Напад німеччини на срср. Оборонні бої червоної армії у 1941-1942 рр.

У 1940-1941 р. Гітлер підкорив майже всю Західну Європу і згідно з планом “Барабаросса”, розробленим у грудні 1940 р., почав інтенсивну підготовку до війни проти СРСР. У першій половині 1941 р. була призначена і дата нападу. Радянське керівництво засуджувало “чутки” про напад Німеччини як безпідставні, запевняло в міцності та непорушності радянсько-німецького договору.

Початок війни виявився несподіваним для командування Червоної Армії, населення країни, що призвело до трагічних наслідків. 22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина без оголошення війни напала на Радянський Союз. Її союзниками виступили Фінляндія, Угорщина, Румунія, Італія, Словаччина.

План “Барбаросса” передбачав “бліцкріг” – блискавичну війну: протягом 2 – 2,5 місяців знищити Червону Армію і вийти на лінію Архангельськ-Астрахань. Німецька армія наступала у трьох головних напрямках: західному – на Ленінград, центральному – на Москву, південному – на Київ. Згідно з планом передбачалося загарбання України вже в перші тижні війни і створення плацдарму для прориву на Кавказ і Закавказзя.

А.Гітлер: “Захопивши Україну, ми раз і назавжди встановимо економічну рівновагу і тим самим не тільки захистимо Європу від більшовиків, але й розв’яжемо усі проблеми, які стоять перед Німеччиною”.

За планом “Ост” німці мали намір виселити з України мільйони людей, заселивши її німецькими колоністами. Частину українських земель передбачалося передати союзникам.

Наступ на Україну здійснювала група німецьких армій “Південь” на чолі з фельдмаршалом Рундштедтом. Для оборони України були створені Південно-Західний фронт на чолі з генералом Кирпоносом та Південний фронт на чолі з генералом Чередниченком.

З 23 по 29 червня в районі Луцьк-Рівне-Броди тривала найбільша танкова битва початкового етапу війни. Війська Південно-Західного фронту змушені були відступити, залишивши Західну Україну. 30 червня німці окупували Львів. Вже на кінець третього тижня війни вони посунулись углиб України на 300-350 км. Червона Армія за перші три тижні війни втратила 850 тис. чол. (у 10 разів більше, ніж Німеччина), 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків.

Причини поразок радянських військ:

1) прорахунки радянського керівництва в оцінці воєнно-політичної ситуації. Переоцінка значення радянсько-німецьких договорів, прорахунки у визначенні строків нападу Німеччини на СРСР;

2) неукомплектованість Червоної Армії кваліфікованими командирськими кадрами. Кращі з яких стали жертвами сталінських репресій (знищено 20% командного складу Червоної Армії). Нові командири були погано підготовлені, некомпетентні;

3) незавершеність заходів по зміцненню західних кордонів, немобілізованість частин Червоної Армії (Сталін боявся спровокувати напад Німеччини);

4) Німеччина, яка завоювала більшу частину Європи, за воєнно-економічним потенціалом значно перевершувала Радянський Союз. Армія Німеччини і її союзників, що виступила проти СРСР, налічувала 5,5 млн. солдат і офіцерів, у той час як радянські війська – 2,9 млн.

7 липня-26 вересня – оборона Києва, яка відволікала значні сили ворога. Проте, німецьким арміям вдалося оточити велике угрупування захисників Києва: у полон потрапило понад 665 тис. солдат і офіцерів, було знищено командування Південно-Західного фронту.

5 серпня-16 жовтня 1941 р. – оборона Одеси.

30 жовтня 1941 р.-4 липня 1942 р. – оборона Севастополя (250 днів).

Наприкінці 1941 р. німецькі війська групи армії “Південь” окупували майже всю Україну. Однак, ціною величезних жертв, героїчного опору народу план “блискавичної війни” був зірваний. Розпочалася перебудова економіки на воєнний лад (гасло “Все для фронту, все для перемоги!”). 30 червня створено Державний комітет оборони на чолі зі Сталіним, що об’єднав у своїх руках усю державну, господарську і воєнну владу в країні. Розпочалася евакуація усього радянського майна. З України було евакуйоване на схід понад 550 підприємств, майно радгоспів, колгоспів (понад 5 млн. голів худоби), Академію наук України, культурно-освітні заклади, понад 3,5 млн. робітників, селян і службовців. Все, що не можна було вивезти підлягало знищенню.

Після розгрому Південно-Західного фронту ворог кинув основні сили на Москву, де з 30 вересня по 5 грудня йшли важкі оборонні бої. 5-6 грудня радянські війська пішли в контрнаступ, розгромивши німців і відкинувши її на захід на 100-250 км. Перемога під Москвою остаточно поховала гітлерівський план “бліцкрігу”.

Сталін вирішив використати цей успіх для розвитку загального наступу. Але даний захід був погано продуманий у матеріально-технічному відношенні. Трагічні наслідки мала наступальна операція під Харковом військ Південно-Західного фронту у травні 1942 р.: загинуло три армії, у полон потрапило 240 тис. солдатів і офіцерів.

Поразки в Україні різко змінили воєнно-стратегічну ситуацію, ініціатива знову перейшла до рук ворога. У червні 1942 р. німці прорвали фронт вглиб на 200-400 км. протяжністю 600-650 км.

22 липня 1942 р. після захоплення м. Свердловська Ворошиловградської області гітлерівці остаточно окупували всю територію Української РСР.

Встановлення німецького окупаційного режиму в Україні.

Захопивши Україну, німці розчленували її на окремі частини:

1) Буковина, Одеська та Ізмаїльська області, частина Вінницької та Миколаївської областей були віддані Румунії. Ці землі отримали назву “Трансністрія”;

2) Галичина разом з польськими територіями ввійшли до складу окремого генерал-губернаторства;

3) більшість українських земель ввійшли до складу Рейхскомісаріату – “Україна” на чолі з фанатичним нацистом Е.Кохом (63,6% всієї території України);

4) прифронтові області (Чернігівська, Сумська, Харківська області, Донбас) підпорядковувалися військовому командуванню.

Відповідно до “теорії расової винятковості німецької нації” українці підлягали масовому знищенню. Справжній геноцид здійснювався проти єврейського народу.

Україна вкрилася концтаборами, тюрмами, гето. За роки окупації в Бабиному Яру в Києві загинуло понад 220 тис., в Дробицькому Яру в Харкові – понад 60 тис., у Яновському концтаборі у Львові – понад 160 тис. чол. Переважно це були українські громадяни єврейської національності. Всього в Україні в період окупації було вбито 3,9 мирного населення і 1,3 млн. військовополонених.

Гітлерівці грабували матеріальні і людські ресурси України. До Німеччини вивозилися продовольство, обладнання, сировина, коштовності, чорноземи, а також робоча сила. З України на примусові роботи до Німеччини було вивезено 2,4 млн. чол. Щоб забезпечити більш “ефективну” експлуатацію українського села, німці зберегли колгоспи.

Обмурувалися постачання міст продовольством, медичне обслуговування, освіта. Українці перетворювалися на людей “третього сорту”. Нацистський “новий порядок” був жорстоким, але викликав масовий рух Опору в Україні.

Рух Опору в Україні.

В українському антифашистському русі Опору існувало дві течії: радянський рух Опору (партизани і підпільники) та національно-визвольний рух опору на чолі з ОУН.

Радянський рух опору прагнув до відновлення статусу України в складі СРСР. Наприкінці 1942 р. в Україні діяло 800 партизанських загонів. Їх дії координував Український штаб партизанського руху на чолі з Т.Строкачем. Виникли великі партизанські загони і з’єднання на чолі з С.Ковпаком, М.Попудренком, О.Сабуровим, О.Федоровим, П.Вершигорою і ін.

Формами боротьби партизан були:

1) розгром ворожих штабів;

2) диверсії на комунікаціях ворога, знищення ліній зв’язку, доріг, мостів;

3) диверсії на залізницях (“рейкова війна”, 1943 р.);

4) рейди в тил ворога (Карпатський рейд С.Ковпака).

В Україні діяли 23 підпільних обкоми КП(Б)У, 9 підпільних обкомів комсомолу. Загальна чисельність партизан в Україні – від 500 до 180-200 тис. чол.

Національно-визвольний рух Опору на чолі з ОУН прагнув до відродження незалежної української держави.

До початку війни ОУН співробітничали з німцями. В німецькій армії був утворений “Легіон українських націоналістів”. ОУН розраховувала на сприяння Німеччини у відновленні української державності. 30 червня 1941 р. у Львові було проголошена українська самостійна держава на чолі з Я.Стецьком. але цей крок не був підтриманий Німеччиною. Проти ОУН розпочалися репресії. У відповідь ОУН почала створювати партизанські загони, які у жовтні 1942 р. об’єдналися під назвою Українська повстанська армія (УПА) на чолі з Романом Шухевичем (Тарас Чупринка). ОУН-УПА не припиняла також антирадянської і анти польської діяльності. УПА розраховувала лише на власні сили і підтримку місцевого населення. Мережа оунівського підпілля охопила не тільки західні, а і центральні, східні, південні райони України, де ОУН діяла під лозунгом: “Смерть Гітлеру!”, “Смерть Сталіну”, “Радянська влада – без більшовиків!”

УПА у жовтні-листопаді 1943 р. провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизан. Чисельність УПА за різними даними становила від 30-40 до 100 тис. бійців.

З щоденника німецького міністра пропаганди Геббельса, 1942 р.:

“Повстанська загроза збільшується з дня на день. Повстанці опановують цілі області, вдаються до терору. Національні рухи сильніші, аніж ми передбачали. Це стосується балтійських країн та України”.

Відбувалася також боротьба між двома течіями руху Опору. Так, Карпатський рейд партизанського з’єднання С.Ковпака влітку 1943 р. призвів до кривавих боїв між оунівськими і радянськими партизанами. А весною 1944 р. біля Рівного УПА розбила автоколону штабу командуючого 1-м Українським фронтом генерала Ватутіна, сам генерал був тяжко поранений і помер.

З приходом Червоної Армії в Західну Україну ОУН, залишаючись на платформі незалежності, оголосила війну сталінському режиму. Радянське командування для боротьби з УПА створило окрему армію НКВС. Боротьба сторін продовжувалася до середини 50-х рр. і носила надзвичайно жорстокий, кровопролитний характер.