);За способом оферти і визначення змісту: договір вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

4. Основні цілі та завдання законодавства про банкрутство. Для ефективності зіставлення нормативних вимог у відносинах фінансової санації рекомендовано групувати нормативні акти за розділами:

1) державне регулювання;

2) приватизація і секторальний аналіз;

3) галузеві норми;

4) антимонопольне законодавство;

5) фінансовий обіг;

6) оподаткування;

7) судова практика з питань санації підприємств. Господарський кодекс України (розділ 23) містить основні позиції щодо процедури визнання суб'єкта підприємництва банкрутом у наступних статтях: стаття 209. Неспроможність суб'єкта підприємництва; стаття 210. Кредитори неплатоспроможних боржників; стаття 211. За-ходи щодо запобігання банкрутству суб'єктів підприємництва; стаття 212. Процедури, що застосовуються до неплатоспроможного боржника; стаття 213. Майнові активи неплатоспроможного боржника; стаття 214. Державна політика з питань банкрутства; стаття 215. Відповідальність за порушення законодавства про банкрутство.

У Господарському кодексі містяться лише загальні підходи, які застосовуються до боржника-банкрута в господарському комплексі регіону. Більш докладні норми і правила поведінки суб'єктів відносин фінансової санації і банкрутства містить спеціальне законодавство України.

Основним законодавчим актом з фінансової санації виступає Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом» № 784 – XIV від 30 червня 1999 року, який став новою редакцією Закону «Про банкрутство» № 2343-XII від 14 травня 1992 року. Примітно, що за короткий строк економічних трансформацій це вже друга редакція Закону, яка зазнала істотних змін, безперервно оновлюється сьогодні. Цей факт ще раз підтверджує складність і неоднозначність соціально-економічного явища банкрутства в господарському комплексі, налаштовує фахівців на ретельне і зважене використовування наданих повноважень в управлінні фінансовою санацією підприємства.Закон містить 7 розділів: 1.Загальні положення (5 статей).2.Провадження у справах про банкрутство (16 статей).3.Ліквідаційна процедура (11статей).4.Мирова угода (5 статей).5.Припинення провадження у справі про банкрутство (1 стаття).6.Особливості банкрутства окремих категорій суб'єктів підприємницької діяльності (13 статей).7.Прикінцеві положення.Зміна окремих нормативних вимог або цілих розділів закону віддзеркалює практику і досвід усвідомлення механізмів фінансової санації в структурі продуктивних сил країни.

Покрокові дії суб'єктів управління регламентовані в спеціальних законодавчих актах. Наприклад, Закони України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 22 травня 1997 року №283/97-ВР, „Про банки і банківську діяльність”, “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” від 12 липня 2001 року № 2664-ІІІ, «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23 лютого 2006 року № 348-IV визначають особливості управління господарською діяльністю галузевих суб'єктів, зокрема, у режимі фінансової санації.

Закони України „Про аудиторську діяльність” від 14 вересня 2006 року № 140-V, «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» та інші регламентують окремі управлінські дії чи процедури з приводу фінансового оздоровлення підприємства.

Кримінальний кодекс України в Розділі „Злочини проти власності” містить декілька статей, які безпосередньо відносяться до банкрутства суб'єкта господарювання, зокрема: стаття 218. Фіктивне банкрутство; стаття 219. Доведення до банкрутства; стаття 220. Приховування стійкої фінансової неспроможності; стаття 221. Незаконні дії у випадку банкрутства.

Для з'ясування окремих аспектів банкрутства використовується судова практика, коментарі судових і виконавчих органів, публікації фахівців з цих питань. Перелік нормативних документів не можна вважати вичерпним, оскільки законодавчі акти постійно поповнюються, видозмінюються, оновлюються. Банкрутство як одна з юрид. підстав ліквідації підприємств регулюється ЗУ «Про підприємства в Україні». Порядок і умови визнання будь-яких юридичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності банкрутами з метою задоволення претензій кредиторів регулює спец. ЗУ «Про банкрутство». Провадження у справах про банкрутство та ліквідаційний процес регулюється також законодавством України про організацію та діяльність господарського суду, а провадження у справах про банкрутство банків регулюється, крім того, з урахуванням вимог ЗУ «Про банки і банківську діяльність». Такими є основні законодавчі акти про банкрутство, поняття якого містить ст. 1 ЗУ «Про банкрутство». Це пов'язана з недостатністю активів у ліквідній формі неспроможність юрид. особи - суб'єкта підприємницької діяльності задовольнити в установлений для цього строк пред'явлені до нього кредиторами вимоги і виконати зобов'язання перед бюджетом. З наведеного визначення випливає, що банкрутство має економічний і правовий характер. Внаслідок порушення справи про банкрутство виникає комплекс процесуальних правовідносин: провадження у справі, визнання боржника банкрутом, оголошення про банкрутство, задоволення претензій кредиторів, припинення справи про банкрутство тощо. Сукупність таких процесуальних правовідносин може розглядатися як ліквідаційний правовий процес.

5.Правове становище товариства з додатковою відповідальністю. Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників (ч. 4 ст. 80 ГК). Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в установчих документах. До товариства з додатковою відповідальністю застосовуються положення ЦК про товариства з обмеженою відповідальністю, якщо інше не встановлено статутом товариства і законом.

6. Поняття та особливості господарського договору. Майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними

зобов'язаннями. КМУ, уповноважені ним органи виконавчої влади можуть рекомендувати суб'єктам господарювання орієнтовні умови господарських договорів (примірні договори), а у визначених законом випадках - затверджувати типові договори.. Укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування. Зміст ГД становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. ГД вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. ГД за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів. Договори за державним замовленням укладаються між визначеними законом суб'єктами господарювання - виконавцями державного замовлення та державними замовниками, що уповноважені від імені держави укладати договори (державні контракти), в яких визначаються господарські зобов'язання сторін та регулюються відносини замовника з виконавцем щодо виконання державного замовлення. При укладенні господарського договору на основі вільного волевиявлення сторін проект договору може бути розроблений за ініціативою будь-якої із сторін у строки, погоджені самими

сторонами. Укладення договору на основі вільного волевиявлення сторін може відбуватися у спрощений спосіб або у формі єдиного документа, з додержанням загального порядку укладення договорів. Укладення господарських договорів на основі примірних і типових договорів повинно здійснюватися з додержанням умов, передбачених статтею 179 цього Кодексу, не інакше як шляхом викладення договору у вигляді єдиного документа. До укладення господарських договорів на біржах, оптових ярмарках, публічних торгах застосовуються загальні правила укладення договорів на основі вільного волевиявлення, з урахуванням нормативно-правових актів, якими регулюється діяльність відповідних бірж, ярмарків та публічних торгів.

7. Відмінності між поняттям господарського права - як правової науки, як галузі права, навчальної дисципліни. Господарське право як навчальна дисципліна - це сукупність знань і навичок правового регулювання господарської діяльності і використання відповідних правових норм у практиці господарювання при здійсненні професійної юридичної діяльності.

Навчальна дисципліна “Господарське право” ґрунтується на надбаннях господарсько-правової науки (щодо історії становлення, правових засобів функціонування господарського права, тенденцій його розвитку та вдосконалення тощо), передбачає аналіз та вивчення основних засад правового регулювання господарських відносин та практики застосування актів господарського законодавства.

Обсяг і зміст господарського права як навчальної дисципліни залежить від профілю підготовки (для нотаріусів, суддів, слідчих - в загальному вигляді, для юрисконсультів, адвокатів-господарників, суддів господарських судів - максимально широко).

Загальний курс має певну систему, яка складається з двох частин - загальної і спеціальної. Господарське право, як галузь права, являє собою сукупність норм, що регулюють підприємницькі відносини і тісно пов'язані з нею інші, в тому числі відносини, що носять некомерційний характер, а також відносини пов'язані з державним регулюванням економіки з метою забезпечення інтересів держави і суспільства. Господарське право як галузь права слід відрізняти від науки господарського права - за предметом, методами та завданнями. Господарське право, як правова наука: Наука господарського права вивчає історію становлення та розвитку системи правового регулювання господарських відносин в Україні та за кордоном, виявляє закономірності, тенденції, прогалини правового регулювання господарських відносин та напрацьовує рекомендації щодо вдосконалення як правового регулювання, так і правозастосовної практики, використовуючи різноманітні наукові методи: аналіз, синтез, історичний, порівняльно-правовий,

евристичний, синергетичний та ін.

8. Правове становище товариства з обмеженою відповідальністю. Відповідно до ч. З ст. 80 ГК товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном.

Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.

Установчими документами товариства з обмеженою відповідальністю може бути передбачено, що учасники, які не повністю внесли вклади, відповідають за зобов'язаннями товариства також у межах невнесеної частими вкладу.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний фонд, розмір якого повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства.

До моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю його учасники зобов'язані сплатити не менше ніж 50 суми своїх вкладів, що підтверджується документами, виданими банківською установою. Частина статутного капіталу, що залишилася несплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності товариства (абз. 1 ч.Зст. 144ЦК).

Учасник ТОВ має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному фонді одному або кільком учасникам цього товариства (ч. 1 ст. 147 ЦК). Відчуження учасником ТОВ своєї частки (її частини) третім особам допускається, якщо інше встановлено статутом товариства.

Учасники товариства користуються переважним правом купівлі частки учасника, який її відступив, пропорційно їхнім часткам у статутному фонді товариства, якщо статутом товариства чи домовленістю між учасниками не встановлений інший порядок здійснення цього права. Якщо учасники товариства не скористаються своїм переважним правом протягом місяця з дня повідомлення про намір учасника продати частку (її частину) або протягом іншого строку встановленого статутом товариства чи домовленістю між його учасниками, частка (її частина) учасника може бути відчужена третій особі (ч. 2 ст. 147 ЦК).

У разі передачі частки (її частини) третій особі відбувається одночасний перехід до неї всіх прав та обов'язків, що належали учаснику, який відступив її повністю або частково.

Частка учасника товариства може бути придбана самим товариством, яке протягом одного року зобов'язане реалізувати її іншим учасникам або третім особам в порядку, встановленому статутом і законом, або зменшити свій статутний капітал відповідно до ст. 144 ЦК.

Будь-який з учасників товариства з обмеженою відповідальністю має право вийти з товариства із сплатою йому вартості частини майна товариства, пропорційної його частці у статутному фонді. За домовленістю між учасником та товариством виплата вартості частини майна товариства може бути замінена переданням майна в натурі (ч. 2 ст. 148 ЦК).

9. Особливості правового регулювання господарських відносин у сфері побутового обслуговування. Побутове обслуговування населення - це організована діяльність суб'єктів господарювання з надання побутових послуг, тобто послуг, пов'язаних із задоволенням конкретної побутової потреби індивідуального замовника.

Діяльність з надання побутових послуг регулюється Законами України “Про підприємництво” від 07.02.1991, “Про захист прав споживачів” в редакції від 15.12.1993, “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності” від 23.03.1996, “Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг” в редакції від 01.06.2000, “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24.02.1994, іншими нормативно-правовими актами, а також Правилами побутового обслуговування населення, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України в редакції від 04.06.1999 № 974 (далі у тексті - Правила).

Виконавцями побутових послуг виступають суб'єкти господарювання - юридичні особи незалежно від форми власності та фізичні особи, які надають такі послуги. Виконавці здійснюють побутове обслуговування після їх державної реєстрації як суб'єктів підприємницької діяльності, а у випадках, передбачених законодавством, - за наявності торгового (спеціального торгового) патенту та ліцензії.

Державна реєстрація суб'єктів господарської (підприємницької) діяльності проводиться відповідно до Законів України “Про підприємництво”, “Про підприємства в Україні” від 27.03.1991, “Про господарські товариства” від 19.09.1991 та інших.

Перелік окремих видів послуг, надання яких вимагає наявності торгових (спеціальних торгових) патентів, а також порядок їх видачі виконавцям визначаються Законом України “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності” та Переліком послуг, що належать до побутових і підлягають патентуванню, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27.04.1998 № 576.

Надання певних видів послуг може здійснюватися лише за умови ліцензування відповідно до Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 01.06.2000.

Виконавці для провадження діяльності з надання побутових послуг залежно від специфіки послуг, що надаються, можуть мати окремі приміщення або будівлі, павільйони, кіоски, пересувні майстерні та приймальні пункти, спеціально обладнані відповідним устаткуванням.

10. Правове регулювання господарських відносин у гірничобудівній промисловості. Гірничими відносинами згідно з Гірничим законом України від 06.10.1999 (Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 50. - Ст. 433, з наступними змінами) є відносини, пов'язані з використанням та охороною надр. Гірничі відносини виникають у галузі геології і розвідки надр, у гірничодобувній, зокрема вугільній, гірничо-металургійній та деяких інших галузях промисловості. Правове регулювання вказаних відносин з урахуванням специфіки цих галузей здійснюється Кодексом України про надра, названим Гірничим законом України, законами України від 18.11.1997 “Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними” та від 19.11.1997 “Про видобування і переробку уранових руд”, іншими законодавчими та підзаконними нормативними актами.

Кодекс України про надра, прийнятий Верховною Радою України 27.07.1994 (Відомості Верховної Ради України. – 1994. - № 36. - Ст. 340), регулюючи гірничі відносини має на меті, зокрема, забезпечення раціонального, комплексного використання надр для задоволення потреб у мінеральній сировині та інших потреб суспільного виробництва. Надра є виключною власністю народу України і надаються тільки у користування. Угоди або дії, які в прямій або прихованій формі порушують право власності народу України на надра, є недійсними. Кодекс закріплює компетенцію органів держави і місцевого самоврядування у сфері регулювання гірничих відносин, визначає порядок надання надр у користування, права та обов‘язки користувачів, підстави і порядок припинення права користування надрами, вирішує питання охорони надр, встановлює відповідальність за порушення законодавства про надра та порядок розгляду спорів з питань користування надрами.

Гірничий закон України визначає правові та організаційні засади проведення гірничих робіт - від проектування і будівництва гірничих підприємств до введення їх в експлуатацію, безпосередньої експлуатації, реконструкції та технічного переоснащення, впродовж до припинення діяльності. Закон закріплює основи державної політики в гірничодобувній промисловості, закладає засади регулювання відносин власності у галузі, встановлює відповідальність за порушення гірничого законодавства, а також регулює ряд інших відповідних відносин.

11. Правове становище виконавчих органів акціонерного товариства. ЦК Стаття 161. Виконавчий орган акціонерного товариства Виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництво його

поточною діяльністю, є правління або інший орган, визначений статутом.

Виконавчий орган вирішує всі питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, що віднесені до компетенції загальних зборів і наглядової ради товариства.

Виконавчий орган є підзвітним загальним зборам акціонерів і наглядовій раді акціонерного товариства та організовує виконання їхніх рішень. Виконавчий орган діє від імені акціонерного товариства у межах, встановлених статутом акціонерного товариства і законом.

Виконавчий орган акціонерного товариства може бути колегіальним (правління, дирекція) чи одноособовим (директор, генеральний директор).

1. Реалізуючи функцію вищого органу акціонерного товариства, загальні збори своїм рішенням створюють виконавчий орган товариства, встановлюють його компетенцію і склад. При цьому слід враховувати, що компетенція виконавчого органу як органу управління товариства відповідно до ст.88 цього Кодексу має бути зазначена в установчих документах товариства. Виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління. Кодекс допускає можливість створення і іншого виконавчого органу. Це питання вирішується при розробці установчих документів товариства або може бути визначено у законі. В установчих документах можуть бути визначені підстави для усунення членів виконавчого органу від виконання своїх обов'язків. Якщо ж установчі документи не містять такі положення, то члена виконавчого органу можна у будь-який час усунути від виконання своїх обов'язків. Виконавчий орган вирішує всі питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, що віднесені до компетенції загальних зборів і наглядової ради товариства. Виконавчий орган є підзвітним загальним зборам акціонерів і наглядовій раді акціонерного товариства та організовує виконання їхніх рішень. Дії виконавчого органу акціонерного товариства розглядаються як дії самого товариства. Вони здійснюються органами без особливої на те довіреності і створюють права та обов'язки безпосередньо для юридичної особи. Компетенція виконавчого органу акціонерного товариства визначається згідно із законом і статутом товариства.

2. Виконавчі органи товариства можуть складатися з однієї особи і мають назву «одно особовий орган» (наприклад, директор). Якщо до складу виконавчого органу товариства входить кілька осіб, то такий орган є колегіальним (наприклад, дирекція). Як правило, кількість членів колегіального виконавчого органу товариства є непарною, що може полегшити процедуру прийняття рішення з деяких питань. Хоча, з іншого боку, Кодекс не встановлює жодних умов щодо кількості членів цього органу. Колегіальний орган акціонерного товариства приймає рішення простою більшістю від числа присутніх членів, якщо інше не встановлено установчими документами або законом (див. коментар до ст. 98 цього Кодексу).

12. Порядок державної реєстрації фізичної особи – підприємця. Згідно зі ст. 42 Конституції кожна людина має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. При цьому слід мати на увазі, що у Конституції право на зайняття підприємницькою діяльністю закріплене як елемент правоздатності, тобто як загальна абстрактна можливість. Для того щоб його реалізувати, фізична особа повинна мати дієздатність, в т.ч. такий її елемент як бізнесдієздатність. Право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю (ст. 50 ЦК). Наявності дієздатності як такої для набуття статусу підприємця недостатньо. Необхідною умовою для здійснення підприємницької діяльності є державна реєстрація фізичної особи як підприємця в порядку, визначеному Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» від 15 травня 2003 року.

Державна реєстрація фізичних осіб - підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній державній адміністрації за місцем проживання фізичної особи – підприємця (ст. 5 ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців»).

Для проведення державної реєстрації фізична особа подає такі документи (ст. 5 ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців»):

реєстраційну картку;

копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів;

документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації.

Строк державної реєстрації фізичної особи - підприємця не повинен перевищувати два робочих дні з дати надходження документів для проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця.

Певні особливості притаманні порядку державної реєстрації іноземців, біженців, іммігрантів та осіб без громадянства підприємцями. Лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва «Про порядок реєстрації іноземців, біженців, іммігрантів та осіб без громадянства підприємцями» від 23.01.2007 р. N 439.

Статтею 26 Конституції України встановлено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Статтею 129 ГКУ та статтею 2 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" (далі - Закон "Про правовий статус іноземців") також встановлено, що іноземці та особи без громадянства при здійсненні господарської діяльності в Україні користуються такими самими правами і мають такі самі обов'язки, як і громадяни України, якщо інше не передбачено цим Кодексом, іншими законами.

Іноземці та особи без громадянства мають право здійснювати господарську діяльність в Україні як підприємці, тобто зареєструватись як фізичні особи – підприємці, якщо вони отримали візи типів:

"Б", що оформляється особам, які в'їжджають в Україну як співзасновники спільних підприємств чи представники компаній (фірм, асоціацій) для здійснення контролю за виконанням контрактів або як консультанти від іноземних компаній (фірм, асоціацій), а також персоналу представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні;

"ІМ-2", що оформляється особам, які в'їжджають в Україну для постійного проживання;

"ІМ-3", що оформляється особам, які в'їжджають в Україну з метою возз'єднання сім'ї.

Особи, яким надано статус біженця в Україні (відповідно до статті 19 Закону України "Про біженців"), є іноземцями чи особами без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах. Такі особи користуються тими ж правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Іммігрант, відповідно до статті 1 Закону України "Про імміграцію", - це іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання.