Озброєння наполеонівської армії

Характеризуючи озброєння різних армій періоду Наполеонівських війн, необхідно відмітити, що найпопулярнішім видом зброї цього періоду бав піхотний мушкет, що був розроблений на початку XVIII століття знаменитим французьким інженером-фортифікатором Вобаном, який створив здавалося б, абсолютно незначне нововведення — він удосконалив ударно-кремневый замок, зробивши його простим і надійним. Саме з цієї миті кременева рушниця з багнетом (новий спосіб кріплення якого розробив, до речі, той же Вобан) стала основною і фактично єдиною штатною зброєю піхотинця. Подібним замком негайно були оснащені рушниці всіх армій Європи, а його конструкція залишалася по суті незмінною близько півтора сторіч.

У самій Франції з 1717 року послідовно приймалися на озброєння різні модифікації рушниць із замком Вобана. Останньою з цього «модельного ряду» стала піхотна рушниця, прийнята на озброєння в 1777 році; саме з ним французький піхотинець і пройшов всі війни часів, як Революції, так і Імперії. Хоча в 1801 році це зброя і було трохи вдосконалена, зміни були такими поверхневими, що не дивлячись на офіційну назву («Рушниця 1777 року, модифікована в IX році»), її майже скрізь, у тому числі і в офіційній кореспонденції, продовжували іменувати просто «Рушницю моделі 1777 року».

Загальна довжина основної зброї французької піхоти складала близько 1,5 м при довжині ствола 1,1 м; його вага коливалася у відмітки в 4,5 кг, калібр був рівний 17,5 мм, а коштувала рушниця від 24-х до 34-х франків — залежно від місця виготовлення і використовуваних матеріалів. Середня скорострільність такої зброї в руках бувалого солдата складала 2-3 прицільних пострілу в хвилину. Багнет з штиковою трубкою мав загальну довжину 48 см при довжині клинка 40 см; його вага була рівна приблизно третини кілограма. Варто додати, що, наприклад, в Росії в 1808 році було прийнято на озброєння рушниця, що є практично точною копією французького; лише у дрібницях відрізнялися від нього і рушниці, що використалися в інших арміях Європи.[3,41-49]

Не дивлячись на великий ступінь його уніфікації майже у всіх арміях континенту, в історичній літературі бойові характеристики піхотного мушкета наполеонівської епохи — скорострільність, далекобійність і ін. — сильно різняться. Річ у тому, що більшість авторів приводять не абсолютні цифри, а параметри ефективності, на які може побічно впливати величезна кількість інших чинників. Не варто забувати, що гладкоствольна кременева рушниця, не дивлячись на відносну досконалість, була інструментом, що вимагав від стрільця чималої вправності для успішного використання. Наприклад, скорострільність рушниці залежала в основному лише від навику, а точність вогню визначалася не тільки вірністю прицілу, але і тим, наскільки дбайливим і постійним був догляд за зброєю. Ще одним популярним видом зброї в той час був кавалерійський карабін (мушкетон).

Це сильно укорочена рушниця використовувалася гусарами, кінними єгерями і кірасирами. У основному наполеонівська кавалерія була озброєна мушкетонами зразка 1801 року, проте використовувались і старіші моделі — 1786 і навіть 1766 року. Основна відмінність кавалерійського мушкетона від піхотного або драгунського мушкета полягала в розмірі: загальна довжина цієї зброї складала всього 114,5 см, а вага — 3,289 кг Іншими відмінностями були калібр — 17,1 мм і спосіб носіння — по-кавалерийски, через плече. Отже, Великою армією прийнято називати збройні сили наполеонівської франції в період з 1805 по 1812 рр. В основі організації армії Наполеона лежав дивізійний принцип, тобто об'єднання військових мас у дивізії, а також в корпуси. Це стало однією з причин високої бойової ефективності збройних сил Імперії.

Серед керівного складу великої армії були представники всіх верств населення, це сприяло кращій дисципліні та покращувало управління армією.

В армії Наполеона була добре організовано тилове забезпечення. На високому рівні була дисципліна, яка забезпечувалась не лише страхом покарань, а й апелюванням до честі солдат і офіцерів.

 

Командний склад армії Наполеона

Наполео́н І Бонапа́рт (Napoléon Bonaparte, 15 серпня 1769 — 5 травня 1821) —французький імператор у 1804—1814 і 1815.

Генерал революційної армії з 1796, у 1799 повалив владу Директорії і став консулом, а згодом — імператором. З 1803 завоював майже всю Європу, створивши на її території маріонеткові королівства для своїх братів. Зазнавши поразки у битві під Лейпцигом (1813), після вступу армії союзників до Парижа, був змушений зректися престолу й був засланий на острів Ельба. У березні 1815 знову захопив владу, але був розбитий англійськими військами біля Ватерлоо і засланий на Острів Святої Єлени. Встановлені ним закони понині діють у Франції.

 

Жан Віктор Моро (фр. Jean Віктор Марі Моро, 13 лютого 1763 - 2 вересня 1813) - генерал Першої французької республіки, син адвоката.
У 1791 вступив в національну гвардію батальйонним командиром, в 1793 відправлений зі своїм батальйоном в армію Пішегрю, де скоро отримав чин дивізійного генерала і призначений командуючим правим флангом Північної армії, а до завоювання Голландії зодягнений головним начальством над тією ж армією.
У 1794 р. під Туркуен революційні французи на чолі з Моро розгромили австрійців і англійців.[3,13-15]
У 1796 був поставлений на чолі Рейн-Мозельською армії, яка разом з Самбра-маасского армією Журдан призначалася для дій проти австрійців. З червня до серпня завдяки ряду перемог Моро ворог відтіснили був до Дунаю, а коли армія Журдан була розбита австрійцями, Моро здійснив свій знаменитий 40-денний відступ через Шварцвальдскіе тіснини до Рейну.
У 1799 він замінив Шерера в командуванні французькою армією в Північній Італії, але був переможений Суворовим при Кассано і відступив до Генуезької Рив'єрі.
Коли змінив його генерал Жубер був убитий в бою при Нови, відвів до Франції залишки розбитої армії.
У 1800 Бонапарт призначив його головнокомандуючим Рейнської армії, з якою він, здобувши кілька перемог над австрійцями, зайняв Регенсбург і Мюнхен. 3 грудня здобув при Гогенлиндене рішучу перемогу над австрійцями, а потім, підійшовши на 75 верст до Відня, уклав з ерцгерцогом Карлом перемир'я, за яким незабаром пішов Люневільський світ.
Наполеон Бонапарт, який бачив в Моро свого суперника, звинуватив його в участі в змові Пішегрю і Жоржа Кадудаля.Генерал був засуджений до тюремного ув'язнення, яке Наполеон замінив вигнанням.
Проживши кілька років у Північній Америці, він в 1813 повернувся до Європи на запрошення імператора Олександра I. Перебуваючи в ролі радника при головній квартирі союзних монархів, в битві при Дрездені 15 (27) серпня був смертельно поранений ядром. Згідно малодостовірними переказами, Наполеон наказав обстріляти велику в розшитих золотом мундирах групу супротивника. Цей постріл став для Моро фатальним. Тіло його відвезено в Санкт-Петербург і поховано в католицькій церкві св. Катерини. Таким чином, два командувачів ворожими арміями - Суворов і Моро - поховані в одному місті і в районі однієї його магістралі (Невський проспект), тільки на різних сторонах магістралі.

Луї Нікола Даву виховувався в Брієнській військовій школі разом з Наполеоном; командував батальйоном під начальством Дюмур'є, брав участь у походах 1793—1795 років. Коли Дюмур'є зрадив республіканському правлінню, став першим, хто намагався заарештувати опального генерала. Під час єгипетської експедиції багато в чому завдяки йому була здобутаперемога під Абукіром. У 1805 році Даву став маршалом та особисто приймав видатну участь як в Ульмскій операції, так і у битві під Аустерліцем, де його третій корпус витримав головний удар російсько-пруських військ. У 1806 році, корпус в 26 тисяч під проводом Даву завдав нищівної поразки вдвічі чисельнішій армії герцога Брауншвейгзького підАуерштедтом, внаслідок чого він отримав герцогський титул. У 1809 році сприяв поразці австрійців при Екмюлі та Ваграмі, внаслідок чого отримав князівський титул. У 1812 році, вже як командувач першого корпусу Великої Армії, Даву був поранений у Бородинській битві; в1813 році, після битви під Лейпцигом, замкнувся в Гамбурзі і здав його лише після повалення Наполеона.

Під час першої реставрації Даву залишався без роботи; після повернення Наполеона з острова Ельби був призначений військовим міністром і командував військами біля Парижа, який віддав союзникам після битви при Ватерлоо лише за умови повної амністії для офіцерів, що під час "Ста днів" перейшли на бік Наполеона. В разі ненадання таких гарантій Даву обіцяв піти з армією за Сену і продовжити супротив. Одначе, як показав час, не зважаючи на обіцянки союзників, умова амністії виконана не була. В період "білого терору" на судовому процесі проти маршала Нея, що завершився смертним вироком останньому, Даву був одним з небагатьох, хто без коливань став на захист маршала. Сам герцог Ауерштедтський не опинився на лаві підсудних з двох причин - через свою популярність у народі, і через те, що виявився єдиним маршалом, котрий не приніс присяги королю Людовику XVIII, зберігши вірність Наполеонові, завдяки чому й уник обвинувачень у державній зраді. У 1818 році Даву був прийнятий при дворі Людовика XVIII, а 1819 року його було піднесено до звання пера Франції. Помер Даву 1 червня 1823 року від туберкульозу легенів.

Йохім Мюрат- Стрімка кар'єра розпочалася у 1795 році. Під час повстання роялістів 13 вандем'єра (3-4 жовтня) він надав цінну послугу Наполеону Бонапарту, доставивши у потрібний момент у центр Парижу гармати. Після цього Мюрат стає капітаном та ад'ютантом Бонапарта. У 1796 році Йохім Мюрат бере участь в Італійському поході французької армії. Тут він стає полковником. Після того як за дорученням Бонапарта Мюрат привіз у Францію захоплені у ворога прапори, він стає бригадним генералом. Після цього Йохім Мюрат повертається в Італійську армію, де бере участь у битвах при Риволі та Фаворіте. У 1798 році Мюрат разом з Бонапартом участвує в Єгипецькому поході. Тут він очолює французьку кінноту. Ней він командував під час Битви у пірамід. Особливо Мюрат відзначився при штурмі турецької фортеці Се-Жан-Д'акр.[4,27-29]

Разом з Бонапартом Мюрат повертається до Франції. Він бере участь у розробці плану захоплення влади Наполеон. Коли 18 брюмера (9 листопада) 1799 року законодавчі органи Франції відмовилися передати владу Бонапарту, а Наполеон вважав що усе втрачено, Йохім Мюрат привіз артилерію та наказав солдатам розігнати депутатів. Після цього Бонапарт стає Першим консулом, а Мюрат — військовим губернатором Парижу з правом головнокомандуючого. Водночас він одружується на сестрі Наполеона — Кароліні (20 січня 1800 року). З 18 травня 1804 року Йохім Мюрат стає маршалом Франції. В цьому ж році Мюрат бере участь у битві при Маренго, де дії саме його кінноти здебільшого допомогли Бонапарту здобути перемогу. Наполеон призначає Йохіма генерал-адміралом флоту.

Під час війни Франції з Третьою коаліцією у 1805 році Йохім Мюрат активно бере участь у битвах при Ульмі, Аустерлиці. Під час йостанньої битви Мюрат разом з маршалами Ланном та Бессьєром знищив найкращі російські полки кавалергардів. У 1806 році Мюрат стає герцогом Берзьким, Клевським та Жуайєзьким. Тут він проводить ліберальні реформи, ліквідував старі порядки, скасував соляну та тютюнову монополії, внутрішні митниці.

У 1806 році Мюрат бере участь у війні Франції з Четвертою коаліцією. Тут лише з однією кіннотою він розбив пруську армію під Єною та захопив місто Штеттін. Перебуваючі у Польщі він намагався вмовити Наполеона зробити його Польським королем, проте марно. У 1808 році Йохім Мюрат допомагає брату Наполеона — Жозефу, який став королем Іспанії. В цьому ж році Наполеон I передає корону Неаполя Мюрату.

 

Ла́зар Карно́- У вересні 1792 року Карно було обрано членом Конвенту, що замінив Національні збори і проголосив Францію республікою. Карно призначено одним з шести комісарів для організації військової оборони на кордоні у Східних Піренеях. Після успішного виконання цього доручення Карно у січні 1793 року призначено членом Комітету Громадського Порятунку. Тоді ж відбувся суд над королемЛюдовиком XVI; 387 депутатів Конвенту (з 721), у тому числі і Карно, голосували за страту Людовика XVI. Конвент доручив Карно йому підготувати доповідь про бажані приєднання нових територій до республіки. Протягом наступних місяців Карно подав у Конвент низку доповідей про приєднання князівства Монако, суміжних з Лотарингією комун, Брюсселя та інших частин Бельгії. Коли Конвент, на реалізацію проектів Карно, видав у березні 1793 року декрет про відправлення у департаменти 82 комісарів з членів конвенту з метою «ознайомити співгромадян з новими небезпеками, що загрожують вітчизні і зібрати сили, достатні для розпорошення ворогів», Карно виявився одним з таких комісарів і декілька місяців перебував при Північній армії. Відкликаний Конвентом у Париж, Карно був уведений (14 серпня 1793) членом у другий склад Комітету Громадського Порятунку, причому йому було довірено завідування персоналом і рухом військ. У складі Комітету Карно перебував до 5 березня 1795 року і проявив величезну активність, створивши чотирнадцять армій, організовуючи оборону по усьому кордону і керуючи військовими діями. Вивчення архівів Комітету громадського порятунку показало, що всі декрети і вся кореспонденція стосовно військових операцій були справою Карно^[1]. Величезний обсяг роботи, виконаний ним, був оцінений сучасниками, котрі дали йому почесне прізвисько «організатора перемоги» ^[2], і врятували Карно, коли по настанні реакції проти терору (в якому Карно фактичного ніякої участі не брав) вороги Карно вимагали його переслідування.[4,15-21]

З 5 по 19 травня 1794 року Карно обіймав пост Голови Конвенту. Обраний у 1795 році членом Директорії, Карно разом з Бонапартом розробив план походу в Італію. З квітня до липня 1796 року і з травня до серпня 1797 року Карно був президентом Директорії. Незгоди, що виникли між членами Директорії спричинили з бокуБарраса, Ревбеля (Jean-François Reubell) та Ларевельєра-Лепо (Louis-Marie de La Révellière-Lépeaux) рішення про затримання Карно і п'ятого члена Директорії Бартелемі та вигнання через звинувачення у роялізмі (переворот 18 фрюктидора, 4 вересня 1797). Вчасно попереджений, Карно втік у Швейцарію, звідки перебрався на південь Німеччини. Тут він написав і опублікував «Відповідь французького громадянина Лазара Карно, одного з творців республіки та члена Директорії, на доповідь, зроблену Ж. П. Байолем Раді п'ятисот, з приводу змови 18 Фрюктідора

 

Війни Наполеона.

Бородинська битва

Початкова позиція

Початкова позиція, обрана Кутузовим виглядала як пряма лінія, що йде від Шевардинского редуту на лівому фланзі через велику батарею, названу пізніше батареєю Раєвського, і село у центрі до села Маслово на правому фланзі.[4,38-43]

Два фланги російської позиції були явно не рівнозначні. Лівий фланг видавався далеко вперед, його захищала менша по чисельності Друга армія Багратіона.

Лівий фланг не мав сильних природних перешкод перед фронтом. Нарешті в тил лівому флангові вела Стара Смоленська дорога. Після втрати 24 серпня (5 вересня) Шевардинского редуту позиція лівого флангу стала ще слабкішою і стала спиратися тільки на три недобудовані флеші та село Семенiвське.

Крім того розвідка Наполеона доповіла про відсутність на лівому фланзі великих з'єднань росіян (вони ще не знали, що Кутузов вирiшив перемiстити туди 3-й корпус). Усі ці фактори визначили напрямок головного удару Наполеона, що сконцентрував навпроти лівого флангу майже усі свої наявні сили.

Позиція Кутузова неоднозначно оцінюється військовими істориками. Західні історики в основному вказують на слабість лівого флангу, що привело до великих людських втрат, втрати більшостi укріплень, і як наслідок до подальшого відступу. Російські й особливо радянські джерела в основному вказують на особливий задум Кутузова, що змусив Наполеона атакувати саме лівий фланг.

У ніч на 26 серпня (7 вересня) частина російських корпусів була присунута до лівого флангу, що вирівняло трохи ситуацію і зірвало задум Наполеона. Стрімка флангова атака виросла в кровопролитне фронтальне зіткнення.

 

Підсумок бою

 

Розфарбована гравюра Шарона. 1-ша чверть XIX ст.

Втрати сторін, за різними оцінками, склали:

§ російська армія — 38 000-45 000 чоловік, у тому числі 23 генерали.

§ французька армія — 30 000-35 000 чоловік, у тому числі 48 генералів.

Через великі втрати і відсутність резервів, Кутузов прийняв рішення відвести війська (в нього ще була надiя захистити Москву, якби вiн отримав пiдкрiплення, обiцянi царем та Ростопчиним). Наполеон, в свою чергу, намагався в одному бою розгромити російську армію, але мети не досяг.[4,19-34]

Бородінська битва вважається однією з найкривавіших битв 19 століття. За найскромнішими оцінками сукупних втрат щогодини на полі гинуло 8500 чоловік, або щохвилини — рота солдат. Деякі дивізії втратили до 80 % складу.

3.2 Битва під Аустерліцом 28 листопада відбувся авангардний бій під Вишау, в якому 56 російських ескадронів, підтримані піхотою відкинули 8 французських. Ця сутичка стала бойовим хрещенням імператора Олександра І. Наполеон відвів свої війська за поселення Аустерліц залишивши навіть стратегічні Праценські висоти, тим саме підіграючи наступальному пориву союзників, неначе запрошуючи їх атакувати в чистому полі.

Битва під Аустерліцом розпочалась 2 грудня о 8 ранку (Наполеон особисто керував битвою з початку і до кінця) наступом частин під командуванням генерала Ф. Ф. Буксагевдена на правий фланг французів, якими командував маршал Л. Н. Даву. Він відчайдушно оборонявся, але з часом почав відступати, затягуючи все більшу кількість військ союзників в болотисту місцевість неподалік від сіл Сокільниць та Тельниць. Змістивши сюди основні сили, союзники ослабили свій центр, де знаходились панівні над місцевістю Праценські висоти. Зрештою, під натиском Олександра І, Кутузов віддав наказ залишати висоти останній ударній колоні на чолі з генералом І. К. Коловратом.

Побачивши очищені від основних сил союзників Пранценські висоти, Наполеон видвинув в утворений пролом ударний корпус під командуванням маршала Н. Ж. Сульта. Стрімкою атакою французи заволоділи висотами і розсікли російсько-австрійський фронт на дві частини. В пробитий Сультом розрив спрямовувався корпус під командуванням маршала Ж. Б. Бернадота. Тепер французи змогли обійти та оточити головні сили союзників, які втягнулись в глиб флангу під головуванням Л. Н. Даву. Оволодівши центром позиції союзників, Бернадот обійшов і війська правого флангу союзників на чолі з П. І. Багратіоном, якому довелось відходити під загрозою оточення. Але найтрагічніша ситуація склалась на лівому фланзі союзних військ, які, наступаючи на позиції Даву, потрапили в щільне коло. Від повного розгрому їх врятувала контратака Кавалергардського полку.

Відхід лівого флангу очолив генерал Д. С. Дохтуров, який згуртував навколо себе залишки розбитих частин.

Бездарне командування з боку окремих ге­нералів призвело до того, що частина російських військ опинилася на тонкій кризі великого ставка, який Бонапарт наказав обстріляти ядрами. Багато росій­ських воїнів знайшли свою смерть у його холодних водах.

До вечора все було кінчено. Широкою рівниною, спотикаючись об незліченні трупи людей і коней, проїздив Наполеон, оточений величезною свитою, маршалами, генералами гвардії, якого вітали захопленими криками солдатів, що звідусіль збігалися до імператора. Близько 15 тисяч убитих росіян і австрійців, близько 20 тисяч полонених, вся майже артилерія ворога, а найголовніше фактичне знищення російсько-австрійської армії, що розбіглася на три чверті в різні боки, кинувши весь колосальний обоз, всі бойові запаси, величезні маси провіанту, — такі були результати цієї перемоги.

Під Аустерліцом союзні війська втратили 27 тис. чоловік, з них росіян — 21 тис. Втрати французів склали 9-12 тис. чоловік вбитими та пораненими. Багато солдатів союз­ників здалися в полон. Ледь уник його поранений М. Кутузов. У полоні міг опинитися й сам імператор Олександр, у паніці він був кинутий свитою і якийсь час залишався на полі бою лише з особистим медиком і двома козаками. Імператор Франц і Олександр втекли з поля битви ще задовго до остаточної катастрофи. Їхня свита бігла врозтіч, покинувши дорогою обох монархів, монархи теж в страху втекли з поля битви і швидко розлучилися один з одним, понесені кіньми в різні боки. Самодержець плакав, втративши самовладання. У паніці втікав двір австрій­ського імператора Франца на чолі із самим монархом.

 

Ваграмська битва

Переправа почалася в 9:00 вечора 4-го липня під прикриттям 120 гармат, а 5-го липня основні частини Великої армії розгорталися на Мархфельдской рівнині. Ці маневри відняли у Наполеона багато часу. Але, незважаючи на це, вони застали австрійців зненацька.
Наполеон дізнавшись, що Карл чекає підкріплень (війська ерцгерцога Іоанна) вирішив атакувати противника з ходу, використовуючи всю масу своїх військ. Бій почався в 7:00 вечора. Але, наспіх спланована фронтальна атака, і погана підтримка артилерії не принесла французам і їх союзникам саксонцям, італійцям і баварцям нічого, крім великих втрат. В 11:00 вечора бій припинився.[4,42-43]
На наступний день 6-го липня Карл, натхнений успіхом, вирішив дати французам бій. Австрійці неправильно розрахували час прибуття свого підкріплення. Карл занадто сильно розтягнув свій фронт (на 21-27 км). Не залишив він і резервів своєї армії.В 4:00 ранку його війська, під прикриттям туману, перейшли в наступ. Почувши канонаду, Наполеон вирішив, що до Карла підійшли війська його брата Івана. Наполеон наказав своїм військам йти в атаку. В 7:00 ранку австрійці розгорнули свою артилерію і відкрили вогонь. Французька артилерія не змусила себе довго чекати. Почалася канонада з обох сторін. Можна сказати, що французи виграли цю артилерійську дуель. В 10:00 ранку правий фланг австрійців рушив вперед з метою відрізати французів від мостів на Дунаї. Їм це вдалося зробити.Наполеон, який спостерігав за боєм, вирішив зосередити більшу частину своїх сил в центрі. Французький імператор зосередив в центрі 45 000 солдатів з 104 знаряддями під командуванням Макдональда. На 12 годину солдати Макдональда вишикувалися за 104-гарматної батареї.Приблизно через годину корпус французького маршала Даву зійшов на Нейзідельскіе висоти. Приблизно в цей же час Наполеон віддав наказ йти в атаку солдатам Макдональда.Французи вдарили з 104 гармат і повільно пішли в атаку щільним строєм. Але австрійські солдати вже були не ті, яких раніше розбивав Наполеон. Зазнавши гіркоту поразок, австрійці хотіли виграти цю битву, у що б то не стало. Вони зустріли французів сильним рушничним вогнем. Французи, захопивши лівий фланг австрійців, почали розвивати успішний наступ в центрі, хоча несли дуже великі втрати. Ерцгерцог Карл, побачивши, що французи підтягують свої резерви, і що Нейзідельскіе висоти австрійці взяти не зможуть, в 3:00 дня дав наказ до відступу. Близько 4:00 на поле бою з'явився Іван, зі своїми 13 000 солдатів. Але побачивши, що битва програна, він не вступив в бій.

 

Битва при Прейсиш-Эйлау

У січні 1807 Ней, незадоволений поганими зимовими квартирами своїх військ навколо Нойденбурга, не чекаючи наказу Наполеона, став діяти за власною ініціативою, висунувши кавалерію на Гуттштадт і Гейльсбергом. Обидва цих міста знаходилися на відстані всього лише 50 км від Кенігсберга.[4,87-94]
Головнокомандувач російською армією Беннігсен прийняв переміщення корпусу Нея за початок великого наступу на Кенігсберг - головне місто Східної Пруссії, де знаходилися головні склади союзницької армії. Крім того, Кенігсберг був єдиним значним містом, залишалися під владою прусського короля Фрідріха Вільгельма і союзники повинні були будь-яку ціну утримати його, в тому числі і з політичних мотивів.
Російська армія негайно знялася з зимових квартир, і, залишивши 20 000 солдатів під командуванням Ессена перед Варшавою, рушила на Гейльсбергом. Беннігсен, прикритий на правому фланзі прусським корпусом Лестока (до 10 000 осіб), вирішив атакувати 1-й армійський корпус Бернадота, ізольований неподалік від річки Пассарге, щоб потім форсувати річку Вісла і перерізати комунікації Великої Армії.
Зважаючи настання переважаючих сил противника, Бернадот через Торн відступив на Остероде, поки російські війська зупинилися і зробили зупинку в Морунгене, який вони зайняли після успішного бою з французами. Наполеон, дізнавшись 28 січня про рух російської армії, спочатку висловив сильне невдоволення самовільними діями Нея. Однак у той же час настали заморозки і дороги, на відміну від грудня, знову стали прохідними. Наполеон вирішує здійснити маневр, аналогічний Йенському, з метою оточити і розгромити російську армію.

Наполеон, маючи з собою тільки частина сил Великої армії, не планував вступати в бій з росіянами. 7 лютого він заявив Ожеро: «Мені радили взяти Ейлау сьогодні ввечері, але, крім того, що я не люблю цих нічних боїв, я не хочу рухати свій центр занадто далеко вперед до прибуття Даву, який є моїм правим флангом, і Нея - мого лівого флангу. Так що я буду чекати їх до завтра на цьому плато, що представляє при наявності артилерії прекрасну позицію для нашої піхоти. Завтра, коли Ней і Даву встануть в лінію, ми всі разом підемо на ворога»
Тим часом Беннігсен наказав Багратіона взяти 4-ю піхотну дивізію і вибити французів з Ейлау. Князь особисто повів піхоту в атаку. У повному мовчанні російські трьома колонами підійшли до міста, після чого за наказом Багратіона кинулися вперед з криком «Ура!». Противник був відкинутий.
Ось як описує боротьбу за місто Жоміні: «Бій в самому місті Ейлау був не менш завзятий. Барклай де Толлі, підтриманий дивізією Голіцина, два рази займав його навіть за допомогою нічної темряви і вже тільки після третьої атаки поступився дивізії Леграна».
Росіяни ж джерела стверджують протилежне: «Ніч припинила битву. Місто залишилося за нами»
Ось як очевидці описували стан протиборчих армій перед вирішальною сутичкою 8 лютого:
російської - «Армія не може перенести більше страждань, ніж ті, які зазнали ми в останні дні. Без перебільшення можу сказати, що кожна пройдена останнім часом миля коштувала армії 1000 чоловік, які не бачили ворога, а що зазнав наш ар'єргард в безперервних боях! Нечувано і непробачно, як йдуть справи. Наші генерали, очевидно, намагаються один перед одним методично вести нашу армію до знищення. Безлад і безладдя перевершують всяке людське поняття.
Бідний солдат повзе, як привид, і, спираючись на свого сусіда, спить на ходу... все це відступ уявлялося мені швидше сном, ніж дійсністю. У нашому полку, який перейшов кордон в повному складі і не що бачив ще французів, склад рот зменшився до 20-30 чоловік... Можна вірити думку всіх офіцерів, що Беннігсен мав охоту відступати ще далі, якби стан армії надавало до того можливість. Але так як вона настільки ослаблена і знесилена... то він зважився битися...»
французької - «Ніколи французька армія не була в настільки сумному становищі. Солдати кожен день на марші, кожен день на біваку. Вони роблять переходи по коліно в багнюці, без унції хліба, без ковтка води, не маючи можливості висушити одяг, вони падають від виснаження і втоми... Вогонь і дим біваків зробив їх обличчя жовтими, схудлі, невпізнанними, у них червоні очі, їх мундири брудні і прокопчені»

Наполеон вирішив не приймати бій до середини дня 8 лютого, тому що чекав прибуття корпусу Нея, що знаходиться на біваку близько Ландсберга (в 30 кілометрах) і корпусу Даву, що зупинився в 9 кілометрах на дорозі до Бартенштайн. Маршали отримали команду негайно йти на з'єднання з головною армією.
В 5:00 ранку Наполеон отримує повідомлення, що на відстані одного гарматного пострілу від Ейлау варто побудована у дві лінії російська армія чисельністю в 67 000 чоловік з 450 знаряддями. Довжина фронту Беннігсена становила 4,5 км.Французи мали набагато менше: гвардія (9000 осіб), Сульт (16750), Ожеро (14500), Мюрат (15200). Це цифри вечора 6 лютого. З урахуванням втрат у боях 7 лютого, до ранку 8 лютого Наполеон мав 48-49 тисячами солдатів з 300 знаряддями [6].Однак протягом дня обидві сторони розраховували отримати підкріплення. Але якщо Беннігсен міг розраховувати тільки на прусський корпус Лестока (максимум 9000 чоловік), то французи чекали два корпуси: Даву (15100) і Нея (14500) [7].
Між Ейлау і Ротененом дві дивізії 4-го корпусу Сульта (під командуванням Леграна і Сент-Ілера), прикриті з правого флангу бригадою легкої кавалерії Мійо, вступили в запеклий бій проти центру російської армії, лінії якої простягнулися від Шлодіттена до Зерпаллена. Ще одна дивізія Сульта, генерала Леваль, вишикувалася в бойовий порядок зліва від Ейлау. На крайньому лівому фланзі Великої армії, практично навпроти Шлодіттена, розташовувалася бригада резервної легкої кавалерії Ласалля - 5-й і 7-й гусарські полки. Наполеон залишився з гвардією на кладовищі Ейлау, яке з самого початку битви потрапило під вогонь російської артилерії. Резервна кавалерія Мюрата вишикувалася за полками піхоти Ожеро, праворуч від Ейлау, де зайняла позиції гвардія.
Битва почалася сильної артилерійської канонадою. Більш численні російські батареї обрушили на французькі бойові порядки град ядер, але не змогли придушити вогонь ворожих гармат. Ефект від стрільби російської артилерії міг бути більше, якби французькі лінії не були прикриті будівлями Ейлау і Ротен.Значна частина ядер потрапляла в стіни будинків або взагалі не долітали до французів. Навпаки, французькі каноніри мали можливість безперешкодно вражати великі маси росіян, які стоять майже без прикриття на відкритому просторі за Ейлау.Крім того, за рахунок кращої вишколу французи стріляли набагато частіше й точніше, ніж супротивник, що в якійсь мірі зводило нанівець чисельну перевагу російських гармат.
Денис Давидов писав: «Чорт знає, які хмари ядер пролітали, гуділи, сипалися, стрибали навколо мене, рили в усіх напрямках зімкнуті громади військ наших і які хмари гранат лопалися над головою моєю і під ногами моїми!»
Близько полудня на правому французькому фланзі з'явилися головні колони корпусу маршала Даву. Війська 3-го корпусу підходили до поля битви поступово. Першим з'явився авангард і раптової атакою заствіл відійти росіян з Зерпаллена. Слідом за авангардом швидким маршем йшли дивізія Фриана, слідом дивізії Морана і Гюдена. Всього в розпорядженні Даву було більше 15 000 чоловік, таким чином, за чисельністю Велика Армія зрівнялася з російською (64 000-65 000 проти 67 000 солдатів).[4,32-36]
Полки Даву, розвернувшись в бойові порядки, пішли в атаку на Кляйн-Заусгартен і Зерпаллен, атакувавши лівий фланг армії Беннігсена. Наполеон підтримав 3-й корпус, кинувши йому на посилення частина корпусу Сульта (дивізію Сент-Ілера і бригаду резервної легкої кавалерії у складі двох полків). Французам ціною неймовірних зусиль вдається скинути росіян з висот біля села Кляйн-Заусгартен, що панують над цією частиною поля бою, і, вибивши ворога з самого села, рушити в напрямку села Ауклаппен і ліси під такою ж назвою. Селища Кляйн-Заусгартен і Зерпаллен переходили з рук в руки безліч разів. Несучи дуже великі втрати, Даву таки рухається далі в бік лісу Ауклаппен.Для російської армії виникає загроза виходу французів в її тил і Беннігсен змушений поступово послаблюючи центр перекидати війська до свого лівого флангу, щоб уникнути обходу. інакше російська армія виявиться відрізаною від шляхи відступу до Німану, тобто від російського кордону.
Помітивши, що значна частина російських резервів сконцентрувалася проти Даву, Наполеон вирішує нанести по центру російської армії удар силами корпусу Ожеро (15000 осіб). Дві дивізії корпусу йдуть на південь від кладовища Ейлау, розгортаються і кидаються в атаку через покриту досить глибоким снігом рівнину під ураганним вогнем російської артилерії. Справа настає дивізія генерала Дежардена, ліворуч - генерала Едле. У кожній з дивізій перша бригада рухається в розгорнутому бойовому порядку, а друга зімкнутими колонами позаду флангів першої. Ці колони могли в будь-який момент перебудуватися в каре, якби раптом їх атакувала російська кавалерія. Для підтримки піхоти артилерія 7-го корпусу була розгорнута в 400 метрах перед кладовищем.[4,11-14]
У цей момент на обидві армії раптово налетіла сильна сніжна буря. Через це поле бою застелили хмари снігу, які вітер підняв у повітря. Засліплені снігом французькі війська, дезорієнтувати, втратили потрібний напрямок і занадто відхилилися вліво. В результаті 7-й корпус ворога несподівано виявився менш ніж в 300 кроках прямо навпроти великої центральної батареї росіян з 72 гармат. З такої дистанції промахнутися просто неможливо - майже кожен постріл влучив у ціль. Раз за разом російські ядра врізалися в щільні маси ворожої піхоти і викошували цілі ряди французів. За кілька хвилин корпус Ожеро втратив 5200 солдатів убитими і пораненими». Ожеро отримав поранення, Дежарден був убитий, Едле поранений. Беннігсен кинув на відступаючого ворога кавалерію і піхоту і перейшов у контрнаступ, намагаючись прорвати ослаблений центр Великої армії. Негайно атакуючі російські війська підтримала артилерія.Її вогонь був сконцентрований на гвардії Наполеона, що стояла на цвинтарі Ейлау.
Тим часом наступаючи, росіяни відірвалися від своєї основної лінії і французи вирішили цим скористатися. Наполеон віддає Мюрату наказ вести кавалерію у бій. 2 дивізії (драгуни Груші і кірасири д'Опу - 64 ескадрону - понад 7000 шабель) сформовані в одну могутню колону важкої кавалерії в розгорнутому строю. Така побудова, на думку Наполеона, повинно було збільшити пробивну силу важкої кавалерії.
Військо Наполеона здригнулося. Скориставшись розгубленістю ворога, російська піхота перейшла в контрнаступ. Розгорівся кровопролитний штиковий бій. Війська Ожеро, несучи жорстокі втрати, почали відступати. Переслідуючи їх, російська кавалерія майже прорвалася до ставки Наполеона. Очевидці свідчать, що, побачивши цю атаку, Наполеон сказав: «Яка відвага!».
Ще мить, і французький імператор міг бути убитий або схоплений в полон. Але в цю мить кіннота Мюрата на всьому скаку врізалася в ряди російських військ. Розпочався запеклий бій з перемінним успіхом. Обидві сторони зазнали в ньому важкі втрати. Тим не менш, блискуча атака кінноти Мюрата врятувала становище французької армії. Противники відвели свої сили на вихідні позиції, але артилерійська дуель тривала.
На 12 годину в бій вступив корпус Даву. У села Зерпаллен він атакував загін російських військ, яким командував К. Ф.Багговут. Французи з ходу не змогли домогтися успіху. Наполеон був змушений ввести в справу значні сили. Незабаром загін Багговута, атакований з трьох сторін переважаючими силами ворога почав відходити до села Клейн-Заусгартен. Російське командування ввело в бій резерви, але це не врятувало становище. Лівий фланг Беннігсена повільно відступав до Кучіттену, залишаючи в руках ворога опорні пункти своєї оборони. Виправили становище влучний вогонь 36 знарядь на кінній тязі під командуванням Єрмолова та 6000 осіб з корпусу Лестока, які прибули на допомогу військам Остермана-Толстого.
Незабаром на всьому лівому фланзі французи були відбиті. На цьому фактично битва при Прейсіш-Ейлау закінчилася. До 21 години тривала канонада з обох сторін, але знесилені і знекровлені війська більше не робили нових атак.