Використання природних ресурсів у сфері господарювання. ГК Стаття 149. Використання природних ресурсів суб'єктами господарювання

1. Суб'єкти господарювання використовують у господарській діяльності природні ресурси в порядку спеціального або загального природокористування відповідно до цього Кодексу та інших законів. Суб'єкти господарювання, крім загальної правосуб'єктності, наділені також спеціальною правосуб'єктністю у сфері використання природних ресурсів. Дана стаття встановлює загальний порядок здійснення природокористування суб'єктами господарювання і є загальною стосовно статей 150—151 ГК. Використання природних ресурсів відповідно до екологічного законодавства здійснюється на двох правових титулах (юридичних режимах приналежності) — праві власності та праві природокористування. Система юридичних засад використання природних ресурсів у цілому визначена у Законі. Особливості реалізації повноважень власника природних ресурсів суб'єктами господарювання визначені у ст. 150, а повноважень природокористувача — у ст. 151 ГК, тобто ці статті є деталізацією норм екологічного законодавств щодо спеціального кола суб'єктів природокористування — господарюючих суб'єктів.

Стаття 38 Закону передбачає порядок загального і спеціального використання природних ресурсів.

Законодавство України гарантує громадянам право загального використання природнихресурсів для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо) безоплатно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами і надання відповідних дозволів, за винятком обмежень, передбачених законодавством.

У порядку спеціального використання природних ресурсів громадянам, підприємствам, установам і організаціям надаються у володіння, користування або оренду природні ресурси на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому порядку за плату, для здійснення виробничої та іншої діяльності, а у випадках, передбачених законодавством, — на пільгових умовах.

Природні ресурси як об'єкти правовідносин становлять особливу категорію об'єктів, щой обумовлює специфічність їх правового режиму. Перш за все, природні ресурси виконують життєзабезпечувальні (вітальні) функції — фізіологічне існування людини унеможливлюється за відсутності будь-якого природного ресурсу (у зв'язку з цим більшість природних ресурсів у глобальному контексті розглядаються з точки зору міжнародно-правової концепції «загальної спадщини людства»); по-друге, фактичне панування людини над природним ресурсом як форма реалізації прав володільця є відносною; по-третє, щодо природного ресурсу і його вартісна оцінка як матеріального об'єкта має синкретичний, конкретно-історичний характер. Такі особливості обумовлюють і специфіку правового режиму природних ресурсів — регулювання їх використання, відтворення та охорони забезпечується вимогами як публічного, так і приватного права, що дістає вияв у спеціальному еколого-правовому регулюванні правових засад природокористування. Особливості правового регулювання використання, відтворення та охорони конкретних природних ресурсів (земель, вод, надр, лісів, атмосферного повітря, тваринного та рослинного світу) конкретизуються у нормах законодавчих актів щодо ресурсів: Земельному, Водному, Лісовому кодексах, Кодексі про надра, законах «Протваринний світ» від 13 грудня 2001 р., «Про рослинний світ», «Про охорону атмосферного повітря».

Відповідно до ст. 39 Закону природні ресурси поділяються на природні ресурси загальнодержавного і місцевого значення.

До природних ресурсів загальнодержавного значення належать: територіальні та внутрішні морські води;

природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони; атмосферне повітря; підземні води;

поверхневі води, що знаходяться або використовуються на території більш як однієї області;

лісові ресурси державного значення;

природні ресурси в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення;

дикі тварини, які перебувають у стані природної волі в межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, інші об'єкти тваринного світу, на які поширюється дія Закону України «Про тваринний світ» і які перебувають у державній власності, а також об'єкти тваринного світу, що в установленому законодавством порядку набуті в комунальну або приватну власність і визнані об'єктами загальнодержавного значення;

корисні копалини, за винятком загальнопоширених.

Законодавством України можуть бути віднесені до природних ресурсів загальнодержавного значення й інші природні ресурси.

До природних ресурсів місцевого значення належать природні ресурси, не віднесені законодавством України до природних ресурсів загальнодержавного значення.

2. Кабінет Міністрів України забезпечує державний облік природних ресурсів, що належать до державної власності, перебувають в управлінні Автономної Республіки Крим та належать до комунальної власності і можуть використовуватися у господарській діяльності.

70. Правове регулювання орендних відносин. ГК Стаття 283. Оренда майна у сфері господарювання

1. За договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. Надання майна не для господарської діяльності,а для задоволення інших потреб (лікувально-оздоровчих, просвітницьких, культурно-спортивних тощо) може здійснюватися на підставі договору майнового найму відповідно до положень статей 759—786, 792—806 ЦК.

2. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ).

3. Об'єктом оренди можуть бути:

державні та комунальні підприємства або їх структурні підрозділи як цілісні майнові комплекси, тобто господарські об'єкти із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт, та ав­тономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання;

нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення);

інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб'єктам господарювання. За Законом України «Про оренду державного та комунального майна» об'єктом оренди може бути також майно, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації).

4. Оренда структурних підрозділів державних та комунальних підприємств не повинна порушувати виробничо-господарську цілісність, технологічну єдність даного підприємства. Положення ч. 4 не стосується оренди структурних підрозділів підприємств, заснованих на приватній та колективній власності.

5. Законом може бути встановлено перелік державних та комунальних підприємств, цілісні майнові комплекси яких не можуть бути об'єктом оренди. Згідно з Декретом КМУ «Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається» не допускається, зокрема, передача в оренду: радіотелевізійних передавальних центрів та об'єктів, що складають загальнодержавну систему зв'язку; магістральних ліній електропередачі, магістральних трубопроводів; магістральних залізниць, автомобільних шляхів державного значення, метрополітенів; гідро- і атомних електростанцій; протирадіаційних споруд тощо. Декретом також встановлено, що передача в оренду майнових комплексів чи відокремленого майна, які забезпечують діяльність Верховної Ради України, Президента України, КМУ, може провадитися тільки з дозволу зазначених органів.

6. До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. До відносин оренди застосовуються положення ЦК (зокрема статей 759—786, 792—806), що встановлюють загальні положення про найм (оренду), регулюють відносини найму (оренди) земельної ділянки, будівлі або іншої капітальної споруди, транспортного засобу) з урахуванням особливостей, передбачених ГК.

Велике значення для регулювання орендних відносин мають й інші акти законодавства: декрети Кабінету Міністрів України «Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається» від 31 грудня 1992 р., «Про впорядкування використання адміністративних будинків і нежитлових приміщень, що перебувають у державній власності» від 11 січня 1993 р., закони України «Про приватизацію державного майна» від 4 березня 1992 р., «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» від 21 вересня 1999 р., «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу» від 7 лютого 2002 р.; постанова КМУ «Про затвердження Методики оцінки вартості об'єктів оренди» від 2 січня 2003 р., «Про затвердження Порядку викупу орендарем оборотних матеріальних засобів та Порядку надання в кредит орендареві коштів та цінних паперів» від 10 серпня 1995 р.; Типові договори оренди тощо.

71. Особливості забезпечення суб’єктів господарювання аграрної сфери засобами виробництва. Забезпечення суб‘єктів господарювання аграрної сфери засобами виробництва здійснюється через систему прямих угод (контрактiв), через товарнi бiржi, посередницькi органiзацiї, а також в інших формах відповідно до законодавства. При цьому органи виконавчої влади не беруть безпосередньої участі у вирішенні питань, пов'язаних із забезпеченням сільськогосподарських товаровиробників матеріально-технічними ресурсами, у тому числі засобами захисту рослин, мінеральними добривами та пально-мастильними матеріалами, а зазначені товаровиробники закуповують необхідні матеріально-технічні ресурси у суб'єктів господарювання, зокрема через біржовий ринок. Органам виконавчої влади заборонено також втручатися у процес визначення черговості розрахунків цих товаровиробників за отримані матеріально-технічні ресурси. (Див. постанову Кабінету Міністрів України від 17.01.2000 № 50 “Про нові підходи до забезпечення сільськогосподарських товаровиробників матеріально-технічними ресурсами”.)

Особливе значення має забезпечення суб‘єктів господарювання сільськогосподарською технікою та обладнанням для харчової і переробної промисловості. Основні напрями державної політики пріоритетного розвитку вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу визначені Законом України від 07.02.2002 “Про стимулювання розвитку вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу” (Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 24. - Ст.167). Закон створює сприятливі економічні умови для збільшення обсягів виробництва зазначених техніки та обладнання, визначає шляхи формування ринку та вдосконалення системи забезпечення агропромислового комплексу вітчизняною технікою і обладнанням. Державне управління вітчизняним машинобудуванням для агропромислового комплексу здійснюють Кабінет Міністрів України та уповноважений центральний орган виконавчої влади, функції якого нині виконує Міністерство промислової політики України (Мінпромполітики). Видатки Державного бюджету України на пріоритетний розвиток вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу щорічно, протягом 2003-2010 років визначаються у державному бюджеті окремим рядком. Розпорядником цих коштів визначається Мінпромполітики. Обсяги зазначених бюджетних асигнувань становлять до одного відсотка від загальних видатків державного бюджету і спрямовуються на фінансування заходів з підтримки вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу. У загальних обсягах державної закупівлі товарів (робіт, послуг) передбачаються обсяги поставок основних видів вітчизняної техніки і обладнання для агропромислового комплексу, які закуповуються за рахунок коштів державного лізингового фонду та інших джерел, що визначаються Кабінетом Міністрів України. Кошти державного лізингового фонду в повному обсязі використовуються виключно на закупівлю вітчизняної техніки і обладнання для агропромислового комплексу.

Закон визначає особливості податкової політики, які можуть застосовуватися до підприємств вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу, особливості їх кредитування, особливості цінової політики у галузі та інші.

Специфічною формою забезпечення сільськогосподарських товаровиробників та переробних підприємств необхідною технікою та обладнанням за рахунок коштів державного бюджету є фінансовий лізинг. Він здійснюється на підставі відповідних договорів, укладених між Національною акціонерною компанією “Украгролізинг”, лізингодавцями і лізингоодержувачами та за погодженням з Мінагрополітики. Статус НАК “Украгролізинг” визначає Статут Національної акціонерної компанії “Украгролізинг”, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2001 № 354. Порядок використання коштів Державного бюджету України, що спрямовуються на фінансування державного лізингового фонду для технічного переоснащення агропромислового комплексу, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26.07.1999 № 1352 (із змінами).

Формування державного лізингового фонду здійснюється за рахунок коштів, передбачених відповідними статтями Державного бюджету України, а також інших джерел. При цьому бюджетні кошти дозволяється використовувати тільки на закупівлю вітчизняної сільськогосподарської техніки та двигунів для неї. Інші кошти, що надходять, використовуються за рішенням НАК “Украгролізинг”.

Мінагрополітики щороку визначає на конкурсних засадах перелік сільськогосподарської і переробної техніки, закупівля якої фінансується за рахунок коштів державного бюджету. НАК “Украгролізинг” щороку на підставі зазначених переліків та замовлень сільськогосподарських товаровиробників і переробних підприємств складає баланс потреби техніки, зокрема в частині її поставки на умовах фінансового лізингу, а після прийняття на поточний рік Закону України “Про Державний бюджет України” доводить у встановленому порядку до лізингодавців відповідні показники (кошториси) фінансування закупівлі техніки за рахунок коштів державного бюджету.

72. Поняття, ознаки та особливості зовнішньоекономічної діяльності. ГК Стаття 377. Поняття зовнішньоекономічної діяльності

1. Зовнішньоекономічною діяльністю суб'єктів господарювання є господарська діяльність, яка в процесі її здійснення потребує перетинання митного кордону України майном, зазначеним у частині першій статті 139 цього Кодексу, та/або робочою силою. Зовнішньоекономічною діяльністю, в розумінні цього Кодексу є діяльність, яка характеризується такими ознаками:

1) за своєю сутністю є господарською діяльністю, спрямованою на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність;

2) здійснюється визначеним у законодавчому порядку колом суб'єктів.

3) обов'язковою умовою віднесення того чи іншого виду діяльності до зовнішньоекономічної є перетин митного кордону України майном чи робочою силою. При цьому під майном розуміється сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів.

З набранням чинності ГК втратили юридичну силу положення законів та підзаконних нормативно-правових актів, що йому суперечать, зокрема наведене в Законі України «Пре зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. визначення зовнішньоекономічне: діяльності як «діяльності суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудованої на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами».

2. Зовнішньоекономічна діяльність провадиться на принципах свободи її суб'єктів добровільно вступати у зовнішньоекономічні відносини, здійснювати їх у будь-яких формах, не заборонених законом, та рівності перед законом усіх суб'єктів зовнішньо­економічної діяльності.

3. Загальні умови та порядок здійснення зовнішньоекономічної діяльності суб'єктами господарювання визначаються цим Кодексом, законом про зовнішньоекономічну діяльність та іншими нормативно-правовими актами.

73. Загальна характеристика та система законодавства про будівельну діяльність. Процес будівництва або будівельна діяльність являє собою комплекс робіт – проектних, будівельних, монтажних та інших, що виконуються у технологічній послідовності з метою створення будівельної продукції.

Господарські правовідносини, які виникають при здійсненні будівельної діяльності, регулюються законами України “Про інвестиційну діяльність” від 18.09.1991 (Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 47. - Ст. 646), “Про основи містобудування” від 16.11.1992 (Відомості Верховної Ради України.- 1992.- № 52.- Ст.683), «Про регулювання містобудівної діяльності» остання редакцiя вiд 11.12.2011, “Про відповідальність підприємств, їх об'єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування” від 14.10.1994 (Відомості Верховної Ради України. – 1994. - № 46. - Ст. 411), “Про архітектурну діяльність” від 20.05.1999 (Відомості Верховної Ради України.- 1999.- № 31.- Ст.246), “Про майнову відповідальність за порушення умов договору підряду (контракту) про виконання робіт на будівництві об'єктів” від 06.04.2000 (Відомості Верховної Ради України. – 2000. - № 27. - Ст. 212), “Про планування і забудову територій” від 20.04.2000 (Відомості Верховної Ради України.- 2000.- № 31.- Ст.250),. загальними і спеціальними нормами Цивільного кодексу України, Господарським кодексом України (після набуття ним чинності), іншими законодавчими та підзаконними нормативними актами.

Визначення поняття “будівництво” в окремих законодавчих актах в цілому однакове, хоча й має деякі відмінности. Ст. 4 закону “Про архітектурну діяльність” визначаючи будівництво як складову комплексу робіт, пов'язаних із створенням об'єкта архітектури, охоплює ним нове будівництво, реконструкцію, реставрацію, капітальний ремонт об'єкта. Ст. 23 закону “Про планування і забудову територій” крім того у поняття будівництва включає ще впорядкування об'єктів містобудування, розширення та технічне переоснащення підприємств. Закон “Про основи містобудування” оперує термінами “містобудування”, “містобудівна діяльність”, які можна вважати синонімами терміну “будівництво”. Містобудування тут включає прогнозування розвитку і планування територій, проектування, будівництво і реконструкцію об'єктів житлово-цивільного, виробничого призначення, спорудження інших об'єктів, регенерацію історичних поселень, реставрацію архітектурних комплексів і ансамблів, створення інженерної і транспортної інфраструктури.

Таким чином поняттям “будівництво” у законодавстві охоплюється широке коло робіт, пов‘язаних із створенням нових, відновленням, розширенням і вдосконаленням існуючих об‘єктів виробничого і невиробничого призначення, що належать до основних фондів.

Закон “Про основи містобудування” від 16.11.1992 визначає правові засади містобудівної діяльності в Україні. Під містобудуванням розуміється цілеспрямована діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, громадян і їх об`єднань по створенню та підтриманню повноцінного життєвого середовища. Об'єктами містобудування є територія України, території її адміністративно-територіальних одиниць та їх функціональні території (зони - сельбищні, виробничі, рекреаційні тощо), будинки і споруди та їх комплекси, комунікації та споруди інженерної і транспортної інфраструктури. Суб'єктами містобудування виступають державні органи, органи місцевого самоврядування, громадяни і юридичні особи України та іноземних держав. Закон встановлює вимоги, які повинні бути забезпечені при здійсненні містобудівної діяльності, визначає зміст і межі державного регулювання у цій сфері, розподіляє компетенцію органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування та регламентує ряд інших питань містобудування.

Закон “Про архітектурну діяльність” від 20.05.1999 визначає правові та організаційні засади здійснення цієї діяльності і спрямований на досягнення естетичної виразності, економічної доцільності і надійності будинків, споруд та їх комплексів. Закон встановлює напрями державного сприяння архітектурній діяльності, регламентує питання її організації та здійснення, встановлює права та обов‘язки її суб‘єктів (архітектора, замовників, підрядників, проектувальників та інших) тощо.

74. Поняття, права та обов’язки вкладників у командитному товаристві. ЦК Стаття 137. Права та обов'язки вкладника командитного товариства: 1. Вкладник командитного товариства зобов'язаний зробити вклад до складеного капіталу. Внесення вкладів посвідчується свідоцтвом про участь у командитному товаристві. Основним обов'язком вкладника командитного товариства є внесення свого вкладу до складеного капіталу. Вклад може бути внесений повністю до моменту державної реєстрації товариства або частками: не менше 25 відсотків вкладу — до державної реєстрації товариства, решта після державної реєстрації командитного товариства у строк, встановлений засновницьким договором. У разі невнесення вкладником передбаченого засновницьким договором (меморандумі) вкладу, він несе відповідальність за ч. 2 ст. 138 ЦК. Принциповим питанням є коло об'єктів, що можуть бути внесені вкладником до складеного капіталу командитного товариства. За загальним правилом, встановленим ч. 2 ст. 115 ЦК, вкладами до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом. Але спеціальною нормою законодавства встановлено обмеження щодо кола об'єктів, що може вносити до складеного капіталу вкладник командитного товариства. Так, згідно із ст. 78 Закону України «Про господарські товариства» вкладник може вступити до командитного товариства шляхом внесення грошових або матеріальних внесків. Внесення вкладу до статутного капіталу посвідчується свідоцтвом про участь у командитному товаристві, яке має бути видане вкладнику після повного внесення ним свого вкладу. Відповідне свідоцтво видається від імені командитного товариства повними учасниками, які здійснюють управління діяльністю товариства. Окрім обов'язку, пов'язаного з майновою участю у товаристві, вкладник командитного товариства несе обов'язок додержуватися положень установчого документа товариства, а також обов'язок не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію про діяльність товариства відповідно до ч. 1 ст. 117 ЦК.

2. Вкладник командитного товариства має право:

1) одержувати частину прибутку товариства відповідно до його частки у складеному капіталі товариства в порядку, встановленому засновницьким договором (меморандумом);

2) діяти від імені товариства уразі видачі йому довіреності та відповідно до неї;

3) переважно перед третіми особами набувати відчужувану частку (її частину) в складеному капіталі товариства відповідно до положень статті 147 цього Кодексу.

Якщо бажання викупити частку (Ті частину) виявили декілька вкладників, зазначена частка розподіляється між ними відповідно до їхніх часток у складеному капіталі товариства;

4) вимагати першочергового повернення вкладу у разі ліквідації товариства;

5) ознайомлюватися з річними звітами та балансами товариства;

6) після закінчення фінансового року вийти з товариства та одержати свій вклад у порядку, встановленому засновницьким договором (меморандумом);

7) передати свою частку (її частину) у складеному капіталі іншому вкладнику або третій особі, повідомивши про це товариство.

75. Правова характеристика порушень у сфері законодавства про захист економічної конкуренції. Порушеннями законодавства про захист економічної конкуренції є: 1) антиконкурентні узгоджені дії; 2) зловживання монопольним (домінуючим) становищем; 3) антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю; 4) невиконання рішення, попереднього рішення органів Антимонопольного комітету України або їх виконання не в повному обсязі; 11) порушення положень погоджених з органами Антимонопольного комітету України установчих документів суб'єкта господарювання, створеного в результаті концентрації, якщо це призводить до обмеження конкуренції; 12) концентрація без отримання відповідного дозволу органів Антимонопольного комітету України, у разі якщо наявність такого дозволу необхідна тощо. Порушення законодавства про захист економічної конкуренції тягне за собою відповідальність, встановлену законом, яка виражається у вигляді: штрафів, примусового поділу, адм-ї відп-сті, відшкодування шкоди. Органи Антимонопольного комітету України накладають штрафи на об'єднання, суб'єктів господарювання: ЮО; ФО; групу суб'єктів господарювання - ЮО та/або ФО. Рішення про накладення штрафів у розмірах понад 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян приймаються виключно Антимонопольним комітетом України, адміністративною колегією Антимонопольного комітету України на їх засіданнях. Якщо суб'єкт господарювання зловживає монопольним (домінуючим) становищем на ринку, органи Антимонопольного комітету України мають право прийняти рішення про примусовий поділ суб'єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище. Посадові особи та інші працівники суб'єктів господарювання, працівники органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю можуть нести адміністративну відповідальність згідно з законом.. Особи, яким заподіяно шкоду внаслідок порушення законодавства про захист економічної конкуренції, можуть звернутися до суду із заявою про її відшкодування. Шкода, заподіяна порушеннями законодавства про захист економічної конкуренції, відшкодовується особою, що вчинила порушення, у подвійному розмірі завданої шкоди.

76. Правові засади регулювання ринку зерна. Державна політика щодо розвитку ринку зерна як пріоритетного сектора економіки агропромислового комплексу держави визначена Законом України “Про зерно та ринок зерна в Україні” від 04.07.2002 (Відомості Верховної Ради України – 2002. - № 35. - Ст. 258). Закон має на меті: забезпечення продовольчої безпеки держави; формування сприятливої для ринку зерна інвестиційної, кредитної, податкової, митної політики; забезпечення функціонування ринку зерна на засадах поєднання вільної конкуренції та державного регулювання з метою збалансування інтересів суб'єктів господарювання та держави; встановлення державного контролю за якістю зерна та продуктів його переробки; стабілізацію ринкових ресурсів зерна; впровадження механізму заставних закупок зерна; впровадження інтервенційних операцій на ринку зерна тощо. У ролі Державного агента із забезпечення заставних закупок зерна виступає державне підприємство або господарське товариство, частка держави в статутному фонді якого становить не менше 75 відсотків, визначене на конкурсних засадах Кабінетом Міністрів України на організацію заставних закупок зерна. Функції Державного агента із забезпечення заставних закупок зерна покладено на Державну акціонерну компанію “Хліб України”. Відносини між ДАК "Хліб України" та сільськогосподарськими товаровиробниками регулюються господарськими договорами, укладеними відповідно до законодавства. Державним агентом із проведення інтервенційних операцій також є державне підприємство або господарське товариство, частка держави в статутному фонді якого становить не менше 75 відсотків, і яке визначене на конкурсних засадах Кабінетом Міністрів України на проведення інтервенційних операцій. Уповноважені із забезпечення заставних закупок зерна, уповноважені із проведення інтервенційних операцій – це юридичні особи незалежно від форми власності та організаційно-правової форми, які визначаються на конкурсних засадах відповідно Державним агентом із здійснення заставних закупок зерна чи Державним агентом із проведення інтервенційних операцій.

Держава визнає пріоритетність ринку зерна, сприяє його розвитку та стабільному функціонуванню. Основними засадами державної політики по регулюванню ринку зерна є:

• надання пріоритетної бюджетної, кредитної та інвестиційної підтримки суб'єктам заставних закупок зерна та проведення інтервенційних операцій;

• встановлення мінімально гарантованої ціни на заставлене зерно;

• гарантування сільськогосподарським товаровиробникам права вільного вибору використання зерна та ціни його реалізації;

• недопущення обмежень у пересуванні зерна та продуктів його переробки;

• розвиток мережі обслуговуючих зерновий ринок кооперативних формувань;

• лізингове обслуговування ринку зерна та інші.

Кабінет Міністрів України здійснює державне регулювання ринку зерна, зокрема:

• впровадження механізму державних заставних закупок зерна;

• створення інтервенційного фонду зерна;

• розробки загальнодержавних програм заставних закупок зерна та інтервенційних операцій, забезпечення їх реалізації;

• забезпечення фінансування інтервенційного фонду та заставних закупок зерна за рахунок коштів державного бюджету;

• сертифікації послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки; проведення цінової політики на ринку зерна та страхування ризиків для суб'єктів зернового ринку;

• запровадження декларування зерна, що знаходиться на зберіганні;

• забезпечення моніторингу ринку зерна тощо.

77. Державний нагляд і контроль у сфері забезпечення якості та безпеки харчових продуктів і продовольчої сировини. Особливості правового регулювання господарських відносин у харчовій промисловості обумовлені насамперед специфічними властивостями продукції цієї галузі. Така продукція безпосередньо споживається населенням, і це висуває особливі вимоги до її якості та безпеки, обумовлює створення державних гарантій дотримання вказаних вимог з метою збереження і зміцнення здоров'я людини, забезпечення її права на належну якість та безпеку харчових продуктів. Крім того, виробництво, обіг і реалізація окремих видів продуктів, зокрема алкогольних напоїв, тютюнових виробів, цукру, мають істотну специфіку чи особливе значення, що зумовило регулювання їх шляхом прийняття спеціальних законодавчих актів.

Правові засади забезпечення якості та безпеки харчових продуктів і продовольчої сировини для здоров'я населення встановлені законом України від 23.12.1997 “ Про безпечність та якість харчових продуктів ” (Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 19. - Ст. 98). Закон регулює відносини між органами виконавчої влади, виробниками, продавцями (постачальниками) і споживачами під час розробки, виробництва, ввезення в Україну, закупівлі, постачання, зберігання, транспортування, реалізації, використання, споживання та утилізації харчових продуктів і продовольчої сировини, а також надання послуг у сфері громадського харчування. Порядок віднесення харчових продуктів до категорії спеціальних затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 30.07.1998 № 1187. Забороняється для реклами харчових продуктів використовувати засоби, заборонені Законом.

5. Підвищені вимоги до спеціальних харчових продуктів і продовольчої сировини при їх виготовленні та державне стимулювання їх виробництва.

Державне регулювання належної якості та безпеки харчових продуктів і продовольчої сировини здійснюється Кабінетом Міністрів України, уповноваженими центральними та місцевими органами виконавчої влади у таких формах: державне нормування показників якості та безпеки вказаних продуктів, сировини і матеріалів; державна реєстрація названих продуктів, сировини і матеріалів; державна реєстрація нормативних документів на продукти, сировину і матеріали; обов'язкова сертифікація продуктів, сировини, матеріалів, послуг у сфері громадського харчування та сертифікація систем якості їх виробництва (надання послуг). Обов'язкова сертифікація здійснюється органами з сертифікації, акредитованими Держстандартом, у порядку і за правилами, ним встановленими. Правила обов'язкової сертифікації харчових продуктів затверджені наказом Держстандарту від 02.06.1997 № 322 (зареєстрованй в Мінюсті 15.07.1997 за № 259/2063); встановлення та додержання порядку ввезення в Україну продуктів, сировини і матеріалів; 6) здійснення контролю за додержанням порядку ввезення харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів на митну територію України.

Складовими державного регулювання якості та безпеки харчових продуктів і продовольчої сировини є державний нагляд і контроль у цій сфері, а також акредитація органів із сертифікації харчових продуктів і продовольчої сировини та випробувальних лабораторій у державній системі сертифікації, атестація лабораторій підприємств, установ, організацій та закладів.

Закон закріплює права, обов‘язки та відповідальність виробників, продавців (постачальників) щодо забезпечення належної якості та безпеки харчових продуктів і продовольчої сировини.

78. Захист прав суб’єктів господарювання. ГК Стаття 20. Захист прав суб'єктів господарювання та споживачів

1. Держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів. В Україні право на не заборонену законом підприємницьку діяльність (а підприємницька діяльність — це різновид діяльності господарської) є конституційним правом людини і громадянина (ст. 42 Конституції України).

Показово, що та ж сама стаття визначає і обов'язок держави захищати права споживачів, здійснювати контроль за якістю і безпечністю продукції та всіх видів послуг і робіт, сприяти діяльності громадських організацій споживачів. Реалізація прав суб'єктів господарювання та споживачів за своєю суттю є єдиним процесом, де права одних суб'єктів кореспондують з обов'язками інших. Захист прав суб'єктів господарювання та споживачів — це діюча система правових та організаційно-технічних заходів, спрямованих на забезпечення реалізації прав цих суб'єктів та недопущення їх порушень.

Сукупність взаємопов'язаних правових засобів, способів і форм, за допомогою яких поведінка суб'єктів господарювання, їх контрагентів (у тому числі споживачів) та державних органів у їх правовідносинах приводиться у відповідність до вимог і дозволів, що містяться у нормах права, і тим самим забезпечується захист законних прав суб'єктів, складає механізм захисту.

Захисту прав споживачів присвячена також ст. 39 ГК (див. коментар до цієї статті), а також Закон України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 p..

2. Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом:

визнання наявності або відсутності прав;

визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів в місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом;

відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання;

припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;

присудження до виконання обов'язку в натурі;