Санація підприємства як судова процедура справи про банкрутство.

Санація (лат. — оздоровлення, лікування) — це система заходів, спрямованих на запобігання банкрутству підприємств чи великих промислових об'єднань, банків, інших державних та бізнесових структур. Умовами санації можуть бути:

випуск нових акцій або облігацій для залучення грошового капіталу;

збільшення банківських кредитів і надання урядових субсидій;

зменшення процентних виплат на облігації, випущені підприємством, та відстрочка їх погашення;

реструктуризація короткострокової заборгованості в довгострокову; ліквідація нерентабельного підприємства і створення на його базі нового; зміна форми власності підприємства;

структурна перебудова виробництва, у тому числі можливість переходу на випуск більш рентабельної продукції, поділ, злиття або створення дочірніх підприємств; зміна ринків збуту;

зміна сировинної бази; інші заходи, спрямовані на оздоровлення фінансове неспроможного підприємства.

Державними органами та структурами, що беруть участь у провадженні справи про банкрутство підприємства за чинним законодавством України є:

Арбітражний суд — провадить справу про банкрутство;

Фонд державного майна — тимчасово розпоряджається майном боржника, якщо банкрутом є державне підприємство;

банк, що здійснює розрахунково-касове обслуговування боржника і стає тимчасовим розпорядником майна боржника, коли банкрутом є недержавна структура;

аудиторська фірма, що підтверджує неплатоспроможність боржника;

санаторії — громадяни або організації, які за власним бажанням беруть участь у санації підприємства;

ліквідаційна комісія, що призначається Арбітражним судом після визнання боржника банкрутом, до складу якої обов'язково має входити розпорядник майна боржника.

Отже, основна мета інституту банкрутства — не ліквідація підприємства, а задоволення вимог кредиторів та держави. Відтак банкрутство — є дійовим засобом державного регулювання, за допомогою якого вирішуються проблеми економічних відносин між різними суб'єктами ринку, формується система захисту державою інтересів кожного та створюється підприємницьке середовище на цивілізованих засадах. Досудова санація - система заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, які може здійснювати власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, інвестор, з метою запобігання банкрутству боржника шляхом реорганізаційних, організаційно-господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, правових заходів відповідно до законодавства до початку порушення провадження у справі про банкрутство.Господарський суд за клопотанням комітету кредиторів у строк, що не перевищує строку дії процедури розпорядження майном, має право винести ухвалу про проведення санації боржника та призначення керуючого санацією.Санація вводиться на строк не більше 12 місяців. За клопотанням комітету кредиторів чи керуючого санацією або інвесторів цей строк може бути продовжено ще до 6 місяців або скорочено. Комітет кредиторів приймає рішення про погодження кандидатури керуючого санацією, вибір інвестора (інвесторів), схвалення плану санації боржника. Кандидатури керуючого санацією та інвестора (інвесторів) можуть бути запропоновані комітету кредиторів будь-яким із кредиторів, представником органу, уповноваженого управляти майном боржника. Керуючим санацією може бути запропоновано особу, яка виконувала повноваження розпорядника майна, або керівник підприємства, якщо на це є згода комітету кредиторів та (або) інвесторів. Одночасно з винесенням ухвали про санацію ГС своєю ухвалою призначає керуючого санацією за наявності у нього ліцензії, крім випадків, передбачених законом. Ухвала про проведення санації та призначення керуючого санацією набирає чинності з дня її ухвалення, але може бути оскаржена у встановленому порядку. З дня винесення ухвали про санацію: керівник боржника відсторонюється від посади, управління боржником переходить до керуючого санацією(є виключення); припиняються повноваження органів управління боржника - ЮО, повноваження органів управління передаються керуючому санацією. Затвердження звіту керуючого санацією або дострокове припинення процедури санації тягне за собою припинення повноважень арбітражного керуючого як керуючого санацією, про що зазначається у відповідній ухвалі суду. У разі дострокового припинення процедури санації у зв'язку з укладенням мирової угоди або погашенням вимог кредиторів керуючий санацією продовжує виконувати повноваження керівника (органів управління) боржника до призначення в установленому порядку керівника (органів управління) боржника. Керуючий санацією може бути звільнений ГС від виконання повноважень керуючого санацією, про що виноситься ухвала, яка може бути оскаржена. Власник майна боржника (орган управління майном боржника) не може обмежувати повноваження керуючого санацією щодо розпорядження майном боржника. Керуючий санацією в 3-місячний строк з дня прийняття рішення про санацію має право відмовитися від виконання договорів боржника, укладених до порушення провадження у справі про б-во, не виконаних повністю або частково.

153. Порівняння правового становища повного товариства та товариства з додатковою відповідальністю. Відповідно до ст. 80 ГК (пункт 5): Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном. ПТ є класичним персональним товариством, усі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства, ведуть його справи і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення. Ознаки ПТ:

спеціальне регулювання: ГК (частини 6 і 8 ст. 80), ЦК (статті 119—132), Закон «Про господарські товариства» (статті 66—74);

установчий документ — засновницький договір;

відсутність законодавчих вимог щодо розміру та порядку формування складеного капіталу/майна (визначаються засновницьким договором ПТ);

відсутність органів товариства, оскільки управління справами товариства здійснюється самими учасниками в порядку, визначеному засновницьким договором товариства;

можливість використання таких схем управління: а) здійснюється спільно всіма учасниками; б) доручається або одному, або частині учасників (так звані уповноважені учасники);

повна відповідальність товариства за власними зобов'язаннями (тобто всім майном, що належить йому на праві власності);

субсидіарна солідарна відповідальність учасників товариства за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення;

обмежений рух учасників; зміна складу учасників можлива за особливих умов. Відповідно до ст. 80 ГК (пункт 4): ТДВ є модифікацією ТОВ з єдиною відмінністю від останнього — наявністю у учасників товариства обмеженої додаткової відповідальності за зобов'язаннями товариства. Обсяг розмір) відповідальності учасників обмежується встановленим статутом товариства (а щодо довірчих товариств — ч. 4 ст. 2 Декрету КМК «Про довірчі товариства» від 17 березня 1993 р.) розміром, однаково кратним до вкладу кожного з учасників. На відміну від положень Закону «Про господарські товариства» (ст. 65), коментоване положення ГК (ч. 4 ст. 80) передбачає, що додаткова відповідальність учасників має бути солідарною, тобто кредитори на власний вибір можуть звернутися з вимогою покриття боргу товариства (у разі недостатності у останнього майна для цього) до будь-кого з учасників, які повинні задовольнити вимоги кредиторів, а згодом в порядку регресу вимагати від інших учасників сплати тієї частини боргу, що відповідає їх частці у статутному капіталі/фонді (подібне положення передбачено також ч. 2 ст. 151 ЦК).

154. Правові форми реалізації сільськогосподарської продукції. Реалізація сільськогосподарської продукції суб'єктами господарювання аграрної сфери здiйснюється шляхом укладення прямих угод (контрактiв), державного замовлення, через товарнi бiржi, оптові продовольчі ринки, мережу власних торгових пiдприємств тощо. Суб'єктам господарювання гарантується право вільно розпоряджатися власною сільськогосподарською продукцією, укладати угоди щодо її продажу, у тому числі на експорт, відповідно до законодавства брати участь у формуванні державних ресурсів сільськогосподарської продукції і продовольства України.

В порядку державного замовлення здійснюється реалізація сільськогосподарської продукції для державних потреб за рахунок коштів державного бюджету чи інших державних коштів відповідно до Закону України від 22.02.2000 “Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти” (Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 20. - Ст. 148). У такій формі, зокрема, провадиться закупівля сільськогосподарської продукції до державного резерву, закупівля зерна інтервенційного фонду, зерна державного насіннєвого страхового фонду та інших. Формування ресурсів зерна та продуктів його переробки на регіональному і загальнодержавному рівні здійснює Державна акціонерна компанія “Хліб України” (ДАК “Хліб України”). Компанія утворена відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 22.08.1996 № 1000 і є правонаступницею Головного управління по хлібопродуктах та Головного управління комбікормової промисловості Мінсільгосппроду. У сучасних умовах особливе значення має реалізація сільськогосподарської продукції через біржовий аграрний ринок. Правовий статус аграрної товарної біржі, порядок її створення та діяльності регулюється Законом України від 10.12.1991 ”Про товарну біржу” (Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 10. - Ст. 139), іншими законодавчими та підзаконними нормативними актами. Зокрема, Кабінетом Міністрів України прийнято ряд постанов, які регламентують діяльність аграрних бірж: “Про заходи щодо розвитку ринку сільськогосподарської продукції в Україні” від 26.09.1995 № 768 (із змінами), “Про затвердження порядку формування обсягів сільськогосподарської продукції і продовольства для державних потреб та їх реалізації з державних ресурсів через біржовий товарний ринок” від 19.12.1997 № 1417, “Про активізацію діяльності біржового ринку продукції агропромислового комплексу та необхідних для його потреб матеріально-технічних ресурсів” від 19.10.1999 № 1928 (із змінами) тощо.

Порядок закупівлі на товарних біржах сільгосппродукції і продовольства для державних потреб та їх реалізації з державних ресурсів, механізм розрахунків за них, а також умови участі продавців і покупців у біржових торгах регламентуються Положенням про механізм розрахунків під час закупівлі сільськогосподарської продукції і продовольства для державних потреб та їх реалізації з державних ресурсів через біржовий товарний ринок, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17.08.1998 № 1288, та іншими нормативними актами.

156. Поняття, ознаки та особливості зовнішньоекономічної діяльності. ГК Стаття 377. Поняття зовнішньоекономічної діяльності

1. Зовнішньоекономічною діяльністю суб'єктів господарювання є господарська діяльність, яка в процесі її здійснення потребує перетинання митного кордону України майном, зазначеним у частині першій статті 139 цього Кодексу, та/або робочою силою. Зовнішньоекономічною діяльністю, в розумінні цього Кодексу є діяльність, яка характеризується такими ознаками:

1) за своєю сутністю є господарською діяльністю, спрямованою на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність;

2) здійснюється визначеним у законодавчому порядку колом суб'єктів.

3) обов'язковою умовою віднесення того чи іншого виду діяльності до зовнішньоекономічної є перетин митного кордону України майном чи робочою силою. При цьому під майном розуміється сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів.

З набранням чинності ГК втратили юридичну силу положення законів та підзаконних нормативно-правових актів, що йому суперечать, зокрема наведене в Законі України «Пре зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. визначення зовнішньоекономічне: діяльності як «діяльності суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудованої на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами».

2. Зовнішньоекономічна діяльність провадиться на принципах свободи її суб'єктів добровільно вступати у зовнішньоекономічні відносини, здійснювати їх у будь-яких формах, не заборонених законом, та рівності перед законом усіх суб'єктів зовнішньо­економічної діяльності.

3. Загальні умови та порядок здійснення зовнішньоекономічної діяльності суб'єктами господарювання визначаються цим Кодексом, законом про зовнішньоекономічну діяльність та іншими нормативно-правовими актами.

157. Порівняльно-правова характеристика правого становища товариства з обмеженою відповідальністю та товариства з додатковою відповідальністю. Відповідно до ч. З ст. 80 ГК товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном.

Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.

Установчими документами товариства з обмеженою відповідальністю може бути передбачено, що учасники, які не повністю внесли вклади, відповідають за зобов'язаннями товариства також у межах невнесеної частими вкладу.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний фонд, розмір якого повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства.

До моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю його учасники зобов'язані сплатити не менше ніж 50 суми своїх вкладів, що підтверджується документами, виданими банківською установою. Частина статутного капіталу, що залишилася несплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності товариства (абз. 1 ч.Зст. 144ЦК).

Учасник ТОВ має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному фонді одному або кільком учасникам цього товариства (ч. 1 ст. 147 ЦК).

Відчуження учасником ТОВ своєї частки (її частини) третім особам допускається, якщо інше встановлено статутом товариства.

Учасники товариства користуються переважним правом купівлі частки учасника, який її відступив, пропорційно їхнім часткам у статутному фонді товариства, якщо статутом товариства чи домовленістю між учасниками не встановлений інший порядок здійснення цього права. Якщо учасники товариства не скористаються своїм переважним правом протягом місяця з дня повідомлення про намір учасника продати частку (її частину) або протягом іншого строку встановленого статутом товариства чи домовленістю між його учасниками, частка (її частина) учасника може бути відчужена третій особі (ч. 2 ст. 147 ЦК).

У разі передачі частки (її частини) третій особі відбувається одночасний перехід до неї всіх прав та обов'язків, що належали учаснику, який відступив її повністю або частково.

Частка учасника товариства може бути придбана самим товариством, яке протягом одного року зобов'язане реалізувати її іншим учасникам або третім особам в порядку, встановленому статутом і законом, або зменшити свій статутний капітал відповідно до ст. 144 ЦК.

Будь-який з учасників товариства з обмеженою відповідальністю має право вийти з товариства із сплатою йому вартості частини майна товариства, пропорційної його частці у статутному фонді. Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників (ч. 4 ст. 80 ГК).

Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в установчих документах.

До товариства з додатковою відповідальністю застосовуються положення ЦК про товариства з обмеженою відповідальністю, якщо інше не встановлено статутом товариства і законом.

158. Особливості правового режиму публічних форм власності. Право державної власності на засоби виробництва в об'єктивному розумінні - де сукупність правових норм, що регулюють відносини державної власності щодо цього майна.

Право державної власності на засоби виробництва в суб'єктивному розумінні - це юридично визначена і забезпечена можливість суб'єкта цього права використовувати належні йому засоби виробництва своєю владою в інтересах народу України.

Своєрідність права державної власності полягає в тому, що:

функції власника щодо об'єктів державної власності (засобів виробництва утому числі) здійснюються вищими органами державної влади: Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України і реалізуються через їх повноваження щодо визначення складу, структури, динаміки розвитку єдиного фонду державної власності, нормативно-правового регулювання відносин державної власності, а також щодо передачі окремих частин єдиного фонду державної власності в господарське управління певних центральних органів виконавчої влади та встановлення порядку управління вказаними частинами;

суб'єкт права власності (держава) сам встановлює правові норми, що регулюють відносини державної власності;

реалізація права державної власності здійснюється за допомогою створених державою підприємств та організацій, які діють у певних правових формах.

Великий масив об'єктів права державної власності, специфіка правового статусу суб'єкта - держави, яка діє через систему органів, підприємств та організацій, зумовлює численність правових форм реалізації права державної власності у сфері економіки.

Правові форми реалізації права державної власності ~ це врегульовані правом, різні за призначенням та способами здійснення види діяльності державних органів і державних господарських організацій, пов'язані з використанням державного майна. Можна виділити кілька таких форм:

Загальне управління фондом державної власності, що здійснюється вищими органами державної влади - Верховною Радою, Президентом, Кабінетом Міністрів України і реалізуються через їх повноваження щодо визначення складу, структури, динаміки розвитку єдиного фонду державної власності, нормативно-правового регулювання відносин державної власності, а також щодо передачі окремих частин єдиного фонду державної власності в господарське управління певних центральних органів виконавчої влади та встановлення порядку управління вказаними частинами.

Господарське управління окремими частинами фонду державної власності стосовно засобів виробництва державної власності здійснюється головним чином господарськими міністерствами та відомствами, Фондом державного майна України, державними господарськими об'єднаннями та державними холдинговими компаніями - в частині делегованих їм функцій відповідними господарськими міністерствами через такі повноваження: створення, реорганізація та ліквідація державних підприємств та організацій, визначення мети та предмета їх діяльності (затвердження статутів і положень), здійснення контролю за ефективністю використання ними державною майна, встановлення підвідомчим підприємствам економічних лімітів і нормативів, розміщення державних замовлень тощо.

3. Корпоративні права: створення державних (національних) акціонерних товариств (холдингових компаній) та участі а господарських організаціях корпоративного типу за участю інших осіб. Корпоратизація державних підприємств (перетворення державних унітарних підприємств на відкриті акціонерці товариства) була започаткована Указом Президента від 15.03.1993 р. Низка питань, пов'язаних з корпоратизацією, регулюється законами від 15 березня 2006 року "Про холдингові компанії в Україні" і від 21 вересня 2006 року "Про управління об'єктами державної власності", а відносини, що виникають у процесі створення змішаних ВАТ (за участю держави та осіб, які можуть бути покупцями в процесі приватизації), - Законом України "Про приватизацію державного майна",відповідно до якого на базі підприємств військово-промислового комплексу, що

потребують інвестування, можуть створюватися ВАТ із залишенням у власності держави контрольного пакету акцій (ч. З ст. 5 цього Закону). Основні засадиуправління державними корпоративними правами визначаються в главі 1Н ГК України "Корпоративні права" (статті 167-172).

Господарське відання державними засобами виробництва здійснюється державними комерційними підприємствами - суб'єктами цього права. Зміст права повного господарського відання державного підприємства складають повноваження щодо володіння, користування та розпорядження закріпленим за підприємством майном з дотриманням вимог закону і статуту підприємства.

Оперативне управління державним майном здійснюється державними установами та казенними підприємствами - суб'єктами цього права. Воно передбачає цільове володіння, користування та розпорядження державним майном з істотними обмеженнями законом, статутом і вказівками відповідного державного органу, до сфери управління якого входить дане підприємство.

Користування державним майном здійснюється на підставі договорів оренди, лізингу, концесії, укладених із суб'єктами господарювання, які функціонують на базі колективної та приватної власності, відповідно до законів "Про оренду державного та комунального майна", "Про фінансовий лізинг", "Про концесії", "Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг".

159. Особливості забезпечення суб’єктів аграрної сфери засобами виробництва. Забезпечення суб‘єктів господарювання аграрної сфери засобами виробництва здійснюється через систему прямих угод (контрактiв), через товарнi бiржi, посередницькi органiзацiї, а також в інших формах відповідно до законодавства. При цьому органи виконавчої влади не беруть безпосередньої участі у вирішенні питань, пов'язаних із забезпеченням сільськогосподарських товаровиробників матеріально-технічними ресурсами, у тому числі засобами захисту рослин, мінеральними добривами та пально-мастильними матеріалами, а зазначені товаровиробники закуповують необхідні матеріально-технічні ресурси у суб'єктів господарювання, зокрема через біржовий ринок. Органам виконавчої влади заборонено також втручатися у процес визначення черговості розрахунків цих товаровиробників за отримані матеріально-технічні ресурси. (Див. постанову Кабінету Міністрів України від 17.01.2000 № 50 “Про нові підходи до забезпечення сільськогосподарських товаровиробників матеріально-технічними ресурсами”.)

Особливе значення має забезпечення суб‘єктів господарювання сільськогосподарською технікою та обладнанням для харчової і переробної промисловості. Основні напрями державної політики пріоритетного розвитку вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу визначені Законом України від 07.02.2002 “Про стимулювання розвитку вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу” (Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 24. - Ст.167). Закон створює сприятливі економічні умови для збільшення обсягів виробництва зазначених техніки та обладнання, визначає шляхи формування ринку та вдосконалення системи забезпечення агропромислового комплексу вітчизняною технікою і обладнанням. Державне управління вітчизняним машинобудуванням для агропромислового комплексу здійснюють Кабінет Міністрів України та уповноважений центральний орган виконавчої влади, функції якого нині виконує Міністерство промислової політики України (Мінпромполітики). Видатки Державного бюджету України на пріоритетний розвиток вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу щорічно, протягом 2003-2010 років визначаються у державному бюджеті окремим рядком. Розпорядником цих коштів визначається Мінпромполітики. Обсяги зазначених бюджетних асигнувань становлять до одного відсотка від загальних видатків державного бюджету і спрямовуються на фінансування заходів з підтримки вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу. У загальних обсягах державної закупівлі товарів (робіт, послуг) передбачаються обсяги поставок основних видів вітчизняної техніки і обладнання для агропромислового комплексу, які закуповуються за рахунок коштів державного лізингового фонду та інших джерел, що визначаються Кабінетом Міністрів України. Кошти державного лізингового фонду в повному обсязі використовуються виключно на закупівлю вітчизняної техніки і обладнання для агропромислового комплексу.

Закон визначає особливості податкової політики, які можуть застосовуватися до підприємств вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу, особливості їх кредитування, особливості цінової політики у галузі та інші.

Специфічною формою забезпечення сільськогосподарських товаровиробників та переробних підприємств необхідною технікою та обладнанням за рахунок коштів державного бюджету є фінансовий лізинг. Він здійснюється на підставі відповідних договорів, укладених між Національною акціонерною компанією “Украгролізинг”, лізингодавцями і лізингоодержувачами та за погодженням з Мінагрополітики. Статус НАК “Украгролізинг” визначає Статут Національної акціонерної компанії “Украгролізинг”, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2001 № 354. Порядок використання коштів Державного бюджету України, що спрямовуються на фінансування державного лізингового фонду для технічного переоснащення агропромислового комплексу, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26.07.1999 № 1352 (із змінами).

Формування державного лізингового фонду здійснюється за рахунок коштів, передбачених відповідними статтями Державного бюджету України, а також інших джерел. При цьому бюджетні кошти дозволяється використовувати тільки на закупівлю вітчизняної сільськогосподарської техніки та двигунів для неї. Інші кошти, що надходять, використовуються за рішенням НАК “Украгролізинг”.

Мінагрополітики щороку визначає на конкурсних засадах перелік сільськогосподарської і переробної техніки, закупівля якої фінансується за рахунок коштів державного бюджету. НАК “Украгролізинг” щороку на підставі зазначених переліків та замовлень сільськогосподарських товаровиробників і переробних підприємств складає баланс потреби техніки, зокрема в частині її поставки на умовах фінансового лізингу, а після прийняття на поточний рік Закону України “Про Державний бюджет України” доводить у встановленому порядку до лізингодавців відповідні показники (кошториси) фінансування закупівлі техніки за рахунок коштів державного бюджету.

160. Державні та комунальні унітарні підприємства. ГК Стаття 73. Поняття державного унітарного підприємства

1.Державне унітарне підприємство утворюється компетентним органом державне влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, -правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління.

2.Орган державної влади, до сфери управління якого входить підприємство, є представником власника і виконує його функції у межах, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами.

3.Майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного управління.

4.Найменування державного унітарного підприємства повинно містити слова «державне підприємство».

5.Державне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями власника і органу влади, до сфери управління якого воно входить.

6.Органом управління державного унітарного підприємства є керівник підприємства, який призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство є підзвітним цьому органові.

7.Законом можуть бути визначені особливості статусу керівника державного унітарного підприємства, в тому числі встановлено підвищену відповідальність керівника за результати роботи підприємства.

8. Державні унітарні підприємства діють як державні комерційні підприємства або казенні підприємства. ГК Стаття 78. Комунальні унітарні підприємства

1. Комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління.

2. Орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне підприємство, є представником власника — відповідної територіальної громади і виконує його функції у межах, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами.

3.Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).

4. Статутний фонд комунального унітарного підприємства утворюється органом, до сфери управління якого воно входить, до реєстрації його як суб'єкта господарювання. Мінімальний розмір статутного фонду комунального унітарного підприємства встановлюється відповідною місцевою радою.

5.Найменування комунального унітарного підприємства повинно містити слова «комунальне підприємство» та вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить дане підприємство.

6.Комунальне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями власника та органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого воно входить.

7. Комунальне унітарне підприємство очолює керівник підприємства, що призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.

8. Збитки, завдані комунальному унітарному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду.

9. Особливості господарської діяльності комунальних унітарних підприємств визначаються відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом щодо діяльності державних комерційних або казенних підприємств, а також інших вимог, передбачених законом.

Для закупівель товарів, робіт чи послуг комунальне унітарне підприємство застосовує процедури закупівель, визначені Законом України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти».

161. Використання природних ресурсів у сфері господарювання. ГК Стаття 149. Використання природних ресурсів суб'єктами господарювання

1. Суб'єкти господарювання використовують у господарській діяльності природні ресурси в порядку спеціального або загального природокористування відповідно до цього Кодексу та інших законів. Суб'єкти господарювання, крім загальної правосуб'єктності, наділені також спеціальною правосуб'єктністю у сфері використання природних ресурсів. Дана стаття встановлює загальний порядок здійснення природокористування суб'єктами господарювання і є загальною стосовно статей 150—151 ГК. Використання природних ресурсів відповідно до екологічного законодавства здійснюється на двох правових титулах (юридичних режимах приналежності) — праві власності та праві природокористування. Система юридичних засад використання природних ресурсів у цілому визначена у Законі. Особливості реалізації повноважень власника природних ресурсів суб'єктами господарювання визначені у ст. 150, а повноважень природокористувача — у ст. 151 ГК, тобто ці статті є деталізацією норм екологічного законодавств щодо спеціального кола суб'єктів природокористування — господарюючих суб'єктів.

Стаття 38 Закону передбачає порядок загального і спеціального використання природних ресурсів.

Законодавство України гарантує громадянам право загального використання природнихресурсів для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо) безоплатно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами і надання відповідних дозволів, за винятком обмежень, передбачених законодавством.

У порядку спеціального використання природних ресурсів громадянам, підприємствам, установам і організаціям надаються у володіння, користування або оренду природні ресурси на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому порядку за плату, для здійснення виробничої та іншої діяльності, а у випадках, передбачених законодавством, — на пільгових умовах.

Природні ресурси як об'єкти правовідносин становлять особливу категорію об'єктів, щой обумовлює специфічність їх правового режиму. Перш за все, природні ресурси виконують життєзабезпечувальні (вітальні) функції — фізіологічне існування людини унеможливлюється за відсутності будь-якого природного ресурсу (у зв'язку з цим більшість природних ресурсів у глобальному контексті розглядаються з точки зору міжнародно-правової концепції «загальної спадщини людства»); по-друге, фактичне панування людини над природним ресурсом як форма реалізації прав володільця є відносною; по-третє, щодо природного ресурсу і його вартісна оцінка як матеріального об'єкта має синкретичний, конкретно-історичний характер. Такі особливості обумовлюють і специфіку правового режиму природних ресурсів — регулювання їх використання, відтворення та охорони забезпечується вимогами як публічного, так і приватного права, що дістає вияв у спеціальному еколого-правовому регулюванні правових засад природокористування. Особливості правового регулювання використання, відтворення та охорони конкретних природних ресурсів (земель, вод, надр, лісів, атмосферного повітря, тваринного та рослинного світу) конкретизуються у нормах законодавчих актів щодо ресурсів: Земельному, Водному, Лісовому кодексах, Кодексі про надра, законах «Протваринний світ» від 13 грудня 2001 р., «Про рослинний світ», «Про охорону атмосферного повітря».

Відповідно до ст. 39 Закону природні ресурси поділяються на природні ресурси загальнодержавного і місцевого значення.

До природних ресурсів загальнодержавного значення належать: територіальні та внутрішні морські води;

природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони; атмосферне повітря; підземні води;

поверхневі води, що знаходяться або використовуються на території більш як однієї області;

лісові ресурси державного значення;

природні ресурси в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення;

дикі тварини, які перебувають у стані природної волі в межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, інші об'єкти тваринного світу, на які поширюється дія Закону України «Про тваринний світ» і які перебувають у державній власності, а також об'єкти тваринного світу, що в установленому законодавством порядку набуті в комунальну або приватну власність і визнані об'єктами загальнодержавного значення;