Гетьманування І.Виговського. Гадяцька унія.

Ще за життя Б.Хмельницького постало питання про його наступника. Гетьман бажав зробити цю владу спадковою, маючи на увазі свого старшого обдарованого сина Тимоша. Його загибель у Сучаві була тяжким ударом не тільки для батька, а й для України. Постраждала й сама ідея спадкової влади, яка вповні відповідала інтересам тогочасної Української держави. Молодший син Хмельницького Юрій на час смерті батька мав усього 16 років. Старшина розуміла, що недосвідчений і хворобливий юнак не міг керувати Україною в складній політичній ситуації, тому спочатку регентом, а незабаром і гетьманом України обрали сподвижника Б.Хмельницького, генерального писаря Івана Виговського.(1657-1659).

І.Виговський у своїй політиці тримався основної лінії Б.Хмельницького – запевнити цілковиту самостійність України, утримуючи приязні стосунки з усіма її сусідами. Вже у жовтні 1657 р. він уклав союз із Швецією, за яким Україна визнавалася вільною державою і мала сягати до Вісли й Березини. Водночас було відновлено союз із Кримом, почалися переговори з поляками, котрі прагнули повернути Україну до Польщі будь-якою ціною, навіть ціною найширшої автономії. У ставленні до Москви І.Виговський продовжив лінію свого попередника: не розриваючи з нею союзу, але наполягаючи на цілковитій рівноправності обох держав, домагався припинення втручання Москви у внутрішні справи України.

Якщо Б.Хмельницький намагався утримати соціальну рівновагу, то І.Виговський виразно став на бук старшини й шляхти, що почалася виділятися від решти козацтва в окремий клас. Старшина, зосереджуючи в своїх руках усе більші земельні маєтності, намагалася посісти місце, яке раніше займала в Україні польська шляхта. Почався тривалий і болісний процес закріпачення селян. Ця політика гетьмана призвела до вибуху народного невдоволення, насамперед у Запоріжжі й Полтавщині. Очолили цей рух полтавський полковник Пушкар і кошовий Барабаш. Роль арбітра в конфлікті взяла на себе Москва. Рада, що відбулася в середині лютого 1658 р. в Переяславі, підтвердила владу І.Виговського, однак гетьман мусів піти на поступки Москві: московські воєводи з’являлися у Переяславі, Ніжині й Чернігові, до Москви мала відійти Південна Білорусь, гетьман погодився припинити зносини з Швецією.

Однак після цього проти І.Виговського вибухнуло повстання у Полтаві з новою силою. Гетьман зібрав 20-тис. військо, закликав на допомогу орду й рушив під Полтаву, де у травні-червні у запеклих боях зумів розгромити 40-тис. армію повстанців.

Приборкання виступу Барабаша й Пушкаря справило сильне враження на Москву, піднесло авторитет гетьмана. Водночас І.Виговський і старшина зрозуміли, що на Москву їм уже нічого покладатися. Бо єдина мета царизму – перетворення України на звичайну провінцію і дуже значне обмеження її державних прав.

Саме ці обставини змусили І.Виговського знову звернути свої погляди на Польщу. Інтенсивні переговори увінчалися договором, укладеним у Гадячі 16 вересня 1658 р.:

1) передбачав утворення в Речі Посполитій третьої складової частини федерації – Великого Князівства Руського (Київське, Чернігівське, Брацлавське воєводства);

2) верховна влада, як цивільна, так і військова, тут належали гетьманові, якого обирали по життєво;

3) законодавчу владу мали виконувати національні збори депутатів від усіх земель Князівства;

4) українськими було судочинство, діловодство, фінанси;

5) військо мало налічувати 30 тис. козаків і 10 тис. найманого війська;

6) щороку гетьман право подавати королю реєстр із 100 козаків з кожного полку для нобілітації (надання шляхетства);

7) унія мала бути скасована в усій державі, православ’я зрівнювалося з римсько-католицькою вірою, а митрополит отримував місце в сенаті;

8) в галузі культури передбачалося заснування в Україні двох університетів, розгалуженої мережі гімназій, шкіл, друкарень.

І.Виговський оголосив війну Москві. Бойові дії почалися у серпні 1658 р. Особливо успішним був розгром московських військ 8 липня 1659 р. під Конотопом. Тут полягло 3о тис. московського війська.

Обставини не дали змогу І.Виговському використати плоди перемоги. У нього в тилу підняли голову опозиція, договір з Польщею викликав народні заворушення, в Києві далі сиділи московські воєводи. Козацька старшина – Цюцюра, Золотаренко, Сомко – організували проти гетьмана заколот внаслідок шаленої агітації та підступних дій прихильників Москви було скинуто І.Виговського.

Боротьба козацько-старшинських угрупувань за владу в Україні. Доба Руїни. Причини та наслідки. Андрусівське перемир’я.

Гетьманом обрали Юрія Хмельницького, оскільки старшина вважала, що лише ім’я Хмельницького може в цій ситуації знову об’єднати народ. І.Виговський добровільно віддав йому гетьманські клейноди і перейшов з України в Польщу.

Поки Ю.Хмельницький влаштовувався при владі, московські війська Трубецького знову оволоділи Лівобережжям і стали в Переяславі. Молодий гетьман і старшина, які мали знову повертатися під владу царя, оточені в Переяславі московським військом змушені були погодитись на ганебні Переяславські статті: московські воєводи з’являлися у Переяславі, Ніжині, Брацлаву, Умані. Українські війська покидали Білорусію. Обрання гетьмана надалі залежало від волі царя. Заборонялися дипломатичні відносини з іншими державами, київський митрополит підпорядковувався московському патріархові.

Ю.Хмельницький з московськими військами мав воювати проти поляків. Проте 1660 р. – Чуднівський розгром козацького війська. У цій ситуації Ю.Хмельницький, як І.Виговський, у 1661 р. відступив від Москви. Однак Лівобережжі вибухнула громадянська війна. Тому у 1663 р. він зрікся влади.

У 1663 р. стався розкол України. На Лівобережжі, де наказним гетьманом став Сомко, розгорілася запекла боротьба за булаву. Основним суперником Сомка виступив колишній слуга Б.Хмельницького І.Брюховецький. Це був кар’єрист, який ненавидів Польщу і панів, але орієнтувався на цілковите підпорядкування України Москві. А на Правобережжі після зречення Ю.Хмельницького обрали Павла Тетерю. 1663 р. – Чорна Рада – прихід до влади І.Брюховецького.

Таким чином, Українська держава розкололася на два державних утворення з протилежною орієнтацією на зарубіжні держави, з окремим урядами, які перебували у стані війни. Були створені. Умови для поділу України по Дніпру між Росією і Річчю Посполитою.

Війни між Лівобережжям і Правобережжям за активної участі в них Польщі, Росії, Туреччини і Криму набули затяжного, надзвичайно складного і трагічного характеру, супроводжувалися все більшим втручанням польського і російського урядів у внутрішнє життя України.

Врешті-решт, Росія і Польща вирішили досягти компромісу за рахунок поділу українських земель. 30 січня 1667 р. вони уклали Андрусівське перемир’я на 13,5 років: визнавалося входження Лівобережної України до складу Росії, а Правобережної України – до складу Польщі, Київ на два роки залишався за Росією. Запорізька Січ мала перебувати під владою обох держав.

 

У цій атмосфері деморалізації і зневіри, яка охопила українське суспільство за гетьманування П.Тетері й І.Брюховецького, з’явився державний діяч, який зумів піднестися над сучасниками, вдихнути в суспільство віру у можливість з’єднати України і зробити її незалежною. Ним був Петро Дорошенко.

Вже у лютому 1666 р. на старшинській раді він виклав свою мету: звільнити Правобережжя з-під влади Польщі, укласти союз Кримом і Туреччиною і йти на Лівобережжя, щоб об’єднати всю Україну. Восени кримський хан подав поважну допомогу – прислав 30-тис. орди, а на початку грудня на Поділля вступило польське військо. Проте П.Дорошенко і татари розгромили це військо.

Гетьманування П.Дорошенка.

На початку лютого 1668 р. в Лівобережній Україні вибухнуло антимосковське повстання. П.Дорошенко, заручившись підтримкою значної частини населення Лівобережжя, усунув І.Брюховецького і об’єднав козацьку Україну. У червні 1668 р. Військова козацька рада обрала його гетьманом об’єднаної України. Відкрилася перспектива відродження возз’єднаної Української держави. Проте вкрай несприятливою була геополітична ситуація. Свою негативну роль відігравала і відсутність єдності в діях українських сил. Росія і Річ Посполита не бажаючи втрачати свою присутність в Україні, виступили проти її возз’єднання в одній державі. Гетьман П.Дорошенко опинився у війні на два фронти. Ворожу позицію щодо нього зайняло і Запоріжжя, яке висунуло претендентом на гетьманство Петра Суховія, підтримуваного Кримом.

Для організації опору Польщі П.Дорошенко рушив на Правобережну Україну, а на Лівобережжі для боротьби з російськими військами залишив наказним гетьманом чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного. Д.Многогрішний, опинившись внаслідок наступу російських військ у скрутній ситуації, перейшов на бік Росії і при її підтримці був обраний гетьманом Лівобережної України (1668-1672). Українська держава знову розкололася на два гетьманства. Д.Многогрішний, погодившись на входження України до складу Росії, взяв курс на відновлення прав і кодонів Української держави періоду Б.Хмельницького. гетьман відновив зв’язки з П.Дорошенком, надавши йому військову допомогу. Діяльність Д.Многогрішного не узгоджувалася з офіційною політикою російського уряду. Проти гетьмана була сфабрикована справа про “зраду”, і після суду в Москві його заслали до Сибіру. Новим гетьманом Лівобережної України було обрано лояльно настроєного до Росії Івана Самойловича (1672-1687).

П.Дорошенку довелося вести боротьбу за владу з різними претендентами: спочатку із П.Суховієм, ставлеником кримського хана, а згодом із М.Ханенком, який чітко орієнтувався на Польщу і при її підтримці був обраний гетьманом Правобережної України (1670-1674).

Під тиском надзвичайно тяжких зовнішніх і внутрішніх обставин П.Дорошенко почав шукати опори у турецького султана. У 1672 р. гетьман приєднався до Туреччини і розпочатої нею війни проти Польщі. Успішні дії турецьких і українських військ змусили польського короля 18 жовтня 1672 р. підписати Бучацький мирний договір, відмовившись від Правобережної України: 1) Поділля входило до Туреччини; 2) українська держава утворювалася в межах Брацлавського і Київського воєводств.

Порушення територіальної цілісності України не задовольняло П.Дорошенка. крім того, Порта почала вимагати виплатити данини, роззброєння козаків, зруйнування фортець, відбулося безжалісне пограбування українського населення турецькими і татарськими військами. Сподівання гетьмана на турецьку протекцію не виправдалися.

У 1673 р. П.Дорошенко пішов на переговори з Москвою. Він погодився повернутися під протекцію Росії за умов збереження цілісності козацької України, її прав і вольностей, надання надійної допомоги для боротьби з Туреччиною. Оскільки позиції сторін не співпали, переговори припинилися.

На початку 1674 р. російські війська разом з військом І.Самойловича оволоділи основними містами Правобережжя. І.Самойлович обирається гетьманом усієї України. Та коли влітку 1674 р. турки і татари вступили на правобережні землі, російсько-українське військо залишило їх без захисту і втекло на Лівобережжя. Похід турецько-татарської армії на Правобережжя мав жахливі наслідки. Потік переселенців у Лівобережну Україну та Слобожанщину набув масового характеру. Правобережне населення звинувачувало П.Дорошенка у всіх бідах і нещастях, які з собою принесли турки і татари.

У грудні 1674 р. П.Дорошенко пішов на переговори з поляками, погодившись на входження до складу Речі Посполитої, але за умов збереження цілісності України та на основі статей Гадяцького договору. Переговори зазнали невдачі.

Марно шукаючи протекції різних союзників, П.Дорошенко опинився у глухому куті. Його чекала неминуча поразка. Підвладна П.Дорошенкові територія скоротилася до Чигирина і його округ. У жовтні 1676 р., коли до Чигирина підступили полки І.Самойловича і російські гарнізони, П.Дорошенко капітулював. Присягнувши на вірність російському цареві.

Падіння гетьманства П.Дорошенка ознаменувало кінець національно-визвольної війни та її поразку. Була ліквідована українська державність на Правобережжі, і усі спроби її відновити зазнали невдачі. Державність вдалося зберегти лише на території Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Росії. У ході тривалих війн за панування в українських землях між Росією, Річчю Посполитою, Туреччиною і Кримом, Україна виявилася роздробленою: Слобожанщина, Лівобережжя, Київ і Запоріжжя перебували під владою Росії; Правобережжя – під владою Речі Посполитої і частково Туреччини (Поділля). У складі Польщі залишилась Волинь і Галичина.

4. Україна за гетьманування Івана Мазепи (1687-1709).

Вирішальним моментом у стосунках між Україною і Росією стало гетьманування Івана Мазепи. Він народився у 1639 р. в селі Мазепинці на Київщині і належав до давнього роду української православної шляхти. Отримав високу освіту, навчаючись у Київській академії, в єзуїтській колегії у Варшаві, а потім ще й за кордоном. Був пажем при дворі польського короля Яна Казимира, писарем в уряді Петра Дорошенка, генеральним осавулом в уряді І.Самойловича. у 1687 р., коли змістили І.Самойловича. його наступником обрали І.Мазепу.

Слід наголосити, що І.Мазепа став гетьманом у надзвичайно складний для України час. Українські землі були розчленованими. “Коломацькі статті” 1687 р. ще більш обмежували автономні права України.

Але своєю політикою І.Мазепа зміцнив владу гетьмана, сприяв економічному і культурному розвитку України. Свій авторитет гетьман підніс активною меценатською діяльністю – на його кошти збудовано 12 і реставровано 20 храмів, Києво-Могилянська колегія здобула статус академії.

Проте соціальна політика гетьмана виявилася не досить гнучкою. Основну ставку він зробив на козацьку старшину і шляхту, прагнучи перетворити їх у міцний привілейований клас. Відбулося посилення усіх форм експлуатації селян, козаків і міщан, загострення соціальних суперечностей в українському суспільстві.

Голосною метою І.Мазепи було об’єднання України в одну незалежну державу. Великі сподівання гетьман покладав на молодого російського царя Петра І (1689-1725). Між ними склалися надзвичайно довірливі стосунки.

У 1700 р. розпочалася Північна війна між Швецією і Росією; остання прагнула отримати вихід до Балтійського моря. Україна надавала активну допомогу Росії у цій війні. Але у 1708 р. І.Мазепа уклав таємний союз зі шведським королем Карлом ХІІ, спрямований проти Петра І. Передбачалося, що Україна надасть Швеції допомогу у війні проти Росії. А Швеція забезпечить повне звільнення України від влади Москви. Причини такого кроку (зближення) І.Мазепи:

1) Петро І виявився прибічником політики жорстокого централізму, прагнув цілком підпорядкувати Україну Російській державі, що не співпадало з прагненнями І.Мазепи розширити самостійність Гетьманщини;

2) під час Північної війни Петро І нещадно експлуатував людські і матеріальні ресурси України. Край був економічно виснажений, населення вивозили на будівництво доріг, каналів, міст. Козацьке військо використовували у війні як “гарматна м’ясо”. Політика Петра І викликала обурення в Україні, козацька верхівка наполягала на пошуках нового союзника;

3) у І.Мазепи були підстави вважати, що цар може пожертвувати Україною, аби забезпечити перемогу у війні і вийти на береги Балтійського моря.

У жовтні 1708 р. військо Карла ХІІ вступило на Україну. На його бік перейшов Мазепа з 15 тис. козаками, а також 8 тис. запорізьких козаків на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. Основна ж маса козаків, старшини, селянства і міщан відмовилася підтримати гетьмана.

Чому ж так сталося?

По-перше, далася взнаки соціальна політика гетьмана. Надто далеко відірвався він від життєвих потреб народу і не користувався популярністю в народних масах.

По-друге, для народу цей крок І.Мазепи був несподіваним, а справжні причини його невідомі, адже союз зі Швецією був таємним.

По-третє, Петро І вжив швидкі і рішучі заходи проти І.Мазепи, представивши його зрадником України та залякавши населення України репресіями, спрямованими на прибічників гетьмана. Царські війська знищили столицю І.Мазепи – місто Батурин, вирізавши 6 тис. жителів, зруйнували Запорізьку Січ.

У 1708 р. цар наказав обрати нового гетьмана, і ним став Іван Скоропадський (1708-1722). Козацьких старшин, які не прибули на вибори нового гетьмана, цар оголосив зрадниками. Здійснюючи політику терору, Петро І прагнув знищити серед українського населення будь-яку опозицію.

27 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва – вирішальна битва Північної війни, яка завершилась поразкою Карла ХІІ та І.Мазепи.

І.Мазепа разом зі своїми прибічниками знайшов політичний притулок у Молдавії. Вони стали першою українською політичною еміграцією. 21 вересня 1709 р. гетьман помер у Бендерах.