Тема 3. Сімейні правовідносини

План

1. Сім'я. Агнатська і когнатська сім'я.

2. Шлюб та його види.

3. Правові відносини подружжя.

4. Правові відносини батьків і дітей.

Мета та завдання розділу: показати студентам зв'язок між при­гнобленим становищем рабів та таким само становищем членів сім'ї у стародавньому римському суспільстві.

Методичні рекомендації щодо вивчення навчального матеріалу

Слід звернути увагу на те, що давньоримська сім'я будувалася за принципом підпорядкування членів сім'ї владі глави сімейства, також. глава сім'ї одноособово вирішував усі майнові питання, тобто мав повне право власності на усе майно сім'ї.

СІМ'Я. АГНАТСЬКА І КОГНАТСЬКА СІМ'Я

Сім'я - це засноване на шлюбі чи кровній спорідненості невелике об'єднання людей, пов'язаних спільністю побуту, взаємною допомо­гою та моральною відповідальністю. Давня римська сім'я (фамілія) об'єднувала під владою її голови (патер) дружину, дітей, інших роди­чів, які проживали разом і вели спільне господарство, а також кабаль­них і рабів. Сам термін "фамілія" первісно означав не лише колектив людей, але й усю сукупність майна, тяглової худоби та інших матеріа­льних ресурсів цього колективу. Це об'єднання базувалося не стільки на кровній спорідненості його членів, скільки на владі домовладики-патера. Влада ця була практично необмеженою, він міг піддати кож­ного члена фамілії будь-якому покаранню, аж до позбавлення життя чи продажу у рабство. Повноправним громадянином Риму вважався лише глава сім'ї - квірит. Під його владу потрапляли не лише дружи­на, діти, раби, але й невістки та зяті його - звісно, за умови, що вони не стали членами іншої родини (тестя, свекра) під владою свого домо-влздики-квірита. Влада над членами сім'ї носила назву манус. Домо-владика мав право вимагати повернення членів своєї сім'ї та належ­ного йому майна за допомогою однакового віндикаційного позову, тобто тут законодавство не робило принципової різниці між, для

прикладу, плугом, рабом, сином чи навіть зятем, який перебував під його владою. Лише поступово ця влада диференціювалася законодав­ством і зрештою була розділена на владу над дружиною, над дітьми та над рабами з різним об'ємом повноважень. За життя батька чи діда чоловіки, не кажучи вже про жінок, були підвладними, особами чужо­го права. Відповідно, домовладики - особами свого права. Причому можна було померти особою чужого права, а можна було стати осо­бою свого права в юнацькому віці — після смерті патера цей статус отримували усі повнолітні сини, незалежно від факту обзаведення окремою сім'єю. Особа чужого права не могла бути власником май­на, мала дуже обмежену цивільну правоздатність, будь-яке набуте нею майно автоматично розглядалося як власність патера; будь-яке майно, яким домовладика наділяв своїх домочадців, розглядалося лише як батьківський пекулій.

Пекулій - це частина майна, яку патер передавав синам чи рабам без того, щоб вони були юридично його власниками. Подарунок бать­ка підвладному сину також визнавався лише як пекулій.

Агнатська сім 'я - це спорідненість через осіб чоловічої статі. Сис­тема агнатського споріднення мала свої ступені, тобто була ієрархіч­ною, але - завдяки інституту усиновлення - відкритою. Агнатська сім'я грунтується не на принципі кровної спорідненості, а на владі глави сім'ї. Тільки домовладика був повністю правоздатним та мав право укладати правочини. Агнатська (цивільно-правова) спорідне­ність відрізнялася від "природного", кровного (когнатського) спорід­нення (яке включало й родичів по матері) тим, що зміст агнатства був передусім правовим (агнатство - поняття правове). Дочка, яка вийшла заміж і стала членом іншої родини, втрачала зв'язок з своєю попере­дньою сім'єю і не могла претендувати на спадщину. І, навпаки, при­ймак стає членом нової родини і після смерті патера претендує на свою частку спадщини на рівних підставах з синами (якщо успадку­вання відбувається за законом, а не за заповітом).

Оскільки такий юридичний підхід суперечив природному бажан­ню батьків турбуватися про майбутнє своїх дітей, з часом агнатська родина була замінена когнатською сім'єю, де визначальним став принцип кровної спорідненості. Одруження перестало розривати май­нові відносини батьків і дітей, стало можливим успадкування і аліме-нтування між родичами, що формально перебували під владою різних домовладик.

ШЛЮБ ТА ЙОГО ВИДИ

Модестін стверджував: "Шлюб є союз жінки і чоловіка, спільність усього життя, єдність божественного і людського права", однак на­справді жінка у той час займала підпорядковане становище.

Шлюб поділявся на види: законний римський шлюб та шлюб, що укладався між перегрінами та ін. вільними, які не мали права вступа­ти в законний римський шлюб. Діти від такого шлюбу не отримували прав римського громадянина. Категорично заборонялися шлюби між римськими громадянами (громадянками) і перегрінами та ін. категорі­ями населення.

Конкубінат - співжиття, фактичні відносини між чоловіком і жін­кою, які не були в іншому шлюбі та не могли вступити у шлюб з при­чини належності до різних громадянських станів. Конкубіна - це на­ложниця, це може бути і чужа відпущениця, і вільнонароджена, - осо­бливо, якщо вона темного походження або заробляла своїм тілом. А якщо хто бажатиме мати в наложницях жінку чесного життя і вільно-народжену, то без оголошення про це перед свідками таке не дозволя­ється. А отже, йому доводиться або мати її дружиною, або, відмовив­шись від цього, творити з нею блуд. Конкубінат слід відрізняти від випадкових статевих зв'язків (блуду), які всіляко осуджувалися мо­раллю і цивільним правом. Діти від конкубінату не набували статусу та імені батька, претендували на спадщину в останню, п'яту, чергу, але на них не поширювалася і батьківська влада. Це ж стосувалося і жінки. На дітей від конкубінату, як правило, поширювався статус ма­тері, якщо тільки батько не проводив складну процедуру усиновлен­ня. Для мужчини вважалося цілком допустимим разом з офіційним шлюбом перебувати в конкубінаті. На противагу, співжиття дружини з іншим мужчиною (незалежно від статусу цього останнього) давало її подружжю-чоловіку формальне право убити свою дружину або пе­редати зрадницю на суд її батька.

Умова шлюбу - добровільність намірів сторін. У випадку, якщо патер заперечував право своєї дочки чи сина укласти шлюб з їх влас­ними обранцями, його дії можна було оскаржити перед магістратами. Згода батька сімейства (досягнута навіть під тиском суспільної дум­ки), під чиєю владою перебував син сімейства, в принципі, вважалася вирішальною, оскільки невістка переходила під його владу. Проте тільки у найбільш ранній період римської історії шлюб укладався за взаємною згодою домовладик, без волі подружжя. Другою умовою служило досягнення сторонами шлюбного віку (12 років для дівчат і 14 - для хлопців). Третьою - неперебування в іншому законному шлюбі, а також дотриманняЧраурного року для вдови. Оскільки дитина,

народжена аж до десятого місяця з моменту смерті включно, вважала­ся нащадком померлого чоловіка, шлюб протягом траурного року розглядався як доказ подружньої зради, а, в свою чергу, шлюб з ви­критим коханцем вважався недопустимим з моральних та релігійних міркувань. Пізніше подібний шлюб усе ж визнавався законним, але з безчестям для вдови. Ще умовою вважають відсутність близької спо­рідненості. Неможливим був шлюб батька з дочкою, нехай навіть і прийманою і звільненою згодом з-під батьківської влади. Не допуска­лися шлюби між опікуном і підопічною та викритими перелюбника­ми. Вище говорилося про недопустимість шлюбів між свояками та про обмеження для сенаторів і провінційних магістратів. За дотри­мання певних умов можливим було узаконення конкубінату і дітей від конкубіни.

Законний римський шлюб поділявся на два види.

Шлюб кум ману встановлював владу чоловіка над жінкою зі владою.

Шлюб сіне ману не породжував влади чоловіка над жінкою та вза­галі не встанавлював юридичного зв'язку між ними. Жінка залишала­ся під владою попереднього домовладики або самостійною. Цей останній вид шлюбу згадується уже в Законах XII Таблиць. Щоправ­да, у цьому випадку дружина повинна була наприкінці кожного року проводити три дні у сім'ї свого батька, інакше чоловік отримував пра­во кум ману на неї за...набувальною давністю. З часом шлюб сіне ману практично повністю витісняє кум ману, що пояснювалося економі­чними та ін. причинами.

Припинення шлюбу відбувалося по смерті одного з членів подруж­жя, втрати свободи чоловіком або дружиною (громадянська смерть), або розлучення. При шлюбі з чоловічою владою вимагати розлучення міг лише чоловік, що не виключало зловживань з його боку. Згодом законодавство чітко визначило достатні підстави для того, щоб чоло­вік у шлюбі міг поставити вимогу для розлучення. Такими підставами слугувало порушення подружньої вірності дружиною, чаклунство на дітей та...утруднення чоловіку доступу до спиртного.

Розлучення в шлюбі сіне ману відбувалося спрощено - за взаєм­ною згодою сторін або шляхом подання односторонньої заяви про відмову від шлюбного життя. Але навіть у шлюбі кум ману жінку від безчестя рятували законні причини розлучення: а) імпотенція чолові­ка протягом 3-х років; б) полон чоловіка, якщо протягом 5-ти років немає звістки; в) постриження в черниці.

За Юстиніана було заборонене розлучення за спільною згодою подружжя. Односторонні заяви допускалися у випадку порушення подружньої вірності, замаху на життя подружжя, здійснення карного

злочину іншим членом подружжя та постриження у ченці. Розводи за односторонніми заявами без таких законних підстав каралися знач­ним штрафом. Юридична формула розводу - від стола і ложа (відлучити). Щоб розлучення було визнане дійсним, потрібна присут­ність семи дорослих римських громадян, серед яких не повинно бути відпущеників ініціатора розлучення.

ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ ПОДРУЖЖЯ

При шлюбі кум ману дружина підпадала під владу чоловіка і зна­ходилася на однаковому правовому становищі з його дітьми. Посту­пово чоловік був позбавлений права убити дружину, продати її в ка­балу тощо. Становище дружини до певної міри стимулювала суспіль­на думка - розправа чоловіка з нею без достатніх з точки зору римсь­кого громадянина підстав призводила до суспільного осуду. Як пра­вило, ступінь покарання винної (наприклад, у перелюбі) дружини визначала рада, яка складалася з когнатських родичів. Усе майно дру­жини, як придане, так і набуте під час шлюбу (дарування, спадщина), автоматично ставало власністю чоловіка.

У шлюбі сіне ману, якщо дружина була самостійною, цей статус зберігався за нею і надалі, а майно - придане і набуте - перебувало у її власності. Однак і у цьому випадку верховенство чоловіка зберіга­лося: дружина отримувала родове ім'я чоловіка; його місце прожи­вання було обов'язковим для неї; чоловік міг у судовому порядку ви­магати повернення своєї жінки від третьої особи тощо. Згідно з рим­ським цивільним законодавством обидва члени подружжя були зобо­в'язані з повагою ставитися один до одного. Тому у разі виникнення необхідності подання позову, пов'язаного з безчестям іншого члена подружжя, такий позов замінявся іншим. Чоловік був зобов'язаний належним чином утримувати дружину; критерієм оцінки служив вла­сний матеріальний статус чоловіка, його умови побуту та об'єм влас­них чоловікових витрат на поточні потреби.

При шлюбі кум ману майно дружини відразу ж переходило у влас­ність чоловіка і у випадку розводу продовжувало залишатися у цій власності. Падіння моралі, характерне для періоду пізньої Республіки, призвело до численних зловживань недобросовісних "женихів", з чим законодавство пробувало боротися. Претори, навіть у разі відсутності шлюбного контракту, надавали позовний захист вимогам колишньої дружини про повернення її приданого на основі принципу доброї со­вісті. В разі смерті чоловіка дружина завжди могла розраховувати на певну частку спільного майна;

У шлюбі сіне ману майно продовжувало залишатися у роздільній власності членів подружжя, але дружина могла передати чоловікові право управління своїм майном шляхом укладення договору доручення.