Методичні рекомендації щодо вивчення навчального матеріалу

Необхідно зазначити, що існує економічний та юридичний погляд на власність, встановлення правовідносин з власності спрямовано на захист майнових прав імущих прошарків населення. Поняття права власності розвивається відповідно до соціального розвитку суспільства.

ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Першоджерело власності - привласнення, фактичне володіння. Право власності — це виключне право особи володіти, користувати­ся, розпоряджатися річчю у власних інтересах, це абсолютне пануван­ня особи над річчю, воно неподільне і належить тільки власнику, ні­хто не може його порушувати.

Право власності включає в себе:

• право володіння річчю. Здійснюється як особисто, так і передачею
речі у тримання іншим особам. При цьому право власності збері­
гається;

• право користування річчю. Тобто отримання вигоди і прибутку від
корисних якостей речі. Єдине обмеження - таке користування не
повинно порушувати закон чи завдавати шкоди іншим людям
(власник меча використовує його для грабунку). І цим правом мож­
на поступитися (позичка), не втрачаючи права власності;

• право розпоряджатися річчю усіма дозволеними способами: про­
дати, заповісти, позичити, встановити сервітут на користь третіх
осіб тощо;

• право одержання плодів, натуральних і цивільних. Приплід від
вівці, фрукти з дерева, відсотки з капіталу тощо автоматично ста­
ють власністю власника речі, що ці плоди (прибутки) приносить;

• право вимагати повернення своєї речі у будь-якого невласника.

Форми права власності за суб'єктним складом:

Квіритська власність - це власність римських громадян, які належа­ли до стародавнього роду. Матеріальні об'єкти квіритської власності -речі, що підлягали манципації на особливо важливі господарські речі.

Преторська, або бонітарна, власність — це власність, яка одержа­ла захист претора, якщо покупець набув її без дотримання встановле­них формальностей. Претор за допомогою фікції пропонував судді уявити, що володілець бонітарної власності вже встиг проволодіти нею протягом набувального терміну. Претор захищав добросовісного (тобто такого, що не вдавався до обману, насильства, угоди з непов­нолітнім і т.д.) покупця. Покупець ставав власником, але не квіритсь-ким, а преторським. Після спливу терміну набувальної давності ця бонітарна власність перетворювалася у квіритську.

Власність перегріте (неримських громадян) первісно законом не захищалася. З розширенням кордонів Риму та швидким прогресом економічних відносин такий юридичний підхід почав суперечити ін­тересам самих римських громадян. Набуте перегрінами майно захи­щалося перегрінськими преторами за допомогою все тих же "позовів з фікцією". Перегрінський претор наказував судді зробити припущен­ня, ніби перегрій за якісь заслуги набув римського громадянства, і якщо немає інших перепон (обман, насильство тощо), вирішити конф­лікт громадянина з перегріном так, начебто обидва уже є римськими громадянами.

Провінційна власність - це власність на землю в провінціях, заво­йованих Римом. Ця земля вважалася державною власністю, її умовно ділили на дві частини. Першу - складав державний земельний фонд, який надавався у користування римським громадянам, де-факто земля була їх власністю. Друга частина землі юридично вважалася власніс­тю Римської держави, яка надавалася попереднім власникам у воло­діння відповідно до норм місцевого законодавства. Такий земельний наділ міг у будь-яку мить бути вилученим з користування. Крім цьо­го, провінційні власники мали платити особливий податок на користь казни натурою. У сфері приватного обороту власники землі в провін­ціях користувалися правом народів, що прискорювало оборот провін­ційної власності.

Спільна власність - де кожний з власників має часткове право власності на всю річ у цілому, не на частину речі, а на частку в праві на річ, яку можна було осягнути лише думкою, а не фізично.

Речі, вилучені з обороту, не могли бути предметом приватної вла­сності. Відчуження священних предметів у будь-якій формі: купівля-продаж, пограбування могил тощо каралося смертю. Могли бути

предметом приватної власності, але не могли бути предметом обігу отрути, заборонені книги, предмети, призначені для здійснення релі­гійного культу, зокрема, культу домашніх богів.

2. НАБУТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Первісний спосіб - право власності набувається вперше або всупе­реч волі попереднього власника. Похідний - право власності перехо­дить від однієї особи до іншої за їх взаємною угодою і бажанням. При цьому необхідно, щоб правопопередник був дійсним власником -ніхто не може передати більше прав, ніж має сам.

Первісні способи поділяються на:

1. Заволодіння. Річ, яка перебуває в обороті, але не має власника,
переходить у власність того, хто її перший захопить. Можна привлас­
нити як рухомі, так і нерухомі речі. Власником нерухомості ставав
той, хто починав її першим обробляти. Юридично в становищі нічий­
ної речі опинялися трофеї, захоплені на війні, а також речі, викинуті
їх попереднім власником. Від речей викинутих відрізняються речі
загублені, в цьому випадку втрачається володіння, а право власності
зберігається.

2. Давність володіння - це добросовісне заволодіння чужим май­
ном, відкрите та безперервне. Строки набувальної давності встанов­
лювалися різні у різні періоди. Існували три певні умови набуття пра­
ва власності за давністю володіння: а) таке володіння спирається на
законну основу - купівля, дарування, придане; б) вимагається добро­
совісність володільця (лише на момент укладання угоди), наприклад,
покупець приймає продавця за власника; в) володіння є безперервним
протягом визначеного терміну.

3. Переробка речі (специфікація) - це створення з вихідного мате­
ріалу нової речі для себе (вино з винограду, ваза з глини тощо). Рим­
ським юристам часто доводилося розглядати вирішення спорів, коли
нова річ (помилково чи зумисно) була створена з чужого, наприклад,
краденого матеріалу. За Юстиніана було постановлено: якщо вироб­
ник діяв не за злим наміром і якщо немає змоги повернути матеріал у
вихідний стан (вино - у виноград), потрібно винагородити власника
матеріалу.

4. Придбання плодів. Право власності належить тому, хто на мо­
мент відділення був власником плодоносної речі (віддана у позичку
корова принесла теля, його власником буде господар корови, а не її
держатель).

Похідні способи набуття основною правовою формою мали дого­вір, зокрема купівлі-продажу, міни, застави. Право власності набувача

базується на праві власності відчужувача. Також до похідних спосо­бів відноситься манципація (фактична передача речі у присутності свідків), уступка права (процедура перенесення права власності, на­приклад, на борг, на чужі речі), передача (виконання умов договору купівлі-продажу, дарування).

ЗАХИСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Вінднкацшиий позов застосовувався для повернення власнику речі, яка опинилася у неправомірному володінні третьої особи. Його можна було застосовувати як проти недобросовісного (злодій, насиль­ник) володільця, так і добросовісного (купив чуже, не підозрюючи, що має справу з невласником). При цьому тягар доказу лежить на тому, хто стверджує, а не на тому, хто заперечує. У разі, якщо своє право власності позивач отримав похідним способом, необхідно було довести і законне право власності свого правопопередника. При задо­воленні віндикаційного позову відповідач зобов'язаний повернути річ з прибутком від неї. Причому добросовісний володілець повертає лише прибуток, отриманий після висунення позову, недобросовіс­ний - увесь прибуток з моменту неправомірного позбавлення власни­ка можливості здійснення його прав на річ і навіть покриває спричи­нені його діями збитки власника (не отриманий внаслідок крадіжки плугу або посівного зерна врожай). Сама річ поверталася, незалежно від добросовісності володільця. Але добросовісний володілець міг подати зустрічний позов на покриття витрат - необхідних (тих, без яких річ не може існувати, наприклад, на ремонт пошкодженого бор­ту корабля) та корисних (тих, які покращують річ, але без яких вона може існувати, наприклад, на додаткове вітрило). •

Негаторпий позов використовувався для усунення перешкод, які заважають нормально здійснювати своє право власності (хтось нама­гається неправомірно використовувати чужу річ, наприклад, жене худобу на водопій через ділянку сусіда). Негаторний позов носить абсолютний характер, тобто спрямований проти будь-якого порушни­ка права власності (через цю ділянку намагаються гнати худобу кіль­ка сусідів, позов стосується усіх).

Прогібіторний позов застосовувався у випадку, якщо інша особа своєю поведінкою заважала власнику нормально здійснювати своє право власності без посягання на саму річ (наприклад, споруджується стіна, яка перекриває доступ сонячного світла до вікна сусіднього будинку).

Публіціанський позов застосовувався претором на захист бонітар-ного власника проти квіритського, такий як віндикаційний, для захис­ту будь-якого добросовісного володіння.

Висновок до теми. Право власності на річ дає відповідному су­б'єкту безпосередньо виключну й обов'язкову для всіх владу над річ­чю. Хоч право власності є правом приватним, однак воно має забезпе­чувати й публічний інтерес. Характерною ознакою права власності є його непорушність.

Завдання для самоконтролю

1. З яких основних елементів складається право власності?

2. Що таке квіритська, преторська (бонітарна) та провінційна влас­
ність? Чи міг римський громадянин володіти провінційною влас­
ністю?

3. Визначіть поняття спільної власності.

4. Які речі не могли бути предметами права власності? Які речі мог­
ли бути предметом права власності, але вилучалися з обігу?

5. Обмеження у користуванні власністю - за законом і за правочином.

6. Заборони відчуження приватної власності.

7. Первісні способи набуття права власності.

8. Похідні способи набуття права власності.

9. Що таке віндикаційний позов?

10. Захист права власності засобами прогібіторного та негаторного
позовів.

11. Публіціанський позов у захисті права власності.

Основна рекомендована література

1. Благая І. Обмеження права власності (з історії проблеми) // Право
України. - 2000. - № 1. - С. 121 -124.

2. Благая І. Історія правового інституту застави // Право України. -
1999.-№1.-С. 39-41.

3. Харитонов Е.О. Основи римского частного права. - Ростов-на-
Дону: Изд-во "Феникс", 1999. -416 с.

4. Римское частное право / Под ред. И.Б. Новицкого, И.С. Перетерс-
кого. - М., 1997 (с изд. 1948 г.). - 584 с.

5. Орач Є.М., Тищик Б.Й. Основи римського приватного права:
Курс лекцій. - К.: Юринком Інтер, 2000. - 272 с.

6. Римське право (Інституції). - X., 2000. - 288 с.

7. Чезаре Санфилипо. Курс римского частного права. - М., 2002.

8. Дождев Д.В. Римское частное право. - М.: Юнион, 1996. - 270 с.

9. Нерсесянц В.С. История политических и правових учений. - М.:
ИНФРА-М, 1999. - 736 с.

10. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. - Мо­
сква: Юрист, 1996. - 342 с.

11. Підопригора О.А. Римське приватне право: Підручник для студен­
тів юрид. спец, вищих навч. закладів. - 3-тє вид. - К.: Ін Юре,
2001.-440 с.

12. Косарев А.И. Римское частное право: Учебник для вузов. - М.:
Закон и право, ЮНИТИ, 1998. - 354 с.

Допоміжна рекомендована література

1. Штаерман Е.М. Римское право // Культура Древнего Рима: В
2 т.- М., 1985. - Т. І. - С. 210-247.

2. Смирин В.М. Патриархальньїе представлення и их роль в обществен-
ном сознании римлян // Культура Древнего Рима. Т. II. - С. 5-78.

3. Історія Стародавнього світу / За ред. Ю.С. Крушкол. - К., 1976.

4. Словарь античносте. - М., 1989.

5. Харитонов Є.О. Рецепція римського права. - Одеса: АТ "БАХВА",
1996.-282 с.

6. Макарчук В.С. Основи римського приватного права: Навчальний
посібник. - К.: Атіка, 2000. - 176 с.

7. Новицкий И.Б. Римское право. - 6-е изд. - М, 1996. - 245 с.

Тема 7. ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО

План

1. Поняття зобов'язання.

2. Основи виникнення зобов'язань.

3. Сторони в зобов'язанні.

4. Виконання зобов'язань.

5. Наслідки невиконання зобов'язань.

6. Забезпечення зобов'язань.

7. Припинення зобов'язань, крім виконання.

Мета та завдання розділу: показати велике значення, яке надавали стародавні римські юристи правовому регулюванню взаємовідносин учасників товарообміну, тому вони встановлювали їх учасникам певні права та обов'язки.

Методичні рекомендації щодо вивчення навчального матеріалу

Необхідно зазначити, що вчення про зобов'язання виникло тому, що була суспільна потреба узаконити динаміку цивільних правовідносин з метою зобов'язати боржника виконати зобов'язання.

ПОНЯТТЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

Зобов'язання - це правові обмеження, що змушують боржника виконати певні дії, зробити, дати, надати послугу, а кредитор має пра­во це вимагати. Зобов'язальне право регулює відносини у сфері вироб­ництва та цивільного обігу. Предметом зобов'язального права є певна поведінка зобов'язаної особи, її позитивні або негативні (тобто утри­мання від якоїсь дії) дії. За невиконання зобов'язання вільну людину заковували у кайдани, це боргове рабство, яке пізніше було скасова­не.

Предметом зобов'язання виступає дія, яка має юридичне значен­ня і породжує правові наслідки.

Двосторонні зобов'язання - якщо кожна сторона володіє певни­ми правами і несе відповідні обов'язки (купівля-продаж, міна, позич­ка тощо). У синалагматичних зобов'язаннях права й обов'язки розпо­діляються рівномірно.

Натуральні зобов 'язання - ті, що не мали з боку держави позов­ного захисту (фідуціарний правочин, якщо мінує строк позовної дав­ності тощо), залишався лише моральний обов'язок боржника, його ділова репутація тощо.

 

2. ОСНОВИ ВИНИКНЕННЯ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ

Зобов'язання виникає з певних юридичних фактів. Факт- це дійс­на, не видумана подія. Факти, що мають юридичне значення і поро­джують певні правові наслідки, називаються юридичними. В свою чергу, факти поділяються на події і дії. Події-це ті факти, які насту­пають незалежно від волі людини, - шторм, природна смерть людини, землетрус. Дії - це факти, які наступають з волі людей, можуть носи­ти як правомірний (договір, розлучення тощо), так і протиправний характер (делікт).

Правочин - це правомірні дії, спрямовані на досягнення певного правового результату (на виникнення, зміну чи припинення прав і обов'язків). Як правило, встановлення прав і обов'язків сторін при укладенні більшості правочинів відбуваються у відповідності з їх во­лею і бажанням. Такі правочини називаються двосторонніми. Право­чин, укладений без згоди чи проти волі іншої сторони (під погрозою застосування насильства), вважається недійсним. Можливі односто­ронні правочини (заповіт).

Підставою виникнення зобов 'язань служать юридичні факти: а) дого­вір; б) ніби-договір; в) правопорушення; в) ніби-правопорушення.

Договірне цивільне правопорушення - цивільне правопорушення, яке порушує договір (наприклад, прострочення виконання).

Недоговірний делікт - це цивільне правопорушення, яке порушує права особи, з якою порушник у договірних відносинах не перебуває (пошкодження майна). Неправомірні дії прийнято поділяти на три типи: а) злочини; б) проступки; в) цивільні правопорушення. Зобов'я­зання могли виникати не лише з договорів, але й з неправомірних дій- особа, яка завдала матеріальних чи моральних збитків іншій, зобов'язана відшкодувати їх.

3. СТОРОНИ В ЗОБОВ'ЯЗАННІ

Приватне право розрізняло дольові і солідарні зобов 'язання, акти­вні і пасивні. Наприклад, дольове пасивне зобов 'язання - кілька борж­ників одного кредитора відповідають кожний за свою частку боргу. Дольове солідарне зобов 'язання - з кредитором домовлено, що спіль­ний борг він має право стягнути з будь-кого з боржників на свій роз­суд (такий боржник мав право регресного позову до інших). У певних випадках кожний з боржників мав виконати усе зобов'язання у повно­му об'ємі (при злочині). Дольовим активним зобов'язанням називало­ся те, у якому кожний з кредиторів міг стягнути з спільного боржника лише свою належну частку боргу; активним солідарним - у якому кожний з кредиторів міг стягнути з боржника усю суму боргу, щоб

потім розрахуватися з іншими, відповідно до їх частки. При солідар­ному правочині кредитор міг висунути позов і стягнути усю масу бор­гу з найбільш платоспроможного з боржників, полишивши їм надалі розбиратися між собою. Презумпцією було те, що угода вважається дольовою, а солідарною вона буде лише у тому випадку, коли це спе­ціально встановлено законом (у деліктних зобов'язаннях) або укладе­ним договором.

Заміна сторін у зобов 'язанні

Новація - обновлення зобов'язання, новий договір відміняв ста­рий без зміни сторін договору.

За погодженням з боржником кредитор укладав з третьою особою угоду, якою передавав їй своє право вимоги до боржника. Цесія -перевід боргу або поступка кредитором свого права третій особі шля­хом призначення її своїм представником. Боржника лише ставили до відома, засоби забезпечення старого договору при цьому зберігалися. Цесія укладалася як з волі кредитора, так і по судовому рішенню чи на вимогу закону.

Цесія не застосовувалася, якщо: а) вимога носила чисто особистий характер (стягнення аліментів); б) при спірних вимогах (боржник оспорює борг); в) при передачі вимоги більш впливовій особі; г) опі­куваному - на опікуна. При переводі боргу на нову особу вимагалася безумовна згода нового кредитора. Перевід боргу (цесія) міг здійсню­ватися і з ініціативи боржника, який підшукав би кредитору плато­спроможну особу, що погоджувалася узяти на себе вказаний борг.

Вимоги до цесії:

а) прийняття чужого боргу із сторони того, хто приймає, було добро­
вільним;

б) той, хто приймає борг, повинен бути стороннім, не родичем креди­
тора;

в) перевід повинен здійснюватися юридично оформленою угодою.

ВИКОНАННЯ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ

Під виконанням зобов'язання розумілося виконання певною осо­бою дії, яка власне складала зміст цього зобов'язання: передачі речі; надання речі у тимчасове користування; виконання певної роботи (дії). Без згоди кредитора заміна предмету зобов'язання не допускала­ся (наприклад, людина, яка позичила гроші, повинна була повернути саме гроші, а не якийсь інший предмет, навіть набагато цінніший, якщо тільки сам кредитор не погоджувався на таку заміну).

Вимоги до виконання зобов 'язань: - виконання зобов 'язання відбувається в інтересах кредитора, якщо

виконання прийняв сам кредитор.

- зобов'язання виконує сам боржник, якщо на цьому наполягає кре­
дитор;.

- місце виконання зобов 'язання має принципове значення (тут береть­
ся до уваги ризик транспортування, вартість перевезень тощо). Як­
що місце виконання в договорі не обумовлювалося, ним вважалося
або місце проживання боржника (саме по місцю його проживання
висувався позов), або місто Рим - за принципом: Рим - наша спіль­
на вітчизна;

- має бути дотриманий час виконання (саме строками визначався
нормальний ритм господарського життя). Час виконання встанов­
лювався договором, в позадоговірних зобов'язаннях (наприклад,
деліктних) - законом. Якщо час не визначався, діяло правило, за
яким борг наступав негайно. Боржник, який не дотримав встанов­
леного строку виконання, вважався в простроченні, тому нагаду­
вання кредитора за зобов'язанням, строк виконання якого настав,
не вимагалося. Після того, як боржник прострочив, кредитор, крім
виконання самого зобов'язання, отримував право: а) вимагати по­
криття усіх спричинених простроченням збитків (продукти зіпсува­
лися); б) ризик випадкової загибелі індивідуального предмета зобо­
в'язання переходив на боржника; в) кредитор мав право відмовити­
ся від виконання зобов'язання, якщо воно втратило для нього інте­
рес. Прострочення могло наступити і з вини кредитора, якщо він
відмовлявся прийняти зобов'язання без поважних причин або не
прибув на зустріч з боржником без поважних причин. В такому
випадку кредитор мав компенсувати збитки боржника, ризик випа­
дкової загибелі речі покладався уже на нього;

- виконання повинно строго відповідати змісту зобов 'язання, недо­
пустиме дострокове виконання зобов'язання, якщо тільки така мо­
жливість спеціально не передбачена у домовленості з кредитором,
не допускається виконання зобов'язання по частинах. Заміна пред­
мета зобов'язання (наприклад, віддати золотий зливок замість гро­
шей) можлива тільки зі згоди кредитора.